"Вся Руська земля і Чорний Клобук": свої погані Київської Русі

У своїх дописах я чимало ацентував увагу на протистоянні "поля і пасовиська", осідлого і кочового способів життя. Та історія України пропонує нам також досвід мирного співіснування двох моделей економічного господарювання. Починаючи з ХІ столітття, київські князі оселяють на своїх землях кочовиків. Звісно, в обмін на військову службу та вірність.
В рамках системи Київської Русі кочові племена утворили власну екзотичну політію - союз Чорних Клобуків. Про нього і йтиме мова.

Берендеї

Кочовики в контексті оборони південних рубежів

Впродовж довгого часу українські можновладці мали за головну проблему убеспечення своїх володінь та підданих від степовиків. Ще Костянтин Багрянородний зазначав:

Знай, що роси (кияни - мій коментар) повинні мати мир з печенігами... так як печеніги мають можливість, - в той час, коли роси покидають свої сім'ї - напавши на них все знищити і розорити.

Кочовики мали перед осілою державою ряд переваг. Головними були швидкість, маневреність та оперативність. Кочова орда представляла собою рухливу спільноту, в якій чоловіки завжди могли швидко стати до зброї. До того ж, весь мобілізаційний потенціал орди заздалегідь перебував в одній точці. Натомість збір феодального війська значно поступалася в часі. Якщо безпосереднє оточення князя (короля, пана) завжди було готове виступити проти неприятеля, то збір васалів та ополчення в точці збору тривав неприпустимо довго.
Одним з рішень цієї проблеми були запропоновані Володимиром Мономахом превентивні походи в степ. Та вони не давали стовідсоткової гарантії безпеки: всіх ворогів вирізати заздалегідь було неможливо. Тож проблема оперативного реагування на вторгнення кочовиків залишалася актуальною.
Ще одним недоліком європейської військової культури були своєрідні поняття про статус та ієрархію воїнів. Найвправніші, найбагатші бійці складали важку кавалерію. Натомість "стрільці", такі важливі у протистоянні зі степовиками, комплектувалися за залишковим принципом.
Всі ці проблеми давало змогу вирішити залучення на свій бік частини кочовиків.

Великий Степ одну за одною породжував хвилі кочовиків, що тіснили своїх попередників. В той же час степовики були затиснуті з іншого боку Руссю й рано, чи пізно зазнавали від неї поразки. За таких обставин, служба руським князям ставала хорошим виходом з непростої ситуації.
Так, вже на кінець ХІ століття під владу Русі підпадають торки. Розбиті військами Тріумвірів (Ізяслава Київського, Святослава Чернгівського та Всеволода Переяславського), вони перетворилися на підданих Русі, оселених на пограниччі. Для утвердження влади над торками знадобиться ще один каральний похід Володимира Мономаха. Відтоді торки стануть вірними васалами руських князів.

Перемога русинів над торками 1060 року.
Мнінатюра Радзивілівського літопису ХV ст.

Подібну стратегію у відношеннях з кочовиками князі сповідуватимуть аж до ХV століття. Останній великий князь київський Семен Олелькович, розбивши орду хана Саїд-Ахмета 1455 року, приписав полонених до замків князівства з обов'язком нести службу.

На середину ХІІ століття в Пороссі (південна київщина) остаточно формується так званий Чорноклобуцький союз племен. Він викликає цікавість, передусім, тим, що являв собою окрему область - територіальну політичну одиницю, своєрідну автономію кочовиків у складі Київської Русі.

Етнічний склад та формування Союзу

Етимологічно вираз "Чорний Клобук" є дослівним перекладом тюркського "каракалпак", що власне і означає "чорна шапка". Очевидно, що таку назву тюркські васали київських князів дістали за зовнішнім виглядом, найімовірніше - за чорними повстяними капелюхами.
До кінця свого існування Чорні Клобуки залишалися язичниками, тож літописці павсякчас називають їх "поганими". Та кочовики швидко завоювали повагу руських еліт і стали "своїми".
Перед тим, як стати знаними як "Чорні Клобуки", кожне плем'я пройшло власний шлях.
Основним етнічним елементом в союзі були торки, що проживали на всьому руському пограниччі. Під час походу Володимира Мономаха на бунтівних кочових підданих, літописець акцентує уважу, що це були "переяславські торки". Це означає, що існували і якісь інші, "київські", або "чернігівські" торки.
Під 1093 роком вперше згадується місто Торчеськ в Пороссі, який стане столицею чорноклобуцького союзу. З літописним Торчеськом археологи ототожнюють велике городище в 40 км від Білої Церкви:

Состоит оно из большого укрепленного загона протяженностью 1400 м и двух сегментообразных внутренних укреплений. Раскопки Б. А. Рыбакова показали, что это был крупный берендейский город, детинец которого представлял собой руский квартал. Видимо, здесь находилась и резиденция руских князей. На городище обнаружены остатки жилищ, ремесленных мастерских, разнообразный инвентарь: керамика, майоликовые плитки, фрагменты бронзового хороса, шиферные пряслица. Подавляющее большинство археологических материалов датируется XII–XIII вв., что указывает на полнокровную жизнь города Торческа в этот период.
В пределах большого концентра укреплений выявлены следы легких построек, возможно — войлочных юрт, располагавшихся «гнездами». Каждое «гнездо» принадлежало одной большой семье — аилу. Вероятно, это и были те вежи, о которых постоянно упоминает летопись.

Цитата за "Кочевые народы степей и Киевская Русь" П. П. Толочка.

Другим народом, що увійшов до союзу були берендеї. Вперше вони згадуються на службі в теребовлянського князя Василька Ростиславича разом із торками та печенігами. Берендеї були оселені в північному Пороссі, а їх центром було місто Ростовець.

Обладунок Чорного Клобука. с. Ковалі.
За виданням " Кочевые народы степей и Киевская Русь " П. П. Толочка

Цілком імовірно, що слово "берендеї" мало не стільки етнічне забарвлення, скільки політичне. Якщо про печенігів, торків, половців укладач літопису дає розгорнуту етнічну характеристику, то берендеїв згадує ніби мимохідь. Певно, за культурною приналежністю вони були тими самими торками, з яких виділилася окрема орда, названа за своїм лідером на ім'я Берендія. У літописній повісті про осліплення князя Василька присутній торчин з такиим прізвиськом, що свідчить про існування такого імені в торків.

До союзу також входили колись могутні печеніги. Поступово втрачаючи позиції під ударами половців, вони мусили шукати щастя під владою Русі та Візантії.

Четвертим племенем, що стояло біля витоків Чорних Клобуків були ковуї. Про них ми знаємо ще менше за інших. У літописних статтях вони, як правило, виступають як орда в складі Чорних Клобуків.
Окрім згаданих чотирьох племен, літописи також виділяють турпеїв, каепичів та бастіїв. До схожих угруповань можемо віднести дійових осіб "Слово про Ігорів похід" - могутів, татранів, шельбирів, топчаків, ревугів, ольберів.

Цілком природно, кочовики мали на меті встановити з Руссю федеративні стосунки. Натомість князі бачили відносини зовсім по-іншому.
По-перше, вони бачили в степовиках найманців, або ж дружинників (чи військових слуг). На службу приймалися бійці як індивідуально, так і цілими загонами. Прикладом дружинника-тюрка може служити Ольбер Шерошевич на службі в князя Мстислава. Про загони "переяславських торків", "коуїв чернгівських" уже йшла мова.
По-друге, орди мали підкорятися князям на васальних умовах, з прицілом перетворення автономії на династичне володіння Рюриковичів. Спочатку кочовицькі "вежі" віддавалися у "держання" вихідцям із кола степовиків. Та автономістські настрої серед кочовиків змушували київських великих князів запроваджувати в Торчеську повноцінний княжий стіл. 1185 року дуумвіри Святослав (з Ольговичів) та Рюрик Ростиславич поставили над клобуками боярина Романа Недзиловича. Під 1190 роком літопис називає торчеським князем Ростислава (сина великого князя Рюрика), який замістив місцевого "князя" Кундувдия.

Великий князь Рюрик Ростиславич.
Мозаїка київської станції метро "Золоті Ворота". ХХ ст.

З 1146 року починають з'являтися згадки про повноцінний союз племен, який літописець називає "Чорні Клобуки". Під 1169 роком літописець пояснює, хто входив до союзу:

І пішов Мстислав [Ізяславич] до Києва на стіл, ... І тут прийшли до нього берендеї всі, й торки, й печеніги, і увесь Чорний Клобук

Наведемо також цитату зі статті за 1160 рік:

а Рюрик [Ростиславич] пішов із Торчського з Володимиром з Андрійовичем, і з Васильком з Юрійовичем, і з берендіями, і з ковуями, і з торками, і з печенігами.

Загалом, попри утворення союзу, він був внутрішньо неоднорідним, складаючи своєрідну федерацію. Окремі роди і племена боролися за вплив, а київські князі підтримували щоразу інші угруповання. Та борючись проти сепаратистів, претендентів на велике княжіння, або половців, "князі всієї Русі" все частіше розраховують на об'єднані сили Чорних Клобуків. Таким чином, київські еліти перетворювалися на поборників стабільності в Пороському "князівстві".

Перебуваючи у васальній залежності у феодальної держави, Чорні Клобуки самі стрімко феодалізувалися.
Основою суспільства був рід, або по-літописному "чадь". Його формувала сім'я в широкому сенсі, яку очолював визнаний авторитет. У літописах згадується "Бастєєва чадь" з числа коуїв. З часом сім'ї могли розростися і відокремитися в осібну орду.
Згідно з ахеологічними дослідженнями, клобуків умовно можна розділити на кілька категорій: "пастухів", що не мали коней; воїнів-стрільців; важких кіннотників; соціально-політичну еліту.

"Муж сміливий і надобен в Русі": кочовики в армії князів

Як правило, Чорні Клобуки та інші степовики виконували роль легкої кінноти. З цієї ролі випливали і функції кочовицьких полків - сторожа, розвідка, аванград, переслідування суперника.

Шаблі Чорних Клобуків.
За виданням " Кочевые народы степей и Киевская Русь " П. П. Толочка

Чисельно всі Чорні Клобуки напевно сягали до 6-7 тис. бійців. В цьому плані дані як археологічниж джерел, так літописних збігаються.

В кампаніях Ізяслава Мстиславича проти Юрія Долгорукого та великого князя Ростислава Мстиславича проти Ольговичів можемо спостерігати дії Чорних Клобуків у складі руського війська:

проситися чорні клобуки у Мстислава [піти] наперед: «Хай ми поглянемо, княже, чи велика рать?» І Мстислав пустив їх...

Торки ж догнали вози їхні на [річці] Желяні, а війська їхні настигли [недалеко] од [села] Буличів і тут стали сікти їх, а інших руками хватати. 

Як бачимо, степовики виконували роль розвідки, авангарду,  а також переслідування ворога.

Часто бачимо, що Чорні Клобуки виступають у спайці з руськими стрільцями:

Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав, це побачивши,— що вони відходять од них,— послали вслід за ними стрільців своїх, чорних клобуків і русь, і тоді почали вони наїздити в тил полків [їхніх], перестрілюватися з ними

а стрільці руські й чорні клобуки ввертілися в них і взяли їх живих шість сот, а інших же побили багато 

Годилися кочовики і для швидких диверсій. Наприклад, під час протистояння Ізяслава Мстиславича та Володимирка Володаровича:

вдарили [чорні клобуки] на конюхів його, і з них декількох мужів захопили

Під конюхами маються на увазі слуги, що випасали коней. Під час великих виправ військо потребувало паші для коней. Звісно, цим займалися не дружинники  і бояри, а челядь. В умовах військового походу забрати ворожих коней, або зірвати їхній випас - цілком корисна диверсія.

Руський воїн з Чоними Клобуками.
Вид. Osprey

Лаврентіївський літопис оповідає нам наступну історію про конфлікт суздальського князя Михалка Юрійовича з половцями. Князь волів сам (очевидно, в оточенні дружини - важкої кінноти) виїхати назустріч ворогу. Однак берендеї

схопили за повід княжого коня і не дали Михалкові їхати, мовивши: «Не їзди наперед... а ми подамось наперед — бо ми стрільці»

Тут кочовики прагнули виконати татктичну роль авангарду, що цілком узгоджувалося з тогочасним уявленням про військове мистецтво: бій мала розпочати легка кіннота, особливо з огляду на суперника - маневрених та чисельних половців.

Взагалі, половці були основним ворогом Чорних Клобуків. Це не дивно. Саме для для боротьби з їхніми набігами руські князі розпочали кампанію з оселення кочовиків на власних землях. Типовим і буденним прикладом превентивного походу вглиб степу є виправа 1153 року:

Ізяслав одрядив сина свого Мстислава на половців з полками своїми і з усіма чорними клобуками

Нерідко Чорні Клобуки не тільки підтримували ініціативу князів, але й самі шукали нагоди для походу:

ліпші мужі в чорних клобуках приїхали до Ростислава до Рюриковича і стали йому мовити: «Поїдь, княже, з нами на вежі половецькі, нагода тобі є

Проживаючи у Пороссі, Чорні Клобуки першими приймали на себе удар половецьких військ і першими відмобілізовувалися в погоню за обтяженим здобиччю ворогом:

У тім же році прийшли половці многі до [города] Юр’єва. І взяли вони багато веж [чорних клобуків] по [ріці] Роту, і [торчина] Воїбора [Негечевича] убили, який колись Ізяслава [Давидовича] убив. Чорні ж клобуки, зібравшись усі, поїхали вслід за ними і настигли їх на [ріці] Росі. І багато вони побили їх, і здобич усю одібрали од них, і самих захопили більше п’ятисот. Захопили вони також і двох княжичів Сатмазовичів, і інших княжичів.

Прийняли "свої погані" удар і в останні дні існування Київської Русі. Коли монголи рушили на Київ, їх шлях ішов через Поросся:

Царевич Бату з братами Каданом, Бурі та Бучеком направилися в країну русів та народу чорних шапок, і за дев'ять лнів взяли велике містор русів, ім'я якому Манкермен (тобто, Київ - мій коментар)

Згідно з архелогічними дослідженнями, пороські міста Чорних Клобуків брали штурмом, а жителі чинили запеклий опір.

У літописі неодноразово згадуються військові подвиги не тільки загонів Чорних Клобуків, а й їхні воєводи та князі - Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович, Карас Кокай, Воїбор Негечевич, Бастий, Кульдюрей, Чурнай, Кунтувдий. Про останнього в літописі міститься історія, достойна вискобюджетної екранізації.

Київський літопис оповідає про конфлікт торчеського князя Кунтувдия та великого князя Святослава Всеволодовича. Київський князь запросив Кунтувдия на обід і несподівано заарештував. Автор не повідомляє про причини арешту, а нам залишається лише здогадуватися про реальні мотиви Святослава. Тут варто зазначити, що навіть на свої безпринципні часи Святослав Всеволодович бачиться людиною із дуже гнучкою мораллю. Шлях до киїївського столу не в останню чергу йому вистелили 37 клятвопорушень.

Печатка великого князя Святослава Всеволодовича

За Кундувдия заступився співправитель Святослава Рюрик Ростиславич, бо, за словами останнього, торк є "муж сміливий і надобен в Русі". Кундувдия було звільнено. Та гордий воїн не забув наругу над свою честю і прагнув помсти. Кундувдий повернувся не до Торчеська, а знайшов прихисток у половецького хана Тогли.

Кундувдий очолив половецьке військо, що увійшло в Поросся й захопило "вежу" іншого чорноклобуцього хана Чурная. Городок був спалений, жителі забрані в полон разом із двома дружинами Чурная. Затим війська рушили на містечко Боровой, однак, дізнавшись, що наразі в Торчеську сидить син великого князя Рюрика Ростислав, Кунтувдий припинив похід. Очевидно, він не бажав вести війну з сином людини, яка заступилася за нього.
З логіки походу, від якого постраждав лише Чурнай, можемо допустити, що Святослав арештував Кундувдия за наклепом в рамках внутрішньої кочовицької боротьби за вплив у союзі Чорних Клобуків. Похід же був актом помсти.
Конфлікт було вичерпано 1190 року, коли Рюрик Ростиславич підкупив половців і вони видали "політемігранта". Здавалося, що Кундувдий буде покараний за участь у грабіжницькому поході на Русь. Однак, пам'ятаючи про попередні заслуги торчського воєводи, Рюрик надав йому місто Дверей на Росі і Кундувдий продовжив свою службу.

"Вся Руська земля і Чорний Клобук": степові федерати у політичному житті Русі

Як вже зазначалося, чим далі, тим важливішими ставали Чорні Клобуки для київських князів. В якості військової сили степовики були незамінні в боротьбі як проти половців, так і проти сепаратистів: легкі на підйом вправні та жорстокі воїни стали б окрасою будь-якого війська.

Згодом "свої погані" стають і суттєвим політичним гравцем. Саме вони, разом з київським боярство та патриціатом, в багатьох ситуаціях вирішуватимуть, хто "держатиме Руську землю".

Перші роки історичного буття чорноклобуцького союзу пов'язані з діяльністю великого князя Ізяслава Мстиславича. Це був час, коли в боротьбі за Київ зійшлися Ізяслав Волинський (онук Володимира Мономаха, син Мстислава Великого), Юрій Суздальський (aka Долгорукий, син Володимира Мономаха, брат Мстислава Великого) та молодших Ольговичів (старша гілка нащадків Ярослава Мудрого). Ізяслав опирався на підтримку киян, ресурси власного переяславського уділу, частину Ольговичів, брата Ростислава Смоленського, допомогу польських та угорських військ, а також Рязань і Новгород (що побоювалися посилення Суздаля). Юрій Долгорукий та сіверські Ольговичі, окрім власних Заліссся та Сіверщини, могли розраховувати на половецьких, галицьких та грецьких родичів.

Найкраще викликам часу відповідав Ізяслав. Цей князь мав династичні зв'яки із західними країнами, показав себе як гарний полководець, користувався повагою еліт та широких мас. Ізяслав очевидно був готовий продовжити геополітичний та реформаторський курс батька й діда - захист Русі від половців, запобігання сепаратизму, розвиток відносин із Заходом.

1146 року, після смерті великого князя Всеволода Ольговича, кияни запросили на княжіння Ізяслава:

І рушив Ізяслав до [города] Дернового, і тут зібралися всі клобуки і порошами. У тім же місці прислали до нього [послів] білгородці й василівці, так само кажучи: «Піди, ти — наш князь, а Ольговичів ми не хочемо». У тім місці приїхали од киян мужі, кажучи: «Ти — наш князь, поїдь. В Ольговичів ми не хочемо бути як у спадщині. Де побачимо стяг твій, туди й ми з тобою готові єсмо».

Як бачимо, серед жителів Руської землі, ми бачимо не лише звичних киян, білгородців та василівців, а й представників Чорних Клобуків. Вони спільно приймають рішення про запрошення Ізяслава на київський стіл.

Печеніги.
Радзивилівський літопис. ХV ст.

Чорні Клобуки взяли участь у більшості військових виправ Ізяслава. Першою з них став похід на Ольговичів у Сіверську землю:

І коли почули це Ізяслав і Ростислав, що вже нарізно розійшлися половці, почувши [про] них, а [Ольговичі] пішли до Чернігова, то стали вони обидва думати з мужами своїми, і з дружиною, і з чорними клобуками, куди б їм напереріз піти до них. І сказали їм обом чорні клобуки і дружина його, [Ізяслава]: «Туди нам напереріз — до Всеволожа».

Як бачимо, степові васали, разом із братом та дружинниками брали участь у військових нарадах Ізяслава, що свідчить не тільки про їхню корисність, а й вірність.
Порадам Чорних Клобуків не відмовиш у мудрості й доцільності:

кияни, а найпаче чорні клобуки од цього вдержували, кажучи: «Княже! Не можна тобі поїхати до них, тому що ратники наші всі на конях є. А ти до них поїдеш, а він піде перед тобою до Росі, і тобі доведеться, оставивши своїх піших воїв, поїхати услід за ним.

В ході утвердження на киъвському столі Ізяслав спільно з королем Ґезою ІІ завдав поразки Володимирку Галицькому, і Чорні Клобуки також взяли в битві безпосередню участь.

Ґеза ІІ.
Hungarian Chronicon Pictum. ХІV ст

Інша кампанія проти Володимирка була вже не така успішна:

Погані ж, побачивши силу велику Володимирову, убоялися, а Ізяслав був із невеликим військом, а Вячеславів полк до нього не вспів був прийти. І стали чорні клобуки мовити Ізяславу: «Княже! Сила його велика, а в тебе мало дружини. Щоби не перейшов він на нас через ріку! Не погуби нас і сам не погибни! Адже ти наш князь. Коли ти будеш мати силу,— і ми з тобою. А нині — не твій час. Поїдь звідси!» Ізяслав же сказав: «Лучче, браття, помремо тут, аніж сором сесь візьмемо на себе!» Та кияни стали наполягати на нього, кажучи: «Поїдь, княже, звідси!» І, це сказавши, кияни побігли од нього назад, і чорні клобуки побігли звідти до своїх веж. Ізяслав же, це побачивши, сказав дружині своїй: «Уже мені доїхати тільки з чужоземцями, з уграми і з ляхами. А моя дружина вже перелякана». А тоді й сам він побіг звідти...

І через те все військо Ізяслава вціліло, а вони не одважились услід за ними погнатися. Ізяслав же прибіг до Києва  

Деякі історики бачать в даному епізоді "зраду" Чорних Клобуків. Однак, особисто я бачу тут тільки чесність. На додачу, "погані"  не були у своїй думці одинаками: кияни також радили відступити й відкласти бій до кращих часів. Звернімо увагу й на зауваження літописця: "через те все військо Ізяслава вціліло".

Шолом, кольчуга та шабля з кургану Липовець

Загалом, бачення ситуації киян і Чорних Клобуків виявилося правильним. Зберігши армію, Ізяслав зумів через рік завдати Юрію Долгорукому нищівної поразки на річці Руть. Важливу роль відіграв перехід на сторону Ізяслава киян і Чорних Клобуків. Як вони і обіцяли, "Коли ти будеш мати силу,— і ми з тобою.".

Після смерті Ізяслава Мстиславича ("І плакала по ньому вся земля Руськая, і всі чорні клобуки, яко по цесареві і володареві своєму, а найпаче ж, яко по отцю"), а затим - і Юрія Долгорукого, Чорні Клобуки підтримали брата й соратника Ізяслава - Ростислава:

У той же час Ростислав прийшов із Смоленська до Києва. І кияни всі вийшли з радістю великою назустріч своєму князю, і так були йому раді всі. І вся земля Руськая, і всі чорні клобуки обрадувалися, що Ростислав прийшов у Київ.

І не тільки словом "погані" вітали князя. Коли права Ростислава не визнали Ольговичі,

Рушив Мстислав [Ізяславич] із [города] Володимира військом своїм [і] з галицькою поміччю, а Рюрик [Ростиславич] пішов із Торчського з Володимиром з Андрійовичем, і з Васильком з Юрійовичем, і з берендіями, і з ковуями, і з торками, і з печенігами.

В боротьбі князівських угруповань між собою кочовики не забували і про свій інтерес. Аби отримати підтримку пороського воїнства, князі мали надавати маєтності:

була серед берендичів зрада: вони бо удавали, що мають намір битися, приїжджаючи до города, а входили в словесні зносини одні з одними. Призвідцями ж сьому були: Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович і Карас Кокій. І вони ото захопили були боярина Кузьму Сновидича з хлопцем, які заготовляли покорм, і послали хлопця Кузьминого вночі, написавши йому свій знак [і] сказавши йому: «Іди в Білгород до Мстислава і скажи йому так: «У нас до тебе, княже, єсть і добро, і зло. Коли будеш ти нас [так] любити, як ото любив нас отець твій, і по городу нам даси по ліпшому, то ми на сім одступимо од Ізяслава (з Ольговичів - мій коментар)».

Треба сказати, що будь-які еліти, в тому числі руські бояри, намагалися отримати маєтності та привілеї від монархів. Тож на їхньому фоні "кращі мужі" Чорних Клобуків бачаться цілком пристойними феодалами.

Після смерті Ростислава Мстиславича кияни знов запросили людину, що продовжила б політику попередника. Цією людною був Мстислав Ізяславич. Як і Ростислав, він був соратником свого батька Ізяслава, а по смерті останнього - став фактичним співправителем дядька. І знову кияни та Чорні Клобуки були одностайні в своєму виборі:

кияни, й чорні клобуки від себе послали.. . І з’єднався Мстислав із ляхами і з Ярославом галицьким, і пішов Мстислав до Києва на стіл... І тут прийшли до нього берендеї всі, й торки, і печеніги, і увесь чорний клобук

До цього періоду належить рідкісний прецедент "невірності" Чорних Клобуків. 1169 року проти Києва виступили майже всі підвладні землі. Тож не дивно, що кочовики не хотіли йти на вірну смерть:

І прийшла вість Мстиславу, що Гліб [Юрійович] перебрідає на сю сторону [Дніпра] з половцями, а до Давида більше підмоги прибуло. І дав знати [про це] Мстислав братам своїм, і брати сказали йому: «Осе од нас вої розійшлися, а сим більше підмоги приходить. А чорний клобук обманює нас.

Того разу Київ вперше було взято штурмом і пограбовано. Взяти реванш за ганебну поразку Русі судилося ве іншому Мстиславу - синові Ростислава Мстиславича. Він завдав нищівної поразки полкам Андрія Боголюбського, чим заслужив повагу як русинів, так і Чорних Клобуків:

Не було ж тої землі в Русі, котра б його не хотіла і не любила... Не може вона забути доблесті його, і чорні клобуки всі не можуть забути ласки його.

Князь Мстислав Ростиславич Хоробрий.
Худ. Юрій Журавель

Опісля в єдиному фронті Чорних Клобуків та київського нобілітету намітився розлам.
Степовики й надалі підтримували клан Ростиславичів та їх поточного лідера - Рюрика. Натомість кияни воліли бачити на великому княжінні Святослава Всеволодовича з Ольговичів. В результаті короткотривалого збройного конфлікту Рюрик Ростиславич завдав поразки Святославу. Однак втримати столицю можливості не було: переможцеь просто не зміг би збудувати конструктивні відносини з київським боярством. Сторони досягли компромісу, згідно з яким встановився дуумвірат:

Отож, обдумавши [і] з мужами своїми порадившись, — бо Святослав був старший літами,— він урядився з ним і одступив йому старшинство і Київ, а собі всю узяв Руську землю.

Період співправительства представників двох найсильнишіх руських династій характеризується відносною політичною стабільністю, регулярними перемогами над половцями.

1202 року Чорні Клобуки підтримали Романа Галицького (сина Мстислава Ізяславича) в боротьбі за Київ. Це була непересічна подія - степовики зазвичай виступали на стороні діючого великого князя, або когось із його соратників. У вирішальний момент, поки тривала мобілізація полків київського князя Рюрика для походу на Галич, Чорні Клобуки перейшли на сторону Романа.
Надалі вся київщина вітала Романа як свого правителя, а кияни відчинили перед "цесарем в Руській землі" Подільську браму.

Чорні ж клобуки скупчились і приїхали до Романа. І з міст руських їхали люди до нього... І відтворили кияни ворота Подольськії...

Післямова

Чорні Клобуки стали важливим фактором у політиці київських князів. З одного боку, вони утворили міцний щит на шляху половецьких набігів вглиб території країни. З іншого, мобільне військо кочовиків завжди було під рукою, аби виступити проти надміру аміційного претендента на велике княжіння, або приборкати сепаратиста. Не варто забувати і про тактичну грамотність тюркських воєвод.
"Каракалпаки" стали невід'ємоню частиною політичного життя. Та їхній вплив не обмежувався навіть роллю простого князівства на кшталт Волинського, чи Рязанського. Перебуваючи в безпосередній близькості до столиці держави, вони мали змогу впливати на центральну політику. Солідаризуючись із київським боярством та патриціатом, Чорні Клобуки фактично виступали джерелом влади того, чи іншого великого князя. Варто зазначити, що вони самі ніколи не виступали самостійними ініцаторами переворотів, хоча підтримували в цьому киян не один раз.
Політична грамотність степовиків викликає виключно повагу: вони підтримували найбліш прогресивних та вигідних для Русі постатей. Чорні Клобуки активно і послідовно пітримували Ізяслава Мстиславича (продовжувача справи Володимира Мономаха і Мстислава Великого), Ростислава Мстиславича (брата і соратника Ізяслава), Мстислава Ізяславича (племінника і співправителя Ростислава, сина Ізяслава), Ростиславичів (як єдину силу, здатну подолати Андрія Боголюбського і швидко повернути Києву його велич), Романа Мстиславича (видатного політика і наступника свого батька Мстислава Ізяславича).

Історичний шлях Чорних Клобуків став самобутньою складовою буття Київської Русі, без якої середньовічну історію України важко уявити.

"Стійкість, якої до цього ніхто не чув": битва на Калці

Ця битва, що відбулася навесні 1223 року між об'єднаними військами українських князівств і половецьких орд, з одної сторони, та монгольським корпусом, з іншої, стала непересічною подією світової історії. У протистоянні зіткнулися принципово різні світи, які різнилися у соціальній, політичній, культурній та військовій сферах. З європейського боку була зібрана мілітарна потуга з території, вдвічі більшої за Священну Римську імперію. Азію представляла добірна армія на чолі з кращими полководцями того часу.
Відгомін "битви між двома струмочками" було чутно від Рима до Пекіна, від Риги до Багдада.

Pax Mongolica та Pax Ruthenica на початку ХIII століття

Як було зазначено, у битві на Калці зійшлися в двобої засадничо різні супротивники. Зокрема, це унаочнюється в державах, що брали участь у битві з обох сторін.

Постання монгольської імперії

На рубежі ХІІ-ХІІІ століть кочові племена на північ від Китаю об'єднуються в "державу", на чолі якої під іменем Чингісхана стає вельми непересічна особистість - Темуджин. Він зумів запропонувати підданим та союзникам чітку та правильно вмотивовану програму дій.

План полягав у підкоренні євразійських степів (населених кочовиками) та осілих сусідів, а згодом - і всього світу.

Проголошення Тимуджина великим кааном.
Перська мініатюра зі "Збірника літописів" Рашид-ад-Діна

Навіщо? Відповідь на це запитання лежить в площині економіки. Екстенсивне кочівництво не було взмозі забезпечити людям гідне життя. Тому треба було відняти блага у тих, в кого вони були - у китайців, хорезмців, персів, арабів, русинів тощо. Та для того, щоб примусити їх віддати продукти - хліб, технології, предмети роскошу, - треба було мати сильну армію, яку Чингісхан волів набирати з таких же кочовиків, як і монголи (кипчаки, алани та інші).

Очікуваним союзником великого каана (такий титул отримав Темуджин) у нелегкій справі завоювання світу стало азійське купецтво. Останнє бачило чимало вигоди у подоланні міждержавних кордонів на всій протяжності Великого Шовкового Шляху. Монголам також був вигідний цей "союз" - купці багато подорожували, тож знали звичаї майбутніх супротивників, рівень їхнього економічного, наукового та мілітарного розвитку.

Монголи у всіх сферах життя - адміністративній, військовій, інфраструктурній - створили чітку ієрарархію та налагодили залізну дисципліну. У підкорених землях призначалися монгольські чиновники ("баскаки"), проводилися переписи населення з метою оподаткування, запроваджувалася централізована поштова система. Серед завойованих народів формувалися промонгольські партії з середовища місцевої знаті.
У розбудові імперії монголам дуже прислужився досвід сусідів, що мали більш розвинену культуру та держатворчий досвід: тангути, чжуньчжерці, китайці, хорезмці, перси, араби.

Бій монголів з китайцями

Отож, на початок 20-х років Монгольська Імперія являла собою централізовану поліетнічну державу, яка стрімко розширювалася. І хоча реальними надбаннями Темуджинових воєн поки що стали тільки Середня Азія та Північний Китай, "пси Чингізхана" вже здійснили вторгнення в Іран, кавказські держави і вийшли в українські степи. Експедиційний корпус під проводом кращих полководців імперії -  нойона Джебе та богатира Субедея - вже отримав наказ дійти до Києва.

Русь доби роздробленості

Централізованій азійській імперії протистояла Київська держава, що була типовою клаптиковою імперією феодальної Європи.
По суті, вона являла собою конгломерат князівств, утворених внаслідок дії приципу подільного спадку (див. Фрагментація Русі в європейському контексті). Деякі з князівств очолювалися окремою династією, вели власну політику, включали в себе менші княжіння і де-факто утворювали повноцінні держави: Київське, Галицьке, Чернігівське, Володимиро-Суздальське, Рязанське, Полоцьке, Смоленське. Деякі землі мали республіканський політичний устрій - Псковська та Новгородська землі - але на міжнародній арені також виступали як князівства-монархії.
Також до складу країни входили численні екзотичні політії на кшталт напівавтономних Чорних клобуків, Болохівщини,  карелів (чиї вожді "валіти" посідали чільне місце серед новгородського боярства) тощо. Своєрідною аналогією тогочасній Київській Русі може служити Священна Римська Імперія з її численними королівствами, герцогствами, курфюрствами та вільними містами.

Київська Русь.
Кольоровим виділено князівства - учасників битви на Калці

Більшість українських князівств представляли собою монархії, які були суттєво обмежені місцевою аристократією. В цьому немає нічого особливого - емансипація феодалів була звичною для тогочасної Європи.
Особливо сильним нобілітет був у Галицькій та Київській землі. На Волині та Сіверщині владний паритет був на боці князів.

Після тривалих усобиць першого десятиліття ХІІІ століття, в країні було досягнуто умовної стабільності. Династія смоленських Ростиславичів змогла утвердити своїх представників у більшості ключових князівств. Київський стіл вже проятгом десяти років посідав Мстислав Старий. Його двоюрідний брат Мстислав Удатний опанував Галицький "златокований" стіл. Уділом молодших Ростиславичів була Смоленська земля. Регулярно вдавалося нав'язати "свого" князя й Новгородській республіці.

В цей же час, волинські Мономаховичі все ще були пригнічені передчасною смертю патріарха свого роду - Романа Великого. Волинь представляла собою сукупність малих князівств без особливих ознак внутрішньої соборності. Дрібні князі тяжіли до союзів з більш сильними державами, зокрема галицькою.

Сіверська земля також переживала внутрішнє дробнення, однак сильний гуртівний вплив здійснювала солідарність місцевого роду Ольговичів, які регулярно збиралися разом, аби виробити спільну позицію, і часто виступали єдиним фронтом. Цілісність Сіверщини навіть витримала тяжке випробування зміною династії в стольному граді - Чернігові, де вокняжився Рюрик зі смоленських Ростиславичів. Проте Ольговичі так укорінилися в менших уділах і так послідовно відстоювали свої інтереси, що Рюрик так і залишився весільним генералом в чужій землі.

Столиця Сіверщини вважалася одним із центрів давньої Руської землі (у вузькому сенсі) і чернгівський князь завжди був у числі найбільш шанованих і авторитетних князів.
На той час головою дому Ольгвичів і чернігівським князем був Мстислав Святославич. Той факт, що Ольговичів довгий час не змагалися за Київ, говорить про те, що вони визнавали за Мстиславом Старим право на Київ і сюзеренітет над всією Руссю.

Тим не менше, Київська Русь не була простим конгломератом земель. Ряд політичних, звичаєвих та суспільних надбудов забезпечував відносну єдність "клаптиків"-уділів, різних за політичною культурою, етнічною та соціальною структурою.

Першим об'єднавчим фактором був династичний. Усі династи Київської Русі мали спільного патрона - Володимира Великого, а також численні шлюби між представниками різних гілок дому Рюриковичів.

Спільний родоначальник всіх руських династій
Володимир Хреститель

Тож княжіння, що були династичною власністю, поки що передавлися у спадок в обмеженому колі "своїх". Всі удільні держави були поєднані династичною унією.
Другим фактором була спільна релігійна ієрархія. Церковна ієрархія була паралельною, поруч із державною, структурою влади, яка незважаючи на феодальні кордони була одним цілим - Київською митрополією.
Також важливою для єдності держави була роль Києва як столиці. Це підкреслюють різнопланові джерела. Незважаючи на занепад центральної влади та зростання потуги регіональних центрів, Київ надалі залишався політичним, культурним, сакральним та символічним центром і метрополією для всіх провінційних земель.

Наведемо кілька цитат з різних джерел, аби підтвердити, що сучасники бачили Київ столицею Русі.
Отож, візантійський історик Іоан Кіннам пише:

Є в Тавроскіфській країні місто Кіова, котре перевершує всі міста, побудовані там, і є митрополією цього народу, адже сюди прибуває архієрей з Візантія. У міста є й інші привілеєї старшинства. 

Прямо столицею Київ називає папський дипломат Планно Карпіні. Описуючи вторгнення монголо-татар, він зазнчає, що загарбники

... зруйнували міста й замки, взяли в облогу місто Київ, що було столицею Русії...

Йому вторить Ц. де Бредіа:

Баті в той же час підкорив собі землю Туркмен і землю Кангітів, а також Велику Куманію, а також Русію, і захопив столицю її Київ - місто дуже велике й відоме. 

Київ та його "пригороди" були місцями проведення княжих снемів - загальнодержавного дорадчого квазіінституту (детальныше див. Фрагментація Русі в європейському контексті), що також посвідчувало ексклюзивний статус столиці. Найчастіше снеми збирав київський князь за ініціативи одного зі "старших князів". До "старших" належали київський, чернігівський та переяславський князі, але на ХІІІ століття Переяслав поступився цим привілеєм Галичу.

Княжий з'їзд.
Мініатюра Радзивіллового списку

Таким чином, можемо сказати, що Київська Русь напередодні знайомства з монголами була сильно фрагментваною і децентраліованою державою. Проте завдяки функціонуванню ряду інститутів вона мала змогу концентрувати свої сили та згуртовувати регіональні потуги навколо центру.

"Дійти і до самого міста Кивамен": Рейд Субедея і Джебе

Навесні 1220 року майже вся Середня Азія була підкорена Чингісханом. Поки сам каан доводив до логічного кінця завоювання Хорезму, його найкращі командувачі Джебе і Субедей (звані "псами Чингіса") були відправленні з походом у Північний Іран. Метою виправи була погоня за хорезмшахом Мухамедом, який рятувався втечею від вторгнення монголів у власну країну. Та полонити Мухамеда не судилося: він помер власною смертю взимку 1220-1221 рр.

Після цієї звістки Чингісхан послав "псам" нове розпорядження:

...Субедею багатуру дійти до одинадцяти країн і народів: Канлин, Кибчаут, Бачжигит, Оросут, Мачжарат, Асут, Сасут, Серкесут, Кешимир, Болар, Лалат, перейти через повноводні річки Іділ та Аях, а також дійти і до самого міста Кивамен-кермен.

Під "Кивамен" мається на увазі Київ. Цитата за "Сокровенним сказанням" монголів.
В той же час, Субедей, згідно хроніки Юань-ши,

 попросив милості дозволити йому підкорити країну Кін-ча...

Під "Кін-ча" мається на увазі Куманія, або ж половецькі Орди.

Наказ, виданий Джебе, уточнював мету походу:

Імператор направив гінця прискорити Джебе із покаранням кипчаків

Цитата за "Життєписом Ісмаїла".

Очевидно, сил двох темників, тобто командувачів десятитисячних загонів, було недостатньо, аби підкорити території від Ірану до Києва. Майже напевне, ми маємо справу з "розвідкою боєм", яка мала передувати вторгненню основих сил.

Богатир Субедей.
Китайський малюнок

Таким чином, виконуючи повеління каана, корпус рушив через Кавказ Дербентським шляхом - одним з відгалуджень Шовкового шляху. На шляху до Києва монголи вчинили погром Грузинського царства. Надалі Джебе і Субедей приводили до покори міста вздовж Дербентського шляху, аж поки на їх шляху не стало об'єднане військо половців (кипчаків, або куманів) та ясів (аланів). Половців очолював Юрій Кончакович.
Надалі пряма мова надається перському хроністу Рашид-ад-Діну:

Коли монголи дійшли до області Аланів, де населення було численним, то воно разом з кипчаками дало бій монгольському війську, і жодна зі сторін не взяла гору. Тоді монголи сказали кипчакам: "Ми і ви - одного племені і одного роду, а алани вам чужі. Ми з вами укладемо договір, що не завдамо одне одному шкоди, ми дамо вам з золота і одягу те, що захочете, нам же залиште аланів". При цьому, вони послали кипчакам багато всякого добра. Кипчаки повернули назад. Монголи отримали перемогу над аланами... Кипчаки, сподіваючись на укладений договір, без страху розійшлися по своїм областям. Монголи несподівано напали на них і перебили всіх, кого знайшли...

Таким чином, половці були покарані за політичну недалекоглядність.

Після погрому половців, монголи відійшли "у вежі свої" (за Іпатіївським літописом), тобто у підкорені міста, в тому числі кримські. Як оповідає арабський автор Ібн Аласір, монголи зокрема захопили Судак.
Та місія, покладена Чингісханом на корпус, ще не була вповні виконана. Велика кількість половців урятувалася і була готова битися за свій життєвий простір, а великий каан чітко указав кінцеву точку походу - Київ.

"Лучче б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй"

Після розгрому половці були змушені тікати. Цілком очікувано вони звернулися за допомогою до руських князів.

Починаючи з самої появи половців в українських степах, між представниками руських і половецьких княжих родів укладалися династичні шлюби.

Згадаймо лише найвідоміші з таких. Наприклад, дружиною великого князя київського Святополка Ізяславича була Олена Тугорканівна. На дочці хана Оссолука був одружений Олег Святославич - патрон клану Ольговичів. Мав за третю дружину половчанку і Володимир Мономах.

У період, що ми розглядаємо, на дочці половецького хана Котяна був одружений галицький князь Мстислав Удатний.
Мстислав Галицький був сином визначого князя Мстислава Хороброго, який 1174 року завдав поразки провінційним князям під стінами Вишгорода.

Удатний галицький князь був представником панівного клану Ростиславичів і, без сумніву, кращим полководцем тогочасної Русі. Починаючи з малого торопецького уділу в тіні старших родичів, Мстислав згодом зробив собі ім'я й зайняв один з найпрестижніших руських столів. Сопчатку він був посаджений у Новгороді як компромісна фігура. Він вдало скористався можливостями, що давало новгородське княжіння: хоча реальної влади князь в республіці не мав, проте міг очолити сильне військо й показати себе як командир і воїн. Після запрошення в Новгород, Мстислав на чолі місцевого війська розгромив численну армію великого князя володимирського Всеволода. Ця битва, іменована Ліпицькою, навіки вкрила його славою. Після такого Мстислав, завдавши поразки полякам та угорцям, утвердився в Галичі.

Отож, після вторгнення монголів у половецькі кочовища, хан Котян звернувся до свого зятя з проханням про допомогу. За ініціативи Мстислава Удатного, Мстислав Романович Київський скликав снем у стольному місті:

Тоді бо Мстислав Романович був князем у Києві, а Мстислав Святославич у Ковельську і в Чернігові, а Мстислав Мстиславич Удатний у Галичі, — це ж були старійшини в Руській землі. А Юрія Всеволодовича, князя великого суздальського, не було на тій раді. Се ж іще молоді князі: Данило Романович, Михайло Всеволодович, Всеволод Мстиславич київський та інших багато князів... А Василька Романовича не було, бо він, молодий, лишився у Володимирі (Волинському).

Як бачимо, укладач літопису підкреслив статус провідних українських князів - київського, чернігівського та галицького, величаючи їх "старійшинами". Наголошено на відсутності володимиро-суздальського князя.

Перебіг з'їзду в загальних рисах занотував літописець:

говорили половці руським князям: «Якщо ви не поможете нам, то ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». І була рада всіх князів ... і нарадились вони так: «Лучче б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй».

Вирішальною була промова Мстислава Галицького, який наголосив на тому, що монголи включать куманів у своє військо і стануть сильнішими, якщо не надати половцям допомогу зараз. Як оповідає "Хроніка Лівонії" Генріха фон Летланда, "пішов заклик по всі Русії битися з татарами".

Тож було вирішено вийти ворогу назустріч і дати монголам бій в степу. Розпочалася мобілізація дружин з усіх підвладних українським князям земель. Суздальський князь саботував мобілізацію і тамтешні полки на битву не з'явилися.

Військо рушає в похід.
Рекнострукція О. Федорова

Проміжною метою було з'єднати окремі загони біля переправ (Олешшя, Протолча) і форсувати Дніпро. З Києва рушили дружини київської, смоленської та сіверської землі. З заходу кінно мали підійти галицькі та волинські полки, зі сходу - курські та трубецькі. Частина галичан та, імовірно, бродників мала підійти на човнах, спустившись по Дністру в море й Дніпром дійти до Хортиці.

В той же час, монголи мали намір виконати наказ свого каана і рушили "в країну русів".

Монгольських полководців не тішила ситуація, коли половці та русини об'єдналися для відсічі. Було зроблено спробу роз'єднати союзницькі лави, зігравши на суперечностях та старих образах - як і в попередній виправі проти аланів. Русинам направили послів зі словами

ми вас не чіпаємо, ні градів ваших, але йдемо на своїх конюхів, на половців... чули, що вам вони теж багато зла зробили. За те також їх б'ємо. 

Цитата за Новгородським Першим літописом Синодального списку.
Бачимо, як стрімко "деградували" половці від "одноплемінників" до "конюхів". Та князі, можливо навчені досвідом союзників, не зважили на брехню монголів і послів стратили.
Через два тижні монголи прислали ще одне посольство:

Ви на нас ідете, нехай розсудить бог між нами

Союзницьке військо зібралося на Протолчому Броду біля о. Хортиця, і вперше здалеку побачила монгольську армію.

Монгольське військо: озброєння, тактика, склад

У централізованій монгольській державі армія будувалася на регулярній основі. Подібно до інших сфер життя, в армії панувала жорстка ієрархія, карність та дисципліна. За свідченням Планно Карпіні,

Чингісхан наказав, щоб на чолі десяти стояв один, на чолі десяти десятників стояв один, котрий є сотником, на чолі десяти сотників - один тисячник, а на чолі десяти тисяч поставлено одного, і це називають вони "тумен". На чолі війська ставлять двух командувачів, або трьох, але так, що вони підкорюють комусь одному.

Вищий офіцерський корпус формувався з людей, що відбули службу в гвардії каана. Під час війни діяла колективна ввідповідальність підрозділу. Якщо біг один - страчували десяток, якщо десяток - страчували сотню.

Основні бойові підрозділи кочовиків ділилися на два роди військ - важку та легку кінноту.

Монгольські лучники.
Перська мініатюра. "Збірник літописів" Рашид-ад-Діна

Більшість вояків мала за зброю лише кілька луків та сокиру, рідше - спис.
Більш заможні використовували клинкову зброю - мечі, шаблі, а також обладунки для себе і коней. Обладунки могли бути легкі - шкіряні, - або важкі -  металеві. Останній тип захисного озброєння описує Карпіні в своїй "Історії монголів":

Лати (тобто, металевий обладунок) мають чотири частини; одна йде від бедра до шиї...а від рук і нижче облягає тіло по колу... позаду вони кладуть інший шматок, що йде від шиї до того шматка, що йде по колу; на плечах ці два шматки, передній і задній, прикріплені пряжками до залізних наплечників... Шолом же залізний, або мідний, а частина захисту шиї - шкіряна... І вони змушують все це блестіти так, що людина може бачити своє обличчя.

Монгольська важка кіннота.
Перська мініатюра. "Збірник літописів" Рашид-ад-Діна

Кожного року паралельно з облавними полюванням та ханськими ловами проводилися військові навчання, де відпрацьовувалися тактичні прийоми. Так описує процес полювання Вільгельм де Рубрук:

... вони збираються у великій кількості, й оточують місцевість, про яку вони знають, що там звірі, й поволі наближаються одне до одного, аж поки не замкнуть звірів ніби в колі. Потім пускають в них стріли.

Такі дії повторюють один з тактичних прийомів монголо-татар - охоплення супротивника з флангів великою кількістю кінноти й вихід у тил з подальшим розстрілом ворога. Тільки на полюванні жертвами були звірі.

Битва монголів проти хрестоносців, поляків та німців.
"Легенда про святу Ядвігу"

Людей же заманювали в засідку таким чином:

кожен кидає в супротивника три-чотири стріли... відступають до своїх; це вони роблять заради обману, щоб ворог їх переслідував до місця, те вони влаштували засідку... вони оточують ворогів і таким чином ранять і вбивають.

Чингізхан запровадив ефективну розвідку та інтендантську службу, яка займалася забезпеченням бойових підрозділів усім необхідним - зброєю, їжею, одягом, житлом.
Вже згадувалося про поштову службу: своєчасне отримання інформації дозволяло здійснювати великі операції та координувати окремі корпуси без відриву від ставки.

Монголи кидають гранати.
Японський сувій

Завдяки завоюванням, монголи отримали доступ до передових наукових досягнень Сходу. Зокрема, використовувалася метальна артилерія, арбалети, примітивна вогнепальна зброя, "грецький вогонь", високотехнологічні обладунки для людей і коней. Проте перелічені речі не були залучені до битви на Калці, окрім обладунків.

Варто зазначати, що в армію рекрутувалися не тільки власне монголи, а й представники інших народів. Так було і після битві на Калці. Принаймні, невдовзі після неї Субедей направив Чингісхану прохання,

щоб тумени з обоків, меркітів, найманів, кіреїв, кангли та кипчаків зійшлися в єдину армію

Цитата за "Життєписом Субедея". Певно, ці нещодавно підкорені народи виступали як допоміжні загони і мали власну традиційну військову структуру, а після походу мали бути реорганізовані за імперським зразком.

Монгольска армія, що увірвалася в причорноморські степи, являється перед нами, як квінтесенція передових досягнень всього східного світу.

Русько-половецьке військо

Як писалося вище, Київська Русь була типовою середньовічною феодальною імперією. Руське військо, що виступило проти монголів було сукупністю збройних сил окремих великих земель. У битві взяли участь полки Київсько-Смоленської, Чернгівської та Галицької "держав", а також волинські князі.

Основу війська кожної землі складалося з ополчення різних станів - князів, бояр та непривілейованих верств населення (смердів, міщан).

Князі поділялися на повноцінних князів-господарів та князів-"підручників". Перші очолювали сильні князівства-"держави" і були реально суверенними володарями. Таких князів західні хроніки іменують королями ("rex"), або "великиими князями" ("magnus dux").

"Підручники" ж мали уділ з волі старшого родича і повинні були йому підкорятися.

Волинська земля представляла собою конгломерат малих княжінь, які хоча й не були комусь "підручниками", але сильно здрібніли. Тим не менше, об'єднані сили волинських князів представляли собою помітну силу.

Також існували служиві князі - члени роду Рюриковичів, які не отримали власного уділу і не мали вибору, окрім як перебувати в оточенні удільних князів.

Навколо удільних князів гуртувалися особисто вірні дружинники - професійні воїни, найманці, іноземні авантюристи, служиві князі. Це була своєрідна гвардія князя. Вони, разом із удільними князями та земельним боярством, утворювали військову еліту.
Дружина умовно поділялася на "старшу" й "молодшу". Якщо "старші" дружинники являли собою аналог західноєвропейського рицаря, то "молодші" - гриді, дітські, отроки -  поповнювали ряди пахолків, слуг та "стрільців".

Князь на чолі дружини.
Мініатюра "Сказання про Бориса і Гліба". Сильвестрівський збірник

Бояри-феодали представляли політичну, адміністративну та військову верхівку конкретного регіону. Маючи на території князівства судові та управлінські посади, "отчини" (спадкові маєтки) та "держання" (пожалування князя), вони жили регіональними інтересами. Це відрізняло їх від дружинників, які бачили джерело всласного успіху в князеві. Та межа між земельним боярином і дружинником була вельми умовна: дружиннки отримували від князя наділи й осідали на землі, укорінюючись у князівстві. Натомість боярські діти поповнювали лави дружинників.

Багаті бояри могли також виставляти військових слуг та дружинників.

Князь на чолі війська.
Мініатюра Радзвілівського списку

Про ополчення міщан та селян в контексті битви на Калці говорити сенсу нема: для походів у степ воїн повинен був йти "одвуконь". Таке собі дозволити могла тільки еліта.

Дисциплінованість і керованість подібних формувань були вельми умовними. По суті, на полі бою військо розпадалося на конгломерат дружин під проводом власного ватажка-князя.

Озброєння воїнів українських князівств було типово європейським, але з помітним впливом з боку кочового сходу.

Князі, дружиннки та бояри мали на озброєнні клинкову зброю - мечі та шаблі. Археологічні матеріали дохристиянської епохи, коли в могилу воїна ще клали зброю, свідчать, що часто бійці мали і шаблю, і меч.

Мечі ХІІІ ст.
Ілюстрація з книги "Древнерусское оружие. Книга 1. Мечи и сабли" Кірпічнікова.

Це означає, що вони користувалися ними в залежності від ситуації та володіли фехтувальними прийомами для обох клинків.

Використовувалися й інші види наступального озброєння - булави, сокири, кистені, списи, кинджали. Основною зброєю дальнього бою був лук.
Голову воїна захищав шолом конічної, або сфероконічної форми із напівмаскою (або маскою - "личиною"), що прикривала верхню частину обличчя й ніс.

Княжі шоломи пишно оздоблювалися, прикрашалися яскравим плюмажем і натиралися до блиску. Це мало як статусний, так і практичний аспект: на полі бою командувача мало бути добре видно, аби орієнтуватися за його діями.
Доповнювала захист голови кольчужна бармиця.

Фото кольчуги та реконструкція ламелярного обладунку -
за книгою "Воєнне мистецтво Давньої Русі" М. Котляра

Найпопулярнішим типом обладунку була кольчуга. Заможні бояри та князі доповнювали її "доспіхом" з металевих пластин, що накладалися на кольчугу. Пластинами прикривали плечі, руки, ноги. Також використовували ламелярний обладунок, зшитий з достатньої кількості пластин.

Воїн у пластинчатому обладунку та шоломі-напівмасці з кольчужно бармицею.
Реконструкція ІНП за археологічними матеріалами

Протягом ХІІ столітття серед руських воїнів домінував довгий краплеподібний тип щита, який прикривав бійця від ніг до голови. Та після появи шоломів з личиною та латного "доспіху" верхню округлу частину стали робити прямішою.
Сам щит протягом ХІІІ століття зменшувався в розмірі, поки не набув завершеної трикутної форми (так званий "екю").

Воїн з триктуним щитом-"екю" на печатці короля Русі

Половецьке військо також складалося з дружин ханів та ополчення.

Половецький воїн (праворуч).
Угорська фреска

В загальних рисах, озброєння кипчаків було схоже на руське - булави, шаблі, луки. У аристократів - шоломи, кольчуги, лати.

Шолом половецького хана  з Чингульського кургану

Перебіг битви

Незважаючи на всі труднощі, русько-половецьке військо таки з'єдналося поблизу о. Хортиця. Назустріч союзникам вийшли монгольські загони.

Передовий загін волинян, який вже переправився через Дніпро, обмежився спостереженням за ворогом. Монголи, також оцінивши ситуацію, вирішили за краще відступити.

Князь Данило Романович та воєвода Юрій Домажирич, що очолювали аванград, донесли здобуту про супротивника інформацію до решти командувачів:

Юрій Домажирич князям, говорив: «Вони стрільці є». А інші казали: «Вони прості люди є, гірші половців». Юрій же Домажирич мовив: «Вони ратники є і добрі вої».
І, приїхавши, вони сказали це Мстиславу Романовичу, і Юрій про все сказав. І промовили молоді князі: «Мстиславе і другий Мстиславе! Не стійте! Підемо проти них!»

Русини побачили, що більшість вояків монголів складають "стрільці". В уявленнях середньовчних європейців це не був важкий супротивник для елітарного війська з великою кількістю князів, яке пішло в цей похід. Тож можна зрозуміти ентузіазм "молодих князів" - за всіма канонами тогочасної воєнної науки перевага була на стороні Русі.

Тож полки почали переправлятися через Дніпро і вступили в бій:

І перейшли всі князі, Мстислав [Романович], і другий Мстислав, [Святославич] чернігівський, ріку Дніпро. І інші князі прибули, і рушили [всі разом] у поле Половецьке. Перейшли ж вони Дніпро в день вівторок.
І встріли татари полки руськії, але стрільці руськії перемогли їх і гнали в поле далеко, рубаючи

Як бачимо, в бій не вступили основні сили як з української, так і з монголо-татарської сторони. За текстом літопису, перемогу здобули саме "стрільці руськії", тобто в бій не вступили князі з кращими полками.

Монгольський стрілець.
Середньовічний малюнок

Надалі почалася погоня русько-половецьких сил за монголами, яка тривала 8-12 днів. За Ібн-Аласіром,

...татари побігли назад. Тоді у русинів та кипчаків було бажання напасти на татар. Думаючи, що ті побігли зі страху і безсилля битися, вони стали переслідувати татар. Татари не переставали відступати, а союзники гналися по слідах 12 днів.

Війська розтягнулися на велику відстань, періодично траплялися сутички:

Звідти ж ішли вони вісім днів до ріки Калки. [І] встріли їх сторожі татарські, і сторожі [ці] билися з ними, і вбитий був [воєвода] Іван Дмитрійович та інших двоє з ним, а татари од’їхали звідти.

Тома Спітський повідомляє про багато битв, виграних русинами:

...завдяки сильному спротиву народу рутенів вони не змогли пройти далі; дійсно, в них було багато сутичок з народами рутенів...

Битва на Калці.
А. Теленик

Та ці перемоги вели русинів та половців у пастку. Джебе і Субедей реалізовувавли тактичний план, що його описував Планно Карпіні - заманити ворога малими сутичками в засідку й підставити під удар основних сил.

Коли об'єдане військо дійшло до річки Калки, то монголи вдарили:

Зненацька монгольське військо обернулося назад і вдарило по ним, і поки вони не зібралися разом, встигли перебити багато народу. Вони билися протягом одного тижня

Цитата за "Збірником літописів" Рашид-ад-Діна.
Цей удар прийняли галицькі, волинські, курські та половецькі дружини. Спочатку перевага була на стороні союзників, та монголи вводили в бій нові загони. Натомість полки Київського та Чернігівського князівств не могли увійти в бій - надто розтягнулися похідні порядки під час погоні:

Мстислав Мстиславич (галицький) тим часом повелів Данилові попереду перейти з полками ріку Калку і іншим полкам [піти] з ним, а сам після нього перейшов. Сам же поїхав він у сторожі, і, коли побачив полки татарські, він, приїхавши, сказав: «Оружіться!»
Мстислав же [Романович] і другий Мстислав, [Святославич], сиділи у стані, не знаючи [цього], тому що Мстислав [Мстиславич] їм обом [нічого] не сказав...
Коли зітнулися війська між собою, то Данило виїхав наперед, і [воєвода] Семен Олуйович, і [воєвода] Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько був збитий [з коня], а сам Данило поранений був у груди. Мстислав [Ярославич] Німий (луцький), бачивши це [і] подумавши, що Данило збитий був, | помчав і сам між них, бо був той муж дужий...
Татари ж утікали, а Данило побивав їх своїм військом, і Олег [Святославич] курський. Кріпко вони билися, [але] інші полки [татарські] зітнулися з ними, [і] за гріхи наші руські полки було переможено.

Після розгрому передової групи, монголи вдарили на решту, що були в таборі:

... не встигли стати в бойовий порядок. І зім'ялися всі. І була січа зла і люта 

Цю групу монголи також змусили до втечі.

Схема битви за виданням
"Воєнне мистецтво Давньої Русі" М. Котляра

Київський полк у битві участі не брав, а укріплював табір на кам'янистому березі Калки. Частина монгольського війська взяла табір в облогу, а інша - переслідувала втікачів.

Мстислав Київський оборонявся в таборі ще три дні, аж поки не прийняв умови почесної капітуляції. Та як тільки русини вийшли з табору, Джебе і Субедей віддали наказ атакувати. Почалася різанина.

Напали на русинів ... захопили правителя їхньої держави Мі-чі-си-лао. Джебе наказав Ісмаїлу предствити його перед царевичем Джучі і потім його стратили.

Цитата за "Життєіписом Ісмаїла".

Інша частина війська переслідувала втікачів:

Із тих, хто тікав, було побито багато: врятувалося небагато з них... Хто врятувався, прибув до своєї землі в найубогішому вигляді через далекість шляху і поразки...

Цитата за "Повним зводом історії" Ібн-Аласіра.

Як підсумовує "Хроніка Лівонії", 

не вистачло сил у них для битви і побіги вони перед ворогом. Загинув великий король Мстислав Київський ... Другий же король галицький Мстислав врятувався втечею

Розгром був повний і беззаперечний.

Монголи, переслідуючи русинів, атакували й міста, зупинившись лише в 20 кілометрах від столичного Києва. А відтак, наказ "дійти до самого міста Кивамен-кермен" було виконано. Джебе і Субедей мали повернутися додому:

Отож, коли татари їх перемогли, то повернулися в свою землю і на зворотньому шляху захопили деякі землі на півночі...

Цитата за Ц. Де Бредіа.

1224 року від отриманих ран помирає Джебе. На жаль, джерела мовчать про те, в якій битві вони були отримані. В цей же рік Субедей вже самотужки привів копус до Чингісхана.

"Стійкість, якої до цього ніхто не чув"

Битва на Калці продемонструвала кілька речей.

По-перше, це була не просто перемога монголів на русинами і половцями. "Між двома струмочками" одна цивілізаційна парадигма перевершила іншу. Дисципліна перемогла особисту ініціативу, хитрість - звитягу. Конгломерат дружин та рицарське ополчення виявилися безсилими проти регуляряної армії зі строгою ієрархією та регулярними навчаннями.
По-друге, ми бачимо, що незважаючи на суперечки, українські князівства зуміли об'єднати зусилля проти ворога. Руські князі не дали себе ввести в оману, коли вороги намагалися посварити їх з половцями.

На жаль, це не принесло нашим предкам головного - перемоги.

Війська Чингісхана того часу виявилися просто нездоланною потугою для будь-якого суперника. Китайці, араби, русини, німці вбивали стільки монголів, скільки могли. Монголи натомість вбивали і підкорювали, скільки хотіли.
На Калці загинув цвіт русько-половецької аристократії. Наклали головою два "старійшини" - київський та чернігівський князі. Генріх Латвійський веде мову про смерть 50 князів. З них за вітчизняними літописами відомо 12 загиблих поіменно.

Не дивлячись на повний розгром і колосальні втрати, можемо сказати, що перемога не дісталася монголам легко. Більшість джерел, що оповідають про битву, відзначали її запеклий та кривавий характер та великі втрати з обох сторін. 

Так Ібн-Фласір пише, що

Обидві сторони билися зі стійкістю, якої до цього ніхто не чув

Ц. де Бредіа:

Крові з обох боків було пролито до самих кінських вуздечок, як
переказували ті, хто брав участь у битві.

Битва на Калці. Вид. Оспрей

Річард Сан-Германо:

в один день вони вбили 200 000 русинів та куманів

Генріх Латвійський:

Загинув великий король Мстислав Київський з 40 тис воїнів при ньому... Інших королів загинуло близько 50. .. і перебили татари більше 100 тисяч чоловік.

Тома Сплітський:

...багато крові було пролито з обох сторін...

"Життєпис Субедея":

Він мав найбільш кровопролитний бій проти русинів, зі старшим і молодшим Мстиславами

Варто зазначити, що в біографії Субедея були десятки битв, тож це красномовно свідчить про дійсно вийнятковий характер протистояння.

Без сумніву, наші предки показали хороший приклад єдності та мужності.