"Прийди і виждь!": Козаки і Київська Русь

Останнім часом у публікаціях поважних учених можна зустріти думку, що начебто козаки не відчували себе історичними нащадками Київської Русі і ніколи не апелювали до свого права на староруську спадщину. Як доказ цієї тези навіть залучають "Історію Русів", уривок з якої є епіграфом до цього блогу. Годі й казати, що таке бачення козацької свідомості є хибним. Найкраще на подібні закиди в свій бік відповість сам анонімний автор "Історії Русів":

в одній шкільній історійці виводиться на сцену зі Стародавньої Русі, або нинішньої Малоросії, нова якась земля над Дніпром, названа тут Україною ... і Козаків на Русі не бувало. Але, видно, пан письменник такої нікчемної історійки не бував ніде, окрім своєї школи, і не бачив у тій стороні, що її називає він Україною, Руських міст найдавніших або принаймні далеко давніших од його Королів Польських .... [1]

Та ми не обмежимося лишень твором із середовища малоросійського дворянства початку ХІХ століття. На широкій базі джерел, ми покажемо, що козацькі еліти від гетьманування Богдана Хмельницького і до Івана Мазепи як відомо, так і несвідомо опиралися на українську державну та історичну традиції більш ранніх періодів, зокрема - Київської Русі.

Козацький міф у Речі Посполитій

Ідеї, що отримали свій розвиток із відновленням української державаності у формі гетьманату, брали початок ще за часів Речі Посполитої, коли козаки ще не були провідною силою суспільства. Тогочасне свідоме населення України ідентифікувало себе як русинів (росіяни були "мосвкинами", "москалями"). Тобто, так чи так виводило себе з більш ранньої правдавньої Русі. Однак більшість населення не мала історичної освіти - ідентифікація "русин" не мала апеляції до Київської Русі, бо загалом міщанин, козак чи дрібний шляхтич не був обізнаний із такою давньою історією. Власне, це була типова ситуація в тогочасному світі. Називаючи себе англійцем, малоосвічений житель Лондона навряд свідомо проводив червоні лінії від Едуарда Сповідника до Олівера Кромвеля. Тим не менше, така несвідома ідентичність також є свідченням на користь подібної тяглості.

Князь Василь-Костянтин Острозький 

Найдовшу історичну пам'ять, очевидно, мали князі. Вони позиціонувалися нащадками Володимира Великого - за прямою чоловічою лінією (як Острозькі, Заславські, Пузини), або непрямимою материнською (як Сангушки, Вишневецькі, Ружинські). Їх оточували не лише армії солдат і адвокатів, а й літописців та панегіристів, які писали історію великих предків та підкреслювали давність та славетність княжого роду.

Яскравим прикладом панегіричної поезії є "Дніпрові камени" (латиною - Camoenae Boristhenides) Івана Домбровського. Він прводить пряму лінію від Київської держави та Руського королівства і їх правителів до сучасних йому князів Острозьких та Заславських.

Мова іде про князів, які Київ зробили столичним

Містом і центром держави; ...                                                                                            Київ зайняв і безпечно у землях дідівських владичив.

Братові віжки правління внаслідував потім Данило;

Непереможне мав військо і був славолюством відомий.

Римського папи фламін (для цієї покликаний справи)

Коронував його, й став він тоді королем усіх русів

(Хоч християнином був цей обранець сміливий і доти).

Правив у краї, який простягався далеко на південь;

Воїн, багатий на землі, він згодом розширив державу

До узбережжя Борея: і військо побільшив хоробре.                                                        Потім з'явились Острозькі — правдиві нащадки Данила;

Поруч — Заславські князі, що пишаються родом так само, —

В замках своїх вони правлять за звичаєм предків і досі.[2]

В одному зі свої творів полеміст ХVІІ століття Захарія Копистенський приділив увагу генеалогії князя Степана Святополк-Четвертинського:

ст теди пресвітлои фаміліи вашей княжеской милости ...  з монархов Росских на Кієві фронуючих идучая генеалогїя таковая: ...  Мономах Всеволодович, всупивши на столицу Кієвскую речь посп(олитую) Россійскую незгодами и внутрними войнами синов и потомков оного великого Володімера монархи Росского утрапленую, успокоил ... же фаміліа и род Четвертенских єст род княжатскій, и же єст власною кровью, родом и потомком оних монархов Росских от Володімера, котрий крестил Росскїй народ и от Мономаха предпомененого лінію родословіа своєго порядне провадячїй, заисте довод то знаменитий и свідоцтво царсткоє важноє єсть и знаменитоє.[3]

Князі задавали тон усьому суспільству. За влучним висловом Адама Киселя, князі були "decora et emolumenta" ("оздобою і пожитком")[4] Русі. Сеймова інструкція луцького сеймика декларувала, що замах на право князя є замахом на права всієї шляхти - "zyni to wyłom nie tylko w prawach księcia jego mości, ale też w prawach i wolnościach naszych" [5].

Власне, у цьому князівсько-шляхетському бульйоні й варилися очільники козацтва. Варто згадати, часто-густо князі виступали для козаків в ролі старших, гетьманів, або сюзеренів - Михайло та Дмитро Вишневецькі, Костянтин Острозький, Богдан і Кирик Ружинські, Андрій Полубенський, Самійло Корецький та інші.

Кнзяь Дмитро Вишневецький

1621 року київський митрополит Йов Борецький приділив чільну увагу генезі українського козацтва:

Що ж до козаків, то про сих лицарських людей знаємо, що вони з роду нашого, браття наші і християни правовірні ... Самі вони природний розум і од Бога даровану кмітливість мають. ... До того ж бо те плем’я чесного народу руського, з насіння Яфетового, котре Чорним морем і посуху Грецьке царство воювало. З того-бо те військо покоління, котре за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах а по морю і по землі (приправивши колеса до човнів) плавало [та пересувалося] і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира Великого, святого монарха руського, Грецію, Македонію та Іллірик воювали. [6]

Звісно, вельми сумнівно, щоб козаки дійсно брали участь у походах київського князя Олега. Важливо інше. Прирівнюючи себе до нащадків дружинників київських князів, козаки ставали мало не на один щабель із такими людьми, як Адам Кисіль - сенатор, магнат, київський воєвода [7].
Ми бачимо, як козаки позиціонуються нащадками "рицарства" з "племені народу руського", яке служило князям доби Київської Русі, а відтак - вимагають відповідного до себе ставлення.

У віршах на жалосливий погреб гетьмана Війська Запорозького Петра Конашевича-Сагайдачного ректор київської братської школи Касіян Сакович повторює цю думку:

Запорозькеє військо ту вольність здобуло,

Бо служило вітчизні старанно і чуло....

За Олега Роського монарха гуляли

І по морю човнами Царград штурмували.

Їхні предки із роським монархом хрестились —

З Володимиром, — стійко у вірі лишились[8]

Таким чином, уже за часів Київської Русі козацтво почало засвоювати ідею власного родоводу від дружинників князів києво-руської доби, зокрема Олега та Володимира. Для людини ХVІІ століття такий "факт" не виглядав абсурдним. Перед очима стояли численні приклади з повсякдення - дрібні шляхтичі, очільники козаків як-от Наливайко чи Косинський служили роду князів Острозьких - прямому нащадку Володимира Хрестителя. Екстраполюючи таку ситуацію на сиву давнину, козаки утврджувалися у власному статусі державотворчої сили Київської Русі.

Власне спадкоємність козаків та гетьманів ХVІІ ст. щодо бояр та князів Х століття і була сенсом державницької спадкоємності Гетьманщини щодо Київської держави.

Після сорок восьмого

Перемоги козаків над проурядовими силами влітку 1648 року вивели степове воїнство на якісно новий соціальний рівень. Якщо раніше козаки були лише одним із станів руського суспільства, то тепер козацтво мало виконувати функцію еліти.

Відповідно на гетьмана були покладені ті функції, що вважалися прерогативою монарха. Очільник визвольної війни Богдан Хмельницький в очах суспільства виступав продовжувачем традицій Київської Русі.

На прийомі урядових послів Богдан Хмельницький заявив: "Бог дав мені бути єдиновладцем і самодежрцем руським" [9]. "Я маю право розпоряджатись у цьому краї. Київ — моє місто, я — воєвода київський. Бог мені дав його" [10]. Тож гетьман позиціонував себе руським монархом і володарем Києва - стольного міста.

В'їзд Богдана Хмельницького в Київ.
Картина Миколи Івасюка, кінець XIX

Під час тріумфального в'їзду Богдана до Києва його зустрічали єрусалимський патріарх Паїсій та митрополит київський, галицький і всії Русі Сильвестр Косів. Вони величали гетьмана "князем Русі", "illustrisimus princeps" [11].

У віршах, складених з нагоди укладання Зборівської угоди 1649 року Хмельницький вже напряму позиціонується як продовжувач справи князя Володимира та руський монарх, рівний польському королеві:

  З синов Владмирових Россія упала -                                                                               З Хмельницьких за Богдана на ноги повстала...                                                             Когда король Казимир есть в Польше Иоанн                                                                   В Руси есть гетман Хмельницкий Богдан [12]

Ці вірші були написані людьми з середовища гетьманської канцелярії. Тож можемо побачити, що еліти Гетьманщини вже станом на 1649 цілком поклалися не тільки на ідею спадкомності козацтва щодо дружиннкиів києво-рускього періоду, а й гетьманів як наступників старокиївських монархів.

В майбутньому гетьмани не раз так чи інакше порівнюватимуть себе з давніми руськими князями, або апелюватимуть до історичної спадкоємності. Петро Дорошенко наводитиме історичні аргументи, обґрунтовуючи турецький протекторат тим, що "руські князі проти своїх ворогів татарські сили використовували". Іван Самойлович заперечував Дорошенку, що мовляв київські князі були незалежними, а гетьмани - васальні володарі. Зауважимо, що хоча Самойлович і не погоджувався з опонентом по суті, та заперечував лише ступінь суверенності влади, а не історичні права [13]. Сам Самойлович 1684  року в лиcті до царя підкреслював, що "питомо з самого початку Київ є стольним малоросійським містом" - не "російським" і не "великоросійським" (тобто, ставився занк рівності між Київською Руссю і Малою Руссю )[14].
Києво- печерський архімандрит Інокентій Ґізель засвідчував, що Ю.Хмельницький використовував атрибути давньоруської князівської влади:

Щира правда, що Хмельницький сприйняв князівство малоросійське й гетьманство запорозьке цієї сторони Дніпра [його] справжній універсал, говорять, написано по-руськи, а печатка в нього старовинних князів руських [17]

Потім вже згадуваний Самойлович, заволодівши печаткою за нез'яснованих обставин "при собі печатку затримав, де погоня та князівство Малоруське зображено" [17].

Справжній бум апеляцій до Києво-Руської спадщини бачимо за правління Івана Мазепи. Для початку, Мазепа значно зміцнив авторитет голови української держави, який підупав за правління попередника - Самойловича. Ба навіть перевершив авторитет Петра Дорошенка та Івана Виговського.
Мазепа наполегливо й успішно проштовхував ідею божественного походження гетьманської влади. Варто зазначити, що ця ідея має велике значення в монархічній парадигмі, що в ній жив тогочасний ранньомодерний світ (навіть сьогодні на британських монетах поряд із портретом Єлизавети ІІ бачимо напис "D. G. REG." - "Божою милістю королева"; годі казати про важливість легітимації влади через Бога для людей ХVІІ ст).
Чернігівський єпископ Лазар Баранович говорив Мазепі про "довірену Вам Господом Богом малоросійську державу".
У власних універсалах Мазепа спочатку використовував компромісне формулювання "Ми, гетьман, маючи владу за милістю Божою і за монаршим його пресвітлої величності указом...", вказуючи джерелом своєї влади Бога та царя-сюзерена. Після 1700 року вже бачимо інше формулювання "властію нам від Бога вручене гетьманське" [15].
Афористично про гетьмана Мазепу висловився Даніель Дефо:

Mazeppa was not a King in Title, he was a King in Power, and every way Equal if not Superior to King Augustus[16]

Мазепа не був королем за титулом, він був королем за силою, в будь-якому разі дорівнював, якщо не перевершував короля Августа (короля Польщі Августа Сильного - авт.)

За таких обставин відбувається сплеск порівнянь гетьмана із монархами Київської Русі.
1704 року професори Києво-Могилянської академії вітали Мазепу як великого князя руського - "Duci Magno Rossiae" [15]. Як викладачі колегії, так і гетьман з оточенням були людьми освіченими та обізнаними в історії [23], тож такий титул є беззаперечною апеляцією до правителів Давньої Русі.

Мазепа в оточенні добрих справ.
Гравюра Івана Мигури, 1706 рік 

У трагікомедії "Владимир" видатний український ітелектуал Теофан Прокопович порівнював рівноапостольного князя з гетьманом. Твір було присвячено "ясновельможному" "гетьману", "великому ктитору" Києво-Могилянської Академії:

Се же і дом Владимиров ... (что паче всіх ізящніє на тебі являєтся, ясневельможний пане, ктиторе і добродію наш, єму же і строєніє сего отчества Владимирового по царю от бога врученно єсть, і Владимировими ідяй равними єму побідами, равною в Росії ікономією, лице єго, яко отчеськоє син, на тебі показуєш). Убо сего ізображеніє прийми от нас, яко того ж великий наслідник, вмісто привітствія. Зри себе самого в Владимирі, зри в позорі сем, аки в зерцалі, твою храбрость, твою славу, твоєй любви союз з монаршим серцем, твоє істинноє благолюбіє, твою іскренную к православной апостольской єдиной католичеськой вірі нашой ревность і усердіє [18]

Прямим текстом вказується, що "отечество Владимирове" вручене саме "яновельможному пану ктитору", тобто Мазепі, а отже - оголошується тотожність Київської Русі часів Володимира та Гетьманщини часів Мазепи.

Назва території, народу та держави

Важливим свідоцтвом на користь того, що козацькі еліти бачили своє коріння у Київській Русі є позиціонування себе на міжнародній арені. 

У відносинах із царями усталилася практика позиціонувати себе як малоросіян, а Гетьманщину - як Малу Русь (Московська держава відповідно була Великою Руссю). Ця термінологія іделаьно підходила до потреб тогочасних українсько-російських відносин: обидві країни отримували частку руської спадщини (такого не могла дати термінологія "Русь-Московія"), не зливаючись при цьому в одне політичне утворення (спільна назва Русь).  

Ще Богдан Хмельницький просив царя прийняти Гетьманщину під протекцію від імені Малої Русі. Надалі це словосполучення набувало все більшої й більшої популярності у середовищі козацької старшини для означення себе [див. 15]. Цілком очевидно, термін "Мала Русь" апелював до руської державницької спадщини, в той же час козаки беззаперечно вважалися "малоросіянами". У всіх договорах із царями гетьмани зі старшиною представляли "малоросійський народ".

Печатка Івана Виговського з титулами київського воєводи
та великого гетьмана князівства Руського

У Гадяцьких пунктах 1658 року гетьман Іван Виговський виступав від імені всього руського народу, а Гетьманщину було поіменовано "князівством Руським":

Просить його милість пан гетьман з військом Запорозьким, щоб згідно з тою комісією повністю військо Запорозьке заспокоїти і задовольнити. Також аби було видано Декларацію щодо приєднання воєводств Руського, Волинського і Подільського до Руського князівства [19]

Принагідно відмітимо, що Виговський бачив "князівство Руське" в рамках тогочасної української етнічної території. До "зборівських" воєводств (Київскього, Брацласького, Чернгівського) мали додатися ще Руське (Галичина), Волинське й Подільське.

Від імені руського народу виступав на переговорах з Туреччиною (1669) та Польщею (1670) Петро Дорошенко [24].

Павло Петрик 1692 року заключив союз із кримським ханом від імені Київського та Чернгівського князівств, всього Війська Запорозького і народу малоросійського [20].

Історія Русів

Після перемоги Пєтра І у Північній війні й початку перетравлення Гетьманщини в Імперії риторика про козаків - спадкоємців Київської Русі втратила свій запал. Звернення до такого давнього минулого майже пішло з публічного простору. Тепер "малоросіяни" не апелювали до києво-руського минулого - тепер це стало прерогативою "великоросіян"."Малороси" стали ще більше концентурватися на власне Гетьманщини, не вдаючись до спроб  вивести її державність з Давньої Русі. Прикметно, що Теофан Прокопович після Полтавської битви "переприсвятив" свою драму "Владимир" Пєтру - тепер вже цар, а не гетьман був наступником князя Володимира.

Теофан Прокопович

Тим не менше, на початку ХІХ століття в середовищі малоросійського дворянства Стародубщини, яке мало козацько-старшинську генезу, з'явився твір "Історія Русів". У ньому прямо декларувалося, що історія домонгольської Русі належить Малій Русі:

Історія Малої Росії до пори нашестя на неї Татар з ханом їхнім Батиєм злучена з Історією всієї Росії або ж вона і є єдина Історія Російська; бо ж відомо, що початок сеї історії, разом з початком правління Російського, береться од Князів і Князівств Київських, з прилученням до них лише одного Новгородського Князя Рюрика, і триває до навали Татар безперервно, а від сього часу буття Малої Росії в Загальній Російській Історії ледве згадується; по визволенню ж її від Татар Князем Литовським Гедиміном і зовсім вона в Російській Історії замовчана. Саме тому пропонована тут Історія Малоросійська писана на два періоди, тобто до нашестя Татарського екстрактом, а від того нашестя — широко і докладно [1]

У творі Наливайко, Остряниця та Хмельницький названі "гетьманами Руськими", а літописного Аскольда та історичних Володмира та Яросава - "князями Руськими". "Малоросійські літописці" висупають "питомими Русами".
Таким чином, анонімний автор відродив писемну традицію "довгої" історії козацтва та державності Гетьманщини, що сягала Х століття.

Епілог

Беззаперечним є факт, що козаки цілком вважали себе нащадками, спадкоємцями та продовжувачами справи еліти Київської Русі. Якщо козаки загалом уявлялися "дружинниками старовинних київських князів", то гетьмани порівнювалися із стародавніми правителями Київської Русі. Зі втратою державної самостійності, малоросійське дворянство (колишня козацька старшина) вже не мало такої сміливості, але все одно ніколи не віддавало своїх прав на Києво-Руську спадщину, чому доведенням, а не спростуванням є "Історія Русів". Розуміння тяглості української історії від Київської держави до козаччини продовжувало жити в ідеях малоросійських інтелектуалів, зокрема Михайла Максимовича:

Если победоносная сила Богданова была мечом, освободившим Украину от польского ига, то могучее непобедимое мужество Сагайдачного служило хранительным щитом православной Киевской Руси [21]

Або ж

Для поляков все козацкие войны с ними, и Хмельницкого, и прежних гетманов, были «бунты козацкие», а для нас, малороссиян, то были крестовые походы за веру и свободу святорусской Киевской земли [22]

В майбутньому ця інтелектуальна традиція стане поживним середовщем для нового покоління, вже української національної інтелігенції.

Одначе хто що не кажи, а кінець діло вінчає завжди. Прийди і виждь! [1]

[1] Історія Русів. Переклад І. Драча.[2] Українські гуманісти епохи Відродження. - Київ, „Наукова думка”, „Основи”, 1995. — Ч.1-2. Іван Домбровський. Дніпрові камени.
[3] Там само. Захарія Копистенський. Присвята князю Четвертинському.

[4] Н. Яковенко. У пошуках меценатів та патронів.

[5] Архив Юго-Западной России.- Ч. 2, т. 1.—К., 1861.-No25.

[6] Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Т. 2, Т.3 . Йов Борецький. Проестація.

[7] Рід Киселів вів походження від Святольда (Свенельда Повісті минулих літ) - воєводи київських князів Святослава і Ярополка.

[8] Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Т. 2, Т.3 . Касіян Сакович. Вірші на жалосливий погреб Петра Конашевича-Сагайдачного.

[9] Воссоединени Украины с Россией. Документы и материалы. В 3 т. - М.: Издательство Академии Наук СССР, 1953. Том 2. 1648-1651 годы. С. 108. Далі - ВУР.
[10] Щоденник В. Мясковського про по­їздку комісарів польського уряду до Богдана Хмельницького. 1649 рік. 24 січня. 
[11] С. Плохій. Наливайкова віра. С. 292-301.
[12] С. Плохій. Походження слов'янських націй. К. Критика С. 266-267.
[13] В. Брехуненко. Східна брама Європи. К. Темпора. 2014 р. С. 103
[14] Там само. С. 110.
[15] Т. Таирова-Яковлева. Вольности шляхетские и казацкие: от "отчизны Речи Посполитой" к "отчизне нашей Малороссийской". СпБ. 
[16] D. Defoe. "An Impartial History of the Life and Actions of Peter Alexowitz, the Present Сzar of Muscovy...". London. MDCCXXIII.
[17] Т. Чухліб. Проект «козацького князівства» – історична альтернатива політичного устрою Гетьманщини? Український історичний журнал. – 2014. – №4. с. 87.
[18] Т. Прокопович. Владимир. Українська література XVIII ст. Поетичні твори, драматичні твори, прозові твори. — Київ: "Наукова думка", 1983.
[19] Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Т. 2, Т.3. Іван Виговський. Перелік пунктів і покірних прохань... .
[20] Там само. Петро Іваненко. Статті вічного миру з ... .
[21] Максимович М. Л. Собр. соч. Т. I. C.336-337.
[22] Там само. С. 508.
[23] Козацька старшина знала і активно покликалася на "Хроніку Європейської Савроматії" О. Гваніньї, "Хроніку князювання руського", Хроніку Мартина Бельського, "Хроніку великого князівства литовського", "Хроніку руської землі" та інші. Докладніше - Т. Таірова-Яковлєва. Повсякдення, традиції і дозвілля козацької еліти Гетьманщини. К. Кліо. 2017. С. 141.
[24] Див. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687) / Матеріали до українського дипломатарію. Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського. НТШ. ЦДІАУ. К. -Львів - 2004. С. 383 - 391 .