"Ці данини не даватимуть. Краще лапотників пошукаємо": літописні анекдоти про підкорені племена

Не раз і не двічі я акцентував увагу на малій достовірності літописних повідомлень про події ІХ-ХІ століть. Тому й не звертався до тексту "Повісті минулих" літ для реконструкції минулого, адже він не міг дати правдивої відповіді на запитання типу "Що було в епоху Володимира Великого".
Тим не менше, вітчизняний літопис може дати відповідь на інше, не менш важливе запитання: "як людина ХІІ століття уявляла собі епоху Володимира?". І саме друге, а не перше питання є предметом цього допису.

Літописні історії, присвячені взаєминам русів та інших племен і народностей, є дзеркалом ідентичності руських еліт ХІ-ХІІ століття. Ознайомившись із тим, як наші предки бачили своє минуле, ми дізнаємося  більше й про них самих.

Хто є руси?

Перш ніж перейти безпосередньо до анекдотів, важливо уточнити термінологію: кого автор має на увазі, коли називає когось русами в Х столітті.
Загалом, передісторія русів у "Повісті" побудована за стандартними лекалами "бродячих сюжетів" європейської історіографії: вони поневіряються світом, здобуваючи перемоги на шляху до нової Батьківщини. Руські князі "з родом своїм" призвані до Новгорода, завойовують Смоленськ і Київ, ставлять на коліна Константинополь. Шлях вони закінчують у Києві, в Руській землі, де місцеві поляни, а також уся поліетнічна дружина князів "прозиваються руссю".

Князь Рюрик з братами княжить у Новгороді.
Тут і далі - мініатюра з Радзивілівського списку "Повісті минулих літ".
ХV ст.

Це типовий сюжет "здобуття Вітчизни": у кращих традиціях Дудо Сен-Катенського (про мандрівку норманнів з пра-батьківщини в Причорномор’ї до Північної Франції) та "Енеїди" (про заснування троянцями Риму).

Переможний похід Олега на Константинополь

До того, як руси прийшли до Києва, ситуація в Східній Європі була наступна. В регіоні проживали племена різного походження і займали кожне свою територію. На Дніпрі, в околицях Києва, жили так звані поляни. Після приходу руських князів поляни "прозиваються руссю" і зникають зі сторінок літопису.

Слов’янський народ і руський — один; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов’янами; хоча вони й полянами звалися, але мова [в них] слов’янська була.

Тож ситуація дещо змінюється: текстуально руси займають місце полян. Підкреслює цю метаморфозу й літописець. Перелічуючи слов’янські народи, він акцентує увагу на безперервній історичній тяглості від полян до русів:

... і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть Русь

Для літописця русь - це ті ж самі поляни, але з іншою назвою, отриманою від варязької (скандинавської) еліти.

Таким чином, руси на Х століття - це просто одне зі слов’янських племен Східної Європи, яке живе у Києві та околицях, на місці полян. Останнє також буде буде видно з семантики тексту, де руси протиставляються іншим племенам, а також варягам-скандинавам.

Центрально-Східна Європа середини Х століття.
За виданням С. Плохія "Походження слов’янських націй"

 Етнічна картина Східної Європи

Як уже зазначалося, регіон був населений різними племенами, які мали різне походження. Особливу увагу літописця привертають племена "слов’янської мови". До них він відносив:

... се тільки слов’янська мова на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, ... волиняни

Доволі дивним у списку племен є наявність "міських" назв - полочан та новгородців. Ці міста знаходилися в ареалі кривичів та ільменських словен відповідно. Ці племена також мали й інші міста (наприклад, Смоленськ та Ладога відповідно), але їхні жителі не згадані як носії "слов’янської мови". Це наштовхує на думку, що в Полоцьку й Новгороді панувала ситуація, характерна для поліетнічних держав, коли міщани переходять на мову метрополії. Наприклад, польськомовний Львів посеред україномовної Галичини у складі Польщі.
Мовою метрополії в нашому випадку є "слов’янська мова" полян, древлян, сіверян, волинян та дреговичів.

Поляни, що платять данину хозарам

Другою групою племен є радимичі та вятичі, яких літописець не зараховує до "слов’янської мови":

були з роду слов’янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов’ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів

Звісно, радимичі й вятичі, хоча й не були "слов’янської мови" за словами літописця, проте були слов’яномовними в сучасному сенсі, адже походили "од ляхів".

Третьою групою племен були народності, що розмовляли балтськими та фінно-угорськими мовами:

А се — інших мов народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб.

Приведемо уривок, що ілюструє їхній ареал:

На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, [сидить] окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ.

Різні народи, що дають данину Русі

Невизначеним, згідно літопису, виявилося походження та мовна приналежність кривичів, уличів, тиверців та ільменських словен: їх не зарахували ані до "слов’янської мови", ані до "ляхів", ані до "інших мов".

Мапа літописних племен.
Червоним виділено поширення "слов’янської мови".
Жовтогарячим - племена "од ляхів".
Синім - угро-фінські племена.
Зеленим - невизначені уличі й тиверці

Руси і провінціали

Розібравшись із дійовими особами, ми можемо перейти безпосередньо до анекдотів.

Перша група сюжетів описує звичаї народностей, що живуть у Східній Європі. Почнемо з полян - племені-попередника русів.

[Усі племена] мали ж свої звичаї, і закони предків своїх, і завіти, кожне — свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а назавтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть.

Прочитавши дане повідомлення, треба уявити себе на місці автора. Він, православний монах, наділяє плем’я християнськими чеснотами, а їхні звичаї подібні до Божого закону. Тому подібна характеристика - вишуканий комплімент полянам.
Інші ж племена описані справжніми варварами:

А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,— з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять вятичі й нині.

Вятичі, що платять данину

Наводячи дані характеристики, автор у своєрідний спосіб послідовно "іншує" плем’я полян, безпосередніх попередників русів, серед сусідів.

Друга група анекдотів описує безпосередні контакти русів із "іншими". Почнемо із літописного сюжету про новгородців (друга пол. Х ст.):

Святослав посадив Ярополка в Києві, а Олега в Деревлянах.

У цей же час прийшли люди новгородські, просячи князя собі: «Якщо не підете ви до нас, то ми знайдемо князя собі». І сказав їм Святослав: «Аби хто до вас пішов!» І відмовився [йти до них і] Ярополк, і Олег.

Даний уривок яскраво демонструє ставлення руських князів до Новгорода як до далекої провінції, куди ніхто не хоче їхати.

Доповнює картину інший епізод, який відноситься до протистояння Ярослава ("Мудрого") Володимировича та Святополка ("Окаянного") Ярополковича (поч. ХІ ст.). У війську першого перебували скандинави та новгородське ополчення, у другого - руси та поляки.

І став воєвода Святополків Вовчий Хвіст глузувати з новгородців, їздячи коло берега [і] говорячи: «Чого прийшли ви зі хромцем (Ярослав кульгав на одну ногу) оцим? А ви теслярі є! Ось ми заставимо вас хороми зводити наші!

Тут Вовчий Хвіст - київський воєвода, який служив іще попередньому великому князю, Володимиру. Він висміює новгородців, що ті є ремісниками, а не воїнами. А в Середньовіччя військові були привілейованим, знатним станом, на відміну від "теслярів". Звісно, як серед киян, так і серед новгородців були і воїни, і ремісники. Та зухвале узагальнення, яке допустив київський воєвода, свідчить про зверхнє ставлення киян до новгородців, так ніби всі останні є холопами.

Із жартівником Вовчим Хвостом пов’язаний іще один анекдот - про завоювання Володимиром радимичів:

Пішов Володимир на радимичів. А був у нього воєвода Вовчий Хвіст, і послав перед собою Володимир Вовчого Хвоста. І стрів він радимичів на ріці Піщані, [і] переміг Вовчий Хвіст радимичів. Тому й дражнять руси радимичів, кажучи: «Піщанці од вовчого хвоста втікають». Були ж радимичі із роду ляхів і, прийшовши, тут поселилися. І платять вони данину Русі, і возять повіз і до сьогодні.

Вовчий Хвіст упокорює радимичів

Тут ми знов бачимо яскравий приклад презирства до переможених. Ще більше принижує радимичів факт, що їх розбив авангард, а не основні сили.

Наступний пасаж стосується сіверян та скандинавів. Він відноситься до часу протистояння Ярослава ("Мудрого") та Мстислава ("Хороброго") Володимировичів (І пол. ХІ ст.). Ярослав опирався на військо скандинавських найманців, а Мстислав - на власну дружину та сіверян.
Читаємо:

Мстислав при цім звечора приготував до бою дружину і поставив сіверян у чоло проти варягів, а сам став із дружиною своєю по обох крилах...

І пішов Мстислав, а Ярослав — насупроти, і зступилися в лоб варяги з сіверянами, і трудилися варяги, рубаючи сіверян, а після цього рушив у наступ Мстислав із дружиною своєю і став сікти варягів, і була січа сильна...
Побачивши ж Ярослав, що його перемагають, побіг із Якуном, князем варязьким...

Коли ж Мстислав засвіта на другий день побачив, що лежать посічені із своїх сіверяни і варяги Ярославові, він сказав: «Хто сьому не рад? Се лежить сіверянин, а се варяг, а своя дружина ціла».

З цього уривку ми бачимо, що для руса Мстислава сіверяни є лише гарматним м’ясом. Явно не своїми є варяги, але подібного ставлення, як до сіверян, ми не бачимо.

Завершує наш огляд епізод походу князя Володимира на волзьких булгар.

Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я колодників (полонених), і всі вони є в чоботях. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати лапотників». І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою...

Звісно, під "лапотниками" Добриня має на увазі предків росіян - племена Волго-Окського межиріччя, які носили "лапті".

Володимир радиться з Добринею щодо лапотників

Висновки

Підсумовуючи огляд літописних історій, можна сказати наступне. Руси бачили свою країну як імперію, де метрополією виступала "Руська земля" (Київ та околиці), а всі інші території - колоніями та провінціями. Місцеві мешканці в анекдотах виступають дикунами, гарматним м’ясом, природженими холопами-"лапотниками",  яким на роду написано "рубати нам хороми". "Провінціали" та "аборигени" постійно фігурують у літописі як об’єкти кепкувань. Без сумніву, подібні погляди були характерні не тільки для автора "Повісті минулих літ", а й інших представників керівного прошарку суспільства Київської Русі.