Імперія Русь

Після оформлення своєї державності Русі київські еліти далі рушили шляхом укріплення держави. Маючи за взірець блискучу грецьку державу, київські князі будували державу імперського типу.
В цьому контексті було зроблено ряд кроків, направлених на централізацію влади - управлінського, юридичного та ідеологічного характеру. Ці заходи, детально описані нижче, демонструють як гарне засвоєння руськими елітами передового візантійського досвіду, так і вміння адекватно розуміти місцеву специфіку. Реформи, розпочаті Володимиром Великим та продовжені його сином Ярославом, виводили Русь на передові позиції у європейському світі. Я умовно розділив цей процес на три частини в залежності від головних акцентів, однак всі аспекти реформ були сильно взаємопов’язані, тож не чекайте тут тематичної строгості.

"Це буде мати градам руським": оформлення столичного статусу Києва

Власне, таке звичне нам поняття "столиця" було на той час незнайомим для племен Східної Європи. Люди варварського світу раннього Середньовіччя мали куди конкретніше мислення, яке спиралося реалії, а не абстракції. Для них просто не існувало в сучасному сенсі таких продуктів модерної доби як "Батьківщина", "держава", "столиця", "патріотизм", "нація". Ми ж мимоволі інтерполюємо власні сучасні уявлення та сучасні реалії на наших попередників та їхній навколишній світ, що не завжди допустимо.

Прибуття купців до Києва.
Ілюстрація видання Л. Р. Нуж’є "Вікінги".

Якщо звертатися саме до "столиць", то тут ситуація наступна. Варварські народи раннього середньовіччя сприймали населені пункти чітко за функціями, які ті виконували: укріплення, в якому можна сховатися під час набігу, база для координації експедицій, ярмарок, переправа тощо. В нашому розумінні "столиця" є абстракцією, що пов’язана з вищою державною владою. На початку ж Середньовіччя цю владу уособлювала конкретна людина: князь, король, герцог тощо. Таким чином, якщо оперувати сучасними термінами, "столиця" була там, де в конкретний момент часу перебував король/князь/герцог. А він, як правило, мандрував підвладним землями зі своїми наближеними й слугами. В таких мандрівках (які в нашій протодержаві прийняли форму "полюддя", описаного в попередній дописах) правитель (що був носієм вищої влади) на місцях здійснював суд, збирав податки, налагоджував персональні контакти з провінційними елітами. Правитель був повинен регулярно показувати себе місцевій знаті, адже тільки його присуд мав легітимність, тільки йому особисто платили податки, тільки на його поклик мобілізувались регіональні дружини. Отож, не існувало прямої логічної імплікації "хто в Києві князь - той наш великий князь". "Великий князь" - це той чоловік із кількомастами воїнів, з яким голова племінного союзу минулого року пив за одним столом.

Великий князь Володимир із наближеними.
Ілстрація виданя "Вікінги" Л. Р. Нужьє.

На той час у цивілізованому світі існувало дві столиці Рим та Константинополь.
Як вже зазначалося, за зразок держави руські еліти мали Візантію - передову імперію, яка в культурному плані значно випереджала розвиток інших країн Європи. Взірцем для Києва (центру Русі) став столичний (в сучасному сенсі !) Константинополь -  Царгород, Новий Єрусалим, Другий Рим.
Таким чином, київські еліти намагалися зробити з найкращих своїх володінь, Руської землі загалом і Києва зокрема, об’єкт спільної лояльності для всіх поліетнічних еліт держави, що в той же час вивищувався над іншими.
Зокрема, київські книжники вдалися до ідеологічної ідеї наступництва Києва щодо Константинополя. Інтелектуальний же образ Константинополя, в свою чергу, був сконструйований за взірцем Єрусалима.

Великий князь Ярослав в образі візантійського імператора.
Реконструкція фрески Софії Київської за малюнками Вестерфельда ХVII ст

У руських текстах ми знаходимо численні алюзії на стародавню столицю Ізраїлю. Наприклад, всім відома літописна фраза "Київ - мати міст руських". Автор як геніальний майстер слова відсилає нас відразу до кількох сенсів. Один із них - паралель з Єрусалимом. Наприклад, у хроніці Георгія Арматола, коли йдеться про похід римлян на зазначене місто, сказано:

до метрополії, тобто до мати градам

Подібне твердження зустрічаємо в апокрифій "Повісті про царя Волота Волотовича":

Перший град всім градам мати: славний град Єрусалим... А церква Єрусалимська всім церквам мати

В такий спосіб Київ утверджувався як сакральний центр всієї Руської церковної митрополії - бо ж мати міст "руських", а не "всіх градів".

В той же час, вираз "мати міст" є калькою з грецької "метрополіс" - місто-засновник колонії. Таким чином, між Києвом (Руською землею) та підвладними землями утверджувався зв’язок метрополія-колонія.

В той же час, у Києві фундуються найбільші в країні святині - Софійський собор та Печерський монастир, які мають затверджувати місто як центр релігійної свідомості.

Софія Київська. ХVII ст.
Малюнок Вестерфельда 1651 року.

Софійський собор та інша зведена Ярославом Мудрим споруда - Золоті Ворота - були також покликані створювати образ Києва як нових Константинополя та Єрусалима.
Софія Київська була збудована за взірцем Софії Константинопольської і ніби ставила Київ в один ряд зі столичним Царгородом.

Собор Святої Софії у Константинополі (нині - Стамбул).
Сучасний вигляд

Золоті Ворота  відсилають нас вже не стільки до Константинополя (в якому вони також були), скільки до Єрусалима. У старозаповітній традиції вважається, що Месія увійде в цей світ через Золоті Ворота Єрусалима. Книга пророка Єзекіля (44:1-3):

Сказав Господь: ніхто не увійде цими воротами, бо Господь, Бог Ізраїлю, пройшов через них. А щодо князя, то князь сяде в них, щоб їсти хліб перед Господом.

У "Слові про закон і благодать" Іларіона Київського також знаходимо численні спроби поставити в один ряд Київ із Константинополем та Єрусалимом:

Подібний ти до великого Константина... Той із матір'ю своєю Єленою, хрест із Єрусалима принісши, по всьому світу своєму розславивши, віру утвердили. Ти ж із бабою твоєю Ольгою, принісши хрест із нового Єрусалима, Константинограду, по всій землі своїй поставивши, утвердили віру 

Тут князь Володимир порівнюється з римським імператором Костянтином, який визнав християнство державною релігією. Поміж рядків читається, що разом із "хрестом" монархом переноситься і статус до його головного міста: від Єрусалима до Константинополя, з Нового Єрусалима - до Києва.

Золоті Ворота Єрусалима.
Сучасний вигляд

Отож, будь-яка людина, що "книжне учення пожинала" сприймала Київ як рівний дійсно столичним містам, насамперед Константинополю.  Тому уявлення, притаманні Царгороду зокрема і Імперії загалом, інтерполювалися на Київ і підвладні йому землі.
Таким чином, Київ ставав столицею в абстрактному сенсі, а сприйняття інституту держави розмежовувалося від персони.

Та самих ідеологічних інсинуацій, розповсюджуваних через освіту, було замало. В провінціях мусили чітко засвоїти, кому вони підкоряються. Інакше, зі смертю кожного київського князя доводилося б наново примушувати провінціалів до покори. Потрібна була стабільна орієнтована на Київ влада на місцях, про що йтиметься нижче.

"Від роду руського": посилення влади в провінціях

Довгий час племена, що перебували у зоні впливу Києва, були повністю самоврядними політичними утвореннями. Зверхність київської русі над ними була вельми умовною. Кожну таку політію очолював місцевий вождь з числа тутешньої родо-племінної знаті. Як вже зазначалося вище, аби здійснювати свою владу, князь мусив навідуватися до цих вождів, зав’язувати стосунки, знайомити дітей, обмінюватися подарунками, ставити когось на місце збройно, погрожувати і т. п. За такими клопотами проходило ціле життя, яке можна було б провести куди корисніше.
Також треба відмітити той факт, що джерелом влади вождя була племінна громада (або, принаймні, її військова еліта). Це накладало свій відбиток на поведінку та лояльність людини.
Слід додати до цього, що в той час домінувала ідентичність регіонального типу - до своєї локальної землі, регіону, громади. Те, що на чолі племен стояли місцеві вожді без відповідної ідеологічної обробки означало, що кожен з них діє в інтересах, перш за все, свого племені.

Ця проблема була вирішена заміщенням місцевих вождівств намісниками з роду нащадків Володимира Великого.

Русь за великого князя Володимира Мономаха.
Сіверщина та Муромщина підкорюються Чернігову.
Решта - Києву.
Київський та чернігівський князі координують спільні дії.
"Підкрення" реалізується через князів-намісників - синів, молодших братів, племінників

По-перше, всі вони були уродженцями Руської землі і довгий час зберігали лояльність саме до свого регіону.
Сприяло збереженню намісниками "руської" ідентичності те, що вони постійно переміщувалися з однією землі в іншу, ніде не осідаючи. З плином часу княжич займав стіл в Руській землі (тобто, Переяслав, Чернігів, або й Київ). Таким чином, князі народжувалися і помирали в Русі, що зберігало їхню лояльність саме до метрополії.
Згадаймо, що джерелом влади місцевого вождя було саме плем’я. Джерелом же влади руського князя був великий князь київський (рідше - чернігівський, переяславський).
Додамо ще патріархальний характер відносин того часу. Сини та синовці (тобто, взяті під опіку племінники) не сміли виявляти непокору до "старійшин" власного роду.
На додачу до всього цього, з князями-намісниками приходили й інтернаціональні дружини, вірні князям-намісникам особисто.

Забігаючи наперед, зазначимо, що місцеві князі з "дому святого Володимира" починають змінювати лояльність на регіональну, починаючи з праправнуків Ярослава. Якщо правнук мудрого князя Юрій Довгорукий був готовий проміняти всі безмежні володіння в Суздальському Залісссі на один Переяслав Руський, то його син Андрій без клопотань сплюндрував Київ і робив усе для звеличення своєї нової держави - Великого князівства Володимирського.

Великий князь Володимирський Андрій Юрійович.
Син Юрія Довгорукого, онук Володимира Мономаха.
Представник першого покоління дому св. Володимира з неруською ідентичністю

Другим позитивним наслідком реформи було те, що знімалася необхідність для великого князя перманентно їздити країною. Адже тепер правосуддя, збирання данини і мобілізацію війська на місцях здійснювали такі ж природжені князі, у яких "полюддям" займалися батьки й діди (як і у великого князя).

Ще одним важливим фактором зміцнення влади на місцях було запровадження християнської ієрархії та територіального устрою. Київська митрополія була, по суті, ще однією бюрократичною структурою, верхівка якої замикалася на Києві й діяла в його інтересах. Також священнослужителі несли з собою школи і проповіді, де правильно оброблялися голови місцевого населення.

Таким чином, ми маємо лояльний легітимний апарат насильства та управління, що діяв в інтересах Руської землі по всій території імперії.

Вельми показовим в цьому плані є "виступ волхва" у Новгороді, який ніби демонструє вододіл між імперською адміністрацією та місцевими. Наведемо сюжет повністю:

Такий волхв встав був при Глібі [Святославичі] в Новгороді. Говорив ото він людям, і удавав із себе, ніби був він богом, і многих обманув, мало не весь город. Говорив же він, що «я все знаю», хулячи віру християнську; він говорив, що, мовляв, «я перейду по Волхову перед усіма». І стався заколот у городі, і всі йняли йому віри, | і хотіли побити єпископа. Єпископ же [Феодор], узявши хреста і облачившись у ризи, став [і] сказав: «Якщо хто хоче віри йняти волхву — хай за ним іде, а хто ж вірує в хреста — нехай іде до нього». І розділилися [люди] надвоє: князь же Гліб і дружина його стали коло єпископа, а люди всі ішли за волхвом, і стався заколот великий вельми.

Гліб тоді, взявши топір під полу, прийшов до волхва і мовив йому: «То чи знаєш ти, що має бути завтра, а що до вечора?» І він сказав: «Я все знаю». І спитав Гліб: «А чи знаєш ти, що тобі сьогодні має бути?» І він сказав: «Я чудеса великі сотворю». Гліб тоді, вийнявши топір, розтяв його. І упав він мертвим, а люди розійшлися. 

"По цім законі ходіть": перше писемне право

Виразним кроком інституалізації та деперсоніфікації влади стало прийняття Ярославом Мудрим писемного зводу законів "Руська правда". До того часу громади певним чином судили і карали "по справедливості", "по звичаю". Із розвитком ранньофеодальної держави постала потреба уніфікації існуючих практик, що виливалося у прийняття писаних кодексів, джерелом яких і ставали ці звичаї та прецеденти.

Руська Правда в синодальному списку

Контроль за дотриманням закону покладався на апарат, який був уповноважений без присутності князя вести суд і правду його іменем. Тобто, за допомогою написаних на фізичному носії слів, складався ефект присутності князя, яка була раніше необхідна для суду.
Таким чином, київська влада, за допомогою князів-намісників та посадників, озброєних законом, дісталася до всіх необхідних куточків країни.

Висновок

Процес перетворення сфери впливу київських русів на імперію, який розпочав Володимир, завершується за правління Ярослава. Син продовжив та доповнив реформи свого батька, а також здійснив сукупність власних кроків.
До беззаперечних особистих успіхів Ярослава треба віднести ідеологічне оформлення концепту столичності Києва та прийняття першого писемного правового кодексу.
Без сумніву, саме грамотна політика княжого Києва протягом першої половини ХІ століття дозволила стати Київській Русі однією з найбільших європейських потуг свого часу.