Русь за межами Русі: хто і як апелював до руської спадщини

Загибель Київської Русі в середині ХІІІ століття стала великою подією в історії народів Східної Європи. Разом зі староукраїнською державою зникла й монополія на "руськість", що її утримувала київська земля. Як відомо, до монгольської навали "Руською землею" літописцями безальтернативно називалася територія Середнього Подніпров'я з центрами в Києві, Чернігові та Переяславі. Інші землі під сюзеренітетом Києва називалися Руссю лише через те, що підпорядковувалися Русі-метрополії, а літописці від часу до часу протиставляли Русь і провінції.

На території колишньої Русі сформувалися кілька центрів, що так, чи інакше, бачили джерело своєї легітимнсті саме в Київській державі.
Склалася ситуація, подібна із падінням Риму і народженням нової Європи: молоді країни наввипередки декларували правонаступництво від великої імперії. Так, середньовічна грецька держава називала себе Βασιλεία Ῥωμαίων - "Ромейська Імперія", а піддані ідентифікували себе як "ромеїв".

Взіантійська монета ІХ ст.
Напис праворуч: Лев, Божою милістю басилевс ромеїв

Король франків Карл Великий  (монарх старофранцузької держави) 800 року був помазаний Папою як "імператор римлян".
Правителі Німеччини, Австрії та Чехії (в різний час) називали свою країну "Священна Римська Імперія".
Від часу до часу, титулували себе قیصر روم‎ - "цезарями Риму"  - турецькі султани. Ще в ХІ ст. на території Малої Азії існувала турецька держава "Румський" (римський) султанат, з османського бейлику якої й виросла Блискуча Порта.

Годі й казати, від факту декларацій наступництва французи, німці, греки чи турки не стали ближче до римлян-італійців, що створили Римську Імперію.

Папа Римський Лев ІІІ коронує Карла
як "імператора Римської Імперії"

В цьому дописі ми розглянемо спадкоємців великої імперії, однак не Римської , а Київської. Мова піде про три держави високого Середньовіччя - Велике князівство Литовське Гедиміновичів, Руське королівство Романовичів та Велике князівство Володимирське-Московське Калитовичів.
В житті цих політичних утворень непересічну роль грали руська мова (якою писалися літописи та літературні твори, велося діловодство та літургія), руська політична культура (організація суспільства у формі князівства), руське право, руська церква, а також декларувалося правонаступництво щодо княжого Києва.

Regnum Russie

Першою державою, що намагалася перехопити в Києва руський прапор, стала Волинсько-Галицька земля, або ж Руське королівство. Також, на відміну від інших двох претендентів, вона деякий час несла цей прапор разом з Києвом - ще в домонгольські часи українські літописці почали зараховувати ці землі до Руської землі у вузькому сенсі.

За Києво-Руських часів Волинь та Галичина, що склали територіальну основу королівства, предстваляли собою квазідержави-князівства у складі Київської Русі. Про Галичину йшлося в окремому дописі.

Волинь була династичним володінням страших нащадків Володимира Мономаха. На ХІІІ століття, внаслідок розростання роду, вона ділилася на менші й менші княжіння. Початок Руському королівству дав Роман Великий. Цей енергійний князь не реалізував і десятої долі свого потенціалу. Створене ним політичне утворення з Волині, Галичини та київського Правобережжя проіснувало лише кілька років.
Проте для історії королівства він зробив надважливу річ. Князь Роман здійснив історичний прецедент об'єднання трьох великих земель персональною унією під рукою одного монарха, хоча й лише на кілька років. 1199 року Роман Великий долучив до своїх волинських володінь Галичину, а після 1203 - Київ, відтак вже 1205 загинув у сутичці з поляками. Сини Романа Данило та Василько зібрали батьків спадок лише 1240 року, коли Данило поставив у Києві свого посадника Дмитра.

"Трискладна" держава Романа Мстиславича та його нащадків:
Волинська земля, Галицька земля, Руська земля

Поступово в політичному тілі самої Київської Русі галицьке князівство набуло авторитету, рівному суверенному королівству. Тут особливими подіями є визнання угорських королевичів "королями Галича" з боку латинського світу (а отже - і статусу королівства за Галичиною) та діяльність Ярослава Осмомисла.
Водночас, галицькі князі раз-пораз виступали перед іноземцями як лідери всієї Русі, або наймогутніші володарі в її межах. Тут особливо треба відмітити діяльність Романа Мстиславича та Данила Романовича у домонгольський період.
Літописець величає Романа "цісарем в Руській землі" та "самодержцем". Західні джерела згадують його як короля Русі, зокрема французький хроніст Альберик з Труафонтен, або ж синодик бенедиктинського монастиря св. Петра в Енфурті, якому Роман пожертвував 30 марок. Візантійські джерела називають Романа "гегемон", в той час як Рюрика Київського - лише "диємон".

Князь Роман Мстиславич відправляє до монастиря
великого князя Рюрика Ростиславича Київського

Зростав авторитет волинських та галицьких князів у межах політичної системи Русі. Князі Мстислав Ізяславич та Данило Романович як волинські володарі виступали водночас у ранзі співправителів великих князів київських Ростислава Мстиславича та Володимира Рюриковича відповідно. Список київських князів, поміщений в Іпатіївскому зводі, прямо каже, що князя Володимира Рюриковича "посадив Данило на своє місце". Подібних нюансів сходження на київський престол список не зауважує навіть по відношенню до інших достовірно маріонеткових київських князів, наприклад Гліба (що його посадив Андрєй Боголюбський).
Галицький князь Мстислав Удатний став на один щабель із київським та чернігівським князями як "старійшина в Руській землі".
Додавала ваги новій державі й династія, яка її очолила. Данило та Василько Романовичі належали до старшої гілки нащадків Володимира Мономаха, в них текла блактина кров німецьких та грецьких імператорів, англійських, польських, угорських, шведських королів. Подібним родоводом не могли похизуватися ані чернігівські Ольговичі, ані смоленські Ростиславичі, ані владимиро-суздальські Юрійовичі.
Саме Данило Романович був останнім володарем Києва і сюзереном всієї Русі до Батиєвого погрому і водночас - першим за довгий час благословенним Папою королем Русі. На думку О. Майорова (базовану на німецьких джерелах), Данило отримав визнання руського королівського титулу від Римського імператора Фрідріха Штауфена ще 1237 року у Відні.
Все це значно полегшувало позиціонування Волинсько-Галицької держави як природного наступника Київської Русі в майбутньому.

Після монгольської навали геополітична ситуація в Східній Європі докорінно змінилася. Волинсько-Галицька держава Романовичів єдина з осколків Київської Русі зберегла суверенітет. На всіх інших територіях, зокрема у Київській та Новгородській землях було проведено перепис населення для оподаткування на користь монголів, введено чиновників- баскаків. Над князями волею царя (саме так літописи титулують правителів улусу Джучі) призначався великий князь. Натомість Волинсько-Галицька держава уникнула подібної долі. Це майже автоматично позбавляло її конкуренції у "наслідуванні Русі".

Герби європейських держав з гербовника "Züricher Wappenrolle"
ХІV ст.
Герб Русі - передостанній, червоний повстяний капелюх на срібному фоні

Відтоді спостерігається перенесення літописного концепту Руської землі з трикутника Київ-Чернігів-Переяслав на територію Галичини і Волині. Розглялаючи семантику Галицько-Волинського літописанння, можемо дійти висновку, що протягом 1200-1250 років спочатку відбулося розширення Руської землі на всі етнічні українські межі - від Чернігівщини до Галичини, а потім - звуження на територію королівства Романовичів, тобто Волинського та Галицького князівств. Київ взагалі зник з поля зору волинського літописця, брянський князь (Брянськ входив до Чернігівщини) названий "задніпровським", ані разу не згадано про Турово-Пінських князів як про "руських". Натомість до "руських князів" автор хроніки зараховує Мстислава Луцького, Лева Галицького та Володимира Володимир-Волинського.
Від початку ХІV століття вузьке значення поняття "Руська земля" звужується ще більше, означаючи лише Галичину, або взагалі тільки Львівщину.

Якщо ексклюзивне руське самосприйняття періоду синів та онуків Романа ми можемо спостерігати за Іпатіївським літописом (який припиняє оповідь наприкінці ХІІІ століття), то надалі в нашому розпорядженні є доволі численний актовий та сфрагістичний матеріал. Він свідчить про тяглість руської титулатури і в ХІV столітті - а отже і декларативне правонаступництво Руського королівства щодо Великого князівства Київського. Аналіз усього наявного матеріалу виходить за рамки формату блогу, тож наведемо лише кілька прикладів.

На печатці Юрія Львовича на одній стороні читаємо титул "GEORGI REGIS RUSIE", на іншій - "DUCIS LADIMERIE". Тобто, король Русі, князь Волині. Тут Русь у вузькому сенсі охоплює Галичину, не включаючи Волинь.
1316 року князі-співправителі Андрій та Лев Юрійовичі, обіцяючи маґістру Тевтонського Ордену захист проти татар, величають себе "Andreas et Leo, Dei gratia duces totius terre Rusie, Galicie at Lademirie", тобто "природженими князями земель Руської, Галицької та Волинської". Прикметно, що Руська земля відділена і від Галичини, і від Волині. Імовірно, йдеться про Львівщину як про домен сюзерена всієї Русі (яка вже включала в себе всю державу Романовичів).

Печатка князя Лева Юрійовича

1339 року Юрій ІІ, надаючи право війтівства у м. Сянок на магдебузрзькому праві,  титулується "dux et heres regni Russie" - "князь і володар королівства Русі".
Два роки потому фактичний управитель Галичини Дмитро Дедько повідомляє магістрат міста Торуні про перемир'я з польським королем, запрошує їх торгувати до Львова і при цьому величає себе "Demetrius Dedko, provisor seu capitaneus Terra Russiae" - "розпорядник, або староста Руської землі". Тут ми знову можемо помітити вузьке значення вислову "Terra Russiae", що означає лише землі підвладні боярину Дедьку, тобто Галичину зі стольним містом у Львові.
Звичку називати Руссю лише Галичину серед місцевих жителів подибуємо і надалі. Так, уродженець Перемишльської землі Станіслав Оріховський (мислитель ХVI cт) писав у листі Яну Камендоні

Вітчизна моя, Русь, простягається над рікою Тиром, яку мешканці надбережних околиць називають Дністром, біля підніжжя Карпатських гір, пасмо яких відокремлює від Угорщини.

При цьому в творі "Квінікус" Оріховський називає себе русином, чим продовжує традицію галичан і волинян зараховувати себе до Русі. Наприклад, у зверненні міської громади Володимира до патриціату міста Штральзунд 1324 року фігурує "Bertramus Ruthenus" - Бертран Русин.
Для нас важливий факт, що Оріховський не був підданим "руського князя" (Галичина належала до Польської Корони) та не належав до "руської віри" (Станіслав був каноніком Римо-Католицької церкви). Більше того, Оріховський за чоловічою лінією був поляком. Очевидно, Бертран також не був українцем, зважаючи на ім'я. Тож слово "русин" не мало релігійного, етнічного, чи династичного відтінку. Воно мало сенс приналежності до спільноти-народу та землі, за якою на початок ХІV століття закріпилася ексклюзивна назва Русь.

Сприймали державу Романовичів як Русь і за кордоном. Як згадувалося, ще в 30-х роках, коли Данило не володів Києвом, він отримував листи від Папи Григорія ІХ, який адресував листи "illustri regis Rusie" - "світлому королю Русі". Дану практику продовжили й наступники Григорія та Данила відповідно.

Печатка Юрія, короля Русі, князя Володимирії

Загалом, "перетікання" руської спадщини від імперської Київської Русі до королівської Волинсько-Галицької держави відбулося ніби саме собою. Для сучасників взагалі не відбулося ніякого перетікання - вони просто не бачили різниці між "Галицько-Волинським князівством" та "Київською Руссю", цими пізнішими історіографічними конструктами. Для європейського світу і Ярослав Мудрий, і Юрій Львович були правителями однієї країни - "Regni Rusie" (лат) , "Руськой землі" (літоп).

Чому ж тоді ми ведемо мову лише про наступництво, а не тотожність? По-перше, ядром Київської Русі була Руська земля навколо Києва. Натомість у королівстві - землі Галичини та Волині, або лише околиці Львова. Легко видно, що ці території географічно неперетинні.
По-друге, і Волинська, і Галицька землі були частіше носіями відцентрових тенденції щодо Руської землі у домонгольський період.
По-третє, попри правову тотожність двох держав, тогочасні люди таки сприймали зруйнування Києва монголами як точку нового відліку. В Іпатіївському літописному зводі найперше що ми бачимо - це список київських князів:

Се же суть імена князям київським, княжившим в Києві до забиття Батиєвого

Він починається іменами міфічних Діра та Аскольда, а закінчується - князем Данилом та його намісником Дмитром. Отож Данило сприймався як останній монарх Київської Русі. 

Список київських князів, що передує Іпатіївському літописному зводу.
За вид. "Полное собрание русских летописей", Т.2, Вип. 1, Вил. 3

В той же час, наприклад, Юрій Тройденович серед своїх політичних попередників перелічує галицько-волисньких сюзеренів, починаючи з Романа Великого:

nos et pi[i]e memo(r)aminis n(ost)ri pr(a)edecessores c(a)ri(ssi)mi, scilicet Romanus, Daniel, Leo, Georgius et Andreas

Тим не менше, обидва політичні утворення ідеально вкладаються в український історичиний наратив - вони лежать в межах сучасної України (принаймні, державотворчі "ядра"), обидва були населені предками сучасних українців. У ранньомодерну добу обидва наративи  - "галицько-королівський" західний та "київсько-княжий" східний стануть наріжними каменями української ідентичності в рамках Речі Посполитої.

Pagan Empire в центрі Європи

Історична спадщина "Великого князівства Литовського" (або "ВКЛ"), як і "Київської Русі", наразі є предметом роздору між кількома сучасними націями та державами. Литва бачить в ній власну історичну державність на підставі того, що політичне ядро держави склалося на землях нинішньої Литви балтомовними предками сучасних литовців. Певні кола білоруського суспілства, в рамках пошуку історичного стержня для власної ідентичності, також звертаються до історії ВКЛ, наголошуючи на пануванні в державі "старобілоруської" мови та демографічному домінуванні білорусів. Російські "ліберали" ж у бажанні знайти "другую Россию" не тільки долають державні та національні кордони, а й мандрують у часі. ВКЛ ввижається їм як ліберальна, федералістська, толерантна "російська" держава - альтернатива деспотичній, централізованій та ксенофобскій Москві. В минулому росіяни не раз зверталися до історії ВКЛ, аби легітимізувати чотири поділи Польщі та придушення польських повстань в Білорусі.
Куди менше уваги цей період привертає в українців, які головним чином сконцентровані на київських Рюриковичах та козаках. Тим не менше, останнім часом, наголошується на українському вкладі в житті ВКЛ.

Власне, територія ВКЛ представляла собою окраїну Київської Русі. Літописець згадує "литву" та інші балтські племена серед платників данини:

А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб.

Демографічно північно-західні околиці Київської Русі представляли собою фронтирну зону між балтами та слов'янами. Ця територія взаємного проникнення нагадує плавний перехід від одного полюса спектра до іншого: на одному знаходилися балти (литва, аукшайти, пруси), на іншому - слов'яни, кривичі.

В цьому контекті ми не можемо обійти питання динаміки ідентичності кривичів, предків сучасних білорусів. Важливо також розуміти, в якій формі "руськість" розвинулася на теренах Білорусі, яка першою з руських земель увійшла до складу ВКЛ. Саме руські елементи ідентичності жителів Гродна, Новогрудка, Полоцька та Вітебська заклали основи дуальної природи ВКЛ як литовсько-руської, або русько-литовської держави.

Наразі існує багато свідчень, що кривичі "на фронтирі" мали багато чого спільного з балтами. Сама назва "кривичі" етимологічно пішла від звання балтського (зокрема - литовського) язичницького священника - Криве, або ж Криве-Кривайтиса. Як пише Петро з Дуйсбурга, духовна влада Криве сягала литвинів та "всєї землі Лівонської". Тим не менше, багато було в кривичах і слов'янського. Так, до "Славінії" зараховував землю "кривитенів" басилевс Костятнтин Багрянородний.

Літописна литва підпала лише в данницьку залежність від київських князів, а їх ареал не став династичним володінням Рюриковичів, і там не була запроваджена церковна ієрархія. Натомість на землі кривичів було утворено кілька феодальних князівств на чолі з Рюриковичами. Цілком очевидно, що кривицькі землі не належали до Русі у вузькому сенсі, проте однозначно були її частиною в широкому розумінні.

Оскільки утворення "руського" княжіння в тих умовах означало й приєднання до Київської митрополії, а відтак і посилення ролі слов'янських мов, кривичі чим далі тим більше слов'янізувалися, християнізувалися, "русинізувалися", віддаляючись від балтських сусідів. Проте на кордонах ситуація була не така певна і чим далі в сторону непідвладних язичників, тим слабшою була "руська" влада, а отже - і "руська" асиміляція.
Незважаючи на уніфікацію з боку Русі, кривицька ідентичність ще довго жила в населенні нинішньої Білорусі й стала підґрунтям для ідентичності політичної. У домонгольському руському літописанні кривичі згадуються до ХІІ століття включно. Більше того, кривицька ідентифікація перекочувала з племенної і до "руських" політичних інституцій. Полоцьк був одним із оплотів сепаратизму в Київській Русі. У 1160-х роках полоцькі князі-Рюриковичі згадані як "кривські":

Рюрик [Ростиславич], і Святополк Юрійович туровський, і Святослав Всеволодович із братом Ярославом, і з Олегом Святославичем, і з Володимировичем [Святославом], і з кривськими князями пішли до [города] Слуцька на Володимира на Мстиславича.

До пограничних балто-кривицьких земель, окрім Полоцька, входив також Новгородок. Це добре видно з запису Петра з Дуйсбурга за 1314 рік "Про похід на Кривицьку землю":

маршал, зі всією силою війська свого прийшов у Кривицьку землю і те місто, що зветься Малим Новгородом, взяв і зруйнував

Поступово гібридизація "руської" та "кривицької" ліній ідентифікації призвела до побудови своєрідної ідентичності, що її можна назвати білоруською. Подібно до киян домонгольського періоду та жителів руського королівства, "білоруси" почали використовувати слово "Русь" тільки на означення своїх земель - Полоцька, Смоленська, Вітебська. Тепер вже Київ був для них Руссю тільки коли знаходився під одним княжінням з Полоцьком чи Смоленськом.

Наприклад, великому князеві литовському Сигізмунду було достатньо опанувати вищезгадані міста, аби стати володарем Русі в очах укладача Супральського літопису.

князь великий же Жигимонт собра всю свою силу литовскую и посла своего сына князя Михайла на Русь. И пришед князь Михайло, станет на Рши. Смолняне стретили князя Михайла на Рши, и далися смолняне князю великому Жигимонту ... И на лЂто полотяне и видбляне, не чюя собе помощи ниоткуля, и дашася князю великому Жигимонту Кестутевичу. Нача князь великий Жигимонт княжити на великом княжении на Литовском и Руськом.

При цьому, Сигізмунд не держав ані Києва, ані Луцька чи Володимира на Волині.

На середину ХІІІ століття конгломерат балтомовних язичницьких племен під тиском Русі (з півдня і сходу) та католицьких орденів (з півночі та заходу) оформився у Велике князівство Литовське.
В цей же час починається династична дифузія між руськими князівствами та республіками з одного боку та литовськими князівствами з іншої.
По-перше, кривицькі руські держави - Полоцьке та Новогрудське князівства, Псковська респубілка - почали активно запрошувати на княжіння литовських князів, використовуючи інститут віче. Якщо раніше в Київській Русі запрошували виключно представників роду Володимира Хрестителя, то тепер в регіоні з'явилася якісна конкурентна альтернатива.
По-друге, фронтирна зона між "Литовською землею" та руськими державами була ареною змагання. Від часу до часу "пограничні" держави переходили з одніє сфери впливу до іншої, а монархи вже надавали ці княжіння власним васалам. Так, король Данило погодив з Міндовгом Литовським надання своєму синові Роману Новогрудка. Натомість через кілька років у Новогрудку вже княжив князь-язичник Войшелк.
Матримоніальні зв'язки між Рюриковичами та литовськими князями додавали легітимності просування литовських князів у Русь, а руських - у Литву. Для прикладу, Данило Романович в другому шлюбі одружився з племінницею Міндовга, а Любарт Гедимінович в першому шлюбі мав за дружину доньку Лева Юрійовича Луцького, а в другому - дочку Костянтина Васильовича Ростовського.

Литовський вояк, галицький боярин та волинський арбалетник
захищають град від монголів, ХІІІ ст.
Вид. Osprey

Дифузія Литви і Русі сприяла формуванню спільного політчиного простору. Так, великий князь литовський Войшелк визнав себе васалом Василька Романовича Волинського. Натомість сам Войшелк був сюзереном полоцького князя Ізяслава. Більше того, після сходження на литовський престол Шварна Даниловича, в "руському" Пскові сидів литовський князь Довмонт, а в литовській землі правив русин Шварно з Рюриковичів.

Таким чином, Литва пройшла історичний шлях від даниннкиів Русі до конфліктних підданих, а потім до рівного суперника і партнера. У другій чверті ХIV століття Велике князівство Литовське вийшло на новий щабель, задекларувавши свої права на руську спадщину.

За правління Гедиміна остаточно оформився подвійний характер великого князівства. Політичне ядро його держави склала як історична Литва - Вільна, Троки, так і руські області - Гродно, Новогрудок.
Також до складу держави Гедиміна увійшли Полоцьк, Вітебськ, Мінськ, Турів.
Гедимін починає титулувати себе як "король литовський і руський". Хоча великий князь і доклав чимало зусиль для визнання цього титулу з боку міжнародної спільноти, йому цього вповні не вдалося. Показовим є лист Папи Іоана ХХІІ королеві Франції. Ведучи мову про Гедиміна, Папа пише так:

Гедимін, що називає себе королем литвинів та русинів

У договорі з магістром Ордену Ебенгартом фон Мангаймом Гедимін, хоча і підписує його від імені Литви та Русі, названий "королем Литви", але не Русі. В цьому ж договорі підвладні Гедиміну руські землі сприймаються вповні як Руська земля. Нагадаємо, що до складу ВКЛ тоді входила тільки Білорусь.
Таким чином, можемо зробити висновок, що Гедимін на позір робив перші кроки до збирання "руської спадщини". Та успіхи у фактичному приєднанні землель набагато випереджали ідеологічне та правове обґрунтування. Оточуючі визнавали фатичний стан речей - владу ВКЛ на частиною колишньої Русі, однак відмовляли Гедиміну в праві називатися руським монархом.

Протягом ХІV столітття всі  великі руські княжіння на території України та Білорусі зайняли численні нащадки Гедиміна. По суті, відбулася зміна династії - з Рюриковичів на Гедиміновичів. Ці князі в ХІV столітті вже абсолютно не сприймалися як чужинці. Вони були синами матерів з роду Володимира Хрестителя, а також самі одружувлалися з Рюриківнами, приймаючи хрещення за східним обрядом. Гедиміновичі вповні платили культурну ціну на своє нове ексклюзивне становичще - вони сповідували "руську віру", осідали "руські княжіння", вели діловодство "руською мовою", правили народом-"руссю", були нащадками руських князів.
Де-факто ВКЛ повернуло часи Київської Русі кінця ХІІ - середини ХІІІ століть, тільки стольним містом стало Вільно, а не Київ. Статус Волині, чи Полоцька в цих державах не конче відрізнявся. Навіть краще: тепер правителі цих земель титулувалися "великими князями", а не просто "князями", що свідчить про зростання авторитету земель.

Велике князівство Литовське та володіння Гедиміновичів

Культурна та теритторіальна тяглість від "держави Рюриковичів" до "держави Гедиміновичів" покликала руські еліти бачити у Великому князівстві Литовському легітимного наступника і продовжувача Києво-Руської державності - місцеві еліти Волині, Полоцька чи Києва почували себе частиною Русі при будь-якій династії. Для них держава складалася з двох частин - "Литви" та "Русі". Володар, великий князь Вітовт, поєднував у собі ці два княжіння і сюзеренітет над обома землями.

Проте руське та литовське княжіння могли й розділитися на двох монархів. Так сталося 1432 року, коли за спадок Вітовта змагалися Сигізмунд Кейстутович та Свидригайло Ольгердович. Перший був володарем Литви, а другий - Русі.
Літопис Рачинського каже, що

Литва взяли собЂ князем великим литовским великого князя Жыкгимонта Кестутьевича, ... и посадили его на Вилни и на Троцэх ... A Швитрыгаило в тот час был y Полоцку и пошол на Смоленск, и князи руские, и бояре, и вся земля посадили Швитрыгаила на Великом князстве Руском.

"Хроніка Литовська і Жамойська":

(Сигізмунд - авт.) так всю Литву, Вилно, Троки, и иншие замки, также землю Жомойтскую снадно осЂл и опановал, и того ж часу поднесен был на князство Литовское. A Швидригайло Полоцко, Смоленск, Киев, и Русь всю опановал.

Більш повну інформацію, які землі включало "Велике князівство Руське" можемо знайти в "Списку міст Свидригайла". Ми тут бачимо Білорусь, Смоленщину, Київщину, Волинь, Сіверщину.

Великий князь Свидригайло (Болеслав).
Гравюра з трактату О. Гваніньї "Опис Європейської Сарматії"

Прикметно, що представником "Русі" проти "Литви" в уяві тогочасного руського суспільства був литвин-Гедимінович. Як зазначає укладач "Хроніки Литовської і Жамойської",

Швидригало уприкрився и обмерзЂл для окрутенства и пянства, и иж руси и моск†болш зычил и уряды

Принагідно відмітимо розділення етнонімів "русь" та "москва".

Тож русини були опорою Свидригайла, натомість він віддячував їм посадами та уділами. Не дивлячись на конфронтацію та громадянську війну Свидригайла проти Сигізмунда, сприйняття "Великого князівства Литовського і Руського" як спільної з литвинами держави посилилося. Адже литовський князь, а тим "гірше" - католик - захищав руські інтереси. Варто зазначаити, що до кінця життя, володіючи лише Волинню, Свидригайло видавав грамоти як "великий князь литовський та руський".
Коли Литва та Русь вкотре об'єдналися під рукою одного монарха, литовсько-руська держава знову набула дуального характеру.

Ілюстрацією такої традиції може служити "Похвала князю Вітовту" 1428 року:

Тогда бо єму многа лЂтъ сущи, держащу великоє княженьє Литовскоє и Руськоє и иная великая княженья: спроста рещи — вся Руськая земля.

Тогда бяху крЂпко служаху ему велиції князи: великій князь московски, великий князь тфЂрьски, велика князь рязаньски, великий Новъгородъ, великий Пьсковь, и спроста рещи — весь Русьский языкъ — честь и дары подаваху єму.

Що ж ми тут бачимо? Держава Вітовта, "великоє княженьє Литовскоє и Руськоє", "простіше кажучи" є "Руською землею". Підкреслює статус Вітовта як руського монарха й служіння йому князів та боярських республік монгольскої Русі.

Печатка Олександра, або Вітовта - Великого князя Літванії, Русії та інших земель.

Також бачимо, що на відміну від "Хроніки литовської", де протиставлені "русь" і "москва", в цьому уривку великоруські землі зараховані до руського народу. Мабуть, коли йшла мова про роздачу урядів, то своїми русинами були тільки співвітчиники по ВКЛ, натомісь коли треба було підкреслити, що Вітовт опанував (або мав намір опанувати) усі землі колишньої Київської Русі, то й "москву" зарахували до "русі". У більш пізніх редакціях "Похвали..." згадані російські землі вже не називають руськими - адже ВКЛ після смерті Вітовта відмовилося від програми їх інкорпорації.

Литовські князі позиціонували себе як наступників києво-руських князів, аби розбудовувати власну державу і бути гідними монархами для всіх підданців, у тому числі й русинів.
Наприклад, великий князь Вітовт, аби поставити свою людину київським митрополитом, покликався на прецедент призначення Клима Смолятича Ізяславом Мстислвичем у ХІІ столітті. У цій справі його підтримували руські церковні ієрархи, що вважали своїм природним правом обрати власного митрополита для свого "отечества".

Таким чином, ми можемо сказати, що самі жителі колишньої Київської Русі - князі, бояри та інтелектуали - вбачали у Великому князівстві Литовському та Руському продовження власної державної традиції.

Та чи мали князі "на всій Литві, Вільні і Троках", окрім Свидригайла, якісь тенденції до ототожнення себе з Руссю? Либонь, ні. У посланні до Римського імператора Вітовт чітко каже, що Литва-Аукшайтія та Жемайтія - це один народ і одна мова. Тож використання руської мови в діловодстві, культурна та релігійна асиміляція литовських еліт не похитнула розуміння окремішності та солідарності з іншими балтськими племенами. Повної русинізації (культурної та політичної, як Володимир Ольгердович Київський, або лише політичної, як Свидригайло) зазнали лише люди, чия діяльнсть та життєвий шлях були повністю пов'язаний з руськими землями.

Тож наступництво ВКЛ мало радше юридичний, правовий характер.
Використовуючи руську титулатуру і входячи в консенсус із руськими інтелектуалами, великі князі литовські обґрунтовували входження до свого складу нових земель, що колись були частиною Київської Русі. Натомість руські кола отримували отримували цілком свою державу на чолі з авторитетними династами. Злиття старої династії Рюриковичів із новою Гедиміновичів повністю легитимізували такий стан речей.
Після підписання Люблінської унії 1569 року ідеологія наступності щодо Русі вийшла на інший етап, який виходить за рамки допису.

Преславный град Москва, яко вторый Киев

В ХV столітті ми спостерігаємо стрімкий злет московського князіства - одного з багатьох уділів руських князів на службі в монгольських царів. Всіма правдами й неправдами тамтешні правителі підкорюють сусідні політичні утворення, аж поки не постала централізована та агресивна держава на чолі з нащадками святого Володимира.
Еліти цієї країни не сумнівалися у власній руськості та київсьому походженні Московської держави та династії.
У західних джерелах ця країна отримала назву Московії.

Ядром майбутньої Московії стала Суздальська земля. Населена місцевими фінськими племенами, протягом існування Київської держави вона наповнилася колоністами з Руської землі та інших українських земель (наприклад, Галичини: в ареалі племені меря була утворена руська колонія, м. Галич-Мерський). Руські колоністи, відірвані від рідної землі, втрачали старі племенні ідентиності, і не мали ніякої ідентифікації, окрім як "люди руського князя" та "люди руської віри". 
Це зближувало їх з аборигенами, які під впливом християнізації слов'янізувалися, стаючи "рускімі християнами" в конфесійному аспекті та "рускімі людьми" в плані належності до держави. Те саме можна сказати про неруські слов'янські племена.
Як і білорусько-кривицькі землі, Суздальска земля не входила до складу етнічної Руської землі (вузької), але належала до Руської землі-держави (широкої). Починаючи з тамтешнього князя Андрєя Боголюбського, стольним містом Суздальської землі стає Владимир, а правитель стає носієм титулу "великий князь". Андрєй розпочав серію заходів із суверенізації Суздальскої землі від Києва та підвищення авторитету Владимира. Зокрема, він здійснив невдалу спробу утворити власну церковну митрополію, незалежну від Русі. Ряд архітектурних споруд Владимира було збудовано як репліку київських шедеврів.

Золоті ворота у Владимирі - наслідування київських

На середину ХІІІ столітя Суздальська земля, або ж Велике князівство Владимирське, стає одним з найбільших, найзаможніших та найсильніших держав у складі Київської Русі.

Після монгольського завоювання починається новий етап у державному бутті Суздальщини. Завдяки прихильності монгольських царів, Ярослав Всеволодович Володимирьский отримує сюзеренітет над усіма підконтрольним монголам територіями колишньої Київської Русі. На той момент до держави Джучидів не увійшли республіки Північного Заходу, білоруські князівства та Волинсько-Галицька держава. Таким чином, з волі Батия, суздальські князі отримали владу над стольним містом Русі - Києвом.
Лаврентіївський літопис передає слова хана:

Ярославе, бути тобі старійшиною над всіма князями в руському народі

Синхронно в Києві опиняється намісник Ярослава - Дмитро Єйкович.

Цар Батий. Китайська гравюра

В цей час заліські еліти все ще розрізняли Суздальську та Руську землі, а центром останньої бачили Київ. Натомість монголи сприймали всю колишню Київську Русь цілісно, а її столицею також вважали Київ.
Після Ярослава сюзереном монгольської Русі було призначено його сина Алєксандра Невського.

Сартак ... наказав Олександрові Київ і всю Руську землю, а Андрій сів у Владимирі

Тож старшому Алєксандру царевич надав Київ і сюзеренітет над усією Руссю, а молодшому Анрєю - Владимир. Потім Алєксандр отримав і владимирське княжіння, поєднавши, як батько, формальну владу над Києвом - столицею Київської Русі та Владимиром - фактичним стольним містом підвладних монголам руських територій. Тепер серед них був і Новгород, у який Алєксандр завів ординських чиновників.

Алєксандр Невський.
Ілюстрований літописний звод ХVІ ст

В той же час, західний світ обережно уникав руської титулатури за суздальськими князями. У своєму посланні Папа Іннокентія ІV 1248 року звертається до Алєксандра (який був київським князем за ярликом) "Duci Susdaliensi" - князь Суздальський, або "Regi Novgardiae" - король Новгорода. При всьому тому, що подібно до монголів, латиняни всі землі Київської Русі сприймали як Русь зі столицею в Києві.
Таким чином, у власній парадигмі владимирські князі були правителями Руської землі, бо володіли Києвом. Водночас їхній домен, їхні отчини та інтереси були зосереджені в Суздальській землі. На початку ХІV століття до Залісся (спочатку до Суздаля, потім - Володимира та Москви) переїздить "митрополит всія Русі":

Не витримуючи насильства татарського, залишив митрополію і втік з Києва, і весь Київ розбігся, а митрополит пішов до Брянська, а звідти в Суздальську землю, і з усім своїм майном і з крилосом.

Так митрополит опинився в центрі руських володінь Улусу Джучі. При цьому також зауважимо, що у васальну залежність від Орди потрапила Візантія, а її інституції (зокрема, патріархат, якому підкорявся руський митрополит) знаходилися під тиском ханів.
Також Переяславська єпархія була перенесена до Сарая, столиці Золотої Орди.
Таким чином, дві інституції, що надавали свого часу Києву перевагу над іншими землями Київської Русі, волею ординців були перенесені на північ. Починаючи з цього часу, ханська ставка здебільшого покладала відстоювання власних інтересів у "Русі" на великого князя та митрополита: збір данини, придушення повстань, мобілізація війська на потребу ханів і т. п.

Татарська шапка ХІV ст.
Позиціонувалася Москвою як шапка Мономаха і символ наступництва щодо Києва

Це загалом сприяло "приживанню" руської титулатури в прив'язці вже не до Києва, а до Владимира. Голова руської церкви носив титул "митрополита всієї Русі" безвідносно до того, де знаходилася кафедра. Тож князі міста-резиденції вважали за право продублювати титул митрополита.
Іван Данилович ("Добрий", "Калита") був московським князем за отчиною і великим князем (владимирським) за царським пожалуванням. Не володіючи Києвом, він користувався руською титулатурою:

Це я, князь великий Іван Данилович всієї Русі...

Так починалися деякі з грамот московського правителя та його наступників.
Незважаючи на титутлярні атрибуції щодо Русі, місцевим елітам знадобилося вельми багато часу, аби почати вважати Руссю, Руською землею ексклюзивно себе. Звісно, вони цілком вважали сбе Руссю в широкому розумінні, а також у сенсі конфесійному - належності до Руської митрополії.

Монети Васілія І (1389-1425), реконструкція штемпелів І. В. Гришина.
На деяких (наприклад, 11) бачимо титул князя всія Русі.
На деяких - здравицю цареві Тохтамишу (наприклад, 8)

Автори Лаврентіївського літопису продовжують традиційно називати Руссю Подінпров'я, а не Надволжя, де тепер містився їхній політичний центр. А отже і титул "князя всієї Русі" був радше претензійним - правитель знаходився поза об'єктом свого княжіння.
Ситуація поступово змінюється на кінець ХІV століття. Згідно "Житія Сергія Радонежского" (бл. 1418 р.), святий Сергій народився у "землі Руській в княжіння велике Тверське за великого князя Дмитрія Михайловича, при архієписокопі пресвященному Петрі, митрополиті всієї Русі". Тобто, тут вже бачимо першочергове ототожнення з Руссю саме територій, підвладних великому князю та митрополитові.
Приблизно в той час Єпифаном Премудрим написано й "Житіє Стефана Пермського" . Тут же ситуація інша:

Хвалить земля Римська обої апостолів Петра і Павла, чтит же і блажить Сирійська земля Іоана Богослова, а Єгипетська Марка євангеліста, Антіохійська Луку євангеліста, а Грецька земля Андрія апостола, Руська земля великого Володимира, крестившого її. Москва же славить и чтить Петра митрополита яконовгоро чудотворця. Ростовська же земля Леонтія, єпископа свого.

Тут категорії "Руська земля", "Москва", "Ростовська земля" виступають в одному ряду.
На середину ХV століття Рогозький літописець, тверич за походженням, пише з приводу надання князю Свидригайлові в уділ міста Владимира:

многославныи Володимерь есть стол земля Русскыя и град Пречистыя Богоматери …И таковаго града не помиловавше москвичи, вдаша в одрьжание ляхови ... Во дни наша несть было, ни от древних слышано, иже толико градов дати пришелцю князю в землю нашу, наипаче же и стол Русскыя земля, многославныи Володимерь, мати градом.

Тут укладач видає цілий ряд пасажів, які книжники домонгольського періоду використовували щодо Києва. Та найголовніше - Владимир не тільки місто, що дає право князю на "руський" титул, він тепер і є "Руська земля", її "мати градом".
Знову, користуючись нагодою, звернімо увагу, як тверич ХV століття поставився до Свидригайла. Він називає його "ляхом" (поляком), "пришельцем". Порівняймо, як це контрастує зі сприйняттям Свидрийгайла в "Великому князівстві Литовському і Руському". На теренах України і Білорусі він став уособленням Русі, захисником її прав, протектором руських князів та бояр.
Привласнення концепту "Руської землі" добре ілюстується в пам'ятці середини ХV ст "Задонщина", що оповідає про боротьбу Дмітрія Московського та Мамая.
Тут цілком однозначно Руська земля ототожнбється з територіями, еліти яких лояльні до великого князя Дмітрія Московського. Туди не входила Рязанська держава, адже тамтешній великий князь виступив на стороні Мамая. Показово, до Русі не мають відношення союзники Дмітрія Московського - Андрій Полоцький та Дмитро Брянський; вони чітко асоціюються у творі з Литвою. Не дивлячись на, здавалося б, повний набір потрібних маркерів: православне віросповідання, княжіння в осколках Київської Русі, використання руської мови у своїх грамотах та готовність битися за Руську землю.

Московити зусрічають Андрія Полоцького та Дмитра Брянського.
Сказання про Мамаєве побоїще. ХVІІ ст.

У "Житії слові о житії та преставленні великого князя Дмитрія Івановича" бачимо еволюцію поняття "Русь". Добре цей процес ілюструє наступний уривок, особливо в порівнянні зі схожим фрагментом з "Житія Стефана Пермського".

Хвалить земля Римська Петра і Павла, Азія - Іоана Богослова, Індійська - Фому-апостола, Єрусалимська - Якова, брата Господа, Андрія Первозваного - все Поморіє, царя Костянтина - Грецька земля, Володимира  - Київська з окольними містами, тебе ж, князю Дмитрій, вся Руська земля 

Чітко бачимо зміну. В кінці ХІV століття маємо "Руську землю" в Наддніпрянщині  та "Москву" в Надволжі. В ХV все перевертається -  "Київська земля" на Дніпрі, а "Руська" з центром в Москві - в дворіччі Оки і Волги.

Тож для російських авторів ХV століття ексклюзивною Руссю була лише територія, підвладна московським князеві та митрополиту, а отже - Московській державі.
Трансляція, перенесення, привласнення Київської традиції та Московську державу ємно відображаються у словах автора "Казанської історії" ХVІ століття

Воссиял ныне стольный и преславный град Москва, яко вторый Киев... и третий новый великий Рим, провоссиявший в последние лета, яко великое солнце в велицей нашей Русской земли

"Висмоктування" історії відбувалося й на рівні накопичення матеріальних цінностей, так чи так пов'язаних з київськими святими місцями. Так, за ініціативи Івана ІІІ кримський цар Менглі-Ґерай сплюндрував Київ і направив у подарунок до Москви награбоване в монастирях і соборах давньої столиці.

Іван ІІІ, господар всія Русі.
Гравюра "Космографії" А. Теве. ХVІ ст

Перебираючи київські атрибути на себе та принижуючи сам Київ, Московія намагалася легітимізовуватися як держава та політичний центр, заповнюючи вакуум руської державності. На відміну від Великого князівства Литовського, яке мало дуальну, литовсько-руську природу, Велике князівство Москвоське позиціонувало себе як вповні руська держава, тотожна Київській Русі. Подібним чином робило Руське королівство, але від 1340 воно загинуло внаслідок переривання династії.

Висновки

Як бачимо, три держави з різним ступенем успішності заявляли претензії на Києво-Руську спадщину. Після монгольського нашестя осколки Київської держави вповні відчували кризу власної легітимності. Першоджерелом влади у Східній Європі була Візантія, яка надала київським князям священне право на володіння цими землями як християнським володарям. Джерелом влади місцевих князів був великокняжий столичний ексклюзивно руський Київ, а його васали й платиники данини мали легітимність саме як підлеглі.

Коли монголи зруйнували традиційну політичну систему, регіональні потуги вдалися до обґрунтування власного існування.

Литвини-язичники не дали зробити зі своєї землі християнської країни-отчини Рюриковичів і випнули на-гора власні династії. Влада на землях етнічної Литви легітимізувалася римо-католицьким хрещенням, а на руських землях - православним хрещенням князів та позиціонування себе як Русі. Подвійна легітимність і зумовила двоскладний литовсько-руський характер держави.

На територіях - отчинах православних Рюриковичів - шукали історичного підґрунтя свого існування в Київскій Русі. Оскільки легітимність, як і "святе хрещення", була одна на всіх, а держав-княжінь було багато, то вималювалося відразу кілька земель, де Руссю оголошували виключно себе  - Полоцько-Смоленські землі ВКЛ початку ХV століття, Волинь і Галичина ХІІІ-ХІV, велике князівство Владимирсько-Московське - від ХІV (а в повній мірі - ХV). За цими трьома "Русями" відчувається присмак сучасних Білорусі, України та Росії. Тож "суперечки" та змагання того часу мають відлуння і сьогодні - кому ж дістається "київська спадщина" з Володимиром Хрестителем, "Словом о полку Ігореві" та Анною Ярославною.

На мою думку, аби відповісти на це запитання, треба повернутися до початку цього нарису.