Про неперервність етнічного розвитку Київщини в околі часів "Батиєвого погрому"

Події середини ХІІІ століття, що мали місце в Середньому Подніпров'ї, є наріжним каменем деяких теорій, історичних наративів та упереджень.
Так, у російській, так у західній академічній і популярній науці побутує думка, що "Батиїв погром" радикально змінив етнічну картину регіону. Згідно з нею, місцева "російська" людність в більшості була винищена, а залишки були або асимільовані колоністами (чи то з карпатських гір, чи то з Польщі, чи то татарами), або пішли на північ, до центральної Росії.

Така перервність зв'язку етносу та території тягнула за собою ряд висновків. Історія українського народу таким чином втрачала зв'язок із домонгольскими періодами. Росія отримувала аргументи для своєрідного Translatio Imperium - наступництва Російської держави щодо домонгольскої Русі.

Насправді ж картина дещо інша. Винищення населення аж ніяк не було повним. Не дивлячись на дійсно руйнівні наслідки вторгнення монголів, Київська земля не стояла пусткою і немає підстав казати про зміну етнокультурної ситуації в регіоні. Це було переконливо показано М. О. Максимовичем (4), М. С. Грушевським (5) та М. Ф. Владимрським-Будановим (6).

Аргументи щодо повного винищення населення Південної Русі

Звісно, розмови про запустіння Київщини не з'явилися на рівному місці. Неправильно проінтерпретовані, або позбавлені критичного осмислення, свідчення деяких джерел створюють ілюзію правильності теорії.

Так, Суздальський літопис повідомляє про взяття Києва 1240 року:

Взѧша Кыєвъ Татарове . и стую Софью разграбиша  и манастъıри всѣ . и иконъı . и крстъı чстнъıе . и взѧ оузорочье црквнае взѧша . а люди ѿ мала и до велика . всѧ үбиша мечем [3]

Той самий літописе під 1300 роком подає наступне

Митрополитъ Максимъ . не  терпѧ Татарьско насильа . ѡставѧ митрополью и збѣжа ис Києва . и весь Києвъ розбѣжалъсѧ . а митрополитъ иде ко Брѧньску . и . ѿтолѣ иде в Суждальскую землю . и со всѣм̑ своимъ житьєм

Згідно зі свідченням папського посла Планно Карпіні, маємо наступне:

вони пішли проти Русії і провели велике винищення в землі Русії, знищили міста і фортеці та убили людей, обложили град Київ, которий був столицею Русії, і після довгої облоги вони взяли його й убили жителів міста. <...> це місто було вельми великим і багатолюдним, а тапер він зведений майже на ніщо: тут існують заледве двісті будівель, а людей тих тримають в найтяжчому рабстві. Рухаючись звідси, вони спустошили війнами всю Русію [4]

Поки що ми залишимо ці два повідомлення (літописну статтю про вихід митрополита і уривок з книжки Карпіні) без коментарів та критики.

Руїни Золотих воріт.
Мал. А. ван Вестерфельда. 1651 рік

Прихильники теорії також звертають увагу на те, що князь Михайло Чернігівський після погрому "прибув у Київ, і жив під Києвом на острові" [1]. Нібито в Києві не залишилося будинку для постою князя. Проте у Михайла цілком міг бути заміський палац, що було поширеною практикою серед київських князів. Наприклад, Юрій Довгорукий мав резиденцію на лівому березі*. Після отруєння Юрія в ході народних безладів

другий двір його за Дніпром розграбували, що його він сам називав «Раєм», і Васильків двір, сина його, розграбували в городі [1]

Таким чином, свідчення літопису щодо місця проживання Михайла Чернгівського не є аргументом на користь знелюднення київської землі.

Ширша картина монгольського погрому

Аби оцінити ситуацію в конкретно взятій землі (а саме - Русі у вузькому сенсі, київщини) варто розглянути повідомлення і про інші землі Київської Русі, які зазнали погрому. Це допоможе нам ширше дивитися на проблему, уникати подвійних стандартів, розуміти контекст подій.
Почнемо з Рязані. У "Слові про погибель Рязанської землі" ми читаємо наступне:

начаша воевати Резанскую землю, и веля бити, и сѣчи, и жещи без милости. И град Прънеск, и град Бѣл, и Ижеславець розари до основаниа, и всѣ люди побиша без милости <...> А во граде многих людей и с жены, и с дѣти мечи исекоша, и иных в рѣцѣ потопиша. И ерѣи, черноризца до останка исекоша. И весь град пожгоша, и все узорочие нарочитое, богатство резанское и сродник их киевское и черъниговское поимаша. А храмы Божиа разориша, и во святых олтарех много крови пролиаша. <...> И не оста во граде ни един живых, вси равно умроша и едину чашу смертную пиша. Нѣсть бо ту ни стонюща, ни плачюща: и ни отцу и матери о чадех, или чадом о отци и матери, ни брату о брате, ни ближнему роду, но вси вкупѣ мертви лежаща. [7]

Тут бачимо картину мало не більшого розорення землі - люди винищені повністю, матеріальні цінності розграбовані.

Не краще монголи поставилися то Суздальскої землі:

Татарове станы своѣ урядивъ у города Володимеря, а сами идоша взяша Суждаль, и святу Богородицю разграбиша, и дворъ княжь огнемь пожгоша, и манастырь святаго Дмитрия пожгоша, а прочии разграбиша. А черньци и черници старыя, и попы, и слѣпыя, и хромыя, и слукыя, и трудоватыя, и люди всѣ иссѣкоша, а что чернець уных, и черниць, и поповъ, и попадий, и дьяконы, и жены ихъ, и дчери, и сыны ихъ, то все ведоша в станы своѣ

взяша град**** до обѣда от Золотых воротъ

А епископъ Митрофанъ, и княгыни Юрьева съ дчерью, и с снохами, и со внучаты и прочиѣ, княгини Володимеряя с дѣтми, и множество много бояръ, и всего народа людий затворишася в церкви святыя Богородица. И тако огнем безъ милости запалени быша.<...> и тако скончашася. Татарове же силою отвориша двери церковныя и видѣша овы огнем скончавшася, овы же оружьем до конца смерти предаша.

Святую Богородицю разграбиша, чюдную икону одраша украшену златом, и серебром, и каменьемь драгым, и монастырѣ всѣ и иконы одраша, а иныѣ исѣкоша, а ины поимаша, и кресты честныя, и ссуды священныя, и книгы одраша, и порты блаженых первых князий, еже бяху повѣшали в церквах святыхъ на память собѣ. То же все положиша собѣ в полонъ <...> И убьенъ бысть Пахоми, архимандритъ манастыря Рожества святы Богородица, да игуменъ Успеньскый, Феодосий Спасьскый, и прочии игумени, и черньци, и черници, и попы, и дьяконы от уного и до старца и сущаго младенца. И та вся иссѣкоша, овы убивающе, овы же ведуще босы и безъ покровенъ въ станы своѣ, издыхающа мразом [3]

Взяття монголами Суздаля.
Мініатюра Лицьового літописного зводу

За Іпатіївським списком читаємо про розорення Галичини та Волині:

А коли Батий узяв город Київ і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до [города] Володимира. І прийшов він до города Колодяжна, і поставив дванадцять пороків. Та не міг він розбити стіни і став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши злої ради його, здалися і самі перебиті були. І прийшов він до Каменця [та] Ізяславля [і] взяв їх. А коли побачив, що Крем’янець і город Данилів неможливо взяти йому, то відійшов од них. І прийшов він до Володимира, і взяв його списом, і вибив його без пощади, так само і город Галич, і інших городів багато, що їм нема числа.

Данило тим часом прибув із братом до Берестія, і не змогли вони вийти на поле [бою] через сморід од безлічі вбитих. А в [городі] Володимирі не зосталося [жодного] живого. Церква святої Богородиці наповнена була трупами, інші церкви [теж] були наповнені трупами і тілами мертвих. [1]

Як бачимо, картина не менш апокаліптична. Проте такі літературні пасажі не харакеризують регіони як суцільну пустку, не передумовлюють зміни етнічного складу населення. Відповідні літописи (Суздальський та Галицько-Волинський), сконцентровані в першу чергу на відповідних локальних подіях, подають масу сюжетів з величезною кількістю дійових осіб, які складають місцеве населення - князі, бояри, купці, містяни, дружиннки, ратники, смерди. Обмежимося кількома повідомленнями з Галицько-Волинського літопису.

Прийшов також Кирило, печатник***** князя Данила, з трьома тисячами піших воїв і трьома стами кінників, і дав їм [Данило] узяти город Дядьків

 Як бачимо, Данило Галицький та його печатник оперували доволі значними військовими з'єднаннями в перші місяці після погрому.

коли Данило довідався [про це], він послав Якова [Марковича], стольника свого <...> до Доброслава, кажучи до них, [бояр]: «Князь ваш я єсть, [а] ви повеління мойого не сповняєте і землю грабуєте. Чернігівських бояр я не велів тобі, Доброславе, приймати, а дати волості галицьким. А коломийську сіль залишіть для мене». І він, [Доброслав], сказав: «Нехай буде так».

У той же час, коли Яків сидів у нього, [Доброслава], прийшли Лазар Домажирець та Івор Молибожич, два беззаконники, із роду смердів, і поклонилися йому до землі. Яків тоді здивувався і запитував про причину, чому вони поклонилися. І Доброслав сказав: «Я дав їм обом Коломию». Яків тоді сказав йому: «Як ти можеш без княжого повеління оддати її сим обом, коли великі князі держать сю Коломию, щоб роздавати [сіль] оружникам? Сі ж обидва не достойні навіть Вотнин держати».

Тут на сторінках літопису читаємо мало не цілий детектив, що розгорнувся навколо коломийського соляного промислу. Очевидно, крім згаданих боярських угруповань (галицького і чернігівскього), смердів, княжого стольника*****, оружників, мають бути і люди, які працюють на промислі.

В околицях Перемишля "Ростислав  <...> зібрав багато смердів, піших, і згуртував їх [іти]".

Важливими для нас є наступні повідомлення про етнічний склад міст Холма та Володимира у другій половині ХІІІ століття. Так, щодо Холма:

Коли ж побачив се князь Данило, що бог сприяє місцю тому, став він прикликати приходнів — німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали [сюди] од татар — сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села.

Щодо Володимира:

А приїхавши у Володимир <...> скликав бояр володимирських брата свого, і міщан руських, і німців

плакало тоді над ним усе множество володимирців — мужі, і жони, і діти; німці, і сурожці, і новгородці; і жиди плакали 

Як бачимо, міське населення формувалося не тільки за рахунок русинів, а й іноземців. Цьому є дві причини. Перша - торгові міста приваблюють іноземних купців. Друга - це великі втрати під час монгольської навали саме серед міського населення. А замінити міське населення селянами неможливо, потрібно мати відповідний фах (купець зі зв'язками,  вправний і досвідчений коваль, ювелір, сідельник),  освіту (лічба, грамота) та інституційний досвід (торгові та виробничі гільдії, магістрат, війтівство). Очевидно, німці, поляки, євреї, сурозькі генуезці, новгородці відповідали таким вимогам.

Київ та київщина після навали

У цьому розділі ми спробуємо зібрати докупи свідчення різних джерел про регіон та зробити якісь висновки. При відборі повідомлень керуватимемося хрологічною близькістю до Батиєвого погрому, тож у розгляді обмежимося другою половиною ХІІІ століття. Оскільки ми доводимо неперевність етнічного розвитку території саме в околі 1240 року, коли стався "Батиїв погром", то й розглядатимемо саме цей період.

На основі вже цитованих уривків з упевненістю можна зробити висновок про великі демографічні там матеріальні втрати. Однак більш точних даних ми не маємо.

За спостереженнями Планно Карпіні, близько 1245-1246 років, у Києві існувало 200 будинків. На основі цих даних можна грубо оцінити кількість мешкнаців у 2 тис. чоловік. Із високою імовірністю у "Київ" Планно Карпіні не входили згадані островні та лівобережні резиденції, а також монастирі, що на той час не вважалися територією міста Києва.

Маємо ми й деякі свідчення про населення тогочасного Києва. Каріпні цілком упевнено веде мову про "киян" та "київських громадян":

Кияни ж, дізнавшись про наше прибуття, усі радісно вийшли нам назустріч, вони вітали нас, ніби ми повстали з мертвих. Так приймали нас по всій Русії, Польщі та Богемії. Данило (Галицький - мій коментар) та його брат Василько, брат його, організували нам великий бенкет і протримали нас проти нашої волі вісім днів [4]

Серед свідків своєї подорожі, що можуть підтвердити його слова, ватиканський посол називає "громадян Києва, що дали нам провідників та коней" [4].

Більш того, у Києві присутні тисяцький, княжий намісник, бояри та церковники, що свідчить про збереження не тільки населення як етнографічної маси, а й форм організації суспільства. По прибутті до Києва Карпіні мав "нараду про нашу мандрівку з тисяцьким (millenarius) та іншими боярами (nobiles)"[4].

По дорозі до ставки хана Батия, князь Данило Галицький

прибув він до Києва,— Київ держав [тоді] Ярослав [Всеволодович] через боярина свого Єйковича Дмитра, — і, прийшовши у храм архістратига Михаїла, тобто Видобич, скликав чорноризців і [весь] монаший чин. І коли він сказав ігумену і всій братії, щоб вони вчинили молитву за нього, то вони вчинили, щоб він од бога милість дістав. І <...> вирушив він із монастиря у човні, бачачи біду страшну і грізну, і прибув до Переяславля. [1] 

Бачимо у Києві намісника князя Ярослава Всеволодлвича - боярина Дмитра Єйковича.

Князь Ярослав Всеволодович.
Фреска церкви Спасу на Нередиці, біля Новгорода. 1246 рік

Також уривок ілюструє функціонування Видубицького монастиря. Тепер згадаймо уривок Лаврентіївського літопису про всі пограбовані київські монастирі та всіх винищених людей. З огляду на свідчення джерел, варто визнати пасаж суздальського літописця перебільшенням та художнім прийомом, але не фактом.

Київ надалі мав статус церковно-релігійного центру, тут знаходилася митрополича кафедра. Митрополит Кирило, незважаючи на те, що помер у Заліссі, був похований у Києві:

преставися митрополит всея Руси Кирилъ въ Переяславли мѣсяца декабря въ 6 везены бысть мощи  его в Киевъ къ святѣи Софѣи [2]

Київ продовжував бути центром книжності. Наприклад, звідси замовляли протограф для Рязанської кормчої книги** 1283 року (2, стор. 140). При цьому, пам'ятаємо, що книги були річчю дорогою та елітарною.

Запис Суздальского літопису 1300 року "Митрополитъ ... збѣжа ис Києва и весь Києвъ розбѣжалъсѧ" свідчить не тільки про від'їзд митрополита. Це також говорить про дві речі. По-перше - присутність на той момент у Києві митрополита. І хоча втрата князя Церкви суттєво підважувала статус міста, вона не означала масового виходу населення чи зміни етнічної картини. До того ж, 1300 рік - відносно віддалена в часі від Батиєвого погрому подія і по суті є абсолютно іншою історією.

Михайлівський собор Видубицького монастиря.
Сучасний вигляд

Зробимо кілька зауважень щодо теми Києва у церковних справах. Київ продовжував бути місцем поставлення митрополитів. Так, митрополит Алексій 1360 р. зазначав, що він прийняв благодать "від патріарха Вселенскього і од всього Собору, і приїхав до митрополії всієї Русі, Києва" [5, грамота № 3]. А 1354 року Київ підтримував власного кандидата (Феодорита) на посаду митрополита, протистоячи у цій справі Москві та Константинополю [6, грамота № 12]. 1376 року до Києва вертається митрополит Кипріан:

 Прийшов з Царгорода на Русь Кіпріан митрополит, поставлений Фіолфієм-патріархом. князь великий Дмитрей не прийняв його: «є в нас митрополит Алексій». і Кипріан поїхав до Києва[8]

Тут його підтримував великий князь київський Володимир Ольгердович (князівська традиція була відновлена у Києві станом на 1331 рік [2]). Наприклад, князь Володимир арештував противника Кіпріана - Діонісія: "и изнима его Кіовьскыи князь Володимеръ Олгѣрдовичь, глаголя ему: пошелъ еси на митрополію въ Царьгродъ безъ нашего повѣленiа"(3, c.75.).

Тепер вернімося до питання про статтю 1300 року.
По-друге, через 60 років після погрому ми бачимо населення, що фізично існувало, аби здійснити дію "розбігтися". Власне, люди, що "розбігаються", мають властивість також і "збігатися" - як 1240, так і 1300. Наприклад, за рецептом князя Михайла Чернігівського 1240 року:

Михаилу же держащу тогда Киевъ <...> бѣжа  въ Угры. Инѣи же бѣжаша в далнюю страну, а инѣи крыяхуся в пещерах и в лѣсѣхъ, мало от тѣхъ остася тѣх же нѣ по колѣцѣх временех осадиша въ градѣх, и сочтоша я в число, и начаша на них дань имати. Се же слышавъ князь Михаилъ, и възврати люди , еже бѣша разбѣглѣсь на чюжю землю; и приидоша на свою землю [2]

Волинський літописець повідомляє інший варіант - "люди, бачачи [це, думали], що город був запалений татарами, і повтікали в лісові місця [1]". Тож можливість врятуватися, принаймні у частини населення, була.

Наш безцінний інформатор Планно Карпіні розкриває ще одну грань міського життя Києва середини 40-х років ХІІІ століття. Це наявність іноземних торговців. У Києві ми бачимо купців з Польщі, Австрії, Італії, Палестини та Греції. Ватиканський дипломат називає імена деяких купців - Мікеле Генуезький, Мануель Венеційський, Якуб Реверій з Акри, Нікколо Пізанський. Ці люди були пов'язані із потужними кланами Генуї, Венеції та Пізи (1). Згадані міста-держави тоді були лідерами морської торгівлі, а їхні аристократи й патриціат розпоряджалися великими капіталами. Присутність таких поважних осіб дає можливість зробити висновок, що Київ і надалі був важливим центром торгівлі.

Оповідь Карпіні надає нам і деяку інформацію про долю населення регіону поза Києвом. Шлях посланця лежав через Галичину і Волинь до Києва. Шлях тоді був небезпечний через набіги литви:

Князь*** послав з нами до Києва свого слугу. Менше з тим, ми їхали постійно у смертельній небезпеці церез литвинів, котрі часто і крадькома робили набіги на Русію.... так як велика частина людей Русії була перебита татарами, або забрана у полон, то вони не могли чинити значний спротив. Щодо самих русинів ми були в безпеці завдяки згаданому слузі [4]

Знову можна побачити пасаж про велику кількість загиблих "в Русії". Очевидно, що він стосується в рівній мірі всіх руських земель, які лежали на шляху Карпіні. Нам же цікавий факт, що існували русини, з боку яких можна було очікувати небезпеки. Тобто, винищення не було повним. Не варто й думати, що загрозу представляли лише місцеві розбійники. Іноземці без охоронної грамоти чи супроводу княжого чиновника могли бути запросто пограбовані боярами, княжими тиунами, місцевим населенням. Як би там не було, а факт існування місцевого населення, етнічних русинів, з уривку явно випливає.
Також на зворотньому шляху Планно Карпіні згадує "всіх руських людей, через землю яких ми проїзжали" [4]. Вертався посол тою самою путтю - через Київ та Волинь.
З подібних повідомлень чітко вимальовується руська етнічна приналежність населення краю.

Висновки

Як бачимо, немає ніяких підстав вважати, що політичнє ядро Київської Русі зазнало знелюднення та радикальної зміни етнічної картини регіону.

Дійсно, як і інші волості, київщина зазнала суттєвих демографічних втрат та руйнувань. Проте ніщо не свідчить про те, що старовинна Руська земля постраждала більше за сусідню Волинь чи заліську Суздальщину.

Монголи штурмують Владимир на Клязьмі.
Мініатюра Лицьового літописнго зводу ХVI столітя

Київ зберіг не тільки частину населення, а й соціальну структуру, характерну для руських міст - там ми бачимо тисяцького, княжого намісника, бояр, містян, кліриків. Продовжували функціонувати монастирі та соборний храм Святої Софії. До 1300 року Київ залишався безальтернативною резиденцією митрополита, а відтак зберігав за собою статус релігійного центру і раз-пораз намагався відновити статус-кво.

Київ продовжував бути центром торгівлі, про що свідчить наявність купців з Австрії, Польщі, Італії, Палестини.

Жодне із джерел не помічає зміни етнічного складу наявного населення. Жителі Галичини, Волині та Київщини  як були русинами до 1240 року, так ними й залишилися опісля.

Підсумовуючи все вище написане, можна зробити упевнений висновок про неперервність розвитку етносу на території київщини в околі часів монгольської навали. Наслідки девальвації політичної ваги через втрату Києвом як великого, так і будь-якого княжіння, обмежилися суто політичною цариною. Таким чином, історична спадщина домонгольского Києва належить нинішньому населенню даної території.

Джерела

[1] Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989.

[2] Новгородський перший літопис старшого і молодшого зводів. ПСРЛ, Т. ІІІ. М. 1950.

[3] Лаврентіївський літопис. ПСРЛ, Т. I, М. 1926-28. 

[4] Джиованні дель Плано Карпіні. История Монгалов. Вільгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. Перевод А.И. Малеина. М.: Государственное издательство географической литературы, 1957.
[5] Акты исторческие, собранные и изданные Археографической комиссией. Т. 1. СпБ. 1841.
[6] Русская историческая библотека, издаваемая Археографической комиссией. Т. 6. СпБ. 1880.
[7] Библиотека литературы Древней Руси. Т. 5.  – СПб.: Наука, 1997.
[8] Рогозький літопис. ПСРЛ. Т. 15. 

Література

(1). Христианский мир и великая монгольская империя. Материалы францисканской миссии 1245 года. Евразия. СпБ. с. 278.

(2). Щапов Я. Н. Византийское и южнославянское правовое наследие на Руси в XI–XIII вв. М.: Наука, 1978
(3) Г. Івакін. Історичний розвиток Києва XIII — середина XVI ст. — К., 1996
(4) М. О. Максимович. О мнимом запустении Украины и заселении ее новопришлым народом. Вибрані твори. К. Либідь. 2004.
(5) М. С.Грушевський. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХІV века. К. Типографія Імператорського університету Св. Володимира. 1891.
(6) М. Ф. Владимирський-Буданов. Архив Юго-западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов. Ч. 7. Т. I. Акты о заселении Юго-Западной России. — К. Типография Г. Т. Корчак-Новицкого; 1886.

Коментарі

* - Київ тоді розташовувався лише на правому березі Дніпра

** - Кормча книга - збірник церковного права. Включає в себе апостольські та соборні правила, правила Василя Великого, закон Юстиніана, візантійський Номоканон і тп.

*** - Василько Романович Волинський
**** - Владимир на Клязьмі
***** - печатник - хранитель княжої печаті;
 - стольник - відповідальний за трапезу феодала (князя, короля);
обидва -  високопосадовці з найближчого оточення князя\короля, що виконували військові та адміністративні функції.