Як правило, Київську Русь трактують як протонаціональну середньовічну країну, де склалася одна-єдина народність - "східнослов'янська", "давньоруська", або ж просто "русскіє".
У цьому блозі неодноразово заявлялася теза про імперський, а не протонаціональний характер Київської держави. Проте хто був державотворчим етносом, які слов'янські народності жили в Київській Русі і скільких було цих народностей? Ці запитання викликають цілу низку інших. І почати варто з наступного:
Ким є східні слов'яни часів Київської Русі?
Поняття "східне слов'янство" є продуктом модерної науки. Відколи мовознавство сягнуло відповідного рівня, стало можливим класифікувати та характеризувати слов'янскі ідіоми (термін, яким позачають як повноцінну мову, так і діалект). Зокрема, до східної групи слов'ян потрапили "русскіє" - "малоросіяни", "білоруси" та "великороси". Відтак, до "східних слов'ян" нині зараховують носіїв української, білоруської та російської мов.
Трохи важче охарактеризувати когось як "східних слов'ян" у домодерний період - ми часто бачимо ситуацію співіснування різних літературних, канцелярських, богословских та розмовних мов у рамках однієї спільноти (скажімо, держави). У племінний період ми просто не маємо достатньо лінгвістичного матеріалу, аби належно охарактеризувати відповідний ідіом.
Тим не менше, загальноприйнято зараховувати до "східних слов'ян" древності їхніх предків-слов'ян. Тобто, предків росіян в'ятичів умовно зараховуємо до "східних словян", а фінномовну мерю - ні.
Тож вихідною точкою нашої оповіді є слов'янські племена, які в той, чи інший період підпали під владу київських князів.
Слов'янські племена у Східній Європі
Традиційно історія середньовічної Русі починається із сукупності слов'янських (а також неслов'янських) племен та їх об'єднання навколо Києва. Згодом в літописному наративі племінні назви змінюються на міські: волиняни стають володимирцями, сіверяни - чернігівцями, кривичі - смолянами, меря - ростовцями etc. Про цю трансформацію буде написано далі. Поки ж спробуймо охарактеризувати та класифікувати племена, визначити період їхнього існування, базуючись на джерелах.
Огляд іноземних джерел
Навзагал існування близько десятка слов'янських племен у Східній Європі не викликає сумнівів у жодних сусідніх культурах кінця першого тисячоліття н. е.
Східнофранкська таблиця племен (ІХ ст.) подає калейдоскоп різних племен, які можна локалізувати на території майбутньої Київської Русі. У деяких із них вчені бачать спотворені назви літописних та історичних спільнот, наприклад "Uelunzani" ставлять у відповідність до "волиняни".
Грецький імператор Костянтин Багрянородний у своєму трактаті "Про управління імперією" (Х ст.) описував процес збору киянами полюддя зі "Славіній" древлян, дреговичів, смоленських кривичів, сіверян та інших.
Арабський інтелектуал Х століття Аль-Масуді в одному з творів робить невеликий екскурс в історію слов'ян. Нібито колись існувала єдина слов'янська країна, де всі племена підкорялися волинянам. Опісля племена розселилися ширше і наразі (тобто, в Х столітті) внаслідок розбратів кожне з них має власного правителя і може ворогувати з сусідніми племенами [5].
Підсумовуючи картину описану іноземцями, варто відмітити декілька важливих моментів. Перший полягає в тому, що загалом слов'яни сприймалися як єдине етнографічне ціле. Це й не дивно - "Східнофранкська таблиця" походить зі світу романо-германських мов, твір Костянтина - грецької, Аль-Масуді - арабської. Як часто буває, навіть різні мови з іншої групи звучать майже однаково. Сучасний німець навряд розрізнить мовлення хорвата і болгарина. Натомість, українцю без відповідної освіти не розрізнити норвезьку та ісландську.
Також усі автори в тій чи іншій мірі є людьми з культур, що активно всотували і розвивали греко-римський культурний спадок. Імперські "учені" античності вельми поверхово осягали культурні відмінності варварів.
Ці дві обставини і зумовлювали бачення слов'ян як єдиної маси.
Тож політичний фактор (наявність окремого племені-вождівства) ставав головним критерієм диференціації слов'ян.
Етнографія "Повісті минулих літ"
Єдиними руськими джерелами етнографії регіону є літописи (київський, новгородський, суздальський). При дослідженні його тексту виникає декілька проблем, які завжди потрібно мати на увазі.
По-перше, укладання літописів датується кінцем ХІ - початком ХІІ століття. Тож закономірно постає запитання - наскільки актуальною і навіть правдивою є картина, яку змальовує автор?
По-друге, варто розуміти, що у системі лояльностей середньовічного автора лояльність до історичної достовірності стояла явно не на першому місці. Її, очевидно, переважали лояльність до Бога, до правлячої династії, до церкви, до релігії, до культури.
Хай там як, але "Повість минулих літ" малює нам широку панораму етнічного розмаїття Європи. Відразу видно, що київський літописець претендує на глобальне осягнення світу. Для початку він описує європейські народи:
Відмітимо важливий хронологічний маркер - "англи" вже завойовані нормандцями і зараховані до варягів. Тож дана картина відповідає часу після 1066 року, коли й відбулося вторгнення.
Надалі йде опис слов'ян. Автор послідовно перелічує та локалізує моравів, чехів, білих хорватів, сербів, хорутан, ляхів, полян (польських), лютичів, мазовшан, поморян, а також вказує, що слов'яни живуть також у Болгарії. Потім переходить до племен, що, згідно з наративом літопису, потраплять під владу київських князів.
З тексту літопису ми можемо укласти вичерпний список таких племен: поляни, древляни, дреговичі, сіверяни, кривичі, новгородські словени, радимичі, в'ятичі, уличі, тиверці, волиняни, хорвати.
Описом їхнього ареалу завершується умовний сюжет про розселення слов'ян.
Надалі літописець змальовує мовну ситуацію на Русі:
Отож, до племен слов'янської мови належали поляни, древляни, дреговичі, сіверяни, волиняни, а також новгородці та полочани. Назвемо це "списокм слов'янської мови". Як бачимо, порівняно зі "списком розселення", додалися волиняни.
Легко видно, що всі племена слов'янської мови, окрім "полочан" та "новгородців" локалзоівані в межах українській етнографічній території ХІХ - поч. ХХ століття. Для цього достатньо накласти попередню мапу на наступну:
В наступному пасажі автор підкреслює різне походження полян та древлян з одного боку і в'ятичів та радимичів - з іншого:
Русь слов'янська
Окремо варто розглянути літописний сюжет, присвячений взаємодії полян та русі. Як ми вже бачили, від самого початку літописець позиціонував "русь" як варязьке плем'я. Поляни ж постають в літописі слов'янським племенем і засновниками Києва.
Водночас, у часи більш наближені до життя літописця (поч. ХІІ ст.) ситуація була зовсім інша. Народ "русь" був слов'янським, полян в околицях Києва не існувало, як і варягів, а русь, що там жила, була оточена іншими слов'янськми племенами (і очолювана скандинавською династією).
Вирішенню цієї очевидної суперечності присвячений наратив взаємодії русів-варягів із полянами. Саме з цих двох "племен" русь постає у завершеному вигляді: слов'янське (за культурою) плем'я, локалізоване в околицях Києва, очолюване поліетнічною (здебільшого - скандинавською за походженням) елітою.
Побіжно оглянемо історію обох спільнот та їхню зустріч.
Повертаючись до сюжету розселення слов'янських народів, укладач "Повісті минулих літ" зазначає:
Але чому вони тепер так звуться? Відповідь на це дає інший сюжет. Згідно з ним, руси-варяги разом з поліетнчіним військом прибувають до Києва ("столиці полян") зі Скандинавії на чолі з князем Олегом і захоплюють владу:
Полочани та словени
Окремо варто зупинитися на двох даних племенах. Ці племена так і не вийшли за хронологічні межі "Повісті времінних літ" і в Київському літописі вже не згадуються.
Тим не менше, дані слова викорисовуються для позначення інших категорій населення, що були сучасні літописцю.
Так, під поняттям "словени" у прив'язці до Новгорода, імовірно, малися на увазі жителі "славенського кінця" граду. Згідно з аргументацією В. Яніна (з якою ми згодні), так ідентифікували себе в багатоплемінній Новгородській землі люди останньої хвилі слов'янської колонізації. Так вони відрізнялися не тільки від місцевих фіномовних мері, чуді та весі, а й від слов'ян-кривичів.
Таким чином, "новгородські словени" "Повісті времінних літ" бачаться історичною ретроспективою літописця - предками населення "славенського кінця". Більше того, київський літописець відносить "новгородців" (тільки містян) до списку "слов'янської мови", оголожує "словен" засновниками і першим населенням міста Новгорода. Пам'ятаємо, що "словени" за київським літописцем - генетично споріднені з племенами півдня.
Трохи по-іншому подає ситуацію новгородський літописець. "Словени", меря, кривичі та чудь постають "людьми новгородськими" в рівній мірі. Він зазначає, що
Тож маємо класичну іделогічну боротьбу імперського центру проти місцевої ідентичності: Київ нав'язує міф про спільне походження і намагається опертися на власних колоністів, натомість Новгород відстоює окремішній міф про походження і будує місцеву ідентичність, прийнятну для багатоплемінної землі.
Якщо вести мову щодо полочан, то значення цього поняття в ХІІ столітті очевидне - це містяни відповідного граду. Як пам'ятаємо, "полочани" входили в "список слов'янської мови", перше наслення Полоцька - кривичі, а кривичі, в свою чергу, до списку не увійшли. У кривичів були й інші міста - Смоленськ, Псков, частково Новгород.
Найбільш вірогідним поясненням такому набору фактів бачиться наступне. Містяни Полоцька з часом перейшли на "слов'янську" мову (тобто мову полян, древлян, волинян і т. п.), яка була основою міського койне Київської Русі (докладнше про мовну ситуацію - в наступних параграфах). Натомість сільське населення та жителі інших "кривицьких" міст зберігало власне племінні мовні практики. Тож і тут літописець зробив ретроспективу - різні мовні сіпльноти отримали різні племена у предки.
Таким чином, із комфортною впевненістю можемо стверджувати, що племена "новгородських словен", "полочан", як і "полян" були ретроспективою книжника, який їх вигадав для узгодження із наративною схемою літопису.
Вочевидь, поляни були місцевим слов'янським населенням, яке першим потрапило під владу русів-скандинавів; словени - спільнотою пізніх слов'янських колоністів в Новгородській землі; полочани - кривичами, що перейняли південні мовні практики.
Коли померли племена?
Таким чином, нагромадивши "етнографічні" цитати з літопису, ми можемо знову повернутися до питання - яким часом датувати етнічну панораму Східної Європи, намальовану літописцем? На даний момент найпереконливішою бачиться версія О. Толочка. Аргументація, яка буде приведена нижче, на 90% належить йому.
Як стверджує дослідник, етнографічну панораму варто віднести до початку ХІІ століття, коли було написано "Повість минулих літ".
Вище було відмічено, що "англи" віднесені літописцем до "варязької" групи народів, що найімовірніше відображає утвердження нормандців у Англії, яке сталося в ІІ пол. ХІ ст. Також літописець змальовує сучасну йому картину, коли мова йде про польські та чеські племена. Тож нема причин думати, що етнографія у світовій частині була актуальною, а східноєвропейській - історичною. Водночас, ефект, який хотів справити літописець на читача, полягав у іншому - племена повинні були виглядати дуже древніми.
Надалі йде вже моя аргументація.
На користь живучості племенних ідентичностей говорять і випадкові обмовки літописця. Загалом, літописці віддавали перевагу ідентифікації спільнот за містами-центрами земель - "новгородці", "смоляни", "полочани" і подібним. Племена мали належати додержавному періоду. Проте ми бачимо вельми пізні літописні згадки племен. Так, дреговичі згадуються ще 1149 року, кривичі - 1162, радимичі - 1169, в'ятичі - 1197, словени - фігурують в Руській Правді.
Раз-пораз літописець обмовляється. Після перемоги київського воєводи Вовчого Хвоста над радимичами, книжник ХІІ століття зазначив:
Згадаймо також, що провінціали були об'єктом насмішок і зневаги з боку Русі.
Також варто зауважити, що "Повість минулих літ" - джерело унікальне й наративне, а цього аж ніяк не достатньо, щоб оцінити масштаб етнографічного розмаїття. В епоху масового документа (для нашої країни вона починається в ХV-ХVІ столітті) ми зустрічаємо в Сіверській землі населення із коренем "сівер" в ентонімі, хоча в "Повісті минулих літ" сіверяни зникають на початку ХІ століття. Для прикладу, Іван Вишенський (ХV ст.) у переліку православних народів згадує "сіверян":
Довгий час "моноплемінні" території продовжувалися називатися похідними від племені назвами. Вже згадувалася "Волинська земля". Також існувала Сіверсьска земля:
Згадки про "Кривську землю" зустрічаємо і в ХVІІ столітті [13]:
Там, де місцеві племена були маргіналізовані колоністами або племен було кілька, урбанічні назви здебільшого перетворилися на обласні, - Новгород, Суздаль - перед тим як прийняти ім'я Русі і ототожнити себе з нею.
По мірі відмирання племінної ідентичності, вона набувала регіонального характеру, вписувалася у більш широкі системи самоідентифікації - руську, литовську, польску. Так, у Полоцьку, Львові, Смоленьску, Твері тощо від ХІІ століття укорінювалася руська ідентичність, але у специфічному вигляді. Місцеві жителі відносили себе до Русі, але як правило Руссю вони називали тільки власний регіон - Московщину, Смоленщину, Галичину etc.
Найсильнішою ідентифікацією протягом всього Середньовіччя продовжувала бути обласна, регіональна.
Вочевидь, "смоленський" не є етнічною або національною характеристикою, натомість "руський" - цілком. Літописець ніби відмовляє смолян у будь-якій етнічності - він позбавляє їх "руськості", але й не дає чогось навзамін.
Аналогічну ситуацію бачим в іншому епізоді. В Лаврентіїівському зводі читаємо:
В даному контексті можна знайти дадатковий вимір у понятті "Русь" у вузькому значенні.
Наведемо одне зі згадувань Русі у Новгородському літописі:
Про поїздки в Орду галицький літописець писав, що хтось вирушив, чи перебуває "в Татари":
Те саме стосується й інших сусідів:
Тому подібна граматична форма може свідчити, що Русь у вузькому сенсі позначала не лише територіальне чи політичне поняття, а й етнічне.
Окремо варто сказати і про "урбаністичні політоніми". Вони явно переважать над племінними назвами - літописець віддає перевагу "смолянам" перед "кривичами".
Тут є два аспекти. Перший - це бажання літописця (як представника державної ідеології) звести всіх жителів країни до спільного знаменника. Тому й користується адміністративними, а не етнічними маркерами.
По-друге, міські общини, особливо верхи, набували різноплемінного характеру. Скажімо, град Ростов від початку був племіним центром мері. Проте Ростовська земля колонізувалася вихідцями з Русі та Скандинавії, а разом з ротацією князів кочувало й княже оточення. Дружинники та дворяни князя руського, польського, скандинавського, тюркського, чудського тощо походження осідали на землі і входили до кола місцевої еліти. Тож назвати ростовське боярство ХІІ століття, скажімо, мерею не було можливості. Єдиним коректним словом в такій ситуації було "ростовці".
Аналогічно із Новгородом. Це про давнішні часи можна було стверджувати, що вони "словени". Реальність ХІІ століття була іншою - серед бояр були вихідці з варягів, киян, чуді, прусів, кривичів.
Та хай там ким були за етнічною приналежністю новгородці, суздальці та смоляни, семантика літописів послідовно іншує їх щодо русі.
Варто відзначити, що літописи у своїй хронікальній частині (коли укладачі починають фіксувати події по гарячих слідах) також часто послуговуються більш загальною "номенклатурою", порівняно з "етнографічним екскурсом", поміщеним у недатованій частині.
Власне, які існують важливі зауваження до актового матеріалу. По-перше, акти здебільшого датовані ІІ половиною ХІІ століття і пізніше. По-друге, акти обслуговували діяльність еліт - політичних, церковних, купецьких, і не є стовідсотковим маркером культури етногрфафічної маси.
Так, енциклопедист Бартоломей Англійський (ХІІІ ст.) розділяє Русь та Галичину, адже йому були відомі і королівство Русі, і королівство Галіції. Слідуючи середньовічній традиції шукати предків сучасних народів у античності, він виводив галичан та русинів від кельтських племен галлів та рутенів відповідно. У розіділі "Про Славію" він відносить русинів до слов'ян:
Можемо зробити наступні висновки. Для західних авторів вся Київська Русь була суцільною етнічною територією народу русинів (багато прикладів див. [17]). Ми не знайдемо у французьких, англійських, німецьких, італійських авторів більш дрібного поділу русинів.
При цьому, те, що в руських актах і хроніках сукупно називається "Немци" (наприклад, у Новгородському літописі Рюрик - німець, а у Галицько-Волинському літописі Австрія названа "німецькою землею", а в Київському літописі Фрідріх Барбаросса - "цесар німецький"), у західних текстах ділиться на австрійців, фламандців, вестфальців, швабів, тюрингів і т. д. А те, що німець Генріх у "Суммарії" середини ХІІ століття назвав спільно "Rości", згідно з київським літописом все ще ділилося, як мінімум, на власне русь, кривичів, радимичів та в'ятичів.
Тим не менше, наразі лінгвісти чітко виділяють декілька діалектних зон слов'янської мови в рамках Київської Русі. Це південно-західна (Галичина, Волинь, Русь у вузькому сенсі), південно-східна (Чернігівська, Курська, Рязанська землі), західна (Полоцько-Смоленські говірки), північно-східна (Ростово-Суздальщина), північно-західна (псково-новгородські ідіоми).
Окрім даних регіональних ідіомів існувала спільна літературна мова та мова богослужіння, яку умовно називають по-різному, але я віддаю перевагу "старослов'янська", або "староболгарська". Також існувало наддіалектне міське койне, основою якого був столичний південно-західний ідіом [6, 7, 14].
Маючи перед очима результати лінгвістів, ми можемо підтвердити тезу про мовну ситуацію, висловлену на основі літописних даних. Південно-західна діалетна зона - ніщо інше, як ареал племен "слов'янської мови". А полочани та новгородці також віднесені літописцем до списку, бо розмовляли на тому койне, що сформований зі "слов'янської мови", вона ж південно-західний діалект. Кривичі ж поза межами Полоцька розмовляли на діалекті полоцько-смоленської групи. Аналогічно населення Новгорода рівнялося на столицю і переймало київські мовні практики.
Державотворчим народом імперії була "Русь", "руський народ", "Русини", який мав компактний ареал в рамках Руської землі у вузькому значенні. Протягом Х-ХІІІ століття народ Русь підкорював сусідні народності. Місцеві племена зводилися до етнографічного рівня існування, а місцева знать інтегрувалася до загальноімперської поліетнічної еліти на основі культури народу Русі. Разом із владою князів поширювався й політонім "русин".
Єдиною легітимною протонаціональною ідентичністю в державі була руська. З часом русько-імперська ідентичність на периферії гібридизувалася з регіональною, фронтирною та племінною, утворюючи місцеві модифікації. Для іноземців вся територія держави була ареалом русі - адже лише руська культура і сяка-така руська ідентичність дозволяла вийти людині на міжнародний рівень. Іноземці, що й так з важкістю розрізняли слов'ян, не мали потреби диференціювати людей руської мови (наддіалектного койне, літературної, канцелярської, релігійної), руської віри, підданих руських князів.
Як вже зазначалося, народ Русь був мовно тотожним сусідам по "списку слов'янської мови". В більшості своїй територія компактного проживання "племен слов'янської мови" вкладається в ареал сучасних українців. Лише частина дреговичів увійшла до сучасного білоруського народу.
Ми побачили, що навіть слов'янське населення Київської держави не можна представити у вигляді єдиної народності. Розмовна мова сільських мешканців та міських низів різнилася від регіону до регіону. Мовна диференціація слов'янських підданців була очевидна й для літописця. Племена "списку слов'янської мови" утворювали одну групу, кривичі - другу, радимичі та в'ятичі - третю. Не було єдності й у походженні: поляни й древляни представлені "від роду слов'янського", а радимичі й в'ятичі напротивагу - "від ляхів". Новгородські книжники вправлялися у творенні власного міфу про окремішнє походження не від слов'ян, а від германців (варягів). За словами укладача "Повісті минулих літ", у його часи в Ростові ще жила меря, у Муромі - мурома, а в Білоозері - весь (фінно-угорські племена).
Тож коли Анна Ярославна виходила заміж за Генріха Капетинга, предки білорусів та росіян ще були кривичами, радимчами, в'ятичами, мерею, вессю, або ж новгородцями, що плекали свої окремі від Київської Русі корені. Звісно, при цьому існував і прошарок русинізованої еліти.
Таким чином, не всі племена і народи в Київській Русі були рівними. Це не була імперія в'ятичів, радимичів, галичан, торків або мері. Присутність серед руських еліт окремих представників провінцій та колоній не змінює ситуації (можна згадати одного з укладачів "Правди Ярославичів" Миколу Чудина, або торчин-боярин з оточення князя Мстислава Ізяславича Олбир Шерошевич). Це цілком типова для імперій ситуація: згадаймо греків-фанаріотів у Османській імперії, кар'єри "малоросіян" в Російській, римського імператора Септімія Севера, що до смерті розмовляв латиною з фінікійським акцентом, вірменина Іоана Цимісхія - грецького басилевса, представників галлів, що засідали в римському Сенаті.
У разі бажання відобразити імперський характер Київської Русі, пропонується використовувати терміни "Руська імперія", або ж "Давньоукраїнська імперія".
"Руська", звісно, у вузькому сенсі - наголошує на ексклюзивній ролі народу-Русі та метрополії - Руської землі навколо Києва.
Термін "Давньоукраїнська імперія" підкреслює те, що народ "Русь" часів Київської Русі є одним з предків українців, і не є предком росіян чи білорусів.
З цих двох варіантів другий є очевидно кращим - адже термін "Руська імперія" може викликати хибне уявлення про істоичну спадковість між Київською Руссю та модерною Росією.
Запропонований концепт є найбільш несуперечливим: він зводить у рамках однієї гіпотези всі діалектичні показання різноманітних джерел.
(2) Л. Залізняк. ВІД СКЛАВИНІВ ДО УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. Видавництво “Бібліотека українця” . Київ 1997.
Тож вихідною точкою нашої оповіді є слов'янські племена, які в той, чи інший період підпали під владу київських князів.
Слов'янські племена у Східній Європі
Традиційно історія середньовічної Русі починається із сукупності слов'янських (а також неслов'янських) племен та їх об'єднання навколо Києва. Згодом в літописному наративі племінні назви змінюються на міські: волиняни стають володимирцями, сіверяни - чернігівцями, кривичі - смолянами, меря - ростовцями etc. Про цю трансформацію буде написано далі. Поки ж спробуймо охарактеризувати та класифікувати племена, визначити період їхнього існування, базуючись на джерелах.
Огляд іноземних джерел
Навзагал існування близько десятка слов'янських племен у Східній Європі не викликає сумнівів у жодних сусідніх культурах кінця першого тисячоліття н. е.
Східнофранкська таблиця племен (ІХ ст.) подає калейдоскоп різних племен, які можна локалізувати на території майбутньої Київської Русі. У деяких із них вчені бачать спотворені назви літописних та історичних спільнот, наприклад "Uelunzani" ставлять у відповідність до "волиняни".
Грецький імператор Костянтин Багрянородний у своєму трактаті "Про управління імперією" (Х ст.) описував процес збору киянами полюддя зі "Славіній" древлян, дреговичів, смоленських кривичів, сіверян та інших.
Арабський інтелектуал Х століття Аль-Масуді в одному з творів робить невеликий екскурс в історію слов'ян. Нібито колись існувала єдина слов'янська країна, де всі племена підкорялися волинянам. Опісля племена розселилися ширше і наразі (тобто, в Х столітті) внаслідок розбратів кожне з них має власного правителя і може ворогувати з сусідніми племенами [5].
Підсумовуючи картину описану іноземцями, варто відмітити декілька важливих моментів. Перший полягає в тому, що загалом слов'яни сприймалися як єдине етнографічне ціле. Це й не дивно - "Східнофранкська таблиця" походить зі світу романо-германських мов, твір Костянтина - грецької, Аль-Масуді - арабської. Як часто буває, навіть різні мови з іншої групи звучать майже однаково. Сучасний німець навряд розрізнить мовлення хорвата і болгарина. Натомість, українцю без відповідної освіти не розрізнити норвезьку та ісландську.
Також усі автори в тій чи іншій мірі є людьми з культур, що активно всотували і розвивали греко-римський культурний спадок. Імперські "учені" античності вельми поверхово осягали культурні відмінності варварів.
Ці дві обставини і зумовлювали бачення слов'ян як єдиної маси.
Тож політичний фактор (наявність окремого племені-вождівства) ставав головним критерієм диференціації слов'ян.
Етнографія "Повісті минулих літ"
Єдиними руськими джерелами етнографії регіону є літописи (київський, новгородський, суздальський). При дослідженні його тексту виникає декілька проблем, які завжди потрібно мати на увазі.
По-перше, укладання літописів датується кінцем ХІ - початком ХІІ століття. Тож закономірно постає запитання - наскільки актуальною і навіть правдивою є картина, яку змальовує автор?
По-друге, варто розуміти, що у системі лояльностей середньовічного автора лояльність до історичної достовірності стояла явно не на першому місці. Її, очевидно, переважали лояльність до Бога, до правлячої династії, до церкви, до релігії, до культури.
Хай там як, але "Повість минулих літ" малює нам широку панораму етнічного розмаїття Європи. Відразу видно, що київський літописець претендує на глобальне осягнення світу. Для початку він описує європейські народи:
В Яфетовій же частині сидить русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печера, ям, угра, литва, зимигола, корсь, летьгола, ліб. Ляхи ж, і прусси, і чудь сидять поблизу моря Варязького. По сьому ж морю сидять варяги: сюди, на схід,— до наділу Симового; по тому ж морю сидять вони на захід — до землі Агарянської і до Волоської. Яфетове бо коліно й це: варяги, свеї, нормани, готи, русь, англи, галичани, волохи, римляни, німці, корляги, венедиці, фряги та інші...
Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — готами, — отак і ціЯк бачимо, всі європейські етноси класифіковані наступним чином. По-перше, європейці походять від сина Ноя на ім'я Яфет. Тут ми бачимо європейців усіх знаних нині мовних груп - германської (англи, готи, свеї), романської (фряги, римляни), фіннської (чудь, перм), балтської (литва). Далі літописець ділить народи на групи. Так, "варязьку" групу складають "русь", "готи", "свеї", "нормани", "англи" та "інші". Літописець явно групував народи за ознакою спільного походження. Якщо мова двох народів була схожа, як "готів" та "свеїв" - вони потрапляли до однієї групи. Також достовірно було відомо, що правляча верхівка Нормандії походила зі Скандинавії, а потім розширила вплив на Англію. Тож попри франкомовну (а це ідіом романської групи) англійсько-нормандську еліту бачимо "англів" та "норманів" в одному списку зі "свеями". За аналогічними міркуваннями слов'яномовна у ХІІ столітті "русь" також потрапляє до варязької групи.
Відмітимо важливий хронологічний маркер - "англи" вже завойовані нормандцями і зараховані до варягів. Тож дана картина відповідає часу після 1066 року, коли й відбулося вторгнення.
Надалі йде опис слов'ян. Автор послідовно перелічує та локалізує моравів, чехів, білих хорватів, сербів, хорутан, ляхів, полян (польських), лютичів, мазовшан, поморян, а також вказує, що слов'яни живуть також у Болгарії. Потім переходить до племен, що, згідно з наративом літопису, потраплять під владу київських князів.
З тексту літопису ми можемо укласти вичерпний список таких племен: поляни, древляни, дреговичі, сіверяни, кривичі, новгородські словени, радимичі, в'ятичі, уличі, тиверці, волиняни, хорвати.
![]() |
Слов'янські племена та їх сусіди згідно з літописом. "Русь-Малоросія-Україна". К. Галушко |
Описом їхнього ареалу завершується умовний сюжет про розселення слов'ян.
Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов'янські письмена.Отож, у сюжеті про розселення слов'ян разом із ляхами, чехами, моравами і т. д. бачимо наступні "східнослов'янські" племена: поляни, древляни, дреговичі, полочани, новгородські словени, сіверяни. Назвемо це "списком розселення". Як бачимо, список не включає кривичів, радимичів, волинян, в'ятичів, уличів, тиверців.
Надалі літописець змальовує мовну ситуацію на Русі:
Се тільки слов'янська мова на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову...
Отож, до племен слов'янської мови належали поляни, древляни, дреговичі, сіверяни, волиняни, а також новгородці та полочани. Назвемо це "списокм слов'янської мови". Як бачимо, порівняно зі "списком розселення", додалися волиняни.
Легко видно, що всі племена слов'янської мови, окрім "полочан" та "новгородців" локалзоівані в межах українській етнографічній території ХІХ - поч. ХХ століття. Для цього достатньо накласти попередню мапу на наступну:
![]() |
«Карта південно-руських наріч і говірок», П.Чубинський, К.Михальчук, 1871 |
В наступному пасажі автор підкреслює різне походження полян та древлян з одного боку і в'ятичів та радимичів - з іншого:
Цілком очевидно, що в цьому уривку "слов'яни" - не зовсім ті "слов'яни", що були у сюжеті про розселення (в ньому ляхи були також зараховані до слов'ян, а не протиставлені їм). Очевидно, ідеться про племена "списку слов'янскьї мови". Тож древляни та поляни походять від "слов'ян" , а радимичі та в'ятичі - від "ляхів".
Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов'янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов'ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і в'ятичі [походять] од ляхів.
Русь слов'янська
Окремо варто розглянути літописний сюжет, присвячений взаємодії полян та русі. Як ми вже бачили, від самого початку літописець позиціонував "русь" як варязьке плем'я. Поляни ж постають в літописі слов'янським племенем і засновниками Києва.
![]() |
Хорвати виходять до Адріатичного моря. Картина Отона Івековича. Поч. ХХ ст. |
Вирішенню цієї очевидної суперечності присвячений наратив взаємодії русів-варягів із полянами. Саме з цих двох "племен" русь постає у завершеному вигляді: слов'янське (за культурою) плем'я, локалізоване в околицях Києва, очолюване поліетнічною (здебільшого - скандинавською за походженням) елітою.
Побіжно оглянемо історію обох спільнот та їхню зустріч.
Повертаючись до сюжету розселення слов'янських народів, укладач "Повісті минулих літ" зазначає:
Незважаючи на те, що вище за текстом "русь" була прямо названа варягами, в даному уривку вона походить від слов'ян. Цілком очевидно, що йдеться про трохи різну "русь". Руси-варяги були персонажами часів легендарних, натомість "ми єсмо, русь" представляла собою спільноту, сучасну авторові, тобто ХІІ століття.
Тут бо є Іллірія, до якої доходив апостол Павло, і тут спершу були слов'яни. Тому-то вчителем слов'янського народу є Павло. Від того ж народу і ми єсмо, русь
Був же один народ слов'янський: слов'яни, що сиділи по Дунаю і яких захопили угри, і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть русь.
А слов'янська мова і руська — одна; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов'янами; хоча вони й полянами звалися, але мова [в них] слов'янська була.Так київський книжник встановює своєрідний континуїтет. У минулому існувало плем'я полян (літописні поляни фігурують лише у легендарні часи, недоступні для дослідження київським книжникам), яке пройшло свій історичний шлях (наприклад, почуло слово апостола Павла та отримало слов'янську абетку від Кирила та Мефодія). Зустрівшись із варягами-русами, саме вони, поляни, тепер звуться "русь".
Але чому вони тепер так звуться? Відповідь на це дає інший сюжет. Згідно з ним, руси-варяги разом з поліетнчіним військом прибувають до Києва ("столиці полян") зі Скандинавії на чолі з князем Олегом і захоплюють владу:
Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв — варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів... І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю.Тож відбувається щось на кшталт того, що сталося в Болгарії, Франції, Ломбардії - іншомовні іноземці (тюркомовні болгари, германомовні франки, лангобарди та руси) завоювали місцеву людність (дунайські слов'яни, галло-римляни, італо-римляни, середньодніпровські слов'яни), розчинилися в місцевій культурі, але дали свою назву-етнонім.
Полочани та словени
Окремо варто зупинитися на двох даних племенах. Ці племена так і не вийшли за хронологічні межі "Повісті времінних літ" і в Київському літописі вже не згадуються.
Тим не менше, дані слова викорисовуються для позначення інших категорій населення, що були сучасні літописцю.
Так, під поняттям "словени" у прив'язці до Новгорода, імовірно, малися на увазі жителі "славенського кінця" граду. Згідно з аргументацією В. Яніна (з якою ми згодні), так ідентифікували себе в багатоплемінній Новгородській землі люди останньої хвилі слов'янської колонізації. Так вони відрізнялися не тільки від місцевих фіномовних мері, чуді та весі, а й від слов'ян-кривичів.
Таким чином, "новгородські словени" "Повісті времінних літ" бачаться історичною ретроспективою літописця - предками населення "славенського кінця". Більше того, київський літописець відносить "новгородців" (тільки містян) до списку "слов'янської мови", оголожує "словен" засновниками і першим населенням міста Новгорода. Пам'ятаємо, що "словени" за київським літописцем - генетично споріднені з племенами півдня.
Трохи по-іншому подає ситуацію новгородський літописець. "Словени", меря, кривичі та чудь постають "людьми новгородськими" в рівній мірі. Він зазначає, що
А київський книжник зазначав натомість, що варяги тут "насельники", тобто прийшлі, а словени - перше населення й засновники міста.
и суть новгородстии людие до днешняго дни от рода варяжьска
![]() |
Графіто Софії Київської. Молитва написана південно-західним діалектом. ХІІ ст. |
Тож маємо класичну іделогічну боротьбу імперського центру проти місцевої ідентичності: Київ нав'язує міф про спільне походження і намагається опертися на власних колоністів, натомість Новгород відстоює окремішній міф про походження і будує місцеву ідентичність, прийнятну для багатоплемінної землі.
Якщо вести мову щодо полочан, то значення цього поняття в ХІІ столітті очевидне - це містяни відповідного граду. Як пам'ятаємо, "полочани" входили в "список слов'янської мови", перше наслення Полоцька - кривичі, а кривичі, в свою чергу, до списку не увійшли. У кривичів були й інші міста - Смоленськ, Псков, частково Новгород.
Найбільш вірогідним поясненням такому набору фактів бачиться наступне. Містяни Полоцька з часом перейшли на "слов'янську" мову (тобто мову полян, древлян, волинян і т. п.), яка була основою міського койне Київської Русі (докладнше про мовну ситуацію - в наступних параграфах). Натомість сільське населення та жителі інших "кривицьких" міст зберігало власне племінні мовні практики. Тож і тут літописець зробив ретроспективу - різні мовні сіпльноти отримали різні племена у предки.
Таким чином, із комфортною впевненістю можемо стверджувати, що племена "новгородських словен", "полочан", як і "полян" були ретроспективою книжника, який їх вигадав для узгодження із наративною схемою літопису.
Вочевидь, поляни були місцевим слов'янським населенням, яке першим потрапило під владу русів-скандинавів; словени - спільнотою пізніх слов'янських колоністів в Новгородській землі; полочани - кривичами, що перейняли південні мовні практики.
Коли померли племена?
Таким чином, нагромадивши "етнографічні" цитати з літопису, ми можемо знову повернутися до питання - яким часом датувати етнічну панораму Східної Європи, намальовану літописцем? На даний момент найпереконливішою бачиться версія О. Толочка. Аргументація, яка буде приведена нижче, на 90% належить йому.
Як стверджує дослідник, етнографічну панораму варто віднести до початку ХІІ століття, коли було написано "Повість минулих літ".
Вище було відмічено, що "англи" віднесені літописцем до "варязької" групи народів, що найімовірніше відображає утвердження нормандців у Англії, яке сталося в ІІ пол. ХІ ст. Також літописець змальовує сучасну йому картину, коли мова йде про польські та чеські племена. Тож нема причин думати, що етнографія у світовій частині була актуальною, а східноєвропейській - історичною. Водночас, ефект, який хотів справити літописець на читача, полягав у іншому - племена повинні були виглядати дуже древніми.
Надалі йде вже моя аргументація.
На користь живучості племенних ідентичностей говорять і випадкові обмовки літописця. Загалом, літописці віддавали перевагу ідентифікації спільнот за містами-центрами земель - "новгородці", "смоляни", "полочани" і подібним. Племена мали належати додержавному періоду. Проте ми бачимо вельми пізні літописні згадки племен. Так, дреговичі згадуються ще 1149 року, кривичі - 1162, радимичі - 1169, в'ятичі - 1197, словени - фігурують в Руській Правді.
![]() |
Дівчина з племені в'ятичів. За матеріалами підмосковних курганів ХІІ століття. Мал. О. Федорова |
Були ж радимичі із роду ляхів і, прийшовши, тут поселилися. І платять вони данину Русі, і возять повіз і до сьогодніТож радимичі для нього, з одного боку, не входили до Русі, з іншого - представляли актуальну дійсність.
Згадаймо також, що провінціали були об'єктом насмішок і зневаги з боку Русі.
Також варто зауважити, що "Повість минулих літ" - джерело унікальне й наративне, а цього аж ніяк не достатньо, щоб оцінити масштаб етнографічного розмаїття. В епоху масового документа (для нашої країни вона починається в ХV-ХVІ столітті) ми зустрічаємо в Сіверській землі населення із коренем "сівер" в ентонімі, хоча в "Повісті минулих літ" сіверяни зникають на початку ХІ століття. Для прикладу, Іван Вишенський (ХV ст.) у переліку православних народів згадує "сіверян":
кождый отмЂнный своим голосом зовомый язык, а меновите греци, арапи, сЂверани, серби, болгаре, словяне, арабанаши, мултяне, богданци, москва и наша русьХроніка Литовська й Жамойська (ХVII ст):
A гды Москва севруков литовских розбила под Путивлем, двох бобров и меду кад взялиТак званий "Волинський короткий літопис" ХVІ ст. вільно послуговується словом "волинці" поряд із "ляхами", "татарами" та "литвою". "Волинська земля" виступає в одному ряду з "Лядською" та "Литовською":
князь Семеонь Юрьевичь, староста луцкии, маршалько Волыньскои земли, з литвою a з волынци, a прочии татарове отбегоша от Корца
бЂ бо тогда мор y Литовскои земли и в Лядскои, и Волынскои, и по иным странам"Хроніка литовська й Жамойська":
панове литовские и руские зобралися против им охотне з рицерством своим, литовским, руским, волынским
за помочию божиею литва и русь з волынцами сщасливе наголову всЂх поразилиТож навіть у пізньому середньовіччі бачимо пережитки племінних ідентичностей, які мали різну долю. Сіверяни були зведені до етнографічного рівня, приречені на повну асиміляцію. Волиняни ж вибудували протонаціональну ідентичність (тут можна згадати Баварію, чи Бургундію) із лояльністю до своєї "країни", у якої було власне "рицарство" (військово-політична еліта) та власна "страна" (земля, головний об'єкт лояльності) - так само, як і Русь, Польща, Литва.
![]() |
Хронологічна таблиця зникнення племен зі сторінок літопису та важливі події в історії Русі |
Довгий час "моноплемінні" території продовжувалися називатися похідними від племені назвами. Вже згадувалася "Волинська земля". Також існувала Сіверсьска земля:
Великий князь Казимир послал и до князя Михаила Жигмонтовича до Мазовши ... погодился з ним Казимир и отдал ему вою першую отца его державу, и в Северской земли Бранское и Стародубъское князство, и иншие мЂстаЦитата з "Хроніки Литовської і Жамойської".
Згадки про "Кривську землю" зустрічаємо і в ХVІІ столітті [13]:
Монтовидъ взялъ Кирновъ городъ со областью; а Наримонъ Пинскъ да на Волыни; а Ольгердъ Кривскіи земли; а Кистутъ Жмудь, Брестъ да Троки; а Корятъ земли Новгородецкіи; а Любартъ Володимеръ да Луцкъ и со всею землею Волынскою; а меньшій сынъ Гедимина, Явнутій, Вильну взялъ да Украину, и Великимъ Княземъ всея Литвы стался.Таким чином, існував континуїтет між племінними та земельними утвореннями.
Там, де місцеві племена були маргіналізовані колоністами або племен було кілька, урбанічні назви здебільшого перетворилися на обласні, - Новгород, Суздаль - перед тим як прийняти ім'я Русі і ототожнити себе з нею.
Найсильнішою ідентифікацією протягом всього Середньовіччя продовжувала бути обласна, регіональна.
Чиї полки, чиї дітські?
У цьому розділі звернімо увагу на деякі літописні цитати, пов'язані з руською ідентичністю в Київській Русі.
Перша присвячена походу в. кн. Ізяслава Мстиславича на князя Юрія Суздальського:
І прийшов до нього Ростислав з усіма руськими силами і з полками смоленськимиТут ми бачимо протиставлення "руських" сил (зібраних з Русі у вузькому сенсі) та "смоленських" полків. Здавлося б, у разі, якщо на всій території Київської Русі жив один народ "русь", то смоляни мали б бути руськими в тій же мірі, що й, скажімо, кияни. Проте семантика літопису суперечить цьому. То якими ж є смоленські полки, якщо не руськими?
Вочевидь, "смоленський" не є етнічною або національною характеристикою, натомість "руський" - цілком. Літописець ніби відмовляє смолян у будь-якій етнічності - він позбавляє їх "руськості", але й не дає чогось навзамін.
Аналогічну ситуацію бачим в іншому епізоді. В Лаврентіїівському зводі читаємо:
Знову бачимо логічну суперечність із ідеєю єдиного руського народу на всій території держави. Суздальський літописець жаліється на зловживання "руських дітських". Здавалося б, а які ще можуть бути дітські, якщо в Суздалі живе "руська народність"? Певно, існували якісь специфічні, "суздальські" дітські. Таких ми бачимо у Києві під час заворушень, пов'язаних зі смерю Юрія Довгорукого (який оточив себе вихідцями з Суздаля):
Сѣдѧщема Ростиславичема в кнѧженьи землѧ Ростовьскъıӕ . роздаӕла бѧста по городомъ посадничьство Русьскъıм̑ дѣдьцкимъ. ѡни же многу тѧготу людем̑ симъ створиша продажами и вирами
Якщо суздальський книжник лише висловлював невдоволення корумпованими "руськими" адміністраторами, то кияни вдалися до фізичної розправи над "суздальцями". Тож і в цій ситуації бачимо відчуження між "руськими" та "суздальскими".
І багато зла вчинилося в той день: розграбували двір його Красний, і другий двір його за Дніпром розграбували, що його він сам називав «Раєм», і Васильків двір, сина його, розграбували в городі, і побивали суздальців по городах і по селах, а добро їхнє грабуючи
В даному контексті можна знайти дадатковий вимір у понятті "Русь" у вузькому значенні.
Наведемо одне зі згадувань Русі у Новгородському літописі:
В то же лето на зиму иде в Русь архиепископ Нифонт с лучьшими мужи и заста князе с церниговьци стояще противу собеТут Новгородська земля, звідки виїхав Нифонт, протиставлена Русі. Подібна граматична форма "поїхав у Русь" вельми нагадує інші літописні обороти щодо відвідування народів.
Про поїздки в Орду галицький літописець писав, що хтось вирушив, чи перебуває "в Татари":
боявся бо він його, тому що той був уже в Татарах [і] побідою подолав Ростислава [Михайловича] і угрів його.
![]() |
Грамота щодо купівлі рабині, написана давньоновгородським діалектом. ХІІ ст, Новгород |
Те саме стосується й інших сусідів:
А Ростислав утік в Ляхи і, взявши жону свою [Анну], пішов в УгриАбо ж
Тоді ж Святослав-князь пішов у Вятичі [до города] Корачева за своїми діламиЯк ми пам'ятаємо, "Русь" була не тільки територією, а й етнонімом.
Тому подібна граматична форма може свідчити, що Русь у вузькому сенсі позначала не лише територіальне чи політичне поняття, а й етнічне.
Окремо варто сказати і про "урбаністичні політоніми". Вони явно переважать над племінними назвами - літописець віддає перевагу "смолянам" перед "кривичами".
Тут є два аспекти. Перший - це бажання літописця (як представника державної ідеології) звести всіх жителів країни до спільного знаменника. Тому й користується адміністративними, а не етнічними маркерами.
По-друге, міські общини, особливо верхи, набували різноплемінного характеру. Скажімо, град Ростов від початку був племіним центром мері. Проте Ростовська земля колонізувалася вихідцями з Русі та Скандинавії, а разом з ротацією князів кочувало й княже оточення. Дружинники та дворяни князя руського, польського, скандинавського, тюркського, чудського тощо походження осідали на землі і входили до кола місцевої еліти. Тож назвати ростовське боярство ХІІ століття, скажімо, мерею не було можливості. Єдиним коректним словом в такій ситуації було "ростовці".
Аналогічно із Новгородом. Це про давнішні часи можна було стверджувати, що вони "словени". Реальність ХІІ століття була іншою - серед бояр були вихідці з варягів, киян, чуді, прусів, кривичів.
Та хай там ким були за етнічною приналежністю новгородці, суздальці та смоляни, семантика літописів послідовно іншує їх щодо русі.
Етнічні категорії в актовому матеріалі
Завершивши огляд літопису (тобто, витвору тогочасної "кабінетної науки"), перейдемо до повсяденної практики освічених верств населення. Вона відображається у актовому матеріалі.
З нього видно, що люди поділяли спільноти на більші, ніж суто регіональні. Так, всіх іноземців жителі Київської Русі здебільшого поділяли на "німецький народ" ("німецьку мову") та "латинський народ" (відповідно, "латинську мову"). Так як латина була не лише основою французьких чи італійських ідіомів, а й вченою мовою інших народів, то й "німців" іноді зараховували до "всього латинського народу". Для носіїв ідіомів романської групи також застосовували слово "фряги", а германської - "варяги". Більш-менш відрізняли сусідів-слов'ян.
На означення себе місцеве населення Київської Русі використовувало похідні від слова "рус" - "русь", "руси", "русин", а також міські ідентифікації - "смолянин", "новогородець" і т. п. Якоїсь строгої номенклатури тут годі й шукати. Наприклад, у договорі Смоленська з Готським берегом "смоляни" і "німці" виступають в одному ряду:
В іншому місці фігурують вже немчин і русин:
Аже боудоуть Смолняне на Гътьскомь березе, вольное търгование имъ на Гътьском березе.Аже боудоуть Немьци въ моемь Смольске, вольное имъ търгование въ моемь Смольньске
У договорі Новгорода також бачимо подібне:
Или Немьчьскыи гъсть въ дългъ дасть Смоленьске свои тъваръ Роусиноу
а, потім бачимо далі по тексту зв'язку "Русь и Немци".
А оже убьють купчину Новгородца, или Немчина купчину
Варто відзначити, що літописи у своїй хронікальній частині (коли укладачі починають фіксувати події по гарячих слідах) також часто послуговуються більш загальною "номенклатурою", порівняно з "етнографічним екскурсом", поміщеним у недатованій частині.
Власне, які існують важливі зауваження до актового матеріалу. По-перше, акти здебільшого датовані ІІ половиною ХІІ століття і пізніше. По-друге, акти обслуговували діяльність еліт - політичних, церковних, купецьких, і не є стовідсотковим маркером культури етногрфафічної маси.
Західні джерела про етномовну ситуацію в Київській Русі
Загалом, західні автори не особливо розрізняли слов'ян між собою. З їхньої точки зору, вони представляли собою відносно єдину масу, диференційовану за політичним принцпом. Окремий "народ" виокремлювало власне суверенне королівство, рідше - племінне вождівство.Так, енциклопедист Бартоломей Англійський (ХІІІ ст.) розділяє Русь та Галичину, адже йому були відомі і королівство Русі, і королівство Галіції. Слідуючи середньовічній традиції шукати предків сучасних народів у античності, він виводив галичан та русинів від кельтських племен галлів та рутенів відповідно. У розіділі "Про Славію" він відносить русинів до слов'ян:
Слави - це богеми (чехи), полони (поляки), метани (слов'янське населення Мезії на Балканах), вандали (венеди, балтійські слов'яни), рутени, далмати (хорвати), харінти (словенці). Всі вони розуміють одне одного і багато в чому схожі, як у відношенні мови, так і вдачі, однак відрізняються віросповіданням.Француз Вільгельм де Рубрук (представник романської мовної групи, середина ХІІІ ст.) зазнчав, що
Мова русинів, поляків, богемів і слов'ян одна з мовою вандалів (прибалтійських слов'ян)Натомість Бенедикт Поляк (середина ХІІІ ст) стверджував:
моал, су-моал, меркіти та мекрит єдині за мовою, але трохи відрізняються, як, наприклад, поляки, богеми та русини, або римляни, ломбардці та фриульці, або ж австрійці, тюринги та шваби, або саксонці, фламандці та вестфальціТобто, французький та англійський автор стверджували єдність слов'янської мови, а слов'янин Бенедикт - констатував невеликі, але розбіжності. Відмітимо, що нині "схожі" ломбардська, римська та фріульська ідіоми злилися в один - загальноіталійський. Натомість, так само "схожі" (за Бенедиктом) польський та руський - ні.
Можемо зробити наступні висновки. Для західних авторів вся Київська Русь була суцільною етнічною територією народу русинів (багато прикладів див. [17]). Ми не знайдемо у французьких, англійських, німецьких, італійських авторів більш дрібного поділу русинів.
При цьому, те, що в руських актах і хроніках сукупно називається "Немци" (наприклад, у Новгородському літописі Рюрик - німець, а у Галицько-Волинському літописі Австрія названа "німецькою землею", а в Київському літописі Фрідріх Барбаросса - "цесар німецький"), у західних текстах ділиться на австрійців, фламандців, вестфальців, швабів, тюрингів і т. д. А те, що німець Генріх у "Суммарії" середини ХІІ століття назвав спільно "Rości", згідно з київським літописом все ще ділилося, як мінімум, на власне русь, кривичів, радимичів та в'ятичів.
Мовна ситуація в Київській Русі очима лінгвсітики
На даний момент учені прийшли до відносної згоди щодо мовної ситуації в Київській Русі. Позиції окремих дослідинків різняться в діапазоні "говірки відрізнялися, але ж не дуже" до "не дуже, але ж відрізнялися".Тим не менше, наразі лінгвісти чітко виділяють декілька діалектних зон слов'янської мови в рамках Київської Русі. Це південно-західна (Галичина, Волинь, Русь у вузькому сенсі), південно-східна (Чернігівська, Курська, Рязанська землі), західна (Полоцько-Смоленські говірки), північно-східна (Ростово-Суздальщина), північно-західна (псково-новгородські ідіоми).
Окрім даних регіональних ідіомів існувала спільна літературна мова та мова богослужіння, яку умовно називають по-різному, але я віддаю перевагу "старослов'янська", або "староболгарська". Також існувало наддіалектне міське койне, основою якого був столичний південно-західний ідіом [6, 7, 14].
![]() |
Сторінка з Ізборника Святослава 1073 року, написана давньоцерковнослов'янською мовою |
Маючи перед очима результати лінгвістів, ми можемо підтвердити тезу про мовну ситуацію, висловлену на основі літописних даних. Південно-західна діалетна зона - ніщо інше, як ареал племен "слов'янської мови". А полочани та новгородці також віднесені літописцем до списку, бо розмовляли на тому койне, що сформований зі "слов'янської мови", вона ж південно-західний діалект. Кривичі ж поза межами Полоцька розмовляли на діалекті полоцько-смоленської групи. Аналогічно населення Новгорода рівнялося на столицю і переймало київські мовні практики.
Підсумок
Розглянувши всі аспекти етнічного, культурного, мовного життя слов'ян Київської Русі, можемо підтвердити власну тезу про імперський характер держави. Київським князям підкорялися як численні неслов'янські племена та народи, так і слов'янські.Державотворчим народом імперії була "Русь", "руський народ", "Русини", який мав компактний ареал в рамках Руської землі у вузькому значенні. Протягом Х-ХІІІ століття народ Русь підкорював сусідні народності. Місцеві племена зводилися до етнографічного рівня існування, а місцева знать інтегрувалася до загальноімперської поліетнічної еліти на основі культури народу Русі. Разом із владою князів поширювався й політонім "русин".
Єдиною легітимною протонаціональною ідентичністю в державі була руська. З часом русько-імперська ідентичність на периферії гібридизувалася з регіональною, фронтирною та племінною, утворюючи місцеві модифікації. Для іноземців вся територія держави була ареалом русі - адже лише руська культура і сяка-така руська ідентичність дозволяла вийти людині на міжнародний рівень. Іноземці, що й так з важкістю розрізняли слов'ян, не мали потреби диференціювати людей руської мови (наддіалектного койне, літературної, канцелярської, релігійної), руської віри, підданих руських князів.
Як вже зазначалося, народ Русь був мовно тотожним сусідам по "списку слов'янської мови". В більшості своїй територія компактного проживання "племен слов'янської мови" вкладається в ареал сучасних українців. Лише частина дреговичів увійшла до сучасного білоруського народу.
Ми побачили, що навіть слов'янське населення Київської держави не можна представити у вигляді єдиної народності. Розмовна мова сільських мешканців та міських низів різнилася від регіону до регіону. Мовна диференціація слов'янських підданців була очевидна й для літописця. Племена "списку слов'янської мови" утворювали одну групу, кривичі - другу, радимичі та в'ятичі - третю. Не було єдності й у походженні: поляни й древляни представлені "від роду слов'янського", а радимичі й в'ятичі напротивагу - "від ляхів". Новгородські книжники вправлялися у творенні власного міфу про окремішнє походження не від слов'ян, а від германців (варягів). За словами укладача "Повісті минулих літ", у його часи в Ростові ще жила меря, у Муромі - мурома, а в Білоозері - весь (фінно-угорські племена).
Тож коли Анна Ярославна виходила заміж за Генріха Капетинга, предки білорусів та росіян ще були кривичами, радимчами, в'ятичами, мерею, вессю, або ж новгородцями, що плекали свої окремі від Київської Русі корені. Звісно, при цьому існував і прошарок русинізованої еліти.
Таким чином, не всі племена і народи в Київській Русі були рівними. Це не була імперія в'ятичів, радимичів, галичан, торків або мері. Присутність серед руських еліт окремих представників провінцій та колоній не змінює ситуації (можна згадати одного з укладачів "Правди Ярославичів" Миколу Чудина, або торчин-боярин з оточення князя Мстислава Ізяславича Олбир Шерошевич). Це цілком типова для імперій ситуація: згадаймо греків-фанаріотів у Османській імперії, кар'єри "малоросіян" в Російській, римського імператора Септімія Севера, що до смерті розмовляв латиною з фінікійським акцентом, вірменина Іоана Цимісхія - грецького басилевса, представників галлів, що засідали в римському Сенаті.
У разі бажання відобразити імперський характер Київської Русі, пропонується використовувати терміни "Руська імперія", або ж "Давньоукраїнська імперія".
"Руська", звісно, у вузькому сенсі - наголошує на ексклюзивній ролі народу-Русі та метрополії - Руської землі навколо Києва.
Термін "Давньоукраїнська імперія" підкреслює те, що народ "Русь" часів Київської Русі є одним з предків українців, і не є предком росіян чи білорусів.
З цих двох варіантів другий є очевидно кращим - адже термін "Руська імперія" може викликати хибне уявлення про істоичну спадковість між Київською Руссю та модерною Росією.
Запропонований концепт є найбільш несуперечливим: він зводить у рамках однієї гіпотези всі діалектичні показання різноманітних джерел.
Вибрані джерела та рекомендвані історичні праці
Джерела
[1] Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989.
[2] Новгородський перший літопис старшого і молодшого зводів. ПСРЛ, Т. ІІІ. М. 1950.
[3] Лаврентіївський літопис. ПСРЛ, Т. I, М. 1926-28.
[4] Костянтин Багрянородний. Об управлении империей. М. Наука. 1991.
[5] А. Я. Гаркаві. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских (с половины VII века до конца Х века по Р. Х.). СПб. 1870.
[6] "Баварський географ", або ж "Східнофранкська таблиця племен". Древняя Русь в свете зарубежных источников. М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2010. — Т. IV. Западноевропейские источники.
[7] «Истории Тартар» брата Ц. де Бридиа. ХРИСТИАНСКИЙ МИР и «ВЕЛИКАЯ МОНГОЛЬСКАЯ ИМПЕРИЯ». Материалы францисканской миссии 1245 года. СПб. 2002.
[8] Джиованні дель Плано Карпіні. История Монгалов. Вільгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. Перевод А.И. Малеина. М.: Государственное издательство географической литературы, 1957
[9] ПРОСТРАННАЯ РУССКАЯ ПРАВДА
(по Троицкому списку второй половины XIV в.)
[10] Генріх. «СУММАРИЙ» . Древняя Русь в свете зарубежных источников. М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2010. — Т. IV. Западноевропейские источники.
[11] МИРНЫЙ ДОГОВОР КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА ВЛАДИМИРОВИЧА
С НЕМЕЦКИМИ ПОСЛАМИ 1189–1199 гг.; ПРОЕКТ ДОГОВОРА СМОЛЕНСКА С НЕМЦАМИ
ПОЛОВИНЫ XIII ВЕКА . Русско-Ливонские акты, СПб., 1868.
[12] Бартоломей Англійський. О свойствах вещей. Английские средневековые источники. В. И. Матузова. Наука. М. 1979.
[13] О ТОМЪ, ЧТО СЛУЧИЛОСЬ НА УКРАИНЂ СЪ ТОЯ ПОРЫ, КАКЪ ОНА ЛИТВОЮ ЗАВЛАДЂНА, АЖЪ ДО СМЕРТИ ГЕТМАНА ВОЙСКА ЗАПОРОЖСКАГО, ЗИНОВІЯ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦКАГО. МОСКВА. Въ Университетской Типографіи. 1847.
[14] Волинський короткий літопис. ПСРЛ. Т. XXXV . Наука. М. 1980.
[13] О ТОМЪ, ЧТО СЛУЧИЛОСЬ НА УКРАИНЂ СЪ ТОЯ ПОРЫ, КАКЪ ОНА ЛИТВОЮ ЗАВЛАДЂНА, АЖЪ ДО СМЕРТИ ГЕТМАНА ВОЙСКА ЗАПОРОЖСКАГО, ЗИНОВІЯ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦКАГО. МОСКВА. Въ Университетской Типографіи. 1847.
[14] Волинський короткий літопис. ПСРЛ. Т. XXXV . Наука. М. 1980.
[15] Акты, относящиеся к истории Западной России. Т. I. СПб. 1848.
[16] ХРОНІКА ЛИТОВСЬКА Й ЖАМОЙТСЬКА. ПСРЛ Т.XXXII; Наука. М. 1975.
[17] В. Матузова. Є. Назарова. Крестоносцы и Русь. Конец ХІІ-1270 г. Индрик. М. 2002.
Історичні праці
(1) В. Сєдов. Древнерусская народность. М.: Языки русской культуры,1999.(2) Л. Залізняк. ВІД СКЛАВИНІВ ДО УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. Видавництво “Бібліотека українця” . Київ 1997.
(3) П. Толочко. Древнерусская народность: воображаемая или реальная. Алетейя. СПб. 2005.
(3) О. Толочко. "Очерки начальной Руси". Лаурус. К. 2015.
(4) С. Плохій. Походження слов'янських націй. Критика. К. 2015.
(5) В. Янин, М. Алешковский. Происхождение
Новгорода (к постановке проблемы). OCR по История
СССР, №2, М.-Л., 1971.
(6) А. Залізняк. ДРЕВНЕНОВГОРОДСКИЙ ДИАЛЕКТ И ПРОБЛЕМЫ ДИАЛЕКТНОГО ЧЛЕНЕНИЯ ПОЗДНЕГО ПРАСЛАВЯНСКОГО ЯЗЫКА. 1988.
(7) А. Залізняк. Древненовгородский диалект. 2-е издание, переработанное с учетом материала находок 1995-2003 гг. М.: Языки славянской культуры, 2004
(8) В. Янін. Новгородские посадники. Издательство Московского университета. 1962.
(9) С. Висоцький. Древнерусские надписи Софии Киевской ХІ-ХІV вв. "Наукова думка". К. 1966
(10) RUTHENICA. Т. І. К. 2002.
(11) І. Данілєвський. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX-XII вв.); Курс лекций. Аспект Пресс. 1998.
(12) Б. Флоря. О некоторых особенностях развития этнического самосознания восточных славян в эпоху Средневековья – раннего Нового времени.
(13) Б. Флоря. Исторические судьбы Руси и этническое самосознание восточных славян в XII—XV веках (к вопросу о зарождении восточнославянских народностей).
(14) Г. Півторак. Походження українців, білорусів, росіян та їхніх мов. К.: Видавничий центр «Академія», 2001.
(6) А. Залізняк. ДРЕВНЕНОВГОРОДСКИЙ ДИАЛЕКТ И ПРОБЛЕМЫ ДИАЛЕКТНОГО ЧЛЕНЕНИЯ ПОЗДНЕГО ПРАСЛАВЯНСКОГО ЯЗЫКА. 1988.
(7) А. Залізняк. Древненовгородский диалект. 2-е издание, переработанное с учетом материала находок 1995-2003 гг. М.: Языки славянской культуры, 2004
(8) В. Янін. Новгородские посадники. Издательство Московского университета. 1962.
(9) С. Висоцький. Древнерусские надписи Софии Киевской ХІ-ХІV вв. "Наукова думка". К. 1966
(10) RUTHENICA. Т. І. К. 2002.
(11) І. Данілєвський. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX-XII вв.); Курс лекций. Аспект Пресс. 1998.
(12) Б. Флоря. О некоторых особенностях развития этнического самосознания восточных славян в эпоху Средневековья – раннего Нового времени.
(13) Б. Флоря. Исторические судьбы Руси и этническое самосознание восточных славян в XII—XV веках (к вопросу о зарождении восточнославянских народностей).
(14) Г. Півторак. Походження українців, білорусів, росіян та їхніх мов. К.: Видавничий центр «Академія», 2001.
Немає коментарів:
Дописати коментар