Quid est veritas? : боротьба за спадщину Володимира в трьох джерелах

Після смерті великого князя Володимира, його сини розпочали запеклу боротьбу за утримання і перерозподіл надбань покійного монарха. М’ясорубка, що привела до палацу на Старокиївській горі Ярослава Володимировича, цікава тим, що нам відомі кілька версій тих подій тисячолітньої давності. На моє переконання, інтегрований аналіз усіх версій допоможе зрозуміти усю відносність історичного знання та базові принципи відбору джерел.
Тому сьогодні я опишу три найповніших повідомлення про боротьбу синів Володимира за владу.

Джерела

До згаданих вище трьох джерел входять наступні: "Повість минулих літ", ісландська сага "Про Еймунда" та "Хроніка" Тітмара Мерзебурзького. Кожний сюжет та природу тексту буде розглянуто окремо.

"Хроніка" Тімара Мерзебурзького

Ця історична праця єпископа зі шляхетного саксонського роду графів Вальбек має велику історичну цінність. По-перше, її оригінал, написаний особисто автором, дійшов до наших часів, хоча з 207 листів твору 15 було втрачено. Як правило, давні твори доходять до нас у вигляді рукописних копій, що їх виконували співробітники канцелярій, або працівники скрипторіумів. 

"Хроніка" у Саксонській земельній бібліотеці Дрездена.

По-друге, Тітмар сприймав інформацію про події за словами безпосередніх учасників подій - саксонських вояків, що билися на стороні польського князя Болеслава. Розглядаючи інші два джерела, ми побачимо, що ці факти вигідно відрізняють "Хроніку" від "Саги..." та "Повісті...".
Отож, що розповідає нам Тітмар?

Згідно з записами хроніста, після смерті Володимира починається протистояння його синів - Ярослава і Святополка. У 1015-1018 роках правителем Русі був Ярослав - його хроніст титулує "королем Русі", напротивагу титулу Святополка - "сеньйор". В той же час,  Болеслав був тестем Святополка. 

Ярослав мав домовленість із імператором Генріхом ІІ про спільні бойові дії проти польського князя Болеслава: вони мали атакувати Польщу з двох сторін. Князеві Ярославу вдалося оволодіти одним містом, а Болеслав визнав себе васалом імператора. 

Монета польського князя Болеслава І

Цей крок дозволив Болеславу уникнути війни на два фронти, залучити до війська саксів і сконцентруватися на східному векторі політики. Маючи при собі одного із синів Володимира, Болеслав міг законно втрутитися у внутрішні справи Русі. Також природними союзниками Польщі проти Русі були печеніги та угри. Отож, 1018 року поляки, сакси (300 чол.), угри (500 чол.) та печеніги (1000 чол.) пішли на Київ і, завдавши поразки Ярославу, 14 серпня зайняли столицю. На княжіння був поставлений Святополк. 

На цьому, власне, повідомлення даної хроніки вичерпуються. 1 грудня 1018 року Тітмар Мерзебурзький помер. Та з інших достовірних джерел (скажімо, "Реймська Глосса") ми знаємо, що переможцем у цій боротьбі вийшов таки Ярослав - саме він правитиме Руссю протягом кількох наступних десятиліть. 

Повість минулих літ

На жаль, плюси саксонського джерела ми аж ніяк не можемо занести в актив руському літописанню. Думки експертів щодо часу написання "Повісті" різняться - адекватні оцінки коливаються від 30-х років ХІ століття до перших десятиліть ХІІ. Для нас така похибка є істотною: якщо нижня межа робить автора сучасником і, можливо, очевидцем подій, то верхня - відкидає таку можливість. Тим не менше, на початку ХІІ століття доживав віку київський тисяцький Ян Вишатич, чий батько Вишата Остромирович був сподвижником великого князя Ярослава. Тож, у найгіршому випадку, ті події автор літопису сприймав скрізь призму розповідей сина про життя батька.

Печатка великого князя Ярослава із його зображенням

Та існує й інша проблема: заангажованість руського літописання. Без сумніву, перші київські монархи були поганими християнами, але ідеальними церковниками. Ольга, Володимир і Ярослав приклали титанічних зусиль для поширення християнського вчення, створення ієрархії, залучення нових територій і пастви, спорудження храмів. Це неймовірно посилювало вплив і авторитет церкви, а також призводило до її матеріального збагачення. Люди, що мали такі заслуги перед релігією просто не могли бути ґвалтівниками, братовбивцями та садистами, чи щось подібне. Тому літописці (ченці) часто маневрували, замовчували факти, або маніпулювали ними. Наприклад, усі грішні вчинки Володимира та Ольги віднесено до першого, язичницького періоду їхнього життя, що навряд є простим збігом. Згідно з літописною оповіддю, Ярослав як новгородський намісник відмовився платити великому князеві данину 2 тис. гривень. Це стало приводом до конфлікту: Володимир мав рушити на бунтівного сина, а Ярослав найняв скандинавську дружину. Та Володимир помер, не встигнувши приборкати сепаратиста. Літописець побачив у цьому не гріховний бунт проти батька, а божественне провидіння, що не дало двом великим християнським монархам пролити кров одне одного. Таким трюком автор жирно підкреслив богообраність обох князів.

Подібною словесною еквілібристикою рясніє вся "Повість ...".

Далі за текстом виходить наступне: після смерті Володимира київський стіл займає Святополк і з цим погоджується інший син Володимира, Борис. Та Святополк, бачачи в ньому конкурента, надіслав до Бориса вбивць. Літописець називає їхні імена: Талець, Путша, Ляшко та Єлович. Після цього Святополк послав іще одну команду до князя Гліба Володимировича - його також вбивають, а потім ще й Святослава Володимировича, який намагався втекти до Угорщини.

Печатка великого князя Святополка із його зображенням

Після цього Ярослав виступає вже як месник за вбитих братів. Маючи у своєму війську новгородців та врягів, він вступає у військове протистояння зі Святополком, який мав на своєму боці русів та печенігів. Ярослав зайняв Київ, а Святополк втік до Польщі.

Через рік він повернувся із польським військом і відбив Київ у Ярослава. Намагаючись позбутися опіки польського князя Болеслава, Святополк підбурив киян до повстання, чим змусив Болеслава піти. Та без поляків Святополк знову програє битву  Ярославу і тікає до печенігів. А повернувшись із печенігами, програє ще раз. Вкотре змушений тікати, Святополк втрачає розум і помирає.

Після цього, відбувається ще одна битва, між Мстиславом Володимировичем та Ярославом. В результаті, Ярославу залишаються формальне лідерство, Київ та Новгород (резиденцією Ярослав тимчасово обирає Новгород), а Чернігів дістається Мстиславу.

Битва Ярослава і Святополка.
Мініатюра Радзивілівського літопису XV ст.

Сага про Еймунда

Часто скандинавську скальдичну поезію та саги сприймають як незалежне, а тому неупереджене та достовірне джерело історії Русі. Та це коректно лише частково. Ми знову повертаємося до проблематики хронологічної дистанції між часом написання твору та описуваних подій. А в даному випадку вона чимала: "Книга плаского острова", до якої входить Сага про Еймунда, написана в ХІІІ столітті, тобто від подій часів Ярослава її відділяє не менше двохсот років. Тут нас рятує (насправді - ні) доволі штучне припущення, що саги опиралися на скальдичну поезію, яка важко піддавалася корекції, бо була авторською і віршованою. Тобто, нібито важко було спотворювати первісне авторське джерело, адже від змін збивався б ритм, втрачалася рима і т. п. Та це припущення має суттєвий недолік: в більшості випадків достовірно невідомо, що конкретна сага спиралася на якусь конкретну скальдичну поему (бодай, втрачену). Тобто, вона могла спиратися і не спиратися рівноймовірно. 

То того ж, саги та скальдична поезія були не менш тенденційним за літописи: вони мали на меті прославляти подвиги конкретної людини і грішили перебільшеннями їх ролі в історії.

Срібна монета із зображенням великого князя Святополка

Та перейдемо безпосередньо до сюжету саги. Еймунд був нащадком норвезького короля Гарольда Прекрасноволосого, який внаслідок централізації влади в Норвегії втратив уділ і мав заробляти на життя найманством. Доля привела його на службу новгородському наміснику Ярославу, який потребував кваліфікованого війська для боротьби з братом "Бурислейфом". Я використовую транслітерацію замість українського відповідника і беру її в лапки, бо немає можливості чітко ототожнити ім’я персонажа "Саги..." із якимось сучасним, чи літописним.

"Бурислейф" вимагає у Ярослава частини його уділу, на що князь не погоджується. Починається збройне протистояння, Ярослав і Еймунд перемагають "Бурислейфа", він тікає до печенігів, а тріумфатори займають Київ. 

Після цього Ярослав надсилає варягів до брата, щоб вони вбили його. Після виконання замовлення Ярослав не бачить сенсу сплачувати жалування найманцям і вони йдуть на службу до Брячислава Полоцького. Після нетривалого протистояння Ярослав, його дружина Інгігерда, Брячислав та Еймунд зі своїм сподвижником Рогнвальдом встановлюють мир. Новгород та формальне лідерство залишалося за Ярославом, Брячислав отримував Київ. Еймунд та Ронгвальд дістали уділи в південно-східній Балтії - Лівонію та Ладогу відповідно.

Як бачимо, події саги дуже схожі на літописний сюжет, але пазл все одно не складається. Тут "Бурислейф" ніби спочатку грає роль літописного Святополка, а потім - літописного Бориса. 

Висновок

Як ми бачимо, різні тексти вельми суперечливо описують одні й ті самі події. За нами залишається вибір - яким саме даним довіряти. В цій ситуації важливо не віддати перевагу "повним" історіям із багатьма цікавими подробицями, які нам пропонують "Повість минулих літ" та "Сага про Еймунда".

Схема, за якою літописець розставляв дати народжень і смертей у княжій сім’ї протягом ХІ ст.
За виданням "Очерки начальной Руси" О. П. Толочка

Здавалося б, незважаючи на всі недоліки, два джерела мають збіги в загальній сюжетній лінії, що за умови незалежності авторів має свідчити про достовірність. Проте збіги "Повісті" й "Саги" мають всі ознаки парадоксу "Електрорушійної сили", яка насправді не є ані електричною, не рушійною, ані силою. Якщо ми співставимо сюжети про вбивство брата, то вийде наступне. Згідно з літописом, Святополк підіслав Ляшка вбити Бориса. А згідно саги, Ярослав підіслав Еймунда вбити Святополка. Та окрім цих двох історій існує ще одна історія - реальна, та, що відбулася насправді.
І для її реконструкції, по суті, не є корисними ані дані літопису, ані саги.