Та ситуація не стояла на місці. Створення потужної держави імперського типу дало українцям можливість колонізувати нові території.
Основних напрямків колонізації було два - Північно-Східний та Південний.
Перший призвів до формування регіону "Велика Росія", де склалася російська ("великоросійська", "москвинська") народність - як сплав колоністів із аборигенами.
Другий породив бродників - слов'янське населення у фронтирній зоні між феодальною Європою та кочовиками.
Степовий кордон Європи та Залісся
Протягом багатьох століть кордон між степом та лістепом був місцем цивілізаційного протистояння між кочовим та осілим способом життя. Хліборобське населення лісовиих та лісостепових зон, збільшуючись у кількості, завжди намагалося зайняти родючі землі Дикого Поля. Проте кочові народи українських степів потребували пасовищ для своїх табунів і отар.
Боротьба "поля" і "пасовиська" тривала з перемінним успіхом до кінця ХVIII століття, коли вогнепальна зброя, промисловість, регулярна армія та ефективне сільське господарство остаточно вирішили справу на користь осілого світу.
За часів князя Володимира Мономаха Русь перейшла до нової оборонної доктрини щодо чергового кочового супротивника - половців.
Протягом всього свого існування держава була орієнтована на пасивну оборону. Основна ставка робилася на оборонні системи "змієвих валів", а також на зведення укріплених фортець-градів.
 |
| Змієві вали біля села Іванковичі на Київщині |
Так, печенігів було зупинено під стінами Києва (в. кн. Ярослав Володимирович), а 1068 року половців - на північ від Чернігова (кн. Святослав Ярославич).
Володимир Мономах запропонував нову концепцію - превентивні походи у степ з метою підриву матеріальної та демографічної бази для половецьких походів на Русь.
Об'єднані війська руських князів чимраз далі заглиблювалися в степ, руйнуючи половецькі міста й зимівники, уганяючи коней та бранців, знищуючи самих кочовиків.
Для колонізації Півночі не менш важливим фактором була перемога Володимира Мономаха над вятичами.
 |
| Жінка з племені вятичів та скроневе кільце відповідного типу. Реконструкція О. Федорова. |
Лише ліквідація "сірої зони" відкрила б прямий шлях на північний схід.
У свої автобіографії князь Володимир Всеволодвович згадує про власні походи на вятичів, яких очолювали місцевий вождь Ходота та його син. На цей період припадає місіонерська діяльність Кукші Печерського, вбитого вятичами.
 |
| Руський вояк ХІ століття. За виданням "Історія українського війська" |
Також у спільноту вятичів проникає християнська обрядовість:
смена трупосожжений трупоположениями на материке у вятичей приходится на тот период (конец XI в), когда земля их окончательно попадает в сферу влияния древнерусского государства (Київська Русь за російською історіографією - мій коментар), являющегося проводником официальной государственной религии - христианства.Цитата за працею Недошивиної Н.Г. "О религиозных представлениях вятичей XI-XIII вв."
В попередніх постах я неодноразово наголошував на ролі, яку мала церква для утворення територіальної держави в Східній Європі. Накинення аборигенам християнства мечем і мудрим словом було прелюдією до зростання рівня контрольованості території та запровадження церковно-адміністративного поділу.
Від початку ХІІ століття описи подорожей з Русі до Суздальщини й назад через землі вятичів стають звичними. Разом з тим, вятицька земля стає династичним володінням дому святого Володимира.
Стратегічні перемоги, здійснені у військовій сфері, сприяли культурному, економічному та соціальному розвитку країни. Протягом ХІІ століття спостерігається значне зростання кількості населення. Постала нагальна потреба забезпечити надлишкове населення життєвим простором.
І хоча рух середньодніпровських слов'ян на північ та південь відбувався і до означеного періоду, однак в ХІІ столітті він набув дійсно історичних масштабів.
Поява Великої Русі
До ХІІ століття територія нинішньої середньої та північної Росії представляла собою провінції Русі. Ті, чи інші землі були "приписані" до того, чи іншого українського князівства.
Так, в кінці ХІ століття
В это время черниговскому князю принадлежит не только Чернигов с округой внутри Русской земли, но еще и Муром, и Белозерье за ее пределами и, по-видимому, Тмутаракань. Переяславскому князю помимо Переяславля принадлежат еще Ростов с Суздалем. Таким образом, метрополии внутри Русской земли имеют еще и свои колонии, отделенные от них не только большими, но и не подвластными князю пространствами. В тех же отношениях, в которых находятся Переяславль и Чернигов со своими дальними владениями, находится Киев с Новгородом, где киевские князья держат своих сыновей. Киев связан еще и с ТуровомЦитата за працею "Происхождение Новгорода" В. Л. Яніна та М. Х. Алєшковського.
 |
| Мапа літописних племен. Червоним виділено поширення "слов’янської мови". Жовтогарячим - племена "од ляхів". Синім - угро-фінські племена. Зеленим - невизначені уличі й тиверці |
Згідно з літописними, археологічними, топонімічними, генетичними та іншими дослідженнями, в цих колоніях проживали племена фіно-угорського, балтського і в меншій мірі - слов'янського походження. Так, Новгород предстваляв собою об'єднання трьох поселень різного походження - слов'янського, мерянського та чудського:
Один из этих поселков назывался Славенским. Очевидна бессмысленность такого наименования в городе, целиком состоящем из славян. Однако оно приобретает особый смысл, если другие территории города, другие его исходные поселки не были населены славянами. Другой конец города - Неревский - при обычной взаимозамене "м" и "н" включает в свое наименование этноним мери. В названии одной из улиц Софийской стороны - Чудинцевой заключено упоминание еще одного народа угро-финской группы - чуди. Вообще угро-финны активно проявляются и в археологических материалах новгородских раскопок; излюбленные ими шумящие привески достаточно часто встречаются в городских слоях.Цитата за працею "Происхождение Новгорода" В. Л. Яніна та М. Х. Алєшковського.
В. Н. Бернадский убедительно показал, что копорские князья и карельские валиты принадлежали к сословию новгородских великих бояр, избираясь на высшие магистратские должности в Новгороде ... боярство Новгорода было аристократической кастой и, следовательно, не пополнялось. Отсюда очевидно, что угро-финская племенная знать с самого начала была компонентом новгородской аристократии.
 |
| Бій русина та новгородця з мордвином. Ілюстрація за Medieval Russian Armies 1250-1500 [Osprey - Men-at-Arms 367] |
На території середньої Росії, згідно з вітчизняним літописом, локалізуються різноманітні слов'янські та неслов'янські племена.
на Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, [сидить] окремий народ — мурома.Також у регіоні проживали вятичі, слов'янське плем'я. Тим не менше, воно літописцем не включено в перелік народу "словенської мови":
Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани,— бо сидять вони по [ріці] Бугу,— а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб... Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів.Згідно з генетичним дослідженням компанії "Genotek", сучасні росіяни (тобто, люди, що ідентифкують себе таким чином) є на 19,2% українцями та білорусами, а на 19,4% — угро-фіннами. Очевидно, якщо відкинути етнографічно неросійські регіони (Смоленщину, Кубань, Зелений Клин, та інші), частка "українців", "кавказців" та "білорусів" впаде, а "фіннів" - зросте.
Також багатою є фіннська топоніміка Великоросії - Кострома, Москва, Муром, Галич-Мерський, Клязьма, Цна, Неро.
Отож, цю фіннську провінцію починають колонізувати етнграфічні українці - "дунайські" племена "слов'янської мови" (користуючись висловом літописця).
Жители ростово-суздальского Ополья и костромского Поволжья носили в XI в. перстнеобразные височные кольца, восходящие к височным кольцам полян. Здесь же распространены подкурганные ямные погребения, характерные для полян. В ростово-суздальском Ополье известны и землянки южнорусского типа. Ямные погребения зафиксированы и вокруг Новгорода, а почти в самом Новгороде, в Перыни, раскопаны и полуземлянки... Выходит, что перед нами на всех этих окраинных территориях оказываются не те славяне, которые пришли "с Дуная", а их далекие потомки, ведущие линию своего происхождения от уже давно осевших и консолидировавшихся в "племена" словен Среднего Поднепровья, жителей так называемой "Русской земли" с ее тремя центрами в Киеве, Чернигове и Переяславле. Следовательно, перед нами уже совершенно новый этап расселения восточных славян, вызванный новыми условиями их существования на Среднем Днепре... Однако и уйдя сюда, на свободные земли, это население не смогло освободиться от зависимости, и потому переяславские, черниговские и киевские князья имеют определенные позиции в "своих" далеких колониях. В одних случаях, как в ростовском Ополье, князья укрепили эти позиции, в других, как в Новгороде, этого им сделать не удалось.Цитата за працею "Происхождение Новгорода" В. Л. Яніна та М. Х. Алєшковського. Підкреслення моє.
Отож, ми можемо аргументовано стверджувати наступне: територія сучасної північної та центральної Росії (у пізньосередньовічних джерелах відома під назвою Залісся, або Великої Росії) на початку постання Київської держави представляла собою фінно-угроську провінцію, підпорядковану Русі; із плином часу вона наповнювалася колоністами "словенського народу" Середнього Подінпров'я. При цьому, що важливо, колоністами ставало надлишкове населення, а не "біженці від нестерпного життя", як стверджує російська шовіністична історіографія.
С появлением широкой базы археологических источников тезис о запустении Среднего Поднепровья уже в XII в. потерял свою убедительность. Археология не только не подтвердила его, но и показала, что Южная Русь оставалась вплоть до монголо-татарского нашествия одной из наиболее экономически развитых русских земель. Колонизационное освоение Волго-Окского междуречья осуществлялось за счет избыточного населения древней Русской земли (тобто, Київщини - мій коментар)Цитата за працею "Кочевые народы степей и Киевская Русь" П. П. Толочка.
Таким чином, колонізація русинами Залісся утворила новий регіон - так звану Велику Росію, тобто продукт розширення старої, початкової Русі.
Terra Brodinia
В середині ХІІ століття в джерелах, як вітчизняних, так і іноземних, з'являються згадки про бродників - руське населення причорноморських степів - та їхню країну, Бродинію.
 |
| Половецька кам'яна скульптура |
У джерелах бродники зустрічаються під кількома іменами - власне "бродники", "вигонці", "берладники", "біженці". Та загальний контекст наштовхує на думку, що йдеться про одне явище.
В угорських, візантійських та ватиканських документах іде мова про країну Бродинію, яка знаходиться в чотирикутнику Русь - Куманія (тобто, країна половців) - Болгарія - Угорщина.
В цих матеріалах "Бродинія" стоїть в одному ряду з сильними державами та ордами регіону. Сам факт присутності в такій компанії свідчить про вагомість бродників.
Відомості з письмових джерел допомагають оцінити також соціальне, етнічне, релігійне буття бродників.
У документах Ватикану, зокрема 1227 та 1231 років Папа Григорій ІХ доручає гранському єпископу здійснювати місіонерську діяльність серед бродників та куманів-половців. Це дозволяє зробити припущення, що велика кількість бродників сповідувала язичництво, або ж в Бродинії не було власної християнської ієрархії.
Згідно з Новгродським літописом, на чолі одного з військових загонів бродників стояв воєвода Плоскиня. Його "полк" брав участь у битві на Калці на стороні монголів. Під час перемовин воєвода здійснив обряд "хресного цілування". З цього сюжету ми напевне можемо стверджувати, що частина бродників була слов'янами (про це каже нам ім'я воєводи) та християнами.
Ясніші відомості дають грецькі автори. Нікіта Хоніат називає бродників.
...ті, хто зневажає смерть, гілка тавроскіфів, народ - улюбленець Арея...Цитата за працею Літавріна Г. Г. "Болгарія і Візантія в ХІ - ХІІІ ст."
 |
| Нікіта Хоніат |
Тавроскіфами грецькі автори називали українців. Георгій Акрополит згадує "роських біженців", що допомагали болгарському царевичу Іоанові у військовій виправі:
син Асаня Іоан, ... пішов у країну росів, ... і зібравши навколо себе роських біженців, вимагав батькового спадкуОстаннє словосполучення характеризує не тільки етнічне, а й соціальне походження бродників. Схожим чином говорить про бродників на галицькій службі Іпатіївський літописний звод:
А вигонці галицькі рушили по Дністру і ввійшли в море,— човнів же було тисяча. І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели [човни] вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близ Протолчів. Був же з ними [воєвода] Домажирич Юрій і [боярин] Держикрай Володиславич.Підкреслення моє.
Нажаль, ми неможемо використати імен воєводи та боярина для поповнення етнографічних знань про бродників. Очевидно, "вигнанці" виконували роль лоцманів та првідників у степу, а на очоювати їх у війську мали шляхетні люди: Юрій входив в оточення князя Василька Романовича і займав високі посади (тисяцького, наприклад), а Держикрая прямо названо боярином.
Тим не менше, ми маємо підтвердження етнічного та соціального походження бродників - це декласовані елементи українського феодального суспільства, що шукали кращого життя в степу.
З середини ХІІ до ХІІІ століття бродники беруть участь в міжусобних війнах руських князів.
1146 року бродники воюють на стороні князя Святослава Ольговича, 1216 (у Ліпицькій битві) - на боці великого князя Всеволода Велике Гніздо.
 |
| Битва новгородців з суздальцями. Ікона ХV століття |
Частина бродників, яких літописець іменує "берладниками", брали у боротьбі князя Івана Берладника за галицький стіл. Разом з бунтівними смердами та половцями вони становили основу війська амбіційного, але забутого Фортуною князя.
Вдруге київський літописець згадує берладників, коли вони захопили руську факторію Олешшя в пониззі Дніпра (нині Олешки - місто-супутник Херсона).
Як видається, слово "берладник" було семантично споріднене з "розбійник", чи "свавільник". Саме тому бродники названі так в ситуації розбійницького нападу на Олешшя, або під час селянських бунтів на чолі з Іваном Берладником (який в очах сучасників заплямував себе службою).
Для освічених кіл Київської Русі земля бродників була "Берладдю" - територію без легітимної влади і порядку, прихистком для тих, хто не вписувався у тогочасну феодальну систему, ізгоїв.
Саме так слід трактувати слова великого князя Андрія Боголюбського, передані князю Давиду Ростиславичу
А ти піди в Берладь. Тобі не велю в Руській землі бути.Тобто, Андрій просто послав Давида "куди подалі".
Згідно з археологічними даними, слов'янські поселення в степу здебільшого локалізуються біля річок у місцях, відомих за писемними джерелами як переправи. Так, для прикладу, руське військо 1223 року
І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели [човни] вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близ ПротолчівПоселення Протолчі на о. Хортиця було досліджене археологами, які знайшли сліди сільськогосподарських робіт, "дружинні" помешкання, металургійні майстерні, житлові помешкання-напівземлянки. Розвиток подібних поселень хронологічно та територіально співпадає із ареалом бродників. Таким чином, ми впевнено можемо ототожнити жителів слов'янських городищ Північного Причорномор'я з бродниками, відомими за актовим та літописним матеріалом.
Локалізація бродницьких поселень на переправах приводить нас впритул до етимології самого слова "бродник". Очевидно, йдеться про "брід" - місце, де можна перейти водну перешкоду.
До свідчень про бродників також варто додати гіпотезу О. Пріцака щодо етноніма "демерели", який зустрічається у "Слові про Ігорів похід". Наведемо відповідний уривок з панегірика князеві Роману Мстиславичу:
Підкреслення моє.Високо плаваєш ти, Романе,В подвигах ратних,Як той сокіл на вітрі ширяючи,Птицю долаючи одвагою.Маєте ви залізні нагрудникиПід шоломами латинськими.Та й не одна країна гуннська,Литва ще й ятвіги,Деремела й половціСписи свої покидали,А голови преклонилиПід тими мечами булатними!
Омелян Прицак виводить це слово від тюркського "därmäl", яке, згідно з українським повноголоссям, мало трансформуватися в "деремел". Звук "а" в кінці характеризує збірний етнонім. Наприклад, як у словах "мордва", "литва", "меря".
Тож, найімовірніше, першими бродниками були люди, що виконували функції лоцманів. Проте важко собі уявити 6 тис. лоцманів у війську Івана Берладника, або цілий їх загін у Ліпицькій битві (що відбувалася на суходолі).
Базуючись на археологічних даних, ми можемо припустити, що населення спочатку "наростало" навколо пунктів переправ, збірних пунктів та факторій. І згодом назва "бродник" втратила свій прямий сенс. З випадкових причин за всім явищем могла закріпитися будь-яка назва, що відображала якийсь аспект діяльності степових слов'ян: берладники (тобто, свавільники), біженці (тобто, колоністи), деремели (тюркське запозичення) тощо.
В цьому контексті згадаймо таке ранньомодерне явище як українське козацтво. У періоди формування та розкладу, їх в залежності від ситуації могли назвати уходниками (тими, хто ходив у степ на промисли), служивими боярами, чумаками (торговцями сіллю), лоцманами (!), черкасами (за містом Черкаси - одним з перших центрів козацтва). Проте з історичних причин закріпилася саме назва "козак" - охоронець караванів у степу.
З другої чверті ХІІІ століття "земля бродників" як степова територія входить до складу Монгольської імперії (згодом улусу Джучі, Золотої Орди).
Та це не означало кінця присутності бродників в українських степах. Король Бела ІV у своєму листі Папі Іннокентію ІV перелічує сусідні країни, які монголи змусили платити данину: Болгарія, Русь, Куманія, Бродинія.
Згідно з архологічними даними, продовжили існувати й бродницькі "міста". Вже згадуваний Протолчий Брід проіснував до ХІV століття. Зі входженням до складу Орди ці міста підпали під демографічну політику монголо-татарських можновладців:
З одного боку, з джерел зникають згадки про бродників і болохівців. Це кореспондується з активністю татар на Балканах, переселенням в регіон Дністер-Дунай представників різних народів, у тому числі й русів... Вочевидь, мало місце виведення частини ремісничого і військового населення з Русі-України, за прикладом тих же чорних клобуків, що підтверджується археологічними дослідженнями. Розкопки Торговиці на Синіх Водах також вказують на руський «характер» більшості її населення. Причому дослідниця пам’ятки Л. Литвинова звернула увагу на те, що чоловіче населення відзначалося європеоїдними рисами, а серед жінок домінував тюркський тип.Цитата за працею "Західні володіння Улусу Джучі" Б. Черкаса.
Більшість бродницьких "міст" стали містами ординськими й припинили своє існування в часи "Великого Зам'яття" в Золотій Орді і входження до складу київського князівства.
Та це вже виходить за рамки нашої оповіді.
Немає коментарів:
Дописати коментар