Балканські війни великого князя Святослава
За правління першого князя зі слов’янськими іменем офіційний Київ здійснив першу спробу геополітичної гри.

Джерела

На щастя, даний аспект діяльності ранньої русі добре висвітлений у грецьких джерелах. Найповнішим джерелом балканських воєн часів Святослава є "Історія" Лева Диякона. Лев Диякон належав до придворних духовних кіл, займав вищі церковні посади, спілкувався з представниками істеблішменту Імперії. Це надає його оповіді компетентності та достовірності. Від неї ми й будемо відштовхуватися. Для уточнення деталей звертатимемося до інших грецьких хронік та історичних праць.
Для опису геополітичної ситуації у Східній Європі і на Балканах скористаємося трактатом Костянтина Багрянородного "Про управління імперією".
Гірша ситуація із інформацією про військову справу слов’ян із арімії Святослава. Та з огляду на відносну уніфікованість слов’янства, ми можемо переносити повідомлення франкських та грецьких джерел (наприклад, "Стратегікон" Маврикія, чи "Історії лангобардів" Павла Диякона) більш раннього періоду на решту слов’янства (зокрема, підвладних Києву племен) без особливих застережень. Процеси, що проходили у середовищі слов’ян у зоні контакту з греко-римською цивілізацією, як правило, мали місце і у більш віддалених куточках "слов’янського світу", але з "відставанням по фазі". Звісно, точність таких висновків значно менша, ніж прямі свідчення очевидців.
Не забуватимемо і про "мовчазного свідка історії" - археологію.  
             

Меч руського воїна Х століття

Глобальна економіка Х століття

Кров’ю економіки Східної Європи протягом ІХ-Х століття був срібний дірхем, який випускали монетні двори Бухари, Самарканда та Шаша. Ця універсальна і якісна валюта потрапляла в Європу волзьким торговим шляхом Хозарія - Булгарія - Східна Балтія. "Срібний потік" розділявся у Прибалтиці і одна частина його йшла на південь, до Києва (звідки дірхем "розсипався" по Славініях-пактіотах), а друга - на північ, до Скандинавії.
Та близько 950 року срібні копальні центральної Азії починають вичерпуватися і тамтешні держави різко знижують темпи випуску дірхема.

Дірхем, "долар ранньосередньовічної східної Європи".
Самарканд. 910 рік.

"Срібна криза" підривала усталені економічні зв’язки у Східній Європі і призвела до тектонічних змін.
Доходи київської русі від торгівлі значно впали і це змусило їх шукати шляхи компенсації збитків. Цим і пояснюється зростання військової активності русів, які мали намір збагатитися за рахунок воєн.

Найбільшою військовою потугою Причорномор’я в той час були печеніги. Саме в такому сенсі їх розглядає імператор Костянтин Багрянородний. Печеніги, кочуючи в українських степах, представляли серйозну загрозу для віх сусідів і Києва зокрема. Вони завжди мали можливість паралізувати економіку русів: коли руси залишали Київ задля "кормління" у пактіотів, чи для експедиції до Константинополя, печеніги могли атакувати Київ. Або ж, перебити росів під час подолання дніпрових порогів (див. пост минулого тижня). Згідно з зауваженням імператора Костянтина, ані мадяри, ані роси, ані хозари не могли загрожувати імперії, якщо не були в мирі з печенігами.

Найбагатшими країнами того часу (а отже - найкращими для грабунку) були Візантія та волзькі держави - Булгарія та Хозарія.
Новою потугою бачилася дунайська Болгарія - т. зв. Перше Болгарське Царство. Його правителя Костянтин радить називати "басилевсом болгар", тобто ставити в один ряд із правителем Візантії. Це була нечувана честь для монарха-варвара.

Мапа Болгарського Царства.

Військова потуга київської русі

Як ми знаємо (див. пост минулого тижня), Русь Х століття представляла собою конгломерат слов’янських племена на чолі зі спільнотою київських русів.
Очевидно, кияни предствляли собою найбоєздатнішу частину руського війська. Той факт, що вони зуміли стати над Славініями і кормитися за їх рахунок, вже багато про що говорить. Також, з огляду на соціальну привабливість, а отже - престижність, професії руса, до неї залучалися найкращі з дружинників "Славіній". Руси, в силу постійної мобільності та контактів з іноземцями, мали доступ до передових надбань у галузі воєнного мистецтва. Наприклад, ми знаходимо русів-найманців на службі у хозарського кагана та візантійського імператора. Ці факти кажуть про дві речі. По-перше, руси мали можливість вивчати військовий досвід передових держав того часу. По-друге, сама їх присутність у цих структурах свідчить про високі бойові якості русів.
Кількість киян-воїнів, добірних русів, сягала максимум 700-800 бійців. Адже "прокормити" більшу кількість чоловіків, не залучених до господарства, пактіоти не змогли б.

Руський воїн без броні.
Реконструкція Пітера Бітсона.

Також у руському війську перебували племінні дружини "Славіній"-пактіотів, як існували в двох іпостасях: князівській та "вільній". Княжа дружина гуртувалася навколо авторитетного ватажка і вела торгівлю із киянами. Це дозволяло вивищуватися над одноплемінниками матеріально і купувати кращу зброю, спілкуватися із вправними воїнами-русами. Княжа дружина жила за рахунок інших членів спільноти, натомість виконуючи функцію захисту.
Вільні ж дружини комплектувалися на добровільній основі, і доволі часто змінювали склад. Війна не була виключним способом заробітку для таких дружинників. Провести чітке розмежування між двома типами дружин непросто. Вдалий похід "вільної дружини" міг стати путівкою до військової еліти племені, а зубожіння княжого дружинника швидко зводило його до статусу рядового общинника.
Загальний потенціал племені можна оцінити у кількасот осіб - 200-300 чоловіків. Ми не враховували до цього числа рядових общинників, які також непогано володіли зброєю, проте бралися до неї лише в разі крайньої потреби і навряд брали участь у походах київського князя.
Під впливом Києва на той час було не менше шести "Славіній".
Цілком можливим є залучення до руського війська й вікінгів. Зважаючи на доволі малу кількість киян, масштабні морські операції русів у стилі походів 860 та 941 років (на Константинополь) та 913 (на Каспій) не могли б відбутися без залучення вікінгів з руської прабатьківщини. У рамках підготовки до війни, київські князі майже напевне залучали кілька скандинавських ватаг. Виходячи з досвіду великих виправ вікінгів, чисельність залучених варягів можна окреслити в рамках 1-2 тис.
На додачу до вищеописаного, союзниками Святослава у війні були печеніги та угри, які дуже вдало компенсували нестачу кінноти. За численними свідченнями джерел, основна ударна сила київського війська, руси і варяги, мала за сильні сторони піший бій та десантування, але не верхову їзду.

Зведені частини руських воїнів: руси, нормани, слов’яни.
Реконструкція Федорова.

Перебіг війни
Як вже було сказано на початку, в останній третині Х століття Київ стикнувся зі складною економічною проблемою - нестачею арабського срібла. В цій ситуації годилися будь-які можливості для залучення дорогоцінних металів чи інших матеріальних цінностей.
Ідея походу в Болгарію належала грецькому послові у Києві - патрицію Калокіру. Він звернувся до Святослава із пропозицією, аби той зробив набіг на Болгарію. Аби надати своїм словам ваги, Калокір приніс Святославу багато подарунків, а в майбутньому пообіцяв ще більше. Святослав пристав на пропозицію. Щедрі дари від ромеїв та перспектива солідної військової здобичі були хорошою мотивацією.

Зібравши численне військо, київський князь рушив на Дунай.
Болгари якимось чином дізналися про наближення русів і вчасно зібрали військо для відсічі. Та руське військо, висадившись із кораблів, стрімко атакувало ворога і змусило до втечі.
Після цього у війну між "варварами" з ціллю "захисту християн" вирішила втрутитися Візантія. Басилевс Никифор офіційно запропонував болгарам допомогу, а останні з радістю погодилися. Оплачувати послуги русів греки, мабуть, також відмовилися.

Солід Никифора Фоки із зображенням імператора (праворуч).

Таким чином, стає зрозуміло, що візантійська дипломатія просто нацькувала одних сусідів на інших з метою посилення власного впливу.
Очевидно, почуваючись ошуканим, Святослав вирішив залишити Болгарію собі, а також виступити проти Імперії, яка тепер виступала протектором Болгарії.
Тож в ході відновлених бойових дій була підкорена вся Болгарія, а її царська родина - взята в заручники і ув’язнена в місті Преслава.

В цей час у столиці Візантії внаслідок змови було вбито імператора Никифора і влада опинилася в руках Іоана Цимісхія.
Новий басилевс вирішив залагодити загрозливий конфлікт дипломатичними методами. Він пообіцяв "катархонту" (найменування іноземних монархів за грецькою номенклатурою: щось на кшталт "князь князів") Святославу виплатити обіцяну Никифором нагороду за набіг проти болгар, натомість вимагаючи залишити Дунай. Та Святослав, натхненний перемогами, вимагав також викуп за всі міста і за всіх полонених, інакше він обіцяв "прогнати ромеїв з Європи". Тож київський князь рушив на Константинополь.

Аби перехопити руське військо, посилене уграми та болгарами, до "Місії" (тобто, Болгарії) вирушив корпус під командуванням полководця Варди Скліра і йому вдалося завдати кілька поразок окремим частинам руського війська. Та Варда не повинен був заглиблюватися у контрольовану киянами територію. Сам імператор збирав армію в Малій Азії і керував військовими навчаннями в Македонії.

Навесні 970 року сухопутне військо під проводом Цимісхія виступило на Святослава. В той же час, грецька флотилія рушило до гирла Дунаю, аби перекрити руському флоту вихід в Чорне море.
Ціллю було захопити Преславу, - столицю Першого Болгарського Царства - де окупаційними військами командував воєвода Свенкель. Свенкеля Лев Диякон називає "третім за достоїнством у росів" після Святослава.
Руси сподівалися, що напередодні Пасхи ромеї не будуть вести активних бойових дій чи долати великі відстані, тож поява імператора під стінами Преслави стала для них несподіванкою.
Тож грецьке військо взяло Преславу в облогу.

Провівши кілька невдалих штурмів, ромеям таки вдалося захопити місто і звільнити болгарського царя Бориса з полону. Та це було звільненням у лапках. Ще багато років Борис та його брат Роман проведуть у Константинополі заручниками. Тим часом, залишки гарнізону були знищені, а решта русів залишила місто і відійшла до Доростола, де перебував Святослав з основними силами.

Переслідування ромеями русів.
Мініатюра хроніки Іоана Скіліци (кінець ХІ століття).

Втрата цінних заручників сильно похитнула позиції Святослава у Болгарії. Місцеві еліти сприймали його як загарбника і доволі умовно йому підкорялися, поки він тримав у себе царя. Після падіння Преслави бояри почали масово підтримувати Цимісхія, який вдало розігрував карту "визволення", а також мав за "гостя" Бориса.
Ці факти дозволили візантійцям відносно легко зайняти Плиски (першопрестольне болгарське місто) та Дінію.

Вирішальною битвою війни стало протистояння під Доростолом. Руси займали місто, натомість греки розмістилися у власноруч збудованому таборі, оточеному валами і частоколом. Супротивник по черзі намагалися штурмом взяти ворожі укріплення.
В цей час грецький флот зайшов у Дунай. Таким чином, ромеї отримали припаси для власного війська, натомість відрізавши шлях русам до моря. Святослав остерігався зіткнення з візантійськими судами, пам’ятаючи про поразку свого батька Ігоря.

23 липня 971 року Святослав зібрав своїх наближених, аби вирішити, що робити далі. Домовилися до того, що треба пробиватися з боєм.
Та цей план зазнав невдачі: після кровопролитної січі русини опинилися в пастці в чужій країні. Сам Святослав був багаторазово поранений ворожими стрілами й мечами, і втратив багато крові. Загинули "перший і другий після Святослава серед тавроскіфів (тобто, русинів)" - Свенкель та Ікмор.

Після серії невдач, Святослав таки пішов на переговори. На особистій зустрічі князя та імператора було умовлено, що:
1. Руси звільнюють усіх полонених без викупу.
2. Попередні торгові домовленості Києва та Греції залишаються в силі.
3. Руси поступаються усіма територіальними надбаннями на південь від Дунаю.
4. Матеріальне забезпечення війська Святослава при поверненні в "Росію" лягає на плечі імператора.

Переговори Святослава з Іоаном Цимісхієм.
Малюнок К. Лєбєдєва згідно з описами Лева Диякона

Отож, Святослав залишив Доростол і попрямував до Києва.
Та на шляху додому його атакували печеніги. У нерівному бою Святослав наклав головою, як і багато з його воїнів.
Частині армії таки вдалося повернутися додому.

Пам’ятник великому князеві Святославу;
м. Запоріжжя

Згідно з інформацією Іоана Скіліци, разом з "катархонтом" загинули два князі - Несислав і Ярослав.
Наслідував Святославу Зініслав.
Варто зазанчити, що жоден з цих "архонтів" не згаданий у вітчизняному літописі. Та цьому не треба дивуватися. Грецьким джерелам того часу відомо куди більше бічних ліній княжого дому, ніж літописцю. Достатньо згадати племінників Ігоря і Ольги, зазначених у договорі з греками 944 року та "родичів Ольги" з трактату "Про церемонії візантійського двору" Костянтина Багрянородного.

Печатка князя Святослава Ігоровича.
Наявність печаток є серйозним свідченням про державний характер влади в Русі.
Власне Русь тоді обмежувалася Києвом з околицями (див. попередні дописи в блозі) 

Отож, підбиваючи підсумки військовій кампанії Києва у Болгарії, можна сказати наступне.
Вона не була успішною. По суті, від конфлікту виграла лише Візантія, яка повернула собі територію аж до Дунаю. При цьому русини не отримали здобичі у бажаній кількості, а київський князь не опанував нових територій. Натомість, було втрачено багато людей.
Вкидається в очі політична наївність руських еліт, які дозволили собою маніпулювати. Особливо цей факт відтінює холоднокровна, цинічна і далекоглядна візантійська дипломатія.
Тим не менше, це була одна з перших спроб (хоча й невдала) для русинів вийти на геополітичну арену.
До того ж, не була втрачена важлива опція - торгівля з Візантією, яка складала основу економіки киян.