Пост-київська Русь - нарис політичної історії

Опісля монгольської навали колишня Київська Русь продовжила своє існування у вигляді конгломерату феодальних політичних утворень - королівств, великих (і не дуже) князівств, господарств та боярських республік. У цьому нарисі пропонується в загальних рисах ознайомитися із розвитком геополітичної обстановки в регіоні протягом ХІІІ-ХVІ століть

Галичина та Волинь

На південному заході утворилося королівство Русь, що являло собою двоєдину державу Галичини та Волині під скіпетром нащадків Романа Мстиславича. Першим королем буо помазано Данила Романовича 1253 року[1]. Після загибелі останніх прямих спадкоємців державою правили родичі по жіночій лінії - Болеслав Тройденович з мазовецьких Пястів та Любарт Гедимінович, син амбіційного литовського князя.
Любарт зміг утримати за собою лише Волинь і відтак послуговувався великокняжим титулом. Наприклад, так величав його писар Луцької Псалтирі - "князь великий Дмитрій Кедиминович" [13]. "Дмитрій" було православне ім'я Любарта.

Срібні монети Любарта-Дмитра Гедиміновича

Волинське велике княжіння проіснувало до 1452 року, коли помер останній його суверен Свидригайло Ольгердович. Відтак воно перейшло до Казимира Ягайловича, великого князя литовського та племінника Свидригайла. Права і обов'язки місцевих еліт Волині під рукою литовських монархів регулювалися договірною грамотою, що її потверджував кожен наступний великий князь литовський (аж до прийняття Литовського Статуту 1529 року) [детально - див. 12].

Галичина у вигляді напівавтономного Руського королівства увійшла до складу держави польських Пястів. Деякий час нею керували князі (де-факто - намісники), як-от Владислав Опольський, карбувалася окрема монета ("грошик руський"). Згодом статус Галичини впав із королівства ("regnum") до простої землі ("terra") - домену короля, а відтак була інтегрована у загальнопольський політичний та правовий простір у вигляді Руського воєводства.

Грошик Руський - монета руського королівства під скіпетром польських королів

Протягом ХІV століття то зникаючи то відроджуючись, існувала окрема галицька, або ж малоросійська митрополія. Географічно її юрисикція збігалася з межами руського королівства, або ж руської землі. Ініціатива створення митрополії належала королеві Юрію І (1301-1308 рр). Після падіння династії Романовичів її існування з перемінним успіхом відстоювали польські королі аж до остатончого її злиття з Київською митрополією.

Київ

На півдні продовжила своє існування Київська земля. Після монгольського вторгнення Київ не мав власного князя. Містом керували посадник, тисяцький, баскаки, і, можливо, митрполит. Неодноразово правителі руського королівства намагалися повернути Київ під руку своєї династії. Цілком можливо, що князі Андрій та Лев Юрійовичі (1308-1320-і рр.) змогли це зробити, але вузька джерельна база не дає можливості казати про такий факт упевнено (2).
У 1330-х роках вже бачимо відновлений статус Києва як княжого столу - до столиці Русі повертаються Рюриковичі, правлячи разом з ординськими баскаками[2].
Після битви на Синіх Водах 1362 року і вигнання татар велике київське княжіння як васал великого князя литовского обіймає Володимир Ольгердович, онук Гедиміна. Київське князівство під рукою литовських династів проіснувало до 1471 року, повторивши долю Волині. Княжіння перейшло у спадок великому князеві литовському Казимиру Ягайловичу, а з елітами землі було укладено уставну грамоту. Невдовзі відбулася спроба палацового перевороту в Литві з метою відновити владу нащадків Володимира Ольгердовича, та вона зазнала невдачі.

Промальовка печатки великого князя Олелька Володимировича Київського

Короткий злет Києва позначився і на церковних справах. Київ робив спроби повернути резиденцію митрополита до себе, зокрема Теодорит та Кипріан деякий час тримали кафедру у першопрестольному місті. Існували показові ситуації, коли Володимир Ольгердович Киъвський наголошував на своєму історичному праві номінувати митрополита і арештував московського претендента на кафедру - Діонісія. Відтак Вітовт (великий князь литовський, що володів і Києвом) посилався на прецедент Ізяслава Мстиславич, правителя Київської Русі ХІІ ст, який без погодження з Константинополем призначав митрополита.
Литовські зверхники воліли бачити митрополитів ближче до себе, а знекняжений Київ не мав сил протистояти такому бажанню. Тож "митроолити київські та всієї Русі" осіли в Навагрудку.

Сіверщина

На південному сході у вигляді конгломерату малих княжінь лежала Чернігово-Сіверська земля. Великий князь черніговський де-факто був князем брянським. Існували і співставні за потужністю княжіння - новгород-сіверське, стародубське та инші. Протягом ХІІІ-ХVІ ст. сіверські князі були васалами золотоординських ханів, литовських та московських князів. Спочатку серед місцевих князів переважали Рюриковичі, а після Синіх Вод почалася інфільтрація Гедиміновичів.

Монета князя Дмитрія Ольгердовича Брянського

Сіверські князі поперемінно тяжіли то до Литви, то до Москви, поки не потрапли під каток централізації на початку ХVІ століття.

Монгольска Русь

На північному сході лежало Велике князівство Владимирське - руські землі під владою монголів. Воно представляло собою сукупність великих княжінь - смоленського, рязанського, пронського, тверського, московського, суздальско-нижньогородського. Ординський цар із резиденцією в м. Сарай на Волзі призначав великого князя владимирського зверхником над усіма князями з числа цих самих князів. Поступово московські князі прибрали усіх конкурентів за велике владимирське княжіння і поглинули суперників.
Московська експансія супроводжувалася жорсткою централізацією та уніфікацією. Місцева знать підлягала або знищенню, або інкорпорації до кола московських еліт з відповідною ідеологічною "перепрошивкою". Така інтеграція забирала кілька десятиліть, аж поки тверичі, новгородці, ростовці, перм'яки тощо не перетворювалися на московитів (1).

Монета великого князя Василія Дмитрійовича Московського

Від 1301 року саме в цьому регіоні проживали митрополити "усієї Русі". Відтак постійним місцем їх проживання стала Москва. Протягом ХІІІ-ХІV ст. між Києвом, Литвою та Москвою йшла боротьба за церковну юрисдикцію над усією Руською митрополією. Протистояння закінчилася розколом на Новогрудську та Московську митрополії, друга з яких була визнана світовим православ'ям неканонічною.

Східна Білорусь

На порубіжжі ВКЛ існувало  Вітебське та Смоленське княжіння.
Дані землі також довгий час мали напівавтономний статус під владою великого князя литовського. Спочатку таку можливість гарантували місцеві князі з литовських чи руської династій, а відтак - знову ж, договірні грамоти, як і на Волині та Київщині. [див. 12]

Руські республіки Балтії

Між Балтійським та Білим морем лежали руські республіки Північного Заходу - Полоцьк, Новгород та Псков.
Для трьох згаданих держав було характерним, що джерелом суверенітету виступав не лише і не стільки князь, скільки місцеві еліти, бояри та містяни. Численні зовнішньополітичні угоди укладалися як від імені князя, так і від імені громади загалом. Така ситуація була незвичною для тогочасної Європи. Як правило, монархи укладали договір просто між собою. Саме так робили східноєвропейські князі та королі - литовські, волинскі, смоленські, тверські et cetera.
Наприклад, грамота Пскова Ризі починалася словами

От княжя псковъского Ивана Александровичя, и от посадника псковьского степенного Максима Ларивоновичя, и от всехъ посадниковъ псковъскихъ, и от бояръ псковьскихъ, и от купцовъ, и от всего Пскова [14]

Полоцькі еліти протягом ХІІІ-ХІV століття мали достатньо впливу, аби відносно вільно обирати собі князя. Раз-пораз, аби заключити договір, полочанам і князь потрібен не був - містяни на чолі з "ратманами" (членами міської ради) та "мештерем" (вочевидь, градоначальником) домовлялися з ким хотіли. Це відображено, наприклад в угоді з Ригою князя просто нема - "Тако хочем мы горожане с мештерем"[15].
Такі факти навіть дозволили пізнішому літописцю порівняти Полоцьк з Венецією і називати Полоцьку державу респулікою - "річчю посполитою"

О полоцкой свободности або Венеции ... той час волно собѣ пановали и жадной зверхности над собою не мѣли, тылко 30 мужов c посродку речи посполитой своей на поточные справы судей и сенаторов прекладали, а найболш за знаком с звону великого, который впосрод мѣста был завѣшеный, где всѣ збиралися; там и o справах своих, и o потребах речи посполитое и держав своих радили, бо держали на той час землю Рускую сами мѣщане полоцкие и на килкадесять миль справуючи. Таковой ж на той час волности уживали псковяне, и новогородчаны великие [8].

30 представників міського боярства та патриціату запрошували на княжіння литовського, або руського князя.

Новгродські купці.
Різна панель. Штальсунде, середина ХIV століття

Згодом, дедалі більше підпадаючи під владу Литви, Полоцьк перетворися на удільне княжіння під рукою великих князів литовських. Менше з тим, полоцькі князі мали титул "великих"[11, грамота 13], а отже статус Полоцької держави залишався високим. З ліквідацією княжіння, Полоцьк утримував автономний статус на основі уставної земської грамоти [12].

Автор цитованого фрагменту літопису згадав ще два міста, які мали схожі "волности" - це Псков та Новгород.
За свідченням бургундського лицаря - дипломата і мандрівника початку ХV ст. - Гільбера де Ланноа, новгородці "не мають инших господарів, окрім цих, обраних волею общини" [10]. Згідно з донесенням про конфлікт між німецькими купцями та місцевими жителями Новгорода, містом управляли тисяцький, посадник, архієпископ-владика, віче та "300 золотих поясів" (очевидно, ідеться про найвищий представницький орган) [9].
Час від часу у цій владній структурі був наявний князь, права і обов'язки якого регламентувалися усними домовленостями, традиціями, або договірними грамотами. Прикладом може служити угода князя Ярослава Ярославича з Новгородом 1270 року:

Благословление от владыкы, покла[няни]е от посадника Михаила, и от тысяцьскаго Кондрата, и от всѣго Новагорода, и от всѣхъ старѣишихъ, и от всѣхъ меньшихъ къ князю Ярославу. На семъ, княже, цѣлуи хрьстъ къ всѣму Новугороду, на цѣмь то цѣловали дѣди, и отци, и отець твои Ярославъ. Новъгородъ ти дѣржати въ старинѣ, по пошлинѣ. ... А бес посадника тобе волостии не раздавати. А кому раздаялъ волости братъ твои Александръ илi Дмитрии съ новгородци, тобе техъ волостии без вины не лишати. [14]

Як бачимо, князь не міг розпоряджатися Новгородською землею без представника громади - посадника. Зазначимо, що у середньовічному суспільстві саме навколо користування і розпорядження землею (що була основним засобом виробництва) оберталися поняття влади і багатства. Таким чином, бачимо вельми суттєве обмеження влади князя.

Менше відомостей маємо про Псков, та навіть згаданих документальних та наративних джерел достатньо, аби отримати загальне уявлення про політичний устрій цієї республіки.

На відміну від Полоцька, який увійшов до складу Великого князівства Литовського, Псков та Новгород були інкорпоровані до Московської держави.

Поділля

Наймолодшим історичним регіоном зі згаданих була Подільска земля, що перебувала у степовій кліматичній зоні. Через це кочовики використовували її як власний життєвий простір і осілого населення тут була вельми невелика кількість. Після того, як Орда була відкинута Ольгердом на південь і схід, земля отримала власних князів - братів Коріатовичів, які титулувалися "господарями" [16, с. 149].

Монета князя Костянтина Коріатовича Подільського

Наприкінці ХІV століття подоляни були затиснуті між інтересами Польщі та Великого князівства Литовського. Спільними зусиллями Ягайла та Вітовта Коріатовичів було усунуто, а сама земля розділена. Східна частина відійшла до київського князя (під сюзеренітетом Вільна), а західна - полякам.

Підсумок

Таким чином, можемо підвести риску. Після монгольскої навали землі колишньої Київської Русі продовжили своє існування і розвиток. Політичний устрій земель мав строкатий характер, подібно до тогочасних Німеччини чи Італії. Бачимо монархії та республіки, князівства й королівства, суверенні й залежні. Така різноманітність, без сумніву, робить історію регіону привабливою та цікавою. Без сумніву, період ХІV-XVI століть є не менш насиченим на події, ніж доба Київської Русі, чи козаччина.

Замок Любарта в Луцьку.
Малюнок Наполеона Орди

Джерела

[1] Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989.

[2] Новгородський перший літопис старшого і молодшого зводів. ПСРЛ, Т. ІІІ. М. 1950.[3] Лаврентіївський літопис. ПСРЛ, Т. I, М. 1926-28. 

[4] Рогозький літопис. ПСРЛ. Т. 15.
[5] Мирний договір князя Ярослава Володимировича з німецькими послами 1189–1199 рр; Русско-Ливонские акты, СПб., 1868.

[6] Проект договору Смоленська з німцями половиини XIII ст, там же.

[7] Мирний договір князя Ґерденя з Ригою, там же.

[8] Хроніка литовська і Жамойська. ПСРЛ. Т. 32. "Наука". М. 1975.

[9] "300 золотых поясов" и вече. Немецкий документ 1331 года о политическом строе Великого Новгорода // Средние века, Вып. 71 (3-4). 2010.
[10] Великая Русь рыцаря де Ланноа. М. "Родина". № 12. 2003.

[11] АЗР - Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. СПб., 1846. Т. 1: 1340-1560.

[12] Уставные грамоты Литовско-Русского государства. К. Типографія В. І. Завадського. 1889

[13] В. Б. Крисько. Запись писца в Луцкой псалтыри 1384 г // В. Б. Крысько. Очерки по истории русского языка. М., Гнозис, 2007.

[14] Грамоты Великого Новгорода и Пскова. — М.-Л.; 1949

[15] Немецкая контора в Полоцке. Сборник материалов и статей по истории Прибалтийского края. Том ІІ. Отделение І. Материалы и статьи по древней истории Прибалтийского края, III . Рига. 1879
[16] Беларуская даўніна, під ред. Ю.М. Микульского. — Мінськ, 2014.

Історичні та лінгвістичні праці
(1) С. Плохій. Походження слов'янських націй. К. Критика. с. 85.
(2) Б. Черкас. Західні володіння Улусу Джучи: суспільно-політичний та економічний розвиток. К. 2015. с. 161.
(3) Б. Черкас. Степовий щит Литви. К. Темпора. 2011 р. с. 26.

Про неперервність етнічного розвитку Київщини в околі часів "Батиєвого погрому"

Події середини ХІІІ століття, що мали місце в Середньому Подніпров'ї, є наріжним каменем деяких теорій, історичних наративів та упереджень.
Так, у російській, так у західній академічній і популярній науці побутує думка, що "Батиїв погром" радикально змінив етнічну картину регіону. Згідно з нею, місцева "російська" людність в більшості була винищена, а залишки були або асимільовані колоністами (чи то з карпатських гір, чи то з Польщі, чи то татарами), або пішли на північ, до центральної Росії.

Така перервність зв'язку етносу та території тягнула за собою ряд висновків. Історія українського народу таким чином втрачала зв'язок із домонгольскими періодами. Росія отримувала аргументи для своєрідного Translatio Imperium - наступництва Російської держави щодо домонгольскої Русі.

Насправді ж картина дещо інша. Винищення населення аж ніяк не було повним. Не дивлячись на дійсно руйнівні наслідки вторгнення монголів, Київська земля не стояла пусткою і немає підстав казати про зміну етнокультурної ситуації в регіоні. Це було переконливо показано М. О. Максимовичем (4), М. С. Грушевським (5) та М. Ф. Владимрським-Будановим (6).

Аргументи щодо повного винищення населення Південної Русі

Звісно, розмови про запустіння Київщини не з'явилися на рівному місці. Неправильно проінтерпретовані, або позбавлені критичного осмислення, свідчення деяких джерел створюють ілюзію правильності теорії.

Так, Суздальський літопис повідомляє про взяття Києва 1240 року:

Взѧша Кыєвъ Татарове . и стую Софью разграбиша  и манастъıри всѣ . и иконъı . и крстъı чстнъıе . и взѧ оузорочье црквнае взѧша . а люди ѿ мала и до велика . всѧ үбиша мечем [3]

Той самий літописе під 1300 роком подає наступне

Митрополитъ Максимъ . не  терпѧ Татарьско насильа . ѡставѧ митрополью и збѣжа ис Києва . и весь Києвъ розбѣжалъсѧ . а митрополитъ иде ко Брѧньску . и . ѿтолѣ иде в Суждальскую землю . и со всѣм̑ своимъ житьєм

Згідно зі свідченням папського посла Планно Карпіні, маємо наступне:

вони пішли проти Русії і провели велике винищення в землі Русії, знищили міста і фортеці та убили людей, обложили град Київ, которий був столицею Русії, і після довгої облоги вони взяли його й убили жителів міста. <...> це місто було вельми великим і багатолюдним, а тапер він зведений майже на ніщо: тут існують заледве двісті будівель, а людей тих тримають в найтяжчому рабстві. Рухаючись звідси, вони спустошили війнами всю Русію [4]

Поки що ми залишимо ці два повідомлення (літописну статтю про вихід митрополита і уривок з книжки Карпіні) без коментарів та критики.

Руїни Золотих воріт.
Мал. А. ван Вестерфельда. 1651 рік

Прихильники теорії також звертають увагу на те, що князь Михайло Чернігівський після погрому "прибув у Київ, і жив під Києвом на острові" [1]. Нібито в Києві не залишилося будинку для постою князя. Проте у Михайла цілком міг бути заміський палац, що було поширеною практикою серед київських князів. Наприклад, Юрій Довгорукий мав резиденцію на лівому березі*. Після отруєння Юрія в ході народних безладів

другий двір його за Дніпром розграбували, що його він сам називав «Раєм», і Васильків двір, сина його, розграбували в городі [1]

Таким чином, свідчення літопису щодо місця проживання Михайла Чернгівського не є аргументом на користь знелюднення київської землі.

Ширша картина монгольського погрому

Аби оцінити ситуацію в конкретно взятій землі (а саме - Русі у вузькому сенсі, київщини) варто розглянути повідомлення і про інші землі Київської Русі, які зазнали погрому. Це допоможе нам ширше дивитися на проблему, уникати подвійних стандартів, розуміти контекст подій.
Почнемо з Рязані. У "Слові про погибель Рязанської землі" ми читаємо наступне:

начаша воевати Резанскую землю, и веля бити, и сѣчи, и жещи без милости. И град Прънеск, и град Бѣл, и Ижеславець розари до основаниа, и всѣ люди побиша без милости <...> А во граде многих людей и с жены, и с дѣти мечи исекоша, и иных в рѣцѣ потопиша. И ерѣи, черноризца до останка исекоша. И весь град пожгоша, и все узорочие нарочитое, богатство резанское и сродник их киевское и черъниговское поимаша. А храмы Божиа разориша, и во святых олтарех много крови пролиаша. <...> И не оста во граде ни един живых, вси равно умроша и едину чашу смертную пиша. Нѣсть бо ту ни стонюща, ни плачюща: и ни отцу и матери о чадех, или чадом о отци и матери, ни брату о брате, ни ближнему роду, но вси вкупѣ мертви лежаща. [7]

Тут бачимо картину мало не більшого розорення землі - люди винищені повністю, матеріальні цінності розграбовані.

Не краще монголи поставилися то Суздальскої землі:

Татарове станы своѣ урядивъ у города Володимеря, а сами идоша взяша Суждаль, и святу Богородицю разграбиша, и дворъ княжь огнемь пожгоша, и манастырь святаго Дмитрия пожгоша, а прочии разграбиша. А черньци и черници старыя, и попы, и слѣпыя, и хромыя, и слукыя, и трудоватыя, и люди всѣ иссѣкоша, а что чернець уных, и черниць, и поповъ, и попадий, и дьяконы, и жены ихъ, и дчери, и сыны ихъ, то все ведоша в станы своѣ

взяша град**** до обѣда от Золотых воротъ

А епископъ Митрофанъ, и княгыни Юрьева съ дчерью, и с снохами, и со внучаты и прочиѣ, княгини Володимеряя с дѣтми, и множество много бояръ, и всего народа людий затворишася в церкви святыя Богородица. И тако огнем безъ милости запалени быша.<...> и тако скончашася. Татарове же силою отвориша двери церковныя и видѣша овы огнем скончавшася, овы же оружьем до конца смерти предаша.

Святую Богородицю разграбиша, чюдную икону одраша украшену златом, и серебром, и каменьемь драгым, и монастырѣ всѣ и иконы одраша, а иныѣ исѣкоша, а ины поимаша, и кресты честныя, и ссуды священныя, и книгы одраша, и порты блаженых первых князий, еже бяху повѣшали в церквах святыхъ на память собѣ. То же все положиша собѣ в полонъ <...> И убьенъ бысть Пахоми, архимандритъ манастыря Рожества святы Богородица, да игуменъ Успеньскый, Феодосий Спасьскый, и прочии игумени, и черньци, и черници, и попы, и дьяконы от уного и до старца и сущаго младенца. И та вся иссѣкоша, овы убивающе, овы же ведуще босы и безъ покровенъ въ станы своѣ, издыхающа мразом [3]

Взяття монголами Суздаля.
Мініатюра Лицьового літописного зводу

За Іпатіївським списком читаємо про розорення Галичини та Волині:

А коли Батий узяв город Київ і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до [города] Володимира. І прийшов він до города Колодяжна, і поставив дванадцять пороків. Та не міг він розбити стіни і став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши злої ради його, здалися і самі перебиті були. І прийшов він до Каменця [та] Ізяславля [і] взяв їх. А коли побачив, що Крем’янець і город Данилів неможливо взяти йому, то відійшов од них. І прийшов він до Володимира, і взяв його списом, і вибив його без пощади, так само і город Галич, і інших городів багато, що їм нема числа.

Данило тим часом прибув із братом до Берестія, і не змогли вони вийти на поле [бою] через сморід од безлічі вбитих. А в [городі] Володимирі не зосталося [жодного] живого. Церква святої Богородиці наповнена була трупами, інші церкви [теж] були наповнені трупами і тілами мертвих. [1]

Як бачимо, картина не менш апокаліптична. Проте такі літературні пасажі не харакеризують регіони як суцільну пустку, не передумовлюють зміни етнічного складу населення. Відповідні літописи (Суздальський та Галицько-Волинський), сконцентровані в першу чергу на відповідних локальних подіях, подають масу сюжетів з величезною кількістю дійових осіб, які складають місцеве населення - князі, бояри, купці, містяни, дружиннки, ратники, смерди. Обмежимося кількома повідомленнями з Галицько-Волинського літопису.

Прийшов також Кирило, печатник***** князя Данила, з трьома тисячами піших воїв і трьома стами кінників, і дав їм [Данило] узяти город Дядьків

 Як бачимо, Данило Галицький та його печатник оперували доволі значними військовими з'єднаннями в перші місяці після погрому.

коли Данило довідався [про це], він послав Якова [Марковича], стольника свого <...> до Доброслава, кажучи до них, [бояр]: «Князь ваш я єсть, [а] ви повеління мойого не сповняєте і землю грабуєте. Чернігівських бояр я не велів тобі, Доброславе, приймати, а дати волості галицьким. А коломийську сіль залишіть для мене». І він, [Доброслав], сказав: «Нехай буде так».

У той же час, коли Яків сидів у нього, [Доброслава], прийшли Лазар Домажирець та Івор Молибожич, два беззаконники, із роду смердів, і поклонилися йому до землі. Яків тоді здивувався і запитував про причину, чому вони поклонилися. І Доброслав сказав: «Я дав їм обом Коломию». Яків тоді сказав йому: «Як ти можеш без княжого повеління оддати її сим обом, коли великі князі держать сю Коломию, щоб роздавати [сіль] оружникам? Сі ж обидва не достойні навіть Вотнин держати».

Тут на сторінках літопису читаємо мало не цілий детектив, що розгорнувся навколо коломийського соляного промислу. Очевидно, крім згаданих боярських угруповань (галицького і чернігівскього), смердів, княжого стольника*****, оружників, мають бути і люди, які працюють на промислі.

В околицях Перемишля "Ростислав  <...> зібрав багато смердів, піших, і згуртував їх [іти]".

Важливими для нас є наступні повідомлення про етнічний склад міст Холма та Володимира у другій половині ХІІІ століття. Так, щодо Холма:

Коли ж побачив се князь Данило, що бог сприяє місцю тому, став він прикликати приходнів — німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали [сюди] од татар — сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села.

Щодо Володимира:

А приїхавши у Володимир <...> скликав бояр володимирських брата свого, і міщан руських, і німців

плакало тоді над ним усе множество володимирців — мужі, і жони, і діти; німці, і сурожці, і новгородці; і жиди плакали 

Як бачимо, міське населення формувалося не тільки за рахунок русинів, а й іноземців. Цьому є дві причини. Перша - торгові міста приваблюють іноземних купців. Друга - це великі втрати під час монгольської навали саме серед міського населення. А замінити міське населення селянами неможливо, потрібно мати відповідний фах (купець зі зв'язками,  вправний і досвідчений коваль, ювелір, сідельник),  освіту (лічба, грамота) та інституційний досвід (торгові та виробничі гільдії, магістрат, війтівство). Очевидно, німці, поляки, євреї, сурозькі генуезці, новгородці відповідали таким вимогам.

Київ та київщина після навали

У цьому розділі ми спробуємо зібрати докупи свідчення різних джерел про регіон та зробити якісь висновки. При відборі повідомлень керуватимемося хрологічною близькістю до Батиєвого погрому, тож у розгляді обмежимося другою половиною ХІІІ століття. Оскільки ми доводимо неперевність етнічного розвитку території саме в околі 1240 року, коли стався "Батиїв погром", то й розглядатимемо саме цей період.

На основі вже цитованих уривків з упевненістю можна зробити висновок про великі демографічні там матеріальні втрати. Однак більш точних даних ми не маємо.

За спостереженнями Планно Карпіні, близько 1245-1246 років, у Києві існувало 200 будинків. На основі цих даних можна грубо оцінити кількість мешкнаців у 2 тис. чоловік. Із високою імовірністю у "Київ" Планно Карпіні не входили згадані островні та лівобережні резиденції, а також монастирі, що на той час не вважалися територією міста Києва.

Маємо ми й деякі свідчення про населення тогочасного Києва. Каріпні цілком упевнено веде мову про "киян" та "київських громадян":

Кияни ж, дізнавшись про наше прибуття, усі радісно вийшли нам назустріч, вони вітали нас, ніби ми повстали з мертвих. Так приймали нас по всій Русії, Польщі та Богемії. Данило (Галицький - мій коментар) та його брат Василько, брат його, організували нам великий бенкет і протримали нас проти нашої волі вісім днів [4]

Серед свідків своєї подорожі, що можуть підтвердити його слова, ватиканський посол називає "громадян Києва, що дали нам провідників та коней" [4].

Більш того, у Києві присутні тисяцький, княжий намісник, бояри та церковники, що свідчить про збереження не тільки населення як етнографічної маси, а й форм організації суспільства. По прибутті до Києва Карпіні мав "нараду про нашу мандрівку з тисяцьким (millenarius) та іншими боярами (nobiles)"[4].

По дорозі до ставки хана Батия, князь Данило Галицький

прибув він до Києва,— Київ держав [тоді] Ярослав [Всеволодович] через боярина свого Єйковича Дмитра, — і, прийшовши у храм архістратига Михаїла, тобто Видобич, скликав чорноризців і [весь] монаший чин. І коли він сказав ігумену і всій братії, щоб вони вчинили молитву за нього, то вони вчинили, щоб він од бога милість дістав. І <...> вирушив він із монастиря у човні, бачачи біду страшну і грізну, і прибув до Переяславля. [1] 

Бачимо у Києві намісника князя Ярослава Всеволодлвича - боярина Дмитра Єйковича.

Князь Ярослав Всеволодович.
Фреска церкви Спасу на Нередиці, біля Новгорода. 1246 рік

Також уривок ілюструє функціонування Видубицького монастиря. Тепер згадаймо уривок Лаврентіївського літопису про всі пограбовані київські монастирі та всіх винищених людей. З огляду на свідчення джерел, варто визнати пасаж суздальського літописця перебільшенням та художнім прийомом, але не фактом.

Київ надалі мав статус церковно-релігійного центру, тут знаходилася митрополича кафедра. Митрополит Кирило, незважаючи на те, що помер у Заліссі, був похований у Києві:

преставися митрополит всея Руси Кирилъ въ Переяславли мѣсяца декабря въ 6 везены бысть мощи  его в Киевъ къ святѣи Софѣи [2]

Київ продовжував бути центром книжності. Наприклад, звідси замовляли протограф для Рязанської кормчої книги** 1283 року (2, стор. 140). При цьому, пам'ятаємо, що книги були річчю дорогою та елітарною.

Запис Суздальского літопису 1300 року "Митрополитъ ... збѣжа ис Києва и весь Києвъ розбѣжалъсѧ" свідчить не тільки про від'їзд митрополита. Це також говорить про дві речі. По-перше - присутність на той момент у Києві митрополита. І хоча втрата князя Церкви суттєво підважувала статус міста, вона не означала масового виходу населення чи зміни етнічної картини. До того ж, 1300 рік - відносно віддалена в часі від Батиєвого погрому подія і по суті є абсолютно іншою історією.

Михайлівський собор Видубицького монастиря.
Сучасний вигляд

Зробимо кілька зауважень щодо теми Києва у церковних справах. Київ продовжував бути місцем поставлення митрополитів. Так, митрополит Алексій 1360 р. зазначав, що він прийняв благодать "від патріарха Вселенскього і од всього Собору, і приїхав до митрополії всієї Русі, Києва" [5, грамота № 3]. А 1354 року Київ підтримував власного кандидата (Феодорита) на посаду митрополита, протистоячи у цій справі Москві та Константинополю [6, грамота № 12]. 1376 року до Києва вертається митрополит Кипріан:

 Прийшов з Царгорода на Русь Кіпріан митрополит, поставлений Фіолфієм-патріархом. князь великий Дмитрей не прийняв його: «є в нас митрополит Алексій». і Кипріан поїхав до Києва[8]

Тут його підтримував великий князь київський Володимир Ольгердович (князівська традиція була відновлена у Києві станом на 1331 рік [2]). Наприклад, князь Володимир арештував противника Кіпріана - Діонісія: "и изнима его Кіовьскыи князь Володимеръ Олгѣрдовичь, глаголя ему: пошелъ еси на митрополію въ Царьгродъ безъ нашего повѣленiа"(3, c.75.).

Тепер вернімося до питання про статтю 1300 року.
По-друге, через 60 років після погрому ми бачимо населення, що фізично існувало, аби здійснити дію "розбігтися". Власне, люди, що "розбігаються", мають властивість також і "збігатися" - як 1240, так і 1300. Наприклад, за рецептом князя Михайла Чернігівського 1240 року:

Михаилу же держащу тогда Киевъ <...> бѣжа  въ Угры. Инѣи же бѣжаша в далнюю страну, а инѣи крыяхуся в пещерах и в лѣсѣхъ, мало от тѣхъ остася тѣх же нѣ по колѣцѣх временех осадиша въ градѣх, и сочтоша я в число, и начаша на них дань имати. Се же слышавъ князь Михаилъ, и възврати люди , еже бѣша разбѣглѣсь на чюжю землю; и приидоша на свою землю [2]

Волинський літописець повідомляє інший варіант - "люди, бачачи [це, думали], що город був запалений татарами, і повтікали в лісові місця [1]". Тож можливість врятуватися, принаймні у частини населення, була.

Наш безцінний інформатор Планно Карпіні розкриває ще одну грань міського життя Києва середини 40-х років ХІІІ століття. Це наявність іноземних торговців. У Києві ми бачимо купців з Польщі, Австрії, Італії, Палестини та Греції. Ватиканський дипломат називає імена деяких купців - Мікеле Генуезький, Мануель Венеційський, Якуб Реверій з Акри, Нікколо Пізанський. Ці люди були пов'язані із потужними кланами Генуї, Венеції та Пізи (1). Згадані міста-держави тоді були лідерами морської торгівлі, а їхні аристократи й патриціат розпоряджалися великими капіталами. Присутність таких поважних осіб дає можливість зробити висновок, що Київ і надалі був важливим центром торгівлі.

Оповідь Карпіні надає нам і деяку інформацію про долю населення регіону поза Києвом. Шлях посланця лежав через Галичину і Волинь до Києва. Шлях тоді був небезпечний через набіги литви:

Князь*** послав з нами до Києва свого слугу. Менше з тим, ми їхали постійно у смертельній небезпеці церез литвинів, котрі часто і крадькома робили набіги на Русію.... так як велика частина людей Русії була перебита татарами, або забрана у полон, то вони не могли чинити значний спротив. Щодо самих русинів ми були в безпеці завдяки згаданому слузі [4]

Знову можна побачити пасаж про велику кількість загиблих "в Русії". Очевидно, що він стосується в рівній мірі всіх руських земель, які лежали на шляху Карпіні. Нам же цікавий факт, що існували русини, з боку яких можна було очікувати небезпеки. Тобто, винищення не було повним. Не варто й думати, що загрозу представляли лише місцеві розбійники. Іноземці без охоронної грамоти чи супроводу княжого чиновника могли бути запросто пограбовані боярами, княжими тиунами, місцевим населенням. Як би там не було, а факт існування місцевого населення, етнічних русинів, з уривку явно випливає.
Також на зворотньому шляху Планно Карпіні згадує "всіх руських людей, через землю яких ми проїзжали" [4]. Вертався посол тою самою путтю - через Київ та Волинь.
З подібних повідомлень чітко вимальовується руська етнічна приналежність населення краю.

Висновки

Як бачимо, немає ніяких підстав вважати, що політичнє ядро Київської Русі зазнало знелюднення та радикальної зміни етнічної картини регіону.

Дійсно, як і інші волості, київщина зазнала суттєвих демографічних втрат та руйнувань. Проте ніщо не свідчить про те, що старовинна Руська земля постраждала більше за сусідню Волинь чи заліську Суздальщину.

Монголи штурмують Владимир на Клязьмі.
Мініатюра Лицьового літописнго зводу ХVI столітя

Київ зберіг не тільки частину населення, а й соціальну структуру, характерну для руських міст - там ми бачимо тисяцького, княжого намісника, бояр, містян, кліриків. Продовжували функціонувати монастирі та соборний храм Святої Софії. До 1300 року Київ залишався безальтернативною резиденцією митрополита, а відтак зберігав за собою статус релігійного центру і раз-пораз намагався відновити статус-кво.

Київ продовжував бути центром торгівлі, про що свідчить наявність купців з Австрії, Польщі, Італії, Палестини.

Жодне із джерел не помічає зміни етнічного складу наявного населення. Жителі Галичини, Волині та Київщини  як були русинами до 1240 року, так ними й залишилися опісля.

Підсумовуючи все вище написане, можна зробити упевнений висновок про неперервність розвитку етносу на території київщини в околі часів монгольської навали. Наслідки девальвації політичної ваги через втрату Києвом як великого, так і будь-якого княжіння, обмежилися суто політичною цариною. Таким чином, історична спадщина домонгольского Києва належить нинішньому населенню даної території.

Джерела

[1] Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989.

[2] Новгородський перший літопис старшого і молодшого зводів. ПСРЛ, Т. ІІІ. М. 1950.

[3] Лаврентіївський літопис. ПСРЛ, Т. I, М. 1926-28. 

[4] Джиованні дель Плано Карпіні. История Монгалов. Вільгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. Перевод А.И. Малеина. М.: Государственное издательство географической литературы, 1957.
[5] Акты исторческие, собранные и изданные Археографической комиссией. Т. 1. СпБ. 1841.
[6] Русская историческая библотека, издаваемая Археографической комиссией. Т. 6. СпБ. 1880.
[7] Библиотека литературы Древней Руси. Т. 5.  – СПб.: Наука, 1997.
[8] Рогозький літопис. ПСРЛ. Т. 15. 

Література

(1). Христианский мир и великая монгольская империя. Материалы францисканской миссии 1245 года. Евразия. СпБ. с. 278.

(2). Щапов Я. Н. Византийское и южнославянское правовое наследие на Руси в XI–XIII вв. М.: Наука, 1978
(3) Г. Івакін. Історичний розвиток Києва XIII — середина XVI ст. — К., 1996
(4) М. О. Максимович. О мнимом запустении Украины и заселении ее новопришлым народом. Вибрані твори. К. Либідь. 2004.
(5) М. С.Грушевський. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХІV века. К. Типографія Імператорського університету Св. Володимира. 1891.
(6) М. Ф. Владимирський-Буданов. Архив Юго-западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов. Ч. 7. Т. I. Акты о заселении Юго-Западной России. — К. Типография Г. Т. Корчак-Новицкого; 1886.

Коментарі

* - Київ тоді розташовувався лише на правому березі Дніпра

** - Кормча книга - збірник церковного права. Включає в себе апостольські та соборні правила, правила Василя Великого, закон Юстиніана, візантійський Номоканон і тп.

*** - Василько Романович Волинський
**** - Владимир на Клязьмі
***** - печатник - хранитель княжої печаті;
 - стольник - відповідальний за трапезу феодала (князя, короля);
обидва -  високопосадовці з найближчого оточення князя\короля, що виконували військові та адміністративні функції.

Руський тріумвірат : деградація чи розвиток?

Традиційно піком державної могутності Київської Русі вважається правління Володимира Святославича (бл. 980 - 1015 рр) та Ярослава Володимировича (1019 - 1054 рр). Наступні роки існування країни подаються як поступова деградація та розпад держави. Зокрема Ярославичі бачаться негідними синами величного батька.
Натомість автор даного допису послідовно відкидає подібну думку. Післяярославові часи характеризувалися розвитком в усіх важливих напрямках.

Тріумвірат як форма влади та його існуванн на Русі

Довгий час руська політична система не знала ненасильницької ротації вищої великокняжої влади. 
За життя великий князь надавав своїм синам уділи у підвладних землях. Зі смертю київського правителя його сини фізично знищували одне одного, аж поки не залишався хтось один, і який вже в свою чергу роздавав уділи своїм нащадкам.
Звісно, така традиція не сприяла стабільності.

Першим великим князем, що передав владу своєму синові був Ярослав. Літопис передає його пряму мову:

поручаю я,— замість себе,— стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду — Переяславль, а Ігорю — Володимир, а В'ячеславу — Смоленськ».

І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу, ні згонити брата свого [зі стола, і] сказавши Ізяславу: «Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять». [1]

Таким чином, Ярослав прямо встановив ролі для свої синів. Старший, Ізяслав, повинен був виступати керівником інших князів, арбітром у їхніх суперечках та гарантом дотримання даного порядку. Таким чином, вперше артикулювалася система сеньйорату - влади старшого представника роду наду усіма іншими. Водночас, молодші брати мали право на свій уділ за фактом приналежності до роду Рюриковичів (1).

Печатка Ярослава Мудрого

У даних умовах і виникає така форма правління як Тріумвірат. Очевидно, що ані Ізяслав Ярославич, ані будь-який інший князь не мали батькового авторитету в княжій сім'ї та його ресурсів. В той же час, просто перебити всіх, як у старі-добрі часи було не так просто - давалися взнаки християнська мораль та сила Ярославова останнього слова.

Київ у особі Ізяслава життєво потребувала військ та авторитету Святослава Чернігвського та Всеволода Переяславського. Водночас останні навзамін брали участь у прийнятті рішень, що колись були прерогативою київського князя. Ці прерогативи ми розглянемо нижче.

Раніше ми розглядали надважливе значення відповідних церковних інституцій для влади князя. В даному випадку переяславський та чернігiвський єпископи отримали титули митрополитів. Титулярні катедри були персональною відзнакою, а не церковно-адмістративною посадою, тож єпископи не могли дорівнятися до Київського митрополита. Менше з тим, вони вигідно відрізнялися на фоні інших єпископій держави (2, с .98). Таким чином, утворюється ряд паралельних ієрархій міст, князів та церковних ієрархів:
Київ - Чернігів та Переяслав - решта міст; Ізяслав - Святослав і Всеволод - решта князів; Київський митрополит - титулярні митрополити Чернігова та Переяслава - решта єпископів.

Тріо Ярославичі спільно здійснювало законотворчу діяльність. Сини Ярослава внесли важливу правку до Руської правди - відмінили кровну помсту:

совкупившеся сынове его: Изяслав, Святослав, Всеволод и мужи их: Коснячко Перенег, Никифор и отложиша убиение за голову, но кунами ся выкупати; а ино все, яко же Ярослав судил, такоже и сынове его уставиша [2]

В попередні часи подібні рішення приймав виключно київський великий князь (3).

Володіння Тріумвірів

Показовою є наступна ситуація, що ілюструє підваження одноосбіного суверенітету київського князя над Києвом. 1069 року в Києві спалахнуло повстання. Ізяслав Київський був змушений втекти і привести на поміч поляків. Молодші ж брати висловили свою авторитетну думку, а Ізяслав мусив її прийняти до уваги:

Тим часом Святослав і Всеволод послали до Ізяслава [послів], говорячи: «Всеслав од тебе втік. Тож не води ляхів до Києва, противника тобі нема. Якщо ж ти хочеш із гнівом іти і погубити город — то знай, що нам жаль отчого стола».

Коли почув це Ізяслав, він оставив ляхів і пішов з Болеславом, небагато ляхів узявши, а перед собою послав до Києва сина свого Мстислава. І, прийшовши, Мстислав порубав киян, що висікли були [з поруба] Всеслава, числом сімдесят чоловік, а других осліпили, а інших він без вини погубив, не вчинивши дізнання.[1]

Спільні рішення Ярославичі приймали й у питаннях надання уділів молодшим родичам. Після смерті В'ячеслава його уділ, Смоленськ, був відданий Ігорю, якого "вивели" з Володимира Волинського.
Тріо Ярославичів приймало рішення про утримання Всеслава Полоцького під вартою, а також визволення з поруба Судислава.

Святолсав Ярослави із сім'єю.
Мніатюра Ізборника 1073 р.

Без сумніву, єдність братів засвідчувала і скріплювала спільна участь у церковних справах. Наприклад, 1072 року Ярославичі здійнили перепоховання святих князів Бориса та Гліба у Вишгороді.

У багатьох воєнних акціях Ярославичі також виступають єдиним фронтом. Це стосується як боротьби з кочовиками - торками та половцями, так і з дотриманням "земського миру" всередині держави (тут перш за все мається на увазі вирішення проблеми Всеслава Полоцького, який свавільно захопив Новгород).

Таким чином, законодавча влада, суверенітет над столицею, роздача уділів та суд над рештою князів здійснювався старшими Ярославичами втрьох. Військові задачі загальнодержавного масштабу також вирішувалися спільно. Тож ми можемо вести мову про тріумвірат як центральний орган влади Руської землі, що прийшов на заміну одноосібному керівництву.

Наскільки він виявився ефективним - питання, яке варто розглянути.

Практика тріумвірату

Основною ціллю Ярослава було запобігти кривавій боротьбі за владу, яка б значно дестабілізувала країну. Таке вже відбувалося багато разів. У кожного чергового київського лідера ішли роки на утвердження свої влади. Боротьбі між Володимировчами вже було присвячено окремий допис, Святославичам варто трохи зачекати.

Ярославів заповіт таки привів до цілком мирного успадкування київського "золотого столу" Ізяславом і відповідного перерозподілу решти уділів.

Лише 1073 року, через 20 років після смерті Ярослава, Ізяслава було усунуто братами з київського княжіння силовим шляхом. Скинення великого князя не супроводжувалося військовими акціями, радше скидаючись на переворот:

І вийшов Ізяслав із Києва, а Святослав і Всеволод увійшли в Київ ...

Святослав сів у Києві, прогнавши брата свого [1] 

Про бойові дії літопис не повідомляє. Після смерті Святослава 1073 року Ізяслав безболісно повернувся до Києва. Через три роки Ізяслав уже сам наклав головою, і велике княжіння обійняв наймолодший з тріумвірів - Всеволод. Більше того, відтак Всеволоду мирно наслідував Святополк Ізяславич (1093 року), а йому - Володимир Мономах (1113). Тож так чи інакше, після Ярославового заповіту послідовна передача влади до найстаршого представника роду набула рис регулярності й стала правилом, а силове протистояння - прикрим вийнятком.

Печатка Ізяслава Ярославича
з тризубом та Св. Дмитром - покровителем князя

Одним із найважливіших аспектів державної діяльності в Середньовіччі був військовий. І тут Ярославичі мали як успіхи (зокрема - перемоги над торками та рядом балтійських та фіннських племен), так і прикрі поразки. Найбільшим потрясінням стало фіаско на Альті. У середньостроковый перспективі тріумвіри ані разом, ні поодинці не змогли сформулювати й реалізувати адекватної програми по боротьбі з половцями. Лише в перші роки наступного десятиліття, за правління дітей тріумвірів, руські еліти зможуть дати гідну відповідь новій загрозі.

Відносно ефективно столичний Київ у особі тріумвірів давав раду з полоцьким питанням, де правили нащадки брата Ярослава Мудрого - Ізяслава. Обмежені власним уділом, полоцькі князі де-факто були викинуті з процесу розподілу всієї родової власності, водночас вони несли обов'язок зі збереження та оборони цієї власності. Так, Всеслав Полоцький виступив у похід на торків (які, очевидно не загрожували Полоцьку) разом південними зверниками:

Того ж року Ізяслав, і Святослав, і Всеволод, і Всеслав [Брячиславич] зібрали незчисленних воїв. І рушили вони на конях і в човнах, незчисленне множество, на торків. [1]

Можливо, саме така невідповідність сподвигла Всеслава взяти собі Новгородський уділ силою. Хай там яка була мотивація полоцького князя, та земський мир було порушено. Тріумвіри відповіли рішуче. Ярославичі взимку 1067 року оволоділи Мінськом, розбили Всеслава у битві на Немизі й підступно арештували його на переговорах.

Битва на Немизі.
Худ. М. Филипович. 1922

Полоцька волость стала належати Ярославичам (2, с. 98). У подальшому Всеслав повернеться до Полоцька, і продовжить морочити голову великокняжій владі походами на Смоленськ і Новгород (1). Київська Русь звикала жити із полоцькою проблемою, і наступні покоління великих князів по-різному намагалися до неї підходити. Зауважимо, що і в Ярославові часи Полоцьк не був уповні контрольованою територією.

Варто знову загострити увагу на законодавчій ініціативі братів: тріумвіри скасували кровну помсту, замінивши її матеріальною компенасцією. Без сумніву, такий крок був важливим і прогресивним. "Правда Ярославичів" стане невід'ємною частиню східноєвропейського феодального права (4), а базований на Руській правді Литовський Стут діятиме на українських землях аж до ХІХ століття.

Підсумок

Цілком очевидно, що тріумвірат став результатом закономірного розвитку руської політичної системи. Формування "союзу трьох князів" дозволило вирішити кілька фундаментальних політичних задач, серед яких головні - мирна ротація великокняжої влади та збереження цілісності держави. По суті, Тріумвірат став своєрідним триєдиним аналогом одноосібного правляння Ярослава та Володимира. Ярославичі склали єдиний кулак центральної влади, що викнонував ті самі функції, що їх до того виконував єдиновладець. При цьому, панівне метропольне становище Руської землі було збережено - всі "столиці" знаходилися в межах Русі у вузькому сенсі.

Легко видно, що невдачі тріумвірів були не результатом структурної деградації, а помилками окремих персон, або ж були зумовлені об'єктивними обставинами, що не залежали від братів-співправителів.

Тріумвірат став прологом до повернення одноосібної влади наступних київських князів і не дозволив відцентровим тенденціям взяти гору.
 

Завдяки формуванню Тріумвірату держава Ярослава не повторила долі держави Карла Великого, за що дякувати потрібно і його синам.

Джерела:

[1] Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989.

[2] Руська правда. Памятники русского права.: Вып. 1. Памятники права Киевского государства Х–ХІІ вв.— М., 1952. — С. 108.
Література:(1) О. Толочко. "Князь в древней Руси: власть, собственность, идеология". К. Наукова думка. 1992. с. 25
(2) В. Ричка. "Вся королівська рать (влада Київської Русі)". К. 2009.
(3) Так, Володимир та Ярослав затверджували церковні устави. Останній видав Руську правду. Докладніше: А. Щапов. Древнерусские княжеские уставы ХI-XIV вв. М. Наука. 1976.
(4) Історія української культури. Київ, 2001.Том 1. 9.8. Право і законодавство Київської Русі (О.М.Тараненко) 

"Прийди і виждь!": Козаки і Київська Русь

Останнім часом у публікаціях поважних учених можна зустріти думку, що начебто козаки не відчували себе історичними нащадками Київської Русі і ніколи не апелювали до свого права на староруську спадщину. Як доказ цієї тези навіть залучають "Історію Русів", уривок з якої є епіграфом до цього блогу. Годі й казати, що таке бачення козацької свідомості є хибним. Найкраще на подібні закиди в свій бік відповість сам анонімний автор "Історії Русів":

в одній шкільній історійці виводиться на сцену зі Стародавньої Русі, або нинішньої Малоросії, нова якась земля над Дніпром, названа тут Україною ... і Козаків на Русі не бувало. Але, видно, пан письменник такої нікчемної історійки не бував ніде, окрім своєї школи, і не бачив у тій стороні, що її називає він Україною, Руських міст найдавніших або принаймні далеко давніших од його Королів Польських .... [1]

Та ми не обмежимося лишень твором із середовища малоросійського дворянства початку ХІХ століття. На широкій базі джерел, ми покажемо, що козацькі еліти від гетьманування Богдана Хмельницького і до Івана Мазепи як відомо, так і несвідомо опиралися на українську державну та історичну традиції більш ранніх періодів, зокрема - Київської Русі.

Козацький міф у Речі Посполитій

Ідеї, що отримали свій розвиток із відновленням української державаності у формі гетьманату, брали початок ще за часів Речі Посполитої, коли козаки ще не були провідною силою суспільства. Тогочасне свідоме населення України ідентифікувало себе як русинів (росіяни були "мосвкинами", "москалями"). Тобто, так чи так виводило себе з більш ранньої правдавньої Русі. Однак більшість населення не мала історичної освіти - ідентифікація "русин" не мала апеляції до Київської Русі, бо загалом міщанин, козак чи дрібний шляхтич не був обізнаний із такою давньою історією. Власне, це була типова ситуація в тогочасному світі. Називаючи себе англійцем, малоосвічений житель Лондона навряд свідомо проводив червоні лінії від Едуарда Сповідника до Олівера Кромвеля. Тим не менше, така несвідома ідентичність також є свідченням на користь подібної тяглості.

Князь Василь-Костянтин Острозький 

Найдовшу історичну пам'ять, очевидно, мали князі. Вони позиціонувалися нащадками Володимира Великого - за прямою чоловічою лінією (як Острозькі, Заславські, Пузини), або непрямимою материнською (як Сангушки, Вишневецькі, Ружинські). Їх оточували не лише армії солдат і адвокатів, а й літописців та панегіристів, які писали історію великих предків та підкреслювали давність та славетність княжого роду.

Яскравим прикладом панегіричної поезії є "Дніпрові камени" (латиною - Camoenae Boristhenides) Івана Домбровського. Він прводить пряму лінію від Київської держави та Руського королівства і їх правителів до сучасних йому князів Острозьких та Заславських.

Мова іде про князів, які Київ зробили столичним

Містом і центром держави; ...                                                                                            Київ зайняв і безпечно у землях дідівських владичив.

Братові віжки правління внаслідував потім Данило;

Непереможне мав військо і був славолюством відомий.

Римського папи фламін (для цієї покликаний справи)

Коронував його, й став він тоді королем усіх русів

(Хоч християнином був цей обранець сміливий і доти).

Правив у краї, який простягався далеко на південь;

Воїн, багатий на землі, він згодом розширив державу

До узбережжя Борея: і військо побільшив хоробре.                                                        Потім з'явились Острозькі — правдиві нащадки Данила;

Поруч — Заславські князі, що пишаються родом так само, —

В замках своїх вони правлять за звичаєм предків і досі.[2]

В одному зі свої творів полеміст ХVІІ століття Захарія Копистенський приділив увагу генеалогії князя Степана Святополк-Четвертинського:

ст теди пресвітлои фаміліи вашей княжеской милости ...  з монархов Росских на Кієві фронуючих идучая генеалогїя таковая: ...  Мономах Всеволодович, всупивши на столицу Кієвскую речь посп(олитую) Россійскую незгодами и внутрними войнами синов и потомков оного великого Володімера монархи Росского утрапленую, успокоил ... же фаміліа и род Четвертенских єст род княжатскій, и же єст власною кровью, родом и потомком оних монархов Росских от Володімера, котрий крестил Росскїй народ и от Мономаха предпомененого лінію родословіа своєго порядне провадячїй, заисте довод то знаменитий и свідоцтво царсткоє важноє єсть и знаменитоє.[3]

Князі задавали тон усьому суспільству. За влучним висловом Адама Киселя, князі були "decora et emolumenta" ("оздобою і пожитком")[4] Русі. Сеймова інструкція луцького сеймика декларувала, що замах на право князя є замахом на права всієї шляхти - "zyni to wyłom nie tylko w prawach księcia jego mości, ale też w prawach i wolnościach naszych" [5].

Власне, у цьому князівсько-шляхетському бульйоні й варилися очільники козацтва. Варто згадати, часто-густо князі виступали для козаків в ролі старших, гетьманів, або сюзеренів - Михайло та Дмитро Вишневецькі, Костянтин Острозький, Богдан і Кирик Ружинські, Андрій Полубенський, Самійло Корецький та інші.

Кнзяь Дмитро Вишневецький

1621 року київський митрополит Йов Борецький приділив чільну увагу генезі українського козацтва:

Що ж до козаків, то про сих лицарських людей знаємо, що вони з роду нашого, браття наші і християни правовірні ... Самі вони природний розум і од Бога даровану кмітливість мають. ... До того ж бо те плем’я чесного народу руського, з насіння Яфетового, котре Чорним морем і посуху Грецьке царство воювало. З того-бо те військо покоління, котре за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах а по морю і по землі (приправивши колеса до човнів) плавало [та пересувалося] і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира Великого, святого монарха руського, Грецію, Македонію та Іллірик воювали. [6]

Звісно, вельми сумнівно, щоб козаки дійсно брали участь у походах київського князя Олега. Важливо інше. Прирівнюючи себе до нащадків дружинників київських князів, козаки ставали мало не на один щабель із такими людьми, як Адам Кисіль - сенатор, магнат, київський воєвода [7].
Ми бачимо, як козаки позиціонуються нащадками "рицарства" з "племені народу руського", яке служило князям доби Київської Русі, а відтак - вимагають відповідного до себе ставлення.

У віршах на жалосливий погреб гетьмана Війська Запорозького Петра Конашевича-Сагайдачного ректор київської братської школи Касіян Сакович повторює цю думку:

Запорозькеє військо ту вольність здобуло,

Бо служило вітчизні старанно і чуло....

За Олега Роського монарха гуляли

І по морю човнами Царград штурмували.

Їхні предки із роським монархом хрестились —

З Володимиром, — стійко у вірі лишились[8]

Таким чином, уже за часів Київської Русі козацтво почало засвоювати ідею власного родоводу від дружинників князів києво-руської доби, зокрема Олега та Володимира. Для людини ХVІІ століття такий "факт" не виглядав абсурдним. Перед очима стояли численні приклади з повсякдення - дрібні шляхтичі, очільники козаків як-от Наливайко чи Косинський служили роду князів Острозьких - прямому нащадку Володимира Хрестителя. Екстраполюючи таку ситуацію на сиву давнину, козаки утврджувалися у власному статусі державотворчої сили Київської Русі.

Власне спадкоємність козаків та гетьманів ХVІІ ст. щодо бояр та князів Х століття і була сенсом державницької спадкоємності Гетьманщини щодо Київської держави.

Після сорок восьмого

Перемоги козаків над проурядовими силами влітку 1648 року вивели степове воїнство на якісно новий соціальний рівень. Якщо раніше козаки були лише одним із станів руського суспільства, то тепер козацтво мало виконувати функцію еліти.

Відповідно на гетьмана були покладені ті функції, що вважалися прерогативою монарха. Очільник визвольної війни Богдан Хмельницький в очах суспільства виступав продовжувачем традицій Київської Русі.

На прийомі урядових послів Богдан Хмельницький заявив: "Бог дав мені бути єдиновладцем і самодежрцем руським" [9]. "Я маю право розпоряджатись у цьому краї. Київ — моє місто, я — воєвода київський. Бог мені дав його" [10]. Тож гетьман позиціонував себе руським монархом і володарем Києва - стольного міста.

В'їзд Богдана Хмельницького в Київ.
Картина Миколи Івасюка, кінець XIX

Під час тріумфального в'їзду Богдана до Києва його зустрічали єрусалимський патріарх Паїсій та митрополит київський, галицький і всії Русі Сильвестр Косів. Вони величали гетьмана "князем Русі", "illustrisimus princeps" [11].

У віршах, складених з нагоди укладання Зборівської угоди 1649 року Хмельницький вже напряму позиціонується як продовжувач справи князя Володимира та руський монарх, рівний польському королеві:

  З синов Владмирових Россія упала -                                                                               З Хмельницьких за Богдана на ноги повстала...                                                             Когда король Казимир есть в Польше Иоанн                                                                   В Руси есть гетман Хмельницкий Богдан [12]

Ці вірші були написані людьми з середовища гетьманської канцелярії. Тож можемо побачити, що еліти Гетьманщини вже станом на 1649 цілком поклалися не тільки на ідею спадкомності козацтва щодо дружиннкиів києво-рускього періоду, а й гетьманів як наступників старокиївських монархів.

В майбутньому гетьмани не раз так чи інакше порівнюватимуть себе з давніми руськими князями, або апелюватимуть до історичної спадкоємності. Петро Дорошенко наводитиме історичні аргументи, обґрунтовуючи турецький протекторат тим, що "руські князі проти своїх ворогів татарські сили використовували". Іван Самойлович заперечував Дорошенку, що мовляв київські князі були незалежними, а гетьмани - васальні володарі. Зауважимо, що хоча Самойлович і не погоджувався з опонентом по суті, та заперечував лише ступінь суверенності влади, а не історичні права [13]. Сам Самойлович 1684  року в лиcті до царя підкреслював, що "питомо з самого початку Київ є стольним малоросійським містом" - не "російським" і не "великоросійським" (тобто, ставився занк рівності між Київською Руссю і Малою Руссю )[14].
Києво- печерський архімандрит Інокентій Ґізель засвідчував, що Ю.Хмельницький використовував атрибути давньоруської князівської влади:

Щира правда, що Хмельницький сприйняв князівство малоросійське й гетьманство запорозьке цієї сторони Дніпра [його] справжній універсал, говорять, написано по-руськи, а печатка в нього старовинних князів руських [17]

Потім вже згадуваний Самойлович, заволодівши печаткою за нез'яснованих обставин "при собі печатку затримав, де погоня та князівство Малоруське зображено" [17].

Справжній бум апеляцій до Києво-Руської спадщини бачимо за правління Івана Мазепи. Для початку, Мазепа значно зміцнив авторитет голови української держави, який підупав за правління попередника - Самойловича. Ба навіть перевершив авторитет Петра Дорошенка та Івана Виговського.
Мазепа наполегливо й успішно проштовхував ідею божественного походження гетьманської влади. Варто зазначити, що ця ідея має велике значення в монархічній парадигмі, що в ній жив тогочасний ранньомодерний світ (навіть сьогодні на британських монетах поряд із портретом Єлизавети ІІ бачимо напис "D. G. REG." - "Божою милістю королева"; годі казати про важливість легітимації влади через Бога для людей ХVІІ ст).
Чернігівський єпископ Лазар Баранович говорив Мазепі про "довірену Вам Господом Богом малоросійську державу".
У власних універсалах Мазепа спочатку використовував компромісне формулювання "Ми, гетьман, маючи владу за милістю Божою і за монаршим його пресвітлої величності указом...", вказуючи джерелом своєї влади Бога та царя-сюзерена. Після 1700 року вже бачимо інше формулювання "властію нам від Бога вручене гетьманське" [15].
Афористично про гетьмана Мазепу висловився Даніель Дефо:

Mazeppa was not a King in Title, he was a King in Power, and every way Equal if not Superior to King Augustus[16]

Мазепа не був королем за титулом, він був королем за силою, в будь-якому разі дорівнював, якщо не перевершував короля Августа (короля Польщі Августа Сильного - авт.)

За таких обставин відбувається сплеск порівнянь гетьмана із монархами Київської Русі.
1704 року професори Києво-Могилянської академії вітали Мазепу як великого князя руського - "Duci Magno Rossiae" [15]. Як викладачі колегії, так і гетьман з оточенням були людьми освіченими та обізнаними в історії [23], тож такий титул є беззаперечною апеляцією до правителів Давньої Русі.

Мазепа в оточенні добрих справ.
Гравюра Івана Мигури, 1706 рік 

У трагікомедії "Владимир" видатний український ітелектуал Теофан Прокопович порівнював рівноапостольного князя з гетьманом. Твір було присвячено "ясновельможному" "гетьману", "великому ктитору" Києво-Могилянської Академії:

Се же і дом Владимиров ... (что паче всіх ізящніє на тебі являєтся, ясневельможний пане, ктиторе і добродію наш, єму же і строєніє сего отчества Владимирового по царю от бога врученно єсть, і Владимировими ідяй равними єму побідами, равною в Росії ікономією, лице єго, яко отчеськоє син, на тебі показуєш). Убо сего ізображеніє прийми от нас, яко того ж великий наслідник, вмісто привітствія. Зри себе самого в Владимирі, зри в позорі сем, аки в зерцалі, твою храбрость, твою славу, твоєй любви союз з монаршим серцем, твоє істинноє благолюбіє, твою іскренную к православной апостольской єдиной католичеськой вірі нашой ревность і усердіє [18]

Прямим текстом вказується, що "отечество Владимирове" вручене саме "яновельможному пану ктитору", тобто Мазепі, а отже - оголошується тотожність Київської Русі часів Володимира та Гетьманщини часів Мазепи.

Назва території, народу та держави

Важливим свідоцтвом на користь того, що козацькі еліти бачили своє коріння у Київській Русі є позиціонування себе на міжнародній арені. 

У відносинах із царями усталилася практика позиціонувати себе як малоросіян, а Гетьманщину - як Малу Русь (Московська держава відповідно була Великою Руссю). Ця термінологія іделаьно підходила до потреб тогочасних українсько-російських відносин: обидві країни отримували частку руської спадщини (такого не могла дати термінологія "Русь-Московія"), не зливаючись при цьому в одне політичне утворення (спільна назва Русь).  

Ще Богдан Хмельницький просив царя прийняти Гетьманщину під протекцію від імені Малої Русі. Надалі це словосполучення набувало все більшої й більшої популярності у середовищі козацької старшини для означення себе [див. 15]. Цілком очевидно, термін "Мала Русь" апелював до руської державницької спадщини, в той же час козаки беззаперечно вважалися "малоросіянами". У всіх договорах із царями гетьмани зі старшиною представляли "малоросійський народ".

Печатка Івана Виговського з титулами київського воєводи
та великого гетьмана князівства Руського

У Гадяцьких пунктах 1658 року гетьман Іван Виговський виступав від імені всього руського народу, а Гетьманщину було поіменовано "князівством Руським":

Просить його милість пан гетьман з військом Запорозьким, щоб згідно з тою комісією повністю військо Запорозьке заспокоїти і задовольнити. Також аби було видано Декларацію щодо приєднання воєводств Руського, Волинського і Подільського до Руського князівства [19]

Принагідно відмітимо, що Виговський бачив "князівство Руське" в рамках тогочасної української етнічної території. До "зборівських" воєводств (Київскього, Брацласького, Чернгівського) мали додатися ще Руське (Галичина), Волинське й Подільське.

Від імені руського народу виступав на переговорах з Туреччиною (1669) та Польщею (1670) Петро Дорошенко [24].

Павло Петрик 1692 року заключив союз із кримським ханом від імені Київського та Чернгівського князівств, всього Війська Запорозького і народу малоросійського [20].

Історія Русів

Після перемоги Пєтра І у Північній війні й початку перетравлення Гетьманщини в Імперії риторика про козаків - спадкоємців Київської Русі втратила свій запал. Звернення до такого давнього минулого майже пішло з публічного простору. Тепер "малоросіяни" не апелювали до києво-руського минулого - тепер це стало прерогативою "великоросіян"."Малороси" стали ще більше концентурватися на власне Гетьманщини, не вдаючись до спроб  вивести її державність з Давньої Русі. Прикметно, що Теофан Прокопович після Полтавської битви "переприсвятив" свою драму "Владимир" Пєтру - тепер вже цар, а не гетьман був наступником князя Володимира.

Теофан Прокопович

Тим не менше, на початку ХІХ століття в середовищі малоросійського дворянства Стародубщини, яке мало козацько-старшинську генезу, з'явився твір "Історія Русів". У ньому прямо декларувалося, що історія домонгольської Русі належить Малій Русі:

Історія Малої Росії до пори нашестя на неї Татар з ханом їхнім Батиєм злучена з Історією всієї Росії або ж вона і є єдина Історія Російська; бо ж відомо, що початок сеї історії, разом з початком правління Російського, береться од Князів і Князівств Київських, з прилученням до них лише одного Новгородського Князя Рюрика, і триває до навали Татар безперервно, а від сього часу буття Малої Росії в Загальній Російській Історії ледве згадується; по визволенню ж її від Татар Князем Литовським Гедиміном і зовсім вона в Російській Історії замовчана. Саме тому пропонована тут Історія Малоросійська писана на два періоди, тобто до нашестя Татарського екстрактом, а від того нашестя — широко і докладно [1]

У творі Наливайко, Остряниця та Хмельницький названі "гетьманами Руськими", а літописного Аскольда та історичних Володмира та Яросава - "князями Руськими". "Малоросійські літописці" висупають "питомими Русами".
Таким чином, анонімний автор відродив писемну традицію "довгої" історії козацтва та державності Гетьманщини, що сягала Х століття.

Епілог

Беззаперечним є факт, що козаки цілком вважали себе нащадками, спадкоємцями та продовжувачами справи еліти Київської Русі. Якщо козаки загалом уявлялися "дружинниками старовинних київських князів", то гетьмани порівнювалися із стародавніми правителями Київської Русі. Зі втратою державної самостійності, малоросійське дворянство (колишня козацька старшина) вже не мало такої сміливості, але все одно ніколи не віддавало своїх прав на Києво-Руську спадщину, чому доведенням, а не спростуванням є "Історія Русів". Розуміння тяглості української історії від Київської держави до козаччини продовжувало жити в ідеях малоросійських інтелектуалів, зокрема Михайла Максимовича:

Если победоносная сила Богданова была мечом, освободившим Украину от польского ига, то могучее непобедимое мужество Сагайдачного служило хранительным щитом православной Киевской Руси [21]

Або ж

Для поляков все козацкие войны с ними, и Хмельницкого, и прежних гетманов, были «бунты козацкие», а для нас, малороссиян, то были крестовые походы за веру и свободу святорусской Киевской земли [22]

В майбутньому ця інтелектуальна традиція стане поживним середовщем для нового покоління, вже української національної інтелігенції.

Одначе хто що не кажи, а кінець діло вінчає завжди. Прийди і виждь! [1]

[1] Історія Русів. Переклад І. Драча.[2] Українські гуманісти епохи Відродження. - Київ, „Наукова думка”, „Основи”, 1995. — Ч.1-2. Іван Домбровський. Дніпрові камени.
[3] Там само. Захарія Копистенський. Присвята князю Четвертинському.

[4] Н. Яковенко. У пошуках меценатів та патронів.

[5] Архив Юго-Западной России.- Ч. 2, т. 1.—К., 1861.-No25.

[6] Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Т. 2, Т.3 . Йов Борецький. Проестація.

[7] Рід Киселів вів походження від Святольда (Свенельда Повісті минулих літ) - воєводи київських князів Святослава і Ярополка.

[8] Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Т. 2, Т.3 . Касіян Сакович. Вірші на жалосливий погреб Петра Конашевича-Сагайдачного.

[9] Воссоединени Украины с Россией. Документы и материалы. В 3 т. - М.: Издательство Академии Наук СССР, 1953. Том 2. 1648-1651 годы. С. 108. Далі - ВУР.
[10] Щоденник В. Мясковського про по­їздку комісарів польського уряду до Богдана Хмельницького. 1649 рік. 24 січня. 
[11] С. Плохій. Наливайкова віра. С. 292-301.
[12] С. Плохій. Походження слов'янських націй. К. Критика С. 266-267.
[13] В. Брехуненко. Східна брама Європи. К. Темпора. 2014 р. С. 103
[14] Там само. С. 110.
[15] Т. Таирова-Яковлева. Вольности шляхетские и казацкие: от "отчизны Речи Посполитой" к "отчизне нашей Малороссийской". СпБ. 
[16] D. Defoe. "An Impartial History of the Life and Actions of Peter Alexowitz, the Present Сzar of Muscovy...". London. MDCCXXIII.
[17] Т. Чухліб. Проект «козацького князівства» – історична альтернатива політичного устрою Гетьманщини? Український історичний журнал. – 2014. – №4. с. 87.
[18] Т. Прокопович. Владимир. Українська література XVIII ст. Поетичні твори, драматичні твори, прозові твори. — Київ: "Наукова думка", 1983.
[19] Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Т. 2, Т.3. Іван Виговський. Перелік пунктів і покірних прохань... .
[20] Там само. Петро Іваненко. Статті вічного миру з ... .
[21] Максимович М. Л. Собр. соч. Т. I. C.336-337.
[22] Там само. С. 508.
[23] Козацька старшина знала і активно покликалася на "Хроніку Європейської Савроматії" О. Гваніньї, "Хроніку князювання руського", Хроніку Мартина Бельського, "Хроніку великого князівства литовського", "Хроніку руської землі" та інші. Докладніше - Т. Таірова-Яковлєва. Повсякдення, традиції і дозвілля козацької еліти Гетьманщини. К. Кліо. 2017. С. 141.
[24] Див. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687) / Матеріали до українського дипломатарію. Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського. НТШ. ЦДІАУ. К. -Львів - 2004. С. 383 - 391 .