"Прийди і виждь!": Козаки і Київська Русь

Останнім часом у публікаціях поважних учених можна зустріти думку, що начебто козаки не відчували себе історичними нащадками Київської Русі і ніколи не апелювали до свого права на староруську спадщину. Як доказ цієї тези навіть залучають "Історію Русів", уривок з якої є епіграфом до цього блогу. Годі й казати, що таке бачення козацької свідомості є хибним. Найкраще на подібні закиди в свій бік відповість сам анонімний автор "Історії Русів":

в одній шкільній історійці виводиться на сцену зі Стародавньої Русі, або нинішньої Малоросії, нова якась земля над Дніпром, названа тут Україною ... і Козаків на Русі не бувало. Але, видно, пан письменник такої нікчемної історійки не бував ніде, окрім своєї школи, і не бачив у тій стороні, що її називає він Україною, Руських міст найдавніших або принаймні далеко давніших од його Королів Польських .... [1]

Та ми не обмежимося лишень твором із середовища малоросійського дворянства початку ХІХ століття. На широкій базі джерел, ми покажемо, що козацькі еліти від гетьманування Богдана Хмельницького і до Івана Мазепи як відомо, так і несвідомо опиралися на українську державну та історичну традиції більш ранніх періодів, зокрема - Київської Русі.

Козацький міф у Речі Посполитій

Ідеї, що отримали свій розвиток із відновленням української державаності у формі гетьманату, брали початок ще за часів Речі Посполитої, коли козаки ще не були провідною силою суспільства. Тогочасне свідоме населення України ідентифікувало себе як русинів (росіяни були "мосвкинами", "москалями"). Тобто, так чи так виводило себе з більш ранньої правдавньої Русі. Однак більшість населення не мала історичної освіти - ідентифікація "русин" не мала апеляції до Київської Русі, бо загалом міщанин, козак чи дрібний шляхтич не був обізнаний із такою давньою історією. Власне, це була типова ситуація в тогочасному світі. Називаючи себе англійцем, малоосвічений житель Лондона навряд свідомо проводив червоні лінії від Едуарда Сповідника до Олівера Кромвеля. Тим не менше, така несвідома ідентичність також є свідченням на користь подібної тяглості.

Князь Василь-Костянтин Острозький 

Найдовшу історичну пам'ять, очевидно, мали князі. Вони позиціонувалися нащадками Володимира Великого - за прямою чоловічою лінією (як Острозькі, Заславські, Пузини), або непрямимою материнською (як Сангушки, Вишневецькі, Ружинські). Їх оточували не лише армії солдат і адвокатів, а й літописців та панегіристів, які писали історію великих предків та підкреслювали давність та славетність княжого роду.

Яскравим прикладом панегіричної поезії є "Дніпрові камени" (латиною - Camoenae Boristhenides) Івана Домбровського. Він прводить пряму лінію від Київської держави та Руського королівства і їх правителів до сучасних йому князів Острозьких та Заславських.

Мова іде про князів, які Київ зробили столичним

Містом і центром держави; ...                                                                                            Київ зайняв і безпечно у землях дідівських владичив.

Братові віжки правління внаслідував потім Данило;

Непереможне мав військо і був славолюством відомий.

Римського папи фламін (для цієї покликаний справи)

Коронував його, й став він тоді королем усіх русів

(Хоч християнином був цей обранець сміливий і доти).

Правив у краї, який простягався далеко на південь;

Воїн, багатий на землі, він згодом розширив державу

До узбережжя Борея: і військо побільшив хоробре.                                                        Потім з'явились Острозькі — правдиві нащадки Данила;

Поруч — Заславські князі, що пишаються родом так само, —

В замках своїх вони правлять за звичаєм предків і досі.[2]

В одному зі свої творів полеміст ХVІІ століття Захарія Копистенський приділив увагу генеалогії князя Степана Святополк-Четвертинського:

ст теди пресвітлои фаміліи вашей княжеской милости ...  з монархов Росских на Кієві фронуючих идучая генеалогїя таковая: ...  Мономах Всеволодович, всупивши на столицу Кієвскую речь посп(олитую) Россійскую незгодами и внутрними войнами синов и потомков оного великого Володімера монархи Росского утрапленую, успокоил ... же фаміліа и род Четвертенских єст род княжатскій, и же єст власною кровью, родом и потомком оних монархов Росских от Володімера, котрий крестил Росскїй народ и от Мономаха предпомененого лінію родословіа своєго порядне провадячїй, заисте довод то знаменитий и свідоцтво царсткоє важноє єсть и знаменитоє.[3]

Князі задавали тон усьому суспільству. За влучним висловом Адама Киселя, князі були "decora et emolumenta" ("оздобою і пожитком")[4] Русі. Сеймова інструкція луцького сеймика декларувала, що замах на право князя є замахом на права всієї шляхти - "zyni to wyłom nie tylko w prawach księcia jego mości, ale też w prawach i wolnościach naszych" [5].

Власне, у цьому князівсько-шляхетському бульйоні й варилися очільники козацтва. Варто згадати, часто-густо князі виступали для козаків в ролі старших, гетьманів, або сюзеренів - Михайло та Дмитро Вишневецькі, Костянтин Острозький, Богдан і Кирик Ружинські, Андрій Полубенський, Самійло Корецький та інші.

Кнзяь Дмитро Вишневецький

1621 року київський митрополит Йов Борецький приділив чільну увагу генезі українського козацтва:

Що ж до козаків, то про сих лицарських людей знаємо, що вони з роду нашого, браття наші і християни правовірні ... Самі вони природний розум і од Бога даровану кмітливість мають. ... До того ж бо те плем’я чесного народу руського, з насіння Яфетового, котре Чорним морем і посуху Грецьке царство воювало. З того-бо те військо покоління, котре за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах а по морю і по землі (приправивши колеса до човнів) плавало [та пересувалося] і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира Великого, святого монарха руського, Грецію, Македонію та Іллірик воювали. [6]

Звісно, вельми сумнівно, щоб козаки дійсно брали участь у походах київського князя Олега. Важливо інше. Прирівнюючи себе до нащадків дружинників київських князів, козаки ставали мало не на один щабель із такими людьми, як Адам Кисіль - сенатор, магнат, київський воєвода [7].
Ми бачимо, як козаки позиціонуються нащадками "рицарства" з "племені народу руського", яке служило князям доби Київської Русі, а відтак - вимагають відповідного до себе ставлення.

У віршах на жалосливий погреб гетьмана Війська Запорозького Петра Конашевича-Сагайдачного ректор київської братської школи Касіян Сакович повторює цю думку:

Запорозькеє військо ту вольність здобуло,

Бо служило вітчизні старанно і чуло....

За Олега Роського монарха гуляли

І по морю човнами Царград штурмували.

Їхні предки із роським монархом хрестились —

З Володимиром, — стійко у вірі лишились[8]

Таким чином, уже за часів Київської Русі козацтво почало засвоювати ідею власного родоводу від дружинників князів києво-руської доби, зокрема Олега та Володимира. Для людини ХVІІ століття такий "факт" не виглядав абсурдним. Перед очима стояли численні приклади з повсякдення - дрібні шляхтичі, очільники козаків як-от Наливайко чи Косинський служили роду князів Острозьких - прямому нащадку Володимира Хрестителя. Екстраполюючи таку ситуацію на сиву давнину, козаки утврджувалися у власному статусі державотворчої сили Київської Русі.

Власне спадкоємність козаків та гетьманів ХVІІ ст. щодо бояр та князів Х століття і була сенсом державницької спадкоємності Гетьманщини щодо Київської держави.

Після сорок восьмого

Перемоги козаків над проурядовими силами влітку 1648 року вивели степове воїнство на якісно новий соціальний рівень. Якщо раніше козаки були лише одним із станів руського суспільства, то тепер козацтво мало виконувати функцію еліти.

Відповідно на гетьмана були покладені ті функції, що вважалися прерогативою монарха. Очільник визвольної війни Богдан Хмельницький в очах суспільства виступав продовжувачем традицій Київської Русі.

На прийомі урядових послів Богдан Хмельницький заявив: "Бог дав мені бути єдиновладцем і самодежрцем руським" [9]. "Я маю право розпоряджатись у цьому краї. Київ — моє місто, я — воєвода київський. Бог мені дав його" [10]. Тож гетьман позиціонував себе руським монархом і володарем Києва - стольного міста.

В'їзд Богдана Хмельницького в Київ.
Картина Миколи Івасюка, кінець XIX

Під час тріумфального в'їзду Богдана до Києва його зустрічали єрусалимський патріарх Паїсій та митрополит київський, галицький і всії Русі Сильвестр Косів. Вони величали гетьмана "князем Русі", "illustrisimus princeps" [11].

У віршах, складених з нагоди укладання Зборівської угоди 1649 року Хмельницький вже напряму позиціонується як продовжувач справи князя Володимира та руський монарх, рівний польському королеві:

  З синов Владмирових Россія упала -                                                                               З Хмельницьких за Богдана на ноги повстала...                                                             Когда король Казимир есть в Польше Иоанн                                                                   В Руси есть гетман Хмельницкий Богдан [12]

Ці вірші були написані людьми з середовища гетьманської канцелярії. Тож можемо побачити, що еліти Гетьманщини вже станом на 1649 цілком поклалися не тільки на ідею спадкомності козацтва щодо дружиннкиів києво-рускього періоду, а й гетьманів як наступників старокиївських монархів.

В майбутньому гетьмани не раз так чи інакше порівнюватимуть себе з давніми руськими князями, або апелюватимуть до історичної спадкоємності. Петро Дорошенко наводитиме історичні аргументи, обґрунтовуючи турецький протекторат тим, що "руські князі проти своїх ворогів татарські сили використовували". Іван Самойлович заперечував Дорошенку, що мовляв київські князі були незалежними, а гетьмани - васальні володарі. Зауважимо, що хоча Самойлович і не погоджувався з опонентом по суті, та заперечував лише ступінь суверенності влади, а не історичні права [13]. Сам Самойлович 1684  року в лиcті до царя підкреслював, що "питомо з самого початку Київ є стольним малоросійським містом" - не "російським" і не "великоросійським" (тобто, ставився занк рівності між Київською Руссю і Малою Руссю )[14].
Києво- печерський архімандрит Інокентій Ґізель засвідчував, що Ю.Хмельницький використовував атрибути давньоруської князівської влади:

Щира правда, що Хмельницький сприйняв князівство малоросійське й гетьманство запорозьке цієї сторони Дніпра [його] справжній універсал, говорять, написано по-руськи, а печатка в нього старовинних князів руських [17]

Потім вже згадуваний Самойлович, заволодівши печаткою за нез'яснованих обставин "при собі печатку затримав, де погоня та князівство Малоруське зображено" [17].

Справжній бум апеляцій до Києво-Руської спадщини бачимо за правління Івана Мазепи. Для початку, Мазепа значно зміцнив авторитет голови української держави, який підупав за правління попередника - Самойловича. Ба навіть перевершив авторитет Петра Дорошенка та Івана Виговського.
Мазепа наполегливо й успішно проштовхував ідею божественного походження гетьманської влади. Варто зазначити, що ця ідея має велике значення в монархічній парадигмі, що в ній жив тогочасний ранньомодерний світ (навіть сьогодні на британських монетах поряд із портретом Єлизавети ІІ бачимо напис "D. G. REG." - "Божою милістю королева"; годі казати про важливість легітимації влади через Бога для людей ХVІІ ст).
Чернігівський єпископ Лазар Баранович говорив Мазепі про "довірену Вам Господом Богом малоросійську державу".
У власних універсалах Мазепа спочатку використовував компромісне формулювання "Ми, гетьман, маючи владу за милістю Божою і за монаршим його пресвітлої величності указом...", вказуючи джерелом своєї влади Бога та царя-сюзерена. Після 1700 року вже бачимо інше формулювання "властію нам від Бога вручене гетьманське" [15].
Афористично про гетьмана Мазепу висловився Даніель Дефо:

Mazeppa was not a King in Title, he was a King in Power, and every way Equal if not Superior to King Augustus[16]

Мазепа не був королем за титулом, він був королем за силою, в будь-якому разі дорівнював, якщо не перевершував короля Августа (короля Польщі Августа Сильного - авт.)

За таких обставин відбувається сплеск порівнянь гетьмана із монархами Київської Русі.
1704 року професори Києво-Могилянської академії вітали Мазепу як великого князя руського - "Duci Magno Rossiae" [15]. Як викладачі колегії, так і гетьман з оточенням були людьми освіченими та обізнаними в історії [23], тож такий титул є беззаперечною апеляцією до правителів Давньої Русі.

Мазепа в оточенні добрих справ.
Гравюра Івана Мигури, 1706 рік 

У трагікомедії "Владимир" видатний український ітелектуал Теофан Прокопович порівнював рівноапостольного князя з гетьманом. Твір було присвячено "ясновельможному" "гетьману", "великому ктитору" Києво-Могилянської Академії:

Се же і дом Владимиров ... (что паче всіх ізящніє на тебі являєтся, ясневельможний пане, ктиторе і добродію наш, єму же і строєніє сего отчества Владимирового по царю от бога врученно єсть, і Владимировими ідяй равними єму побідами, равною в Росії ікономією, лице єго, яко отчеськоє син, на тебі показуєш). Убо сего ізображеніє прийми от нас, яко того ж великий наслідник, вмісто привітствія. Зри себе самого в Владимирі, зри в позорі сем, аки в зерцалі, твою храбрость, твою славу, твоєй любви союз з монаршим серцем, твоє істинноє благолюбіє, твою іскренную к православной апостольской єдиной католичеськой вірі нашой ревность і усердіє [18]

Прямим текстом вказується, що "отечество Владимирове" вручене саме "яновельможному пану ктитору", тобто Мазепі, а отже - оголошується тотожність Київської Русі часів Володимира та Гетьманщини часів Мазепи.

Назва території, народу та держави

Важливим свідоцтвом на користь того, що козацькі еліти бачили своє коріння у Київській Русі є позиціонування себе на міжнародній арені. 

У відносинах із царями усталилася практика позиціонувати себе як малоросіян, а Гетьманщину - як Малу Русь (Московська держава відповідно була Великою Руссю). Ця термінологія іделаьно підходила до потреб тогочасних українсько-російських відносин: обидві країни отримували частку руської спадщини (такого не могла дати термінологія "Русь-Московія"), не зливаючись при цьому в одне політичне утворення (спільна назва Русь).  

Ще Богдан Хмельницький просив царя прийняти Гетьманщину під протекцію від імені Малої Русі. Надалі це словосполучення набувало все більшої й більшої популярності у середовищі козацької старшини для означення себе [див. 15]. Цілком очевидно, термін "Мала Русь" апелював до руської державницької спадщини, в той же час козаки беззаперечно вважалися "малоросіянами". У всіх договорах із царями гетьмани зі старшиною представляли "малоросійський народ".

Печатка Івана Виговського з титулами київського воєводи
та великого гетьмана князівства Руського

У Гадяцьких пунктах 1658 року гетьман Іван Виговський виступав від імені всього руського народу, а Гетьманщину було поіменовано "князівством Руським":

Просить його милість пан гетьман з військом Запорозьким, щоб згідно з тою комісією повністю військо Запорозьке заспокоїти і задовольнити. Також аби було видано Декларацію щодо приєднання воєводств Руського, Волинського і Подільського до Руського князівства [19]

Принагідно відмітимо, що Виговський бачив "князівство Руське" в рамках тогочасної української етнічної території. До "зборівських" воєводств (Київскього, Брацласького, Чернгівського) мали додатися ще Руське (Галичина), Волинське й Подільське.

Від імені руського народу виступав на переговорах з Туреччиною (1669) та Польщею (1670) Петро Дорошенко [24].

Павло Петрик 1692 року заключив союз із кримським ханом від імені Київського та Чернгівського князівств, всього Війська Запорозького і народу малоросійського [20].

Історія Русів

Після перемоги Пєтра І у Північній війні й початку перетравлення Гетьманщини в Імперії риторика про козаків - спадкоємців Київської Русі втратила свій запал. Звернення до такого давнього минулого майже пішло з публічного простору. Тепер "малоросіяни" не апелювали до києво-руського минулого - тепер це стало прерогативою "великоросіян"."Малороси" стали ще більше концентурватися на власне Гетьманщини, не вдаючись до спроб  вивести її державність з Давньої Русі. Прикметно, що Теофан Прокопович після Полтавської битви "переприсвятив" свою драму "Владимир" Пєтру - тепер вже цар, а не гетьман був наступником князя Володимира.

Теофан Прокопович

Тим не менше, на початку ХІХ століття в середовищі малоросійського дворянства Стародубщини, яке мало козацько-старшинську генезу, з'явився твір "Історія Русів". У ньому прямо декларувалося, що історія домонгольської Русі належить Малій Русі:

Історія Малої Росії до пори нашестя на неї Татар з ханом їхнім Батиєм злучена з Історією всієї Росії або ж вона і є єдина Історія Російська; бо ж відомо, що початок сеї історії, разом з початком правління Російського, береться од Князів і Князівств Київських, з прилученням до них лише одного Новгородського Князя Рюрика, і триває до навали Татар безперервно, а від сього часу буття Малої Росії в Загальній Російській Історії ледве згадується; по визволенню ж її від Татар Князем Литовським Гедиміном і зовсім вона в Російській Історії замовчана. Саме тому пропонована тут Історія Малоросійська писана на два періоди, тобто до нашестя Татарського екстрактом, а від того нашестя — широко і докладно [1]

У творі Наливайко, Остряниця та Хмельницький названі "гетьманами Руськими", а літописного Аскольда та історичних Володмира та Яросава - "князями Руськими". "Малоросійські літописці" висупають "питомими Русами".
Таким чином, анонімний автор відродив писемну традицію "довгої" історії козацтва та державності Гетьманщини, що сягала Х століття.

Епілог

Беззаперечним є факт, що козаки цілком вважали себе нащадками, спадкоємцями та продовжувачами справи еліти Київської Русі. Якщо козаки загалом уявлялися "дружинниками старовинних київських князів", то гетьмани порівнювалися із стародавніми правителями Київської Русі. Зі втратою державної самостійності, малоросійське дворянство (колишня козацька старшина) вже не мало такої сміливості, але все одно ніколи не віддавало своїх прав на Києво-Руську спадщину, чому доведенням, а не спростуванням є "Історія Русів". Розуміння тяглості української історії від Київської держави до козаччини продовжувало жити в ідеях малоросійських інтелектуалів, зокрема Михайла Максимовича:

Если победоносная сила Богданова была мечом, освободившим Украину от польского ига, то могучее непобедимое мужество Сагайдачного служило хранительным щитом православной Киевской Руси [21]

Або ж

Для поляков все козацкие войны с ними, и Хмельницкого, и прежних гетманов, были «бунты козацкие», а для нас, малороссиян, то были крестовые походы за веру и свободу святорусской Киевской земли [22]

В майбутньому ця інтелектуальна традиція стане поживним середовщем для нового покоління, вже української національної інтелігенції.

Одначе хто що не кажи, а кінець діло вінчає завжди. Прийди і виждь! [1]

[1] Історія Русів. Переклад І. Драча.[2] Українські гуманісти епохи Відродження. - Київ, „Наукова думка”, „Основи”, 1995. — Ч.1-2. Іван Домбровський. Дніпрові камени.
[3] Там само. Захарія Копистенський. Присвята князю Четвертинському.

[4] Н. Яковенко. У пошуках меценатів та патронів.

[5] Архив Юго-Западной России.- Ч. 2, т. 1.—К., 1861.-No25.

[6] Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Т. 2, Т.3 . Йов Борецький. Проестація.

[7] Рід Киселів вів походження від Святольда (Свенельда Повісті минулих літ) - воєводи київських князів Святослава і Ярополка.

[8] Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Т. 2, Т.3 . Касіян Сакович. Вірші на жалосливий погреб Петра Конашевича-Сагайдачного.

[9] Воссоединени Украины с Россией. Документы и материалы. В 3 т. - М.: Издательство Академии Наук СССР, 1953. Том 2. 1648-1651 годы. С. 108. Далі - ВУР.
[10] Щоденник В. Мясковського про по­їздку комісарів польського уряду до Богдана Хмельницького. 1649 рік. 24 січня. 
[11] С. Плохій. Наливайкова віра. С. 292-301.
[12] С. Плохій. Походження слов'янських націй. К. Критика С. 266-267.
[13] В. Брехуненко. Східна брама Європи. К. Темпора. 2014 р. С. 103
[14] Там само. С. 110.
[15] Т. Таирова-Яковлева. Вольности шляхетские и казацкие: от "отчизны Речи Посполитой" к "отчизне нашей Малороссийской". СпБ. 
[16] D. Defoe. "An Impartial History of the Life and Actions of Peter Alexowitz, the Present Сzar of Muscovy...". London. MDCCXXIII.
[17] Т. Чухліб. Проект «козацького князівства» – історична альтернатива політичного устрою Гетьманщини? Український історичний журнал. – 2014. – №4. с. 87.
[18] Т. Прокопович. Владимир. Українська література XVIII ст. Поетичні твори, драматичні твори, прозові твори. — Київ: "Наукова думка", 1983.
[19] Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Т. 2, Т.3. Іван Виговський. Перелік пунктів і покірних прохань... .
[20] Там само. Петро Іваненко. Статті вічного миру з ... .
[21] Максимович М. Л. Собр. соч. Т. I. C.336-337.
[22] Там само. С. 508.
[23] Козацька старшина знала і активно покликалася на "Хроніку Європейської Савроматії" О. Гваніньї, "Хроніку князювання руського", Хроніку Мартина Бельського, "Хроніку великого князівства литовського", "Хроніку руської землі" та інші. Докладніше - Т. Таірова-Яковлєва. Повсякдення, традиції і дозвілля козацької еліти Гетьманщини. К. Кліо. 2017. С. 141.
[24] Див. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687) / Матеріали до українського дипломатарію. Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського. НТШ. ЦДІАУ. К. -Львів - 2004. С. 383 - 391 .

Конфесійний розкол і Київська Русь

У середині ХІ століття ігумен Печерського монастиря на ім'я Феодосій написав великому князеві Ізяславу Ярославичу:

слід цуратися віри латинської. І ні звичаїв їхніх дотримуватися, ні причастя їхнього приймати, і не слухати, що кажуть вони...

Християнам же своїх доньок не слід давати за них, ані брати в них за себе, ні брататися з ними, ні кумитися, ні цілувати їм хреста (у чомусь); ні їсти з ними, ні пити з однієї посудини [1]

Подібні настанови монахів добре вписуються в обивательський образ Київської Русі як войовничо православної антизахідної країни. Таке враження підкріплюють тексти, що виходили з кола радикального руського чернецтва, а також полемічна література пізніших періодів. Остаточної форми ця візія набула в реакційну епоху імператора Ніколая І та після ІІ Світової - на хвилі патріотизму. Еліти Російської імперії та Совєцького Союзу проектували власні ідентичності та ідеологію на минулі часи, шукаючи історичне коріння своїм настроям та ідеології.

Насправді ж православна і антизахідницька (чи то пак антикатолицька) ідентичність не відігравала великої ролі у суспільстві Київської Русі, обмежуючись лише частиною церковників. Великий князь Володимир Мономах через півстоліття після розколу просив від митрополита окремого пояснення, чим же все таки "латина" відрізняється від істинного християнства:

Въпрашал еси нас, благородний княже, како отвережені биша латина от святия съборная и праверная церкве. И се, якоже обещався благородству твоему, повідаю ти вины их [10]

Real Politic руських князів

Як уже не раз було зазначено в попередніх нарисах, руські князі були взірцевими церковниками, але поганими християнами. Перше проявлялося у фінансуванні масштабних архітектурних, освітніх, ідеологічних проектів та масштабній християнизації язичників. Друге - у вельми гнучкому ставленні до конфесійних питань.

А реальна європейська політика такої гнучкості вимагала у повній мірі.

Одним з найпоказовіших аспектів, що ілюструє загальноєвропейський характер Русі як країни, є династичний. Правляча князівська династія потребувала шлюбів із членами найблагородніших європейських фамілій, аби гідно продовжити свій рід. Окрім блакитної крові, могутні родичі за материнською лінією могли суттєво допомогти у середньовічній "Грі Престолів"

Переговори князів.
Мініатюра Радзивілівського списку. ХV ст

По-перше, вони могли надати князеві військову допомогу у боротьбі із супротивниками. Руські династи радо користувалися військовою та дипломатичною допомогою "свояків", "синовців", "зятів", "вуїв" та іншої "братії". Так, Ізяслав Мстиславич у боротьбі з Юрієм Долгоруким мав підтримку зятя - угорського короля Ґези ІІ. Натомість Юрій активно залучав до своїх військ половців хана Аепи, батька дружини. Послідовну дипломатичну підтримку Юрію Суздальському надавала Візантія, звідки походила його матір.
Також родичі завжди могли надати прихисток у разі невдач. Малолітні діти Романа Мстиславича - Данило та Василько - кілька років поневірялися дворами далеких і не дуже родичів - польських князів та угорських королів.
За вдалого збігу обставин матримоніальні зв'язки ставали приводом для втручання у справи держав поза межами Київської Русі - згадаймо братів Даниловичів, один з яких, Роман, був австрійським герцогом, а другий, Шварно, - великим князем литовським.

Династичних партнерів дому Святого Володимира можна стратифікувати наступним чином. Перша група - країни латинської Європи: Польща, Угорщина, Швеція та інші. Друга - країни Сходу - Куманія (половецькі орди), Аланія, Грузія. Третя - держави православної Європи - Болгарія, Візантія. Четверта - "внутрішні ресурси": інші гілки Рюриковичів, боярські сім'ї.

Поверховий кількісний аналіз зарубіжних шлюбів чітко показує чисельну перевагу західних шлюбів перед усіма іншими.

Зарубіжні шлюби київських великих князів
після Ярослава Мудрого [2]

Як бачимо з таблиці, шлюби з династами західного світу чисельно переважують, навіть якщо половецьких князівен зараховувати до "православних" (останні були поганами, і хрестилися спеціально для шлюбу).

Видача руських князівен на християнський Захід також переважала видачу на християнський Схід. Виїзд жінок з дому Святого Володимира лише до однієї Польщі - 18 прецедентів [3] - переважав кількість усіх видач до східних Візантії, Болгарії та Грузії разом узятих.

Кунеґунда Ростиславна (1245-1265) – королева Чехії,
онука Михайла Чернігівського та Бели ІV Угорського.
Ілюстрація Збраславської хроніки кінця XIV ст.

Регулярними були контакти руських князів і з західними церковними інституціями. Великий князь Роман Мстиславич (1150-1205) пожертвував 30 марок срібла монастирю св. Петра в Ерфурті:

Тринадцяті календи липня. Роман, король русинів, він дав нам тридцять марок (5)

Чималі суми Кельнському монастиреві надавала княгиня Гіта [8] - дочка англійського короля Гаральда Годвінсона (1022-1066), дружина київського князя Володимира Мономаха (1053-1125) і мати київського князя Мстислава Великого (1076-1132).

Двічі в історії Київської Русі монархи отримували протекцію від голови Римської церкви. Ці два випадки дещо різнилися, тож варто розглянути обидва.

Вперше з підтримки Папи скористався великий князь Ізяслав Ярославич (1024? - 1078 рр). Ізяслав внаслідок змови братів-тріумвірів Святослава та Всеволода втратив велике київське княжіння і змушений був тікати до Польщі. Не отримавши там допомоги, Ізяслав налагодив контакт із саксонським маркграфом, який представив київського князя імператору Генріху ІV. Останній зголосився надати дипломатичну підтримку. Однак, місія єпископа Бургальда не принесла користі Ізяславу: Святослав (який до слова був одружений із сестрою Бургальда; в деякому сенсі, Європа від Майнца до Чернігова - велике село) домовився із єпископом про невтручання. Угода була скріплена чималим хабарем з боку Святослава.

Христос коронує Ярополка Ізяславича та його дружину Ірину.
Мініатюра Трірської псалтирі

У такій ситуації Ізяслав відправив до Ватикану свого сина Ярополка, аби той зустрівся з понтифіком Григорієм. Папа надав усебічну ідеологічну та дипломатичну допомогу Ізяславу. (1, c. 188-189). На додачу, текст однієї з булл Григорія можна витлумачити як доказ факту помазання Ярополка на короля Русі:

Дмитру (християнське ім'я Ізяслава - авт.), королю руському, і королеві, дружині його… Ваш син під час відвідування Апостольського престолу хотів отримати королівство як дар святого Петра з наших рук… Ми зійшли до його прохань і прагнень, оскільки вони здалися справедливими, і, крім того, з огляду на вашу згоду передали йому управління вашим королівством як частиною володінь святого Петра [5]

Другий прецедент коронації руського князя відомий значно більше - ідеться про персону Данила Галицького. Як відомо, Данило Романович з метою отримання підтримки римської курії та сусідів-католиків прийняв з рук папського легата королівські інсигнії (2), (3).

Також контактів із Римом шукав "заклятий друг" Данила Галицького Михайло Чернгівський (?1185-1246 рр). Його протеже на митрополичу кафедру Петро Акерович був представником Русі на Ліонському соборі (1245). [6 - доповідь Петра на соборі про монгольську загрозу] (4 - докладно про персону єпископа).

Папа Іннокентій ІV
на Першому Ліонському Соборі 1245 року

Який може бути з цього висновок? Легко видно, де саме князі бачили власне майбутнє та майбутнє своєї країни. Прагматичний інтерес змушував шукати зв'язків, перш за все, у великій Європі та у її серці - Римі.

Спільнохристиянські орієнтири

Виходячи з літопису Іпатіївського списку, можна дійти висновку, що укладачі цього тексту  мали цілком приязне ставлення до західних християн загалом і Папи - зокрема. Аби надати легітимності перекладу Святого Письма на слов'янську мову, автор "Повісті минулих літ" посилається на авторитет Папи Римського Адріана:

почали вони створювати Письмена азбуковні слов’янські і переклали Апостол і Євангеліє. І раді були слов’яни, що почули [слова] про велич божу своєю мовою. А після цього переклали вони Псалтир, і Октоїх, і інші книги.

Деякі тоді почали хулити слов’янські письмена...

Коли ж почув це папа римський [Адріан], він осудив тих, що ропчуть на слов’янські письмена.... А якщо хто хулить слов’янську грамоту — хай будуть вони відлучені од церкви, допоки виправляться.... Ви ж, чада, божого послухайте учення і не відкиньте повчання церковного, як ото поучив вас Мефодій, учитель ваш». [4]

Таким чином, Папа виступає позитивним героєм оповіді, лояльним до слов'янського обряду, представником якого був літописець.

Інша позитивна згадка про Папу вже іде від літописця Данила Галицького:

Він, отож, прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи [Ін]нокентія, і від усіх єпископів своїх. [Ін] нокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру [і] про возз’єднання церкви. [4]

Тут галицький книжник називає Папу отцем свого патрона - князя Данила. Що важливіше - визнає вінець, вручений папським легатом, прийнятим від самого Бога. Таким чином, Папа виступає легітимним представником Божої волі на землі.
Більше того, верховний понтифік виступає на підтримку грецького православного обряду та возз'єднання церков.

Вельми цікавим є погляд новгородського літописця на події 1204 року - коли хрестоносці-латиняни захопили і пограбували царське місто православної Східної римської Імперії - Константинополь. Автор покладає всю провину за інцидент на "фрягів", натомість західного імператора та понтифіка залишає поза звинуваченнями:

Фрязи же и вси воеводы ихъ възлюбиша злато и срЂбро, иже мЂняшеть имъ Исаковиць, а цесарева велЂния забыша и папина: пьрвое пришьдъше въ Судъ, замкы желЂзныя разбиша, и приступивъше къ граду, огнь въвергоша 4-рь мЂстъ въ храмы.[9]

Як бачимо, військо діяло всупереч наказам папи та імператора, тобто ексцес по суті був позбавлений конфесійного виміру. В цій ситуації як імператор, так і папа виступають цілком позитивними персонажами.

Згадаймо також, що як мінімум два руських великих князя зверталися по допомогу безпосередьо до святого престолу - про це ми згадували вище.

Легко видно, що образ римських єпископів, намальований літописцями та проілюстрований поведінкою руських князів, далекий від бачення Феодосія. В першому випадку це друзі слов'янського світу і слов'янської культури, легітимні представники Бога на землі та союзники руських князів. У другому - єретики, з якими навіть не можна їсти, не кажучи вже про прийняття причастя.

Напис паломника Семка Нінославича.
Він мав намір вклонитися мощам Св. Якова у Сантьяго де Кампостелла.
Сен-Жиль (південь Франції), абатство Сен‑Жиль-дю-Гар. Кінець XII – середина XIII ст.

Цілком у дусі загальнохристиянської солідарності написаний літописний сюжет про взяття Єрусалима військами єгипетсько-сирійського султана Салах-ад-Діна.

З точки зору Феодосія Печерського Єрусалимом володіли єретики - королі Єрусалимського королівства з валлонського баронського роду. Проте подивімося, як київський книжник оцінює подію

того місяця взятий був Єрусалим безбожними сарацинами. Але знамення ці не по всій Землі бувають, а в тім краї, на який владика хоче що навести...

... ми, зневажені будучи, ганьбу дістаємо од беззаконних отих агарян, але чаємо ми єсмо божої благодаті торжества преславного [4]

Як бачимо, автор використовує займенник "ми", таким чином солідаризуючись із католиками - правителями Єрусалима. Цілком очевидно, що даний пасаж є виявом загальнохристиянської солідарності літописця без огляду на обрядову приналежність. Для нього падіння християнського королівства Святої Землі - це і його власна поразка, як і поразка всіх християн.

Хрестоносець.
Мініатюра Хроніки Матвія Паризького

Звернімо увагу, як київський книжник описує Третій Хрестовий похід під проводом Фридріха Барбаросси:

пішов цесар німецький з усією своєю землею битися за гроб господній, бо явився був йому ангел господній, велячи йому йти. І вони прийшли, і кріпко билися з богопротивними тими агарянами... 

сі німці, яко мученики святії, за Христа пролили кров свою із цесарями своїми [4]

Ідею походу у Святу Землю імператорові Фридріху вкладає у голову янгол. "Німці", що билися проти мусульман - проливають кров за Христа і уподібнюються за словами літописця святим мученикам.

Цілком приязно ставиться до єрусалимського короля Балдуїна чернігвський ігумен Даниїл:

Тоді я ...пішов до князя того Балдуїна та поклонився йому до землі. Він же, як побачив мене, бідного, покликав мене до себе з любов’ю і спитав мене: «Що хочеш, ігумене руський?» Він знав уже мене добре і любив мене дуже: він — чоловік, сповнений благодаті, і скромний вельми, і не гордий анітрохи. Я сказав йому: «Княже мій, пане мій! Прошу тебе заради Бога і князів задля руських, дозволь мені, аби я поставив свою лампаду на Гробі святому від усієї руської землі!»

Тоді він із піклуванням та любов’ю дозволив мені поставити лампаду на Гробі Господньому і послав зі мною чоловіка, свого слугу найкращого, до економа церкви Святого Воскресіння і до того, хто тримає ключ від Гробу. [7]

Король Єрусалима Балдуїн І (1160-і - 1118 рр.)

Не гребували спілкуванням із католиками та католицькими обрядами і руські бояри. 1149 року польский князь Болеслав - союзник князя Ізяслава Мстиславича - посвятив у лицарі багатьох боярських синів:

виступив Ізяслав із Володимира і звідти рушив до Луцька, а прийшовши до Луцька, він пробув тут три дні. І тут Болеслав оперезав мечем багатьох боярських синів [3]

"Оперезання мечем" було головною фазою обряду посвяти у лицарі. Сам обряд інфільтрувався на Русь із заходу в рамках католицького впливу і мав суттєве релігійне забарвлення.

Оперезання мечем - кульмінаційний епізод посвяти в лицарі.
Франція, ХІV ст.

Резюме

Згідно з аналізом широкого кола джерел, можемо зробити висновок, що конфесійний розкол не мав суттєвого відголоску в домонгольській Русі. Обрядові відмінності між східними та західними християнами не задавали поведінкових імперативів для широких мас руського суспільства. Здебільшого протистояння з латинським світом жило на сторінках творів греків - ієрархів Руської церкви, а також радикального монастирського чернецтва.

Натомість князі, бояри, частина духовенства ставилася до католиків компліментарно. У цих колах маятник коливався від холодного прагматизму до відвертої симпатії.

Не похитнула приязного ставлення до папства зокрема і західного християнства загалом навіть така подія, як погром хрестоносцями Константинополя - дана подія була сприйнята як ексцес.

Якщо винести за дужки позицію окремих нечисленних авторів, то можна сказати про переважання спільнохристиянської ідентичності над конфесійною. Князі цілком буденно спілкувалися з західними монархами та понтифіками. Бояри присягали монархам-католикам на вірність та проходили посвяту в лицарі. Паломники з Русі навідувалися у святі місця католицьких країн - як-от Іспанія, чи Франція. Помітна частина духовенства також була налаштована співпрацю та мирне співіснування з латинянами.

Джерела та література

1. Писання преподобного Феодосія Печерського. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Том I.
2. Леонтій ВОЙТОВИЧ. КНЯЗІВСЬКІ ДИНАСТІЇ СХІДНОЇ ЄВРОПИ (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження.
3. Мирослав Волощук. Жінки з династії Рюриковичів при європейських дворах ХІ–ХІV ст.
4. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989.
5. DOCUMENTA PONTIFICUM ROMANORUM. HISTORIAM UKRAINA ILUSTRANTA (1075-1953). Vol. I. 1075 - 1700. PP Bailiani. Romae. 1953. Gregorii PP. VII. Булла І - королю Русі Деметрію та його дружині від 17 квітня 1075. Переклад - Павло Берест.

6. Матвій Паризький. "Велика хроніка". Английские средневековые источники. В. И. Матузова. Наука. М. 1979.
7. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Том I. — С.373-392.
8. Руперт із Дойця. Слово про Святого мученика Пантелеймона. Древняя Русь в свете зарубежных источников. М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2010. — Т. IV. Западноевропейские источники.
9. Новгородський перший літопис старшого і молодшого зводів. ПСРЛ, Т. ІІІ. М. 1950.
10. Митрополит Никифор. Послання Володимиру Мономаху про віру латинську. Н. В Понырко. Эпистолярное наследие Древней Руси ХІ-ХІІІ вв. СпБ. Наука. 1992.

Історичні праці

1. Толочко П.  Толочко А. "Київська Русь". К.: "Альтернативи". 1998.
2. Майоров О. "Даниил Галицкий и крестовый поход в Пруссию". "Русин". 2011. №4. с. 26.
3. Головко О. "Коронація Данила Романовича в контексті іделогічного життя і міжнародних відносин слов'янства Східної Європи".
4. Томашівський С. "Петро - перший уніятський митрополит України-Руси".

5. Майоров О. Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого Хрестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею. Цитується джерело: Neues Archiv der Gesellschaft für ältere deutsche Geschichtskunde zur Beförderung

einer Gesammtausgabe der Quellenschriften Deutscher Geschichten des Mittelalters. (Hannover;

Berlin, 1935), 517.

6. Флоря Б. "У истоков религиозного раскола славянского мира".СпБ. Алетейя. 2004.

Східне слов'янство та Київська Русь

Слов'янське населення становило собою найчисельнішу етнолінгвістичну групу в руській державі. Без розуміння її ролі в функціонуванні Київської Русі не можна і вповні осягнути історію Східної Європи.
Як правило, Київську Русь трактують як протонаціональну середньовічну країну, де склалася одна-єдина народність - "східнослов'янська", "давньоруська", або ж просто "русскіє".
У цьому блозі неодноразово заявлялася теза про імперський, а не протонаціональний характер Київської держави. Проте хто був державотворчим етносом, які слов'янські народності жили в Київській Русі і скільких було цих народностей? Ці запитання викликають цілу низку інших. І почати варто з наступного:

Ким є східні слов'яни часів Київської Русі?

Поняття "східне слов'янство" є продуктом модерної науки. Відколи мовознавство сягнуло відповідного рівня, стало можливим класифікувати та характеризувати слов'янскі ідіоми (термін, яким позачають як повноцінну мову, так і діалект). Зокрема, до східної групи слов'ян потрапили "русскіє" - "малоросіяни", "білоруси" та "великороси". Відтак, до "східних слов'ян" нині зараховують носіїв української, білоруської та російської мов.

Трохи важче охарактеризувати когось як "східних слов'ян" у домодерний період - ми часто бачимо ситуацію співіснування різних літературних, канцелярських, богословских та розмовних мов у рамках однієї спільноти (скажімо, держави). У племінний період ми просто не маємо достатньо лінгвістичного матеріалу, аби належно охарактеризувати відповідний ідіом.

Тим не менше, загальноприйнято зараховувати до "східних слов'ян" древності їхніх предків-слов'ян. Тобто, предків росіян в'ятичів умовно зараховуємо до "східних словян", а фінномовну мерю - ні.
Тож вихідною точкою нашої оповіді є слов'янські племена, які в той, чи інший період підпали під владу київських князів.

Слов'янські племена у Східній Європі

Традиційно історія середньовічної Русі починається із сукупності слов'янських (а також неслов'янських) племен та їх об'єднання навколо Києва. Згодом в літописному наративі племінні назви змінюються на міські: волиняни стають володимирцями, сіверяни - чернігівцями, кривичі - смолянами, меря - ростовцями etc. Про цю трансформацію буде написано далі. Поки ж спробуймо охарактеризувати та класифікувати племена, визначити період їхнього існування, базуючись на джерелах.

Огляд іноземних джерел

Навзагал існування близько десятка слов'янських племен у Східній Європі не викликає сумнівів у жодних сусідніх культурах кінця першого тисячоліття н. е.
Східнофранкська таблиця племен (ІХ ст.) подає калейдоскоп різних племен, які можна локалізувати на території майбутньої Київської Русі. У деяких із них вчені бачать спотворені назви літописних та історичних спільнот, наприклад "Uelunzani" ставлять у відповідність до "волиняни".
Грецький імператор Костянтин Багрянородний у своєму трактаті "Про управління імперією" (Х ст.) описував процес збору киянами полюддя зі "Славіній" древлян, дреговичів, смоленських кривичів, сіверян та інших.
Арабський інтелектуал Х століття Аль-Масуді в одному з творів робить невеликий екскурс в історію слов'ян. Нібито колись існувала єдина слов'янська країна, де всі племена підкорялися волинянам. Опісля племена розселилися ширше і наразі (тобто, в Х столітті) внаслідок розбратів кожне з них має власного правителя і може ворогувати з сусідніми племенами [5].
Підсумовуючи картину описану іноземцями, варто відмітити декілька важливих моментів. Перший полягає в тому, що загалом слов'яни сприймалися як єдине етнографічне ціле. Це й не дивно - "Східнофранкська таблиця" походить зі світу романо-германських мов, твір Костянтина - грецької, Аль-Масуді - арабської. Як часто буває, навіть різні мови з іншої групи звучать майже однаково. Сучасний німець навряд розрізнить мовлення хорвата і болгарина. Натомість, українцю без відповідної освіти не розрізнити норвезьку та ісландську.
Також усі автори в тій чи іншій мірі є людьми з культур, що активно всотували і розвивали греко-римський культурний спадок. Імперські "учені" античності вельми поверхово осягали культурні відмінності варварів.
Ці дві обставини і зумовлювали бачення слов'ян як єдиної маси.
Тож політичний фактор (наявність окремого племені-вождівства) ставав головним критерієм диференціації слов'ян.

Етнографія "Повісті минулих літ"

Єдиними руськими джерелами етнографії регіону є літописи (київський, новгородський, суздальський). При дослідженні його тексту виникає декілька проблем, які завжди потрібно мати на увазі.
По-перше, укладання літописів датується кінцем ХІ - початком ХІІ століття. Тож закономірно постає запитання - наскільки актуальною і навіть правдивою є картина, яку змальовує автор?
По-друге, варто розуміти, що у системі лояльностей середньовічного автора лояльність до історичної достовірності стояла явно не на першому місці. Її, очевидно, переважали лояльність до Бога, до правлячої династії, до церкви, до релігії, до культури.

Хай там як, але "Повість минулих літ" малює нам широку панораму етнічного розмаїття Європи. Відразу видно, що київський літописець претендує на глобальне осягнення світу. Для початку він описує європейські народи:

В Яфетовій же частині сидить русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печера, ям, угра, литва, зимигола, корсь, летьгола, ліб. Ляхи ж, і прусси, і чудь сидять поблизу моря Варязького. По сьому ж морю сидять варяги: сюди, на схід,— до наділу Симового; по тому ж морю сидять вони на захід — до землі Агарянської і до Волоської. Яфетове бо коліно й це: варяги, свеї, нормани, готи, русь, англи, галичани, волохи, римляни, німці, корляги, венедиці, фряги та інші...

Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — готами, — отак і ці

Як бачимо, всі європейські етноси класифіковані наступним чином. По-перше, європейці походять від сина Ноя на ім'я Яфет. Тут ми бачимо європейців усіх знаних нині мовних груп - германської (англи, готи, свеї), романської (фряги, римляни), фіннської (чудь, перм), балтської (литва). Далі літописець ділить народи на групи. Так, "варязьку" групу складають "русь", "готи", "свеї", "нормани", "англи" та "інші". Літописець явно групував народи за ознакою спільного походження. Якщо мова двох народів була схожа, як "готів" та "свеїв" - вони потрапляли до однієї групи. Також достовірно було відомо, що правляча верхівка Нормандії походила зі Скандинавії, а потім розширила вплив на Англію. Тож попри франкомовну (а це ідіом романської групи) англійсько-нормандську еліту бачимо "англів" та "норманів" в одному списку зі "свеями". За аналогічними міркуваннями слов'яномовна у ХІІ столітті "русь" також потрапляє до варязької групи.
Відмітимо важливий хронологічний маркер - "англи" вже завойовані нормандцями і зараховані до варягів. Тож дана картина відповідає часу після 1066 року, коли й відбулося вторгнення.
Надалі йде опис слов'ян. Автор послідовно перелічує та локалізує моравів, чехів, білих хорватів, сербів, хорутан, ляхів, полян (польських), лютичів, мазовшан, поморян, а також вказує, що слов'яни живуть також у Болгарії. Потім переходить до племен, що, згідно з наративом літопису, потраплять під владу київських князів.
З тексту літопису ми можемо укласти вичерпний список таких племен: поляни, древляни, дреговичі, сіверяни, кривичі, новгородські словени, радимичі, в'ятичі, уличі, тиверці, волиняни, хорвати.

Слов'янські племена та їх сусіди
згідно з літописом.
"Русь-Малоросія-Україна". К. Галушко

Описом їхнього ареалу завершується умовний сюжет про розселення слов'ян.

Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов'янські письмена.

Отож, у сюжеті про розселення слов'ян разом із ляхами, чехами, моравами і т. д. бачимо наступні "східнослов'янські" племена: поляни, древляни, дреговичі, полочани, новгородські словени, сіверяни. Назвемо це "списком розселення".  Як бачимо, список не включає кривичів, радимичів, волинян, в'ятичів, уличів, тиверців.
Надалі літописець змальовує мовну ситуацію на Русі:

Се тільки слов'янська мова на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову...

Отож, до племен слов'янської мови належали поляни, древляни, дреговичі, сіверяни, волиняни, а також новгородці та полочани. Назвемо це "списокм слов'янської мови". Як бачимо, порівняно зі "списком розселення", додалися волиняни.
Легко видно, що всі племена слов'янської мови, окрім "полочан" та "новгородців" локалзоівані в межах українській етнографічній території ХІХ - поч. ХХ століття. Для цього достатньо накласти попередню мапу на наступну:

«Карта південно-руських наріч і говірок», П.Чубинський, К.Михальчук, 1871

В наступному пасажі автор підкреслює різне походження полян та древлян з одного боку і в'ятичів та радимичів - з іншого:

Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов'янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов'ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і в'ятичі [походять] од ляхів.

Цілком очевидно, що в цьому уривку "слов'яни" - не зовсім ті "слов'яни", що були у сюжеті про розселення (в ньому ляхи були також зараховані до слов'ян, а не протиставлені їм). Очевидно, ідеться про племена "списку слов'янскьї мови". Тож древляни та поляни походять від "слов'ян" , а радимичі та в'ятичі - від "ляхів".

Русь слов'янська

Окремо варто розглянути літописний сюжет, присвячений взаємодії полян та русі. Як ми вже бачили, від самого початку літописець позиціонував "русь" як варязьке плем'я. Поляни ж постають в літописі слов'янським племенем і засновниками Києва.

Хорвати виходять до Адріатичного моря.
Картина Отона Івековича. Поч. ХХ ст.

Водночас, у часи більш наближені до життя літописця (поч. ХІІ ст.) ситуація була зовсім інша. Народ "русь" був слов'янським, полян в околицях Києва не існувало, як і варягів, а русь, що там жила, була оточена іншими слов'янськми племенами (і очолювана скандинавською династією).
Вирішенню цієї очевидної суперечності присвячений наратив взаємодії русів-варягів із полянами. Саме з цих двох "племен" русь постає у завершеному вигляді: слов'янське (за культурою) плем'я, локалізоване в околицях Києва, очолюване поліетнічною (здебільшого - скандинавською за походженням) елітою.
Побіжно оглянемо історію обох спільнот та їхню зустріч.
Повертаючись до сюжету розселення слов'янських народів, укладач "Повісті минулих літ" зазначає:

Тут бо є Іллірія, до якої доходив апостол Павло, і тут спершу були слов'яни. Тому-то вчителем слов'янського народу є Павло. Від того ж народу і ми єсмо, русь

Незважаючи на те, що вище за текстом "русь" була прямо названа варягами, в даному уривку вона походить від слов'ян. Цілком очевидно, що йдеться про трохи різну "русь". Руси-варяги були персонажами часів легендарних, натомість "ми єсмо, русь" представляла собою спільноту, сучасну авторові, тобто ХІІ століття.

Був же один народ слов'янський: слов'яни, що сиділи по Дунаю і яких захопили угри, і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть русь.

А слов'янська мова і руська — одна; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов'янами; хоча вони й полянами звалися, але мова [в них] слов'янська була. 

Так київський книжник встановює своєрідний континуїтет. У минулому існувало плем'я полян (літописні поляни фігурують лише у легендарні часи, недоступні для дослідження київським книжникам), яке пройшло свій історичний шлях (наприклад, почуло слово апостола Павла та отримало слов'янську абетку від Кирила та Мефодія). Зустрівшись із варягами-русами, саме вони, поляни, тепер звуться "русь".
Але чому вони тепер так звуться? Відповідь на це дає інший сюжет. Згідно з ним, руси-варяги разом з поліетнчіним військом прибувають до Києва ("столиці полян") зі Скандинавії на чолі з князем Олегом і захоплюють владу:

Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв — варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів... І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю.

Тож відбувається щось на кшталт того, що сталося в Болгарії, Франції, Ломбардії - іншомовні іноземці (тюркомовні болгари, германомовні франки, лангобарди та руси) завоювали місцеву людність (дунайські слов'яни, галло-римляни, італо-римляни, середньодніпровські слов'яни), розчинилися в місцевій культурі, але дали свою назву-етнонім.

Полочани та словени

Окремо варто зупинитися на двох даних племенах. Ці племена так і не вийшли за хронологічні межі "Повісті времінних літ" і в Київському літописі вже не згадуються.
Тим не менше, дані слова викорисовуються для позначення інших категорій населення, що були сучасні літописцю.
Так, під поняттям "словени" у прив'язці до Новгорода, імовірно, малися на увазі жителі "славенського  кінця" граду. Згідно з аргументацією В. Яніна (з якою ми згодні), так ідентифікували себе в багатоплемінній Новгородській землі люди останньої хвилі слов'янської колонізації. Так вони відрізнялися не тільки від місцевих фіномовних мері, чуді та весі, а й від слов'ян-кривичів.
Таким чином, "новгородські словени" "Повісті времінних літ" бачаться історичною ретроспективою літописця - предками населення "славенського кінця". Більше того, київський літописець відносить "новгородців" (тільки містян) до списку "слов'янської мови", оголожує "словен" засновниками і першим населенням міста Новгорода. Пам'ятаємо, що "словени" за київським літописцем - генетично споріднені з племенами півдня.
Трохи по-іншому подає ситуацію новгородський літописець. "Словени", меря, кривичі та чудь постають "людьми новгородськими" в рівній мірі. Він зазначає, що

и суть новгородстии людие до днешняго дни от рода варяжьска

А київський книжник зазначав натомість, що варяги тут "насельники", тобто прийшлі, а словени - перше населення й засновники міста.

Графіто Софії Київської. Молитва написана південно-західним діалектом.
ХІІ ст.

Тож маємо класичну іделогічну боротьбу імперського центру проти місцевої ідентичності: Київ нав'язує міф про спільне походження і намагається опертися на власних колоністів, натомість Новгород відстоює окремішній міф про походження і будує місцеву ідентичність, прийнятну для багатоплемінної землі.
Якщо вести мову щодо полочан, то значення цього поняття в ХІІ столітті очевидне - це містяни відповідного граду. Як пам'ятаємо, "полочани" входили в "список слов'янської мови", перше наслення Полоцька - кривичі, а кривичі, в свою чергу, до списку не увійшли. У кривичів були й інші міста - Смоленськ, Псков, частково Новгород.
Найбільш вірогідним поясненням такому набору фактів бачиться наступне. Містяни Полоцька з часом перейшли на "слов'янську" мову (тобто мову полян, древлян, волинян і т. п.), яка була основою міського койне Київської Русі (докладнше про мовну ситуацію - в наступних параграфах). Натомість сільське населення та жителі інших "кривицьких" міст зберігало власне племінні мовні практики. Тож і тут літописець зробив ретроспективу - різні мовні сіпльноти отримали різні племена у предки.
Таким чином, із комфортною впевненістю можемо стверджувати, що племена "новгородських словен", "полочан", як і "полян" були ретроспективою книжника, який їх вигадав для узгодження із наративною схемою літопису.
Вочевидь, поляни були місцевим слов'янським населенням, яке першим потрапило під владу русів-скандинавів; словени - спільнотою пізніх слов'янських колоністів в Новгородській землі; полочани - кривичами, що перейняли південні мовні практики.

Коли померли племена?

Таким чином, нагромадивши "етнографічні" цитати з літопису, ми можемо знову повернутися до питання - яким часом датувати етнічну панораму Східної Європи, намальовану літописцем? На даний момент найпереконливішою бачиться версія О. Толочка. Аргументація, яка буде приведена нижче, на 90% належить йому.
Як стверджує дослідник, етнографічну панораму варто віднести до початку ХІІ століття, коли було написано "Повість минулих літ".
Вище було відмічено, що "англи" віднесені літописцем до "варязької" групи народів, що найімовірніше відображає утвердження нормандців у Англії, яке сталося в ІІ пол. ХІ ст. Також літописець змальовує сучасну йому картину, коли мова йде про польські та чеські племена. Тож нема причин думати, що етнографія у світовій частині була актуальною, а східноєвропейській - історичною. Водночас, ефект, який хотів справити літописець на читача, полягав у іншому - племена повинні були виглядати дуже древніми.
Надалі йде вже моя аргументація.
На користь живучості племенних ідентичностей говорять і випадкові обмовки літописця. Загалом, літописці віддавали перевагу ідентифікації спільнот за містами-центрами земель - "новгородці", "смоляни", "полочани" і подібним. Племена мали належати додержавному періоду. Проте ми бачимо вельми пізні літописні згадки племен. Так, дреговичі згадуються ще 1149 року, кривичі - 1162, радимичі - 1169, в'ятичі - 1197, словени - фігурують в Руській Правді.

Дівчина з племені в'ятичів.
За матеріалами підмосковних курганів ХІІ століття.
Мал. О. Федорова 

Раз-пораз літописець обмовляється. Після перемоги київського воєводи Вовчого Хвоста над радимичами, книжник ХІІ століття зазначив:

Були ж радимичі із роду ляхів і, прийшовши, тут поселилися. І платять вони данину Русі, і возять повіз і до сьогодні

Тож радимичі для нього, з одного боку, не входили до Русі, з іншого - представляли актуальну дійсність.
Згадаймо також, що провінціали були об'єктом насмішок і зневаги з боку Русі.

Також варто зауважити, що "Повість минулих літ" - джерело унікальне й наративне, а цього аж ніяк не достатньо, щоб оцінити масштаб етнографічного розмаїття. В епоху масового документа (для нашої країни вона починається в ХV-ХVІ столітті) ми зустрічаємо в Сіверській землі населення із коренем "сівер" в ентонімі, хоча в "Повісті минулих літ" сіверяни зникають на початку ХІ століття. Для прикладу, Іван Вишенський (ХV ст.) у переліку православних народів згадує "сіверян":

кождый отмЂнный своим голосом зовомый язык, а меновите греци, арапи, сЂверани, серби, болгаре, словяне, арабанаши, мултяне, богданци, москва и наша русь

Хроніка Литовська й Жамойська (ХVII ст):

A гды Москва севруков литовских розбила под Путивлем, двох бобров и меду кад взяли 

Так званий "Волинський короткий літопис" ХVІ ст. вільно послуговується словом "волинці" поряд із "ляхами", "татарами" та "литвою". "Волинська земля" виступає в одному ряду з "Лядською" та "Литовською":

князь Семеонь Юрьевичь, староста луцкии, маршалько Волыньскои земли, з литвою a з волынци, a прочии татарове отбегоша от Корца

бЂ бо тогда мор y Литовскои земли и в Лядскои, и Волынскои, и по иным странам 

"Хроніка литовська й Жамойська":

панове литовские и руские зобралися против им охотне з рицерством своим, литовским, руским, волынским 

за помочию божиею литва и русь з волынцами сщасливе наголову всЂх поразили

Тож навіть у пізньому середньовіччі бачимо пережитки племінних ідентичностей, які мали різну долю. Сіверяни були зведені до етнографічного рівня, приречені на повну асиміляцію. Волиняни ж вибудували протонаціональну ідентичність (тут можна згадати Баварію, чи Бургундію) із лояльністю до своєї "країни", у якої було власне "рицарство" (військово-політична еліта) та власна "страна" (земля, головний об'єкт лояльності) - так само, як і Русь, Польща, Литва.

Хронологічна таблиця зникнення племен зі сторінок літопису
та важливі події в історії Русі

Довгий час "моноплемінні" території продовжувалися називатися похідними від племені назвами. Вже згадувалася "Волинська земля". Також існувала Сіверсьска земля:

Великий князь Казимир послал и до князя Михаила Жигмонтовича до Мазовши ... погодился з ним Казимир и отдал ему вою першую отца его державу, и в Северской земли Бранское и Стародубъское князство, и иншие мЂста

Цитата з "Хроніки Литовської і Жамойської".
Згадки про "Кривську землю" зустрічаємо і в ХVІІ столітті [13]:

Монтовидъ взялъ Кирновъ городъ со областью; а Наримонъ Пинскъ да на Волыни; а Ольгердъ Кривскіи земли; а Кистутъ Жмудь, Брестъ да Троки; а Корятъ земли Новгородецкіи; а Любартъ Володимеръ да Луцкъ и со всею землею Волынскою; а меньшій сынъ Гедимина, Явнутій, Вильну взялъ да Украину, и Великимъ Княземъ всея Литвы стался.

Таким чином, існував континуїтет між племінними та земельними утвореннями.
Там, де місцеві племена були маргіналізовані колоністами або племен було кілька, урбанічні назви здебільшого перетворилися на обласні, - Новгород, Суздаль - перед тим як прийняти ім'я Русі і ототожнити себе з нею.

По мірі відмирання племінної ідентичності, вона набувала регіонального характеру, вписувалася у більш широкі системи самоідентифікації - руську, литовську, польску. Так, у Полоцьку, Львові, Смоленьску, Твері тощо від ХІІ століття укорінювалася руська ідентичність, але у специфічному вигляді. Місцеві жителі відносили себе до Русі, але як правило Руссю вони називали тільки власний регіон - Московщину, Смоленщину, Галичину etc.
Найсильнішою ідентифікацією протягом всього Середньовіччя продовжувала бути обласна, регіональна.

Чиї полки, чиї дітські?

У цьому розділі звернімо увагу на деякі літописні цитати, пов'язані з руською ідентичністю в Київській Русі.

Перша присвячена походу в. кн. Ізяслава Мстиславича на князя Юрія Суздальського:

І прийшов до нього Ростислав з усіма руськими силами і з полками смоленськими

Тут ми бачимо протиставлення "руських" сил (зібраних з Русі у вузькому сенсі) та "смоленських" полків. Здавлося б, у разі, якщо на всій території Київської Русі жив один народ "русь", то смоляни мали б бути руськими в тій же мірі, що й, скажімо, кияни. Проте семантика літопису суперечить цьому. То якими ж є смоленські полки, якщо не руськими?
Вочевидь, "смоленський" не є етнічною або національною характеристикою, натомість "руський" - цілком. Літописець ніби відмовляє смолян у будь-якій етнічності - він позбавляє їх "руськості", але й не дає чогось навзамін.
Аналогічну ситуацію бачим в іншому епізоді. В Лаврентіїівському зводі читаємо:

Сѣдѧщема Ростиславичема в кнѧженьи землѧ Ростовьскъıӕ . роздаӕла бѧста по городомъ посадничьство Русьскъıм̑ дѣдьцкимъ. ѡни же многу тѧготу людем̑ симъ створиша продажами и вирами

Знову бачимо логічну суперечність із ідеєю єдиного руського народу на всій території держави. Суздальський літописець жаліється на зловживання "руських дітських". Здавалося б, а які ще можуть бути дітські, якщо в Суздалі живе "руська народність"? Певно, існували якісь специфічні, "суздальські" дітські. Таких ми бачимо у Києві під час заворушень, пов'язаних зі смерю Юрія Довгорукого (який оточив себе вихідцями з Суздаля):

І багато зла вчинилося в той день: розграбували двір його Красний, і другий двір його за Дніпром розграбували, що його він сам називав «Раєм», і Васильків двір, сина його, розграбували в городі, і побивали суздальців по городах і по селах, а добро їхнє грабуючи

Якщо суздальський книжник лише висловлював невдоволення корумпованими "руськими" адміністраторами, то кияни вдалися до фізичної розправи над "суздальцями". Тож і в цій ситуації бачимо відчуження між "руськими" та "суздальскими".

В даному контексті можна знайти дадатковий вимір у понятті "Русь" у вузькому значенні.
Наведемо одне зі згадувань Русі у Новгородському літописі:

В то же лето на зиму иде в Русь архиепископ Нифонт с лучьшими мужи и заста князе с церниговьци стояще противу собе

Тут Новгородська земля, звідки виїхав Нифонт, протиставлена Русі. Подібна граматична форма "поїхав у Русь" вельми нагадує інші літописні обороти щодо відвідування народів.
Про поїздки в Орду галицький літописець писав, що хтось вирушив, чи перебуває "в Татари":

боявся бо він його, тому що той був уже в Татарах [і] побідою подолав Ростислава [Михайловича] і угрів його.

Грамота щодо купівлі рабині, написана давньоновгородським діалектом.
ХІІ ст, Новгород

Те саме стосується й інших сусідів:

А Ростислав утік в Ляхи і, взявши жону свою [Анну], пішов в Угри

Або ж

Тоді ж Святослав-князь пішов у Вятичі [до города] Корачева за своїми ділами

Як ми пам'ятаємо, "Русь" була не тільки територією, а й етнонімом.
Тому подібна граматична форма може свідчити, що Русь у вузькому сенсі позначала не лише територіальне чи політичне поняття, а й етнічне.

Окремо варто сказати і про "урбаністичні політоніми". Вони явно переважать над племінними назвами - літописець віддає перевагу "смолянам" перед "кривичами".
Тут є два аспекти. Перший - це бажання літописця (як представника державної ідеології) звести всіх жителів країни до спільного знаменника. Тому й користується адміністративними, а не етнічними маркерами.
По-друге, міські общини, особливо верхи, набували різноплемінного характеру. Скажімо, град Ростов від початку був племіним центром мері. Проте Ростовська земля колонізувалася вихідцями з Русі та Скандинавії, а разом з ротацією князів кочувало й княже оточення. Дружинники та дворяни князя руського, польського, скандинавського, тюркського, чудського тощо походження осідали на землі і входили до кола місцевої еліти. Тож назвати ростовське боярство ХІІ століття, скажімо, мерею не було можливості. Єдиним коректним словом в такій ситуації було "ростовці".
Аналогічно із Новгородом. Це про давнішні часи можна було стверджувати, що вони "словени". Реальність ХІІ століття була іншою - серед бояр були вихідці з варягів, киян, чуді, прусів, кривичів.

Та хай там ким були за етнічною приналежністю новгородці, суздальці та смоляни, семантика літописів послідовно іншує їх щодо русі.

Етнічні категорії в актовому матеріалі

Завершивши огляд літопису (тобто, витвору тогочасної "кабінетної науки"), перейдемо до повсяденної практики освічених верств населення. Вона відображається у актовому матеріалі.

З нього видно, що люди поділяли спільноти на більші, ніж суто регіональні. Так, всіх іноземців жителі Київської Русі здебільшого поділяли на "німецький народ" ("німецьку мову") та "латинський народ" (відповідно, "латинську мову"). Так як латина була не лише основою французьких чи італійських ідіомів, а й вченою мовою інших народів, то й "німців" іноді зараховували до "всього латинського народу". Для носіїв ідіомів романської групи також застосовували слово "фряги", а германської - "варяги". Більш-менш відрізняли сусідів-слов'ян.

На означення себе місцеве населення Київської Русі використовувало похідні від слова "рус" - "русь", "руси", "русин", а також міські ідентифікації - "смолянин", "новогородець" і т. п. Якоїсь строгої номенклатури тут годі й шукати. Наприклад, у договорі Смоленська з Готським берегом "смоляни" і "німці" виступають в одному ряду:

Аже боудоуть Смолняне на Гътьскомь березе, вольное търгование имъ на Гътьском березе.Аже боудоуть Немьци въ моемь Смольске, вольное имъ търгование въ моемь Смольньске

В іншому місці фігурують вже немчин і русин:

Или Немьчьскыи гъсть въ дългъ дасть Смоленьске свои тъваръ Роусиноу

У договорі Новгорода також бачимо подібне:

А оже убьють купчину Новгородца, или Немчина купчину

а, потім бачимо далі по тексту зв'язку "Русь и Немци".
Варто відзначити, що літописи у своїй хронікальній частині (коли укладачі починають фіксувати події  по гарячих слідах) також часто послуговуються більш загальною "номенклатурою", порівняно з "етнографічним екскурсом", поміщеним у недатованій частині.
Власне, які існують важливі зауваження до актового матеріалу. По-перше, акти здебільшого датовані ІІ половиною ХІІ століття і пізніше. По-друге, акти обслуговували діяльність еліт - політичних, церковних, купецьких, і не є стовідсотковим маркером культури етногрфафічної маси.

Західні джерела про етномовну ситуацію в Київській Русі

Загалом, західні автори не особливо розрізняли слов'ян між собою. З їхньої точки зору, вони представляли собою відносно єдину масу, диференційовану за політичним принцпом. Окремий "народ" виокремлювало власне суверенне королівство, рідше - племінне вождівство.
Так, енциклопедист Бартоломей Англійський (ХІІІ ст.) розділяє Русь та Галичину, адже йому були відомі і королівство Русі, і королівство Галіції. Слідуючи середньовічній традиції шукати предків сучасних народів у античності, він виводив галичан та русинів від кельтських племен галлів та рутенів відповідно. У розіділі "Про Славію" він відносить русинів до слов'ян:

Слави - це богеми (чехи), полони (поляки), метани (слов'янське населення Мезії на Балканах), вандали (венеди, балтійські слов'яни), рутени, далмати (хорвати), харінти (словенці).  Всі вони розуміють одне одного і багато в чому схожі, як у відношенні мови, так і вдачі, однак відрізняються віросповіданням.

Француз Вільгельм де Рубрук (представник романської мовної групи, середина ХІІІ ст.) зазнчав, що

Мова русинів, поляків, богемів і слов'ян одна з мовою вандалів (прибалтійських слов'ян)

Натомість Бенедикт Поляк (середина ХІІІ ст) стверджував:

моал, су-моал, меркіти та мекрит єдині за мовою, але трохи відрізняються, як, наприклад, поляки, богеми та русини, або римляни, ломбардці та фриульці, або ж австрійці, тюринги та шваби, або саксонці, фламандці та вестфальці

Тобто, французький та англійський автор стверджували єдність слов'янської мови, а слов'янин Бенедикт - констатував невеликі, але розбіжності. Відмітимо, що нині "схожі" ломбардська, римська та фріульська ідіоми злилися в один - загальноіталійський. Натомість, так само "схожі" (за Бенедиктом) польський та руський - ні.
Можемо зробити наступні висновки. Для західних авторів вся Київська Русь була суцільною етнічною територією народу русинів (багато прикладів див. [17]). Ми не знайдемо у французьких, англійських, німецьких, італійських авторів більш дрібного поділу русинів.
При цьому, те, що в руських актах і хроніках сукупно називається "Немци" (наприклад, у Новгородському літописі Рюрик - німець, а у Галицько-Волинському літописі Австрія названа "німецькою землею", а в Київському літописі  Фрідріх Барбаросса - "цесар німецький"), у західних текстах ділиться на австрійців, фламандців, вестфальців, швабів, тюрингів і т. д. А те, що німець Генріх у "Суммарії" середини ХІІ століття назвав спільно "Rości", згідно з київським літописом все ще ділилося, як мінімум, на власне русь, кривичів, радимичів та в'ятичів. 

Мовна ситуація в Київській Русі очима лінгвсітики

На даний момент учені прийшли до відносної згоди щодо мовної ситуації в Київській Русі. Позиції окремих дослідинків різняться в діапазоні "говірки відрізнялися, але ж не дуже" до "не дуже, але ж відрізнялися".
Тим не менше, наразі лінгвісти чітко виділяють декілька діалектних зон слов'янської мови в рамках Київської Русі. Це південно-західна (Галичина, Волинь, Русь у вузькому сенсі), південно-східна (Чернігівська, Курська, Рязанська землі), західна (Полоцько-Смоленські говірки), північно-східна (Ростово-Суздальщина), північно-західна (псково-новгородські ідіоми).
Окрім даних регіональних ідіомів існувала спільна літературна мова та мова богослужіння, яку умовно називають по-різному, але я віддаю перевагу "старослов'янська", або "староболгарська". Також існувало наддіалектне міське койне, основою якого був столичний південно-західний ідіом [6, 7, 14].

Сторінка з Ізборника Святослава 1073 року,
написана давньоцерковнослов'янською мовою 

Маючи перед очима результати лінгвістів, ми можемо підтвердити тезу про мовну ситуацію, висловлену на основі літописних даних. Південно-західна діалетна зона - ніщо інше, як ареал племен "слов'янської мови". А полочани та новгородці також віднесені літописцем до списку, бо розмовляли на тому койне, що сформований зі "слов'янської мови", вона ж південно-західний діалект. Кривичі ж поза межами Полоцька розмовляли на діалекті полоцько-смоленської групи. Аналогічно населення Новгорода рівнялося на столицю і переймало київські мовні практики.

Підсумок

Розглянувши всі аспекти етнічного, культурного, мовного життя слов'ян Київської Русі, можемо підтвердити власну тезу про імперський характер держави. Київським князям підкорялися як численні неслов'янські племена та народи, так і слов'янські.
Державотворчим народом імперії була "Русь", "руський народ", "Русини", який мав компактний ареал в рамках Руської землі у вузькому значенні. Протягом Х-ХІІІ століття народ Русь підкорював сусідні народності. Місцеві племена зводилися до етнографічного рівня існування, а місцева знать інтегрувалася до загальноімперської поліетнічної еліти на основі культури народу Русі. Разом із владою князів поширювався й політонім "русин".
Єдиною легітимною протонаціональною ідентичністю в державі була руська. З часом русько-імперська ідентичність на периферії гібридизувалася з регіональною, фронтирною та племінною, утворюючи місцеві модифікації. Для іноземців вся територія держави була ареалом русі - адже лише руська культура і сяка-така руська ідентичність дозволяла вийти людині на міжнародний рівень. Іноземці, що й так з важкістю розрізняли слов'ян, не мали потреби диференціювати людей руської мови (наддіалектного койне, літературної, канцелярської, релігійної), руської віри, підданих руських князів.

Як вже зазначалося, народ Русь був мовно тотожним сусідам по "списку слов'янської мови". В більшості своїй територія компактного проживання "племен слов'янської мови" вкладається в ареал сучасних українців. Лише частина дреговичів увійшла до сучасного білоруського народу.

Ми побачили, що навіть слов'янське населення Київської держави не можна представити у вигляді єдиної народності. Розмовна мова сільських мешканців та міських низів різнилася від регіону до регіону. Мовна диференціація слов'янських підданців була очевидна й для літописця. Племена "списку слов'янської мови" утворювали одну групу, кривичі - другу, радимичі та в'ятичі - третю. Не було єдності й у походженні: поляни й древляни представлені "від роду слов'янського", а радимичі й в'ятичі напротивагу - "від ляхів". Новгородські книжники вправлялися у творенні власного міфу про окремішнє походження не від слов'ян, а від германців (варягів). За словами укладача "Повісті минулих літ", у його часи в Ростові ще жила меря, у Муромі - мурома, а в Білоозері - весь (фінно-угорські племена).

Тож коли Анна Ярославна виходила заміж за Генріха Капетинга, предки білорусів та росіян ще були кривичами, радимчами, в'ятичами, мерею, вессю, або ж новгородцями, що плекали свої окремі від Київської Русі корені. Звісно, при цьому існував і прошарок русинізованої еліти.
Таким чином, не всі племена і народи в Київській Русі були рівними. Це не була імперія в'ятичів, радимичів, галичан, торків або мері. Присутність серед руських еліт окремих представників провінцій та колоній не змінює ситуації (можна згадати одного з укладачів "Правди Ярославичів" Миколу Чудина, або торчин-боярин з оточення князя Мстислава Ізяславича Олбир Шерошевич). Це цілком типова для імперій ситуація: згадаймо греків-фанаріотів у Османській імперії, кар'єри "малоросіян" в Російській, римського імператора Септімія Севера, що до смерті розмовляв латиною з фінікійським акцентом, вірменина Іоана Цимісхія - грецького басилевса, представників галлів, що засідали в римському Сенаті.

У разі бажання відобразити імперський характер Київської Русі, пропонується використовувати терміни "Руська імперія", або ж "Давньоукраїнська імперія".
"Руська", звісно, у вузькому сенсі - наголошує на ексклюзивній ролі народу-Русі та метрополії - Руської землі навколо Києва.
Термін "Давньоукраїнська імперія" підкреслює те, що народ "Русь" часів Київської Русі є одним з предків українців, і не є предком росіян чи білорусів.
З цих двох варіантів другий є очевидно кращим - адже термін "Руська імперія" може викликати хибне уявлення про істоичну спадковість між Київською Руссю та модерною Росією.

Запропонований концепт є найбільш несуперечливим: він зводить у рамках однієї гіпотези всі діалектичні показання різноманітних джерел.

Вибрані джерела та рекомендвані історичні праці

Джерела

[1] Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989.

[2] Новгородський перший літопис старшого і молодшого зводів. ПСРЛ, Т. ІІІ. М. 1950.

[3] Лаврентіївський літопис. ПСРЛ, Т. I, М. 1926-28. 

[4] Костянтин Багрянородний. Об управлении империей. М. Наука. 1991.

[5] А. Я. Гаркаві. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских (с половины VII века до конца Х века по Р. Х.). СПб. 1870.

[6] "Баварський географ", або ж "Східнофранкська таблиця племен". Древняя Русь в свете зарубежных источников. М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2010. — Т. IV. Западноевропейские источники.

[7] «Истории Тартар» брата Ц. де Бридиа. ХРИСТИАНСКИЙ МИР и «ВЕЛИКАЯ МОНГОЛЬСКАЯ ИМПЕРИЯ». Материалы францисканской миссии 1245 года. СПб. 2002.

[8] Джиованні дель Плано Карпіні. История Монгалов. Вільгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. Перевод А.И. Малеина. М.: Государственное издательство географической литературы, 1957

[9] ПРОСТРАННАЯ РУССКАЯ ПРАВДА (по Троицкому списку второй половины XIV в.)

[10] Генріх. «СУММАРИЙ» . Древняя Русь в свете зарубежных источников. М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2010. — Т. IV. Западноевропейские источники.

[11] МИРНЫЙ ДОГОВОР КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА ВЛАДИМИРОВИЧА С НЕМЕЦКИМИ ПОСЛАМИ 1189–1199 гг.; ПРОЕКТ ДОГОВОРА СМОЛЕНСКА С НЕМЦАМИ ПОЛОВИНЫ XIII ВЕКА . Русско-Ливонские акты, СПб., 1868.

[12] Бартоломей Англійський. О свойствах вещей. Английские средневековые источники. В. И. Матузова. Наука. М. 1979.
[13] О ТОМЪ, ЧТО СЛУЧИЛОСЬ НА УКРАИНЂ СЪ ТОЯ ПОРЫ, КАКЪ ОНА ЛИТВОЮ ЗАВЛАДЂНА, АЖЪ ДО СМЕРТИ ГЕТМАНА ВОЙСКА ЗАПОРОЖСКАГО, ЗИНОВІЯ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦКАГО. МОСКВА. Въ Университетской Типографіи. 1847.
[14] Волинський короткий літопис. ПСРЛ. Т. XXXV . Наука. М. 1980.

[15] Акты, относящиеся к истории Западной России. Т. I. СПб. 1848.

[16] ХРОНІКА ЛИТОВСЬКА Й ЖАМОЙТСЬКА. ПСРЛ Т.XXXII; Наука. М. 1975.

[17] В. Матузова. Є. Назарова. Крестоносцы и Русь. Конец ХІІ-1270 г. Индрик. М. 2002.

Історичні праці

(1) В. Сєдов. Древнерусская народность. М.: Языки русской культуры,1999.
(2) Л. Залізняк. ВІД СКЛАВИНІВ ДО УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. Видавництво “Бібліотека українця” . Київ 1997.

(3) П. Толочко. Древнерусская народность: воображаемая или реальная. Алетейя. СПб. 2005. 

(3) О. Толочко. "Очерки начальной Руси". Лаурус. К. 2015.

(4) С. Плохій. Походження слов'янських націй. Критика. К. 2015.

(5) В. Янин, М. Алешковский. Происхождение Новгорода (к постановке проблемы). OCR по История СССР, №2, М.-Л., 1971.
(6) А. Залізняк. ДРЕВНЕНОВГОРОДСКИЙ ДИАЛЕКТ И ПРОБЛЕМЫ ДИАЛЕКТНОГО ЧЛЕНЕНИЯ ПОЗДНЕГО ПРАСЛАВЯНСКОГО ЯЗЫКА. 1988.
(7) А. Залізняк. Древненовгородский диалект. 2-е издание, переработанное с учетом материала находок 1995-2003 гг. М.: Языки славянской культуры, 2004
(8) В. Янін. Новгородские посадники. Издательство Московского университета. 1962.
(9)  С. Висоцький. Древнерусские надписи Софии Киевской ХІ-ХІV вв. "Наукова думка". К. 1966

(10) RUTHENICA. Т. І.  К. 2002.
(11) І. Данілєвський. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX-XII вв.); Курс лекций. Аспект Пресс. 1998.
(12) Б. Флоря. О некоторых особенностях развития этнического самосознания восточных славян в эпоху Средневековья – раннего Нового времени.
(13) Б. Флоря. Исторические судьбы Руси и этническое самосознание восточных славян в XII—XV веках (к вопросу о зарождении восточнославянских народностей).
(14) Г. Півторак. Походження українців, білорусів, росіян та їхніх мов. К.: Видавничий центр «Академія», 2001.