"Стійкість, якої до цього ніхто не чув": битва на Калці

Ця битва, що відбулася навесні 1223 року між об'єднаними військами українських князівств і половецьких орд, з одної сторони, та монгольським корпусом, з іншої, стала непересічною подією світової історії. У протистоянні зіткнулися принципово різні світи, які різнилися у соціальній, політичній, культурній та військовій сферах. З європейського боку була зібрана мілітарна потуга з території, вдвічі більшої за Священну Римську імперію. Азію представляла добірна армія на чолі з кращими полководцями того часу.
Відгомін "битви між двома струмочками" було чутно від Рима до Пекіна, від Риги до Багдада.

Pax Mongolica та Pax Ruthenica на початку ХIII століття

Як було зазначено, у битві на Калці зійшлися в двобої засадничо різні супротивники. Зокрема, це унаочнюється в державах, що брали участь у битві з обох сторін.

Постання монгольської імперії

На рубежі ХІІ-ХІІІ століть кочові племена на північ від Китаю об'єднуються в "державу", на чолі якої під іменем Чингісхана стає вельми непересічна особистість - Темуджин. Він зумів запропонувати підданим та союзникам чітку та правильно вмотивовану програму дій.

План полягав у підкоренні євразійських степів (населених кочовиками) та осілих сусідів, а згодом - і всього світу.

Проголошення Тимуджина великим кааном.
Перська мініатюра зі "Збірника літописів" Рашид-ад-Діна

Навіщо? Відповідь на це запитання лежить в площині економіки. Екстенсивне кочівництво не було взмозі забезпечити людям гідне життя. Тому треба було відняти блага у тих, в кого вони були - у китайців, хорезмців, персів, арабів, русинів тощо. Та для того, щоб примусити їх віддати продукти - хліб, технології, предмети роскошу, - треба було мати сильну армію, яку Чингісхан волів набирати з таких же кочовиків, як і монголи (кипчаки, алани та інші).

Очікуваним союзником великого каана (такий титул отримав Темуджин) у нелегкій справі завоювання світу стало азійське купецтво. Останнє бачило чимало вигоди у подоланні міждержавних кордонів на всій протяжності Великого Шовкового Шляху. Монголам також був вигідний цей "союз" - купці багато подорожували, тож знали звичаї майбутніх супротивників, рівень їхнього економічного, наукового та мілітарного розвитку.

Монголи у всіх сферах життя - адміністративній, військовій, інфраструктурній - створили чітку ієрарархію та налагодили залізну дисципліну. У підкорених землях призначалися монгольські чиновники ("баскаки"), проводилися переписи населення з метою оподаткування, запроваджувалася централізована поштова система. Серед завойованих народів формувалися промонгольські партії з середовища місцевої знаті.
У розбудові імперії монголам дуже прислужився досвід сусідів, що мали більш розвинену культуру та держатворчий досвід: тангути, чжуньчжерці, китайці, хорезмці, перси, араби.

Бій монголів з китайцями

Отож, на початок 20-х років Монгольська Імперія являла собою централізовану поліетнічну державу, яка стрімко розширювалася. І хоча реальними надбаннями Темуджинових воєн поки що стали тільки Середня Азія та Північний Китай, "пси Чингізхана" вже здійснили вторгнення в Іран, кавказські держави і вийшли в українські степи. Експедиційний корпус під проводом кращих полководців імперії -  нойона Джебе та богатира Субедея - вже отримав наказ дійти до Києва.

Русь доби роздробленості

Централізованій азійській імперії протистояла Київська держава, що була типовою клаптиковою імперією феодальної Європи.
По суті, вона являла собою конгломерат князівств, утворених внаслідок дії приципу подільного спадку (див. Фрагментація Русі в європейському контексті). Деякі з князівств очолювалися окремою династією, вели власну політику, включали в себе менші княжіння і де-факто утворювали повноцінні держави: Київське, Галицьке, Чернігівське, Володимиро-Суздальське, Рязанське, Полоцьке, Смоленське. Деякі землі мали республіканський політичний устрій - Псковська та Новгородська землі - але на міжнародній арені також виступали як князівства-монархії.
Також до складу країни входили численні екзотичні політії на кшталт напівавтономних Чорних клобуків, Болохівщини,  карелів (чиї вожді "валіти" посідали чільне місце серед новгородського боярства) тощо. Своєрідною аналогією тогочасній Київській Русі може служити Священна Римська Імперія з її численними королівствами, герцогствами, курфюрствами та вільними містами.

Київська Русь.
Кольоровим виділено князівства - учасників битви на Калці

Більшість українських князівств представляли собою монархії, які були суттєво обмежені місцевою аристократією. В цьому немає нічого особливого - емансипація феодалів була звичною для тогочасної Європи.
Особливо сильним нобілітет був у Галицькій та Київській землі. На Волині та Сіверщині владний паритет був на боці князів.

Після тривалих усобиць першого десятиліття ХІІІ століття, в країні було досягнуто умовної стабільності. Династія смоленських Ростиславичів змогла утвердити своїх представників у більшості ключових князівств. Київський стіл вже проятгом десяти років посідав Мстислав Старий. Його двоюрідний брат Мстислав Удатний опанував Галицький "златокований" стіл. Уділом молодших Ростиславичів була Смоленська земля. Регулярно вдавалося нав'язати "свого" князя й Новгородській республіці.

В цей же час, волинські Мономаховичі все ще були пригнічені передчасною смертю патріарха свого роду - Романа Великого. Волинь представляла собою сукупність малих князівств без особливих ознак внутрішньої соборності. Дрібні князі тяжіли до союзів з більш сильними державами, зокрема галицькою.

Сіверська земля також переживала внутрішнє дробнення, однак сильний гуртівний вплив здійснювала солідарність місцевого роду Ольговичів, які регулярно збиралися разом, аби виробити спільну позицію, і часто виступали єдиним фронтом. Цілісність Сіверщини навіть витримала тяжке випробування зміною династії в стольному граді - Чернігові, де вокняжився Рюрик зі смоленських Ростиславичів. Проте Ольговичі так укорінилися в менших уділах і так послідовно відстоювали свої інтереси, що Рюрик так і залишився весільним генералом в чужій землі.

Столиця Сіверщини вважалася одним із центрів давньої Руської землі (у вузькому сенсі) і чернгівський князь завжди був у числі найбільш шанованих і авторитетних князів.
На той час головою дому Ольгвичів і чернігівським князем був Мстислав Святославич. Той факт, що Ольговичів довгий час не змагалися за Київ, говорить про те, що вони визнавали за Мстиславом Старим право на Київ і сюзеренітет над всією Руссю.

Тим не менше, Київська Русь не була простим конгломератом земель. Ряд політичних, звичаєвих та суспільних надбудов забезпечував відносну єдність "клаптиків"-уділів, різних за політичною культурою, етнічною та соціальною структурою.

Першим об'єднавчим фактором був династичний. Усі династи Київської Русі мали спільного патрона - Володимира Великого, а також численні шлюби між представниками різних гілок дому Рюриковичів.

Спільний родоначальник всіх руських династій
Володимир Хреститель

Тож княжіння, що були династичною власністю, поки що передавлися у спадок в обмеженому колі "своїх". Всі удільні держави були поєднані династичною унією.
Другим фактором була спільна релігійна ієрархія. Церковна ієрархія була паралельною, поруч із державною, структурою влади, яка незважаючи на феодальні кордони була одним цілим - Київською митрополією.
Також важливою для єдності держави була роль Києва як столиці. Це підкреслюють різнопланові джерела. Незважаючи на занепад центральної влади та зростання потуги регіональних центрів, Київ надалі залишався політичним, культурним, сакральним та символічним центром і метрополією для всіх провінційних земель.

Наведемо кілька цитат з різних джерел, аби підтвердити, що сучасники бачили Київ столицею Русі.
Отож, візантійський історик Іоан Кіннам пише:

Є в Тавроскіфській країні місто Кіова, котре перевершує всі міста, побудовані там, і є митрополією цього народу, адже сюди прибуває архієрей з Візантія. У міста є й інші привілеєї старшинства. 

Прямо столицею Київ називає папський дипломат Планно Карпіні. Описуючи вторгнення монголо-татар, він зазнчає, що загарбники

... зруйнували міста й замки, взяли в облогу місто Київ, що було столицею Русії...

Йому вторить Ц. де Бредіа:

Баті в той же час підкорив собі землю Туркмен і землю Кангітів, а також Велику Куманію, а також Русію, і захопив столицю її Київ - місто дуже велике й відоме. 

Київ та його "пригороди" були місцями проведення княжих снемів - загальнодержавного дорадчого квазіінституту (детальныше див. Фрагментація Русі в європейському контексті), що також посвідчувало ексклюзивний статус столиці. Найчастіше снеми збирав київський князь за ініціативи одного зі "старших князів". До "старших" належали київський, чернігівський та переяславський князі, але на ХІІІ століття Переяслав поступився цим привілеєм Галичу.

Княжий з'їзд.
Мініатюра Радзивіллового списку

Таким чином, можемо сказати, що Київська Русь напередодні знайомства з монголами була сильно фрагментваною і децентраліованою державою. Проте завдяки функціонуванню ряду інститутів вона мала змогу концентрувати свої сили та згуртовувати регіональні потуги навколо центру.

"Дійти і до самого міста Кивамен": Рейд Субедея і Джебе

Навесні 1220 року майже вся Середня Азія була підкорена Чингісханом. Поки сам каан доводив до логічного кінця завоювання Хорезму, його найкращі командувачі Джебе і Субедей (звані "псами Чингіса") були відправленні з походом у Північний Іран. Метою виправи була погоня за хорезмшахом Мухамедом, який рятувався втечею від вторгнення монголів у власну країну. Та полонити Мухамеда не судилося: він помер власною смертю взимку 1220-1221 рр.

Після цієї звістки Чингісхан послав "псам" нове розпорядження:

...Субедею багатуру дійти до одинадцяти країн і народів: Канлин, Кибчаут, Бачжигит, Оросут, Мачжарат, Асут, Сасут, Серкесут, Кешимир, Болар, Лалат, перейти через повноводні річки Іділ та Аях, а також дійти і до самого міста Кивамен-кермен.

Під "Кивамен" мається на увазі Київ. Цитата за "Сокровенним сказанням" монголів.
В той же час, Субедей, згідно хроніки Юань-ши,

 попросив милості дозволити йому підкорити країну Кін-ча...

Під "Кін-ча" мається на увазі Куманія, або ж половецькі Орди.

Наказ, виданий Джебе, уточнював мету походу:

Імператор направив гінця прискорити Джебе із покаранням кипчаків

Цитата за "Життєписом Ісмаїла".

Очевидно, сил двох темників, тобто командувачів десятитисячних загонів, було недостатньо, аби підкорити території від Ірану до Києва. Майже напевне, ми маємо справу з "розвідкою боєм", яка мала передувати вторгненню основих сил.

Богатир Субедей.
Китайський малюнок

Таким чином, виконуючи повеління каана, корпус рушив через Кавказ Дербентським шляхом - одним з відгалуджень Шовкового шляху. На шляху до Києва монголи вчинили погром Грузинського царства. Надалі Джебе і Субедей приводили до покори міста вздовж Дербентського шляху, аж поки на їх шляху не стало об'єднане військо половців (кипчаків, або куманів) та ясів (аланів). Половців очолював Юрій Кончакович.
Надалі пряма мова надається перському хроністу Рашид-ад-Діну:

Коли монголи дійшли до області Аланів, де населення було численним, то воно разом з кипчаками дало бій монгольському війську, і жодна зі сторін не взяла гору. Тоді монголи сказали кипчакам: "Ми і ви - одного племені і одного роду, а алани вам чужі. Ми з вами укладемо договір, що не завдамо одне одному шкоди, ми дамо вам з золота і одягу те, що захочете, нам же залиште аланів". При цьому, вони послали кипчакам багато всякого добра. Кипчаки повернули назад. Монголи отримали перемогу над аланами... Кипчаки, сподіваючись на укладений договір, без страху розійшлися по своїм областям. Монголи несподівано напали на них і перебили всіх, кого знайшли...

Таким чином, половці були покарані за політичну недалекоглядність.

Після погрому половців, монголи відійшли "у вежі свої" (за Іпатіївським літописом), тобто у підкорені міста, в тому числі кримські. Як оповідає арабський автор Ібн Аласір, монголи зокрема захопили Судак.
Та місія, покладена Чингісханом на корпус, ще не була вповні виконана. Велика кількість половців урятувалася і була готова битися за свій життєвий простір, а великий каан чітко указав кінцеву точку походу - Київ.

"Лучче б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй"

Після розгрому половці були змушені тікати. Цілком очікувано вони звернулися за допомогою до руських князів.

Починаючи з самої появи половців в українських степах, між представниками руських і половецьких княжих родів укладалися династичні шлюби.

Згадаймо лише найвідоміші з таких. Наприклад, дружиною великого князя київського Святополка Ізяславича була Олена Тугорканівна. На дочці хана Оссолука був одружений Олег Святославич - патрон клану Ольговичів. Мав за третю дружину половчанку і Володимир Мономах.

У період, що ми розглядаємо, на дочці половецького хана Котяна був одружений галицький князь Мстислав Удатний.
Мстислав Галицький був сином визначого князя Мстислава Хороброго, який 1174 року завдав поразки провінційним князям під стінами Вишгорода.

Удатний галицький князь був представником панівного клану Ростиславичів і, без сумніву, кращим полководцем тогочасної Русі. Починаючи з малого торопецького уділу в тіні старших родичів, Мстислав згодом зробив собі ім'я й зайняв один з найпрестижніших руських столів. Сопчатку він був посаджений у Новгороді як компромісна фігура. Він вдало скористався можливостями, що давало новгородське княжіння: хоча реальної влади князь в республіці не мав, проте міг очолити сильне військо й показати себе як командир і воїн. Після запрошення в Новгород, Мстислав на чолі місцевого війська розгромив численну армію великого князя володимирського Всеволода. Ця битва, іменована Ліпицькою, навіки вкрила його славою. Після такого Мстислав, завдавши поразки полякам та угорцям, утвердився в Галичі.

Отож, після вторгнення монголів у половецькі кочовища, хан Котян звернувся до свого зятя з проханням про допомогу. За ініціативи Мстислава Удатного, Мстислав Романович Київський скликав снем у стольному місті:

Тоді бо Мстислав Романович був князем у Києві, а Мстислав Святославич у Ковельську і в Чернігові, а Мстислав Мстиславич Удатний у Галичі, — це ж були старійшини в Руській землі. А Юрія Всеволодовича, князя великого суздальського, не було на тій раді. Се ж іще молоді князі: Данило Романович, Михайло Всеволодович, Всеволод Мстиславич київський та інших багато князів... А Василька Романовича не було, бо він, молодий, лишився у Володимирі (Волинському).

Як бачимо, укладач літопису підкреслив статус провідних українських князів - київського, чернігівського та галицького, величаючи їх "старійшинами". Наголошено на відсутності володимиро-суздальського князя.

Перебіг з'їзду в загальних рисах занотував літописець:

говорили половці руським князям: «Якщо ви не поможете нам, то ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». І була рада всіх князів ... і нарадились вони так: «Лучче б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй».

Вирішальною була промова Мстислава Галицького, який наголосив на тому, що монголи включать куманів у своє військо і стануть сильнішими, якщо не надати половцям допомогу зараз. Як оповідає "Хроніка Лівонії" Генріха фон Летланда, "пішов заклик по всі Русії битися з татарами".

Тож було вирішено вийти ворогу назустріч і дати монголам бій в степу. Розпочалася мобілізація дружин з усіх підвладних українським князям земель. Суздальський князь саботував мобілізацію і тамтешні полки на битву не з'явилися.

Військо рушає в похід.
Рекнострукція О. Федорова

Проміжною метою було з'єднати окремі загони біля переправ (Олешшя, Протолча) і форсувати Дніпро. З Києва рушили дружини київської, смоленської та сіверської землі. З заходу кінно мали підійти галицькі та волинські полки, зі сходу - курські та трубецькі. Частина галичан та, імовірно, бродників мала підійти на човнах, спустившись по Дністру в море й Дніпром дійти до Хортиці.

В той же час, монголи мали намір виконати наказ свого каана і рушили "в країну русів".

Монгольських полководців не тішила ситуація, коли половці та русини об'єдналися для відсічі. Було зроблено спробу роз'єднати союзницькі лави, зігравши на суперечностях та старих образах - як і в попередній виправі проти аланів. Русинам направили послів зі словами

ми вас не чіпаємо, ні градів ваших, але йдемо на своїх конюхів, на половців... чули, що вам вони теж багато зла зробили. За те також їх б'ємо. 

Цитата за Новгородським Першим літописом Синодального списку.
Бачимо, як стрімко "деградували" половці від "одноплемінників" до "конюхів". Та князі, можливо навчені досвідом союзників, не зважили на брехню монголів і послів стратили.
Через два тижні монголи прислали ще одне посольство:

Ви на нас ідете, нехай розсудить бог між нами

Союзницьке військо зібралося на Протолчому Броду біля о. Хортиця, і вперше здалеку побачила монгольську армію.

Монгольське військо: озброєння, тактика, склад

У централізованій монгольській державі армія будувалася на регулярній основі. Подібно до інших сфер життя, в армії панувала жорстка ієрархія, карність та дисципліна. За свідченням Планно Карпіні,

Чингісхан наказав, щоб на чолі десяти стояв один, на чолі десяти десятників стояв один, котрий є сотником, на чолі десяти сотників - один тисячник, а на чолі десяти тисяч поставлено одного, і це називають вони "тумен". На чолі війська ставлять двух командувачів, або трьох, але так, що вони підкорюють комусь одному.

Вищий офіцерський корпус формувався з людей, що відбули службу в гвардії каана. Під час війни діяла колективна ввідповідальність підрозділу. Якщо біг один - страчували десяток, якщо десяток - страчували сотню.

Основні бойові підрозділи кочовиків ділилися на два роди військ - важку та легку кінноту.

Монгольські лучники.
Перська мініатюра. "Збірник літописів" Рашид-ад-Діна

Більшість вояків мала за зброю лише кілька луків та сокиру, рідше - спис.
Більш заможні використовували клинкову зброю - мечі, шаблі, а також обладунки для себе і коней. Обладунки могли бути легкі - шкіряні, - або важкі -  металеві. Останній тип захисного озброєння описує Карпіні в своїй "Історії монголів":

Лати (тобто, металевий обладунок) мають чотири частини; одна йде від бедра до шиї...а від рук і нижче облягає тіло по колу... позаду вони кладуть інший шматок, що йде від шиї до того шматка, що йде по колу; на плечах ці два шматки, передній і задній, прикріплені пряжками до залізних наплечників... Шолом же залізний, або мідний, а частина захисту шиї - шкіряна... І вони змушують все це блестіти так, що людина може бачити своє обличчя.

Монгольська важка кіннота.
Перська мініатюра. "Збірник літописів" Рашид-ад-Діна

Кожного року паралельно з облавними полюванням та ханськими ловами проводилися військові навчання, де відпрацьовувалися тактичні прийоми. Так описує процес полювання Вільгельм де Рубрук:

... вони збираються у великій кількості, й оточують місцевість, про яку вони знають, що там звірі, й поволі наближаються одне до одного, аж поки не замкнуть звірів ніби в колі. Потім пускають в них стріли.

Такі дії повторюють один з тактичних прийомів монголо-татар - охоплення супротивника з флангів великою кількістю кінноти й вихід у тил з подальшим розстрілом ворога. Тільки на полюванні жертвами були звірі.

Битва монголів проти хрестоносців, поляків та німців.
"Легенда про святу Ядвігу"

Людей же заманювали в засідку таким чином:

кожен кидає в супротивника три-чотири стріли... відступають до своїх; це вони роблять заради обману, щоб ворог їх переслідував до місця, те вони влаштували засідку... вони оточують ворогів і таким чином ранять і вбивають.

Чингізхан запровадив ефективну розвідку та інтендантську службу, яка займалася забезпеченням бойових підрозділів усім необхідним - зброєю, їжею, одягом, житлом.
Вже згадувалося про поштову службу: своєчасне отримання інформації дозволяло здійснювати великі операції та координувати окремі корпуси без відриву від ставки.

Монголи кидають гранати.
Японський сувій

Завдяки завоюванням, монголи отримали доступ до передових наукових досягнень Сходу. Зокрема, використовувалася метальна артилерія, арбалети, примітивна вогнепальна зброя, "грецький вогонь", високотехнологічні обладунки для людей і коней. Проте перелічені речі не були залучені до битви на Калці, окрім обладунків.

Варто зазначати, що в армію рекрутувалися не тільки власне монголи, а й представники інших народів. Так було і після битві на Калці. Принаймні, невдовзі після неї Субедей направив Чингісхану прохання,

щоб тумени з обоків, меркітів, найманів, кіреїв, кангли та кипчаків зійшлися в єдину армію

Цитата за "Життєписом Субедея". Певно, ці нещодавно підкорені народи виступали як допоміжні загони і мали власну традиційну військову структуру, а після походу мали бути реорганізовані за імперським зразком.

Монгольска армія, що увірвалася в причорноморські степи, являється перед нами, як квінтесенція передових досягнень всього східного світу.

Русько-половецьке військо

Як писалося вище, Київська Русь була типовою середньовічною феодальною імперією. Руське військо, що виступило проти монголів було сукупністю збройних сил окремих великих земель. У битві взяли участь полки Київсько-Смоленської, Чернгівської та Галицької "держав", а також волинські князі.

Основу війська кожної землі складалося з ополчення різних станів - князів, бояр та непривілейованих верств населення (смердів, міщан).

Князі поділялися на повноцінних князів-господарів та князів-"підручників". Перші очолювали сильні князівства-"держави" і були реально суверенними володарями. Таких князів західні хроніки іменують королями ("rex"), або "великиими князями" ("magnus dux").

"Підручники" ж мали уділ з волі старшого родича і повинні були йому підкорятися.

Волинська земля представляла собою конгломерат малих княжінь, які хоча й не були комусь "підручниками", але сильно здрібніли. Тим не менше, об'єднані сили волинських князів представляли собою помітну силу.

Також існували служиві князі - члени роду Рюриковичів, які не отримали власного уділу і не мали вибору, окрім як перебувати в оточенні удільних князів.

Навколо удільних князів гуртувалися особисто вірні дружинники - професійні воїни, найманці, іноземні авантюристи, служиві князі. Це була своєрідна гвардія князя. Вони, разом із удільними князями та земельним боярством, утворювали військову еліту.
Дружина умовно поділялася на "старшу" й "молодшу". Якщо "старші" дружинники являли собою аналог західноєвропейського рицаря, то "молодші" - гриді, дітські, отроки -  поповнювали ряди пахолків, слуг та "стрільців".

Князь на чолі дружини.
Мініатюра "Сказання про Бориса і Гліба". Сильвестрівський збірник

Бояри-феодали представляли політичну, адміністративну та військову верхівку конкретного регіону. Маючи на території князівства судові та управлінські посади, "отчини" (спадкові маєтки) та "держання" (пожалування князя), вони жили регіональними інтересами. Це відрізняло їх від дружинників, які бачили джерело всласного успіху в князеві. Та межа між земельним боярином і дружинником була вельми умовна: дружиннки отримували від князя наділи й осідали на землі, укорінюючись у князівстві. Натомість боярські діти поповнювали лави дружинників.

Багаті бояри могли також виставляти військових слуг та дружинників.

Князь на чолі війська.
Мініатюра Радзвілівського списку

Про ополчення міщан та селян в контексті битви на Калці говорити сенсу нема: для походів у степ воїн повинен був йти "одвуконь". Таке собі дозволити могла тільки еліта.

Дисциплінованість і керованість подібних формувань були вельми умовними. По суті, на полі бою військо розпадалося на конгломерат дружин під проводом власного ватажка-князя.

Озброєння воїнів українських князівств було типово європейським, але з помітним впливом з боку кочового сходу.

Князі, дружиннки та бояри мали на озброєнні клинкову зброю - мечі та шаблі. Археологічні матеріали дохристиянської епохи, коли в могилу воїна ще клали зброю, свідчать, що часто бійці мали і шаблю, і меч.

Мечі ХІІІ ст.
Ілюстрація з книги "Древнерусское оружие. Книга 1. Мечи и сабли" Кірпічнікова.

Це означає, що вони користувалися ними в залежності від ситуації та володіли фехтувальними прийомами для обох клинків.

Використовувалися й інші види наступального озброєння - булави, сокири, кистені, списи, кинджали. Основною зброєю дальнього бою був лук.
Голову воїна захищав шолом конічної, або сфероконічної форми із напівмаскою (або маскою - "личиною"), що прикривала верхню частину обличчя й ніс.

Княжі шоломи пишно оздоблювалися, прикрашалися яскравим плюмажем і натиралися до блиску. Це мало як статусний, так і практичний аспект: на полі бою командувача мало бути добре видно, аби орієнтуватися за його діями.
Доповнювала захист голови кольчужна бармиця.

Фото кольчуги та реконструкція ламелярного обладунку -
за книгою "Воєнне мистецтво Давньої Русі" М. Котляра

Найпопулярнішим типом обладунку була кольчуга. Заможні бояри та князі доповнювали її "доспіхом" з металевих пластин, що накладалися на кольчугу. Пластинами прикривали плечі, руки, ноги. Також використовували ламелярний обладунок, зшитий з достатньої кількості пластин.

Воїн у пластинчатому обладунку та шоломі-напівмасці з кольчужно бармицею.
Реконструкція ІНП за археологічними матеріалами

Протягом ХІІ столітття серед руських воїнів домінував довгий краплеподібний тип щита, який прикривав бійця від ніг до голови. Та після появи шоломів з личиною та латного "доспіху" верхню округлу частину стали робити прямішою.
Сам щит протягом ХІІІ століття зменшувався в розмірі, поки не набув завершеної трикутної форми (так званий "екю").

Воїн з триктуним щитом-"екю" на печатці короля Русі

Половецьке військо також складалося з дружин ханів та ополчення.

Половецький воїн (праворуч).
Угорська фреска

В загальних рисах, озброєння кипчаків було схоже на руське - булави, шаблі, луки. У аристократів - шоломи, кольчуги, лати.

Шолом половецького хана  з Чингульського кургану

Перебіг битви

Незважаючи на всі труднощі, русько-половецьке військо таки з'єдналося поблизу о. Хортиця. Назустріч союзникам вийшли монгольські загони.

Передовий загін волинян, який вже переправився через Дніпро, обмежився спостереженням за ворогом. Монголи, також оцінивши ситуацію, вирішили за краще відступити.

Князь Данило Романович та воєвода Юрій Домажирич, що очолювали аванград, донесли здобуту про супротивника інформацію до решти командувачів:

Юрій Домажирич князям, говорив: «Вони стрільці є». А інші казали: «Вони прості люди є, гірші половців». Юрій же Домажирич мовив: «Вони ратники є і добрі вої».
І, приїхавши, вони сказали це Мстиславу Романовичу, і Юрій про все сказав. І промовили молоді князі: «Мстиславе і другий Мстиславе! Не стійте! Підемо проти них!»

Русини побачили, що більшість вояків монголів складають "стрільці". В уявленнях середньовчних європейців це не був важкий супротивник для елітарного війська з великою кількістю князів, яке пішло в цей похід. Тож можна зрозуміти ентузіазм "молодих князів" - за всіма канонами тогочасної воєнної науки перевага була на стороні Русі.

Тож полки почали переправлятися через Дніпро і вступили в бій:

І перейшли всі князі, Мстислав [Романович], і другий Мстислав, [Святославич] чернігівський, ріку Дніпро. І інші князі прибули, і рушили [всі разом] у поле Половецьке. Перейшли ж вони Дніпро в день вівторок.
І встріли татари полки руськії, але стрільці руськії перемогли їх і гнали в поле далеко, рубаючи

Як бачимо, в бій не вступили основні сили як з української, так і з монголо-татарської сторони. За текстом літопису, перемогу здобули саме "стрільці руськії", тобто в бій не вступили князі з кращими полками.

Монгольський стрілець.
Середньовічний малюнок

Надалі почалася погоня русько-половецьких сил за монголами, яка тривала 8-12 днів. За Ібн-Аласіром,

...татари побігли назад. Тоді у русинів та кипчаків було бажання напасти на татар. Думаючи, що ті побігли зі страху і безсилля битися, вони стали переслідувати татар. Татари не переставали відступати, а союзники гналися по слідах 12 днів.

Війська розтягнулися на велику відстань, періодично траплялися сутички:

Звідти ж ішли вони вісім днів до ріки Калки. [І] встріли їх сторожі татарські, і сторожі [ці] билися з ними, і вбитий був [воєвода] Іван Дмитрійович та інших двоє з ним, а татари од’їхали звідти.

Тома Спітський повідомляє про багато битв, виграних русинами:

...завдяки сильному спротиву народу рутенів вони не змогли пройти далі; дійсно, в них було багато сутичок з народами рутенів...

Битва на Калці.
А. Теленик

Та ці перемоги вели русинів та половців у пастку. Джебе і Субедей реалізовувавли тактичний план, що його описував Планно Карпіні - заманити ворога малими сутичками в засідку й підставити під удар основних сил.

Коли об'єдане військо дійшло до річки Калки, то монголи вдарили:

Зненацька монгольське військо обернулося назад і вдарило по ним, і поки вони не зібралися разом, встигли перебити багато народу. Вони билися протягом одного тижня

Цитата за "Збірником літописів" Рашид-ад-Діна.
Цей удар прийняли галицькі, волинські, курські та половецькі дружини. Спочатку перевага була на стороні союзників, та монголи вводили в бій нові загони. Натомість полки Київського та Чернігівського князівств не могли увійти в бій - надто розтягнулися похідні порядки під час погоні:

Мстислав Мстиславич (галицький) тим часом повелів Данилові попереду перейти з полками ріку Калку і іншим полкам [піти] з ним, а сам після нього перейшов. Сам же поїхав він у сторожі, і, коли побачив полки татарські, він, приїхавши, сказав: «Оружіться!»
Мстислав же [Романович] і другий Мстислав, [Святославич], сиділи у стані, не знаючи [цього], тому що Мстислав [Мстиславич] їм обом [нічого] не сказав...
Коли зітнулися війська між собою, то Данило виїхав наперед, і [воєвода] Семен Олуйович, і [воєвода] Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько був збитий [з коня], а сам Данило поранений був у груди. Мстислав [Ярославич] Німий (луцький), бачивши це [і] подумавши, що Данило збитий був, | помчав і сам між них, бо був той муж дужий...
Татари ж утікали, а Данило побивав їх своїм військом, і Олег [Святославич] курський. Кріпко вони билися, [але] інші полки [татарські] зітнулися з ними, [і] за гріхи наші руські полки було переможено.

Після розгрому передової групи, монголи вдарили на решту, що були в таборі:

... не встигли стати в бойовий порядок. І зім'ялися всі. І була січа зла і люта 

Цю групу монголи також змусили до втечі.

Схема битви за виданням
"Воєнне мистецтво Давньої Русі" М. Котляра

Київський полк у битві участі не брав, а укріплював табір на кам'янистому березі Калки. Частина монгольського війська взяла табір в облогу, а інша - переслідувала втікачів.

Мстислав Київський оборонявся в таборі ще три дні, аж поки не прийняв умови почесної капітуляції. Та як тільки русини вийшли з табору, Джебе і Субедей віддали наказ атакувати. Почалася різанина.

Напали на русинів ... захопили правителя їхньої держави Мі-чі-си-лао. Джебе наказав Ісмаїлу предствити його перед царевичем Джучі і потім його стратили.

Цитата за "Життєіписом Ісмаїла".

Інша частина війська переслідувала втікачів:

Із тих, хто тікав, було побито багато: врятувалося небагато з них... Хто врятувався, прибув до своєї землі в найубогішому вигляді через далекість шляху і поразки...

Цитата за "Повним зводом історії" Ібн-Аласіра.

Як підсумовує "Хроніка Лівонії", 

не вистачло сил у них для битви і побіги вони перед ворогом. Загинув великий король Мстислав Київський ... Другий же король галицький Мстислав врятувався втечею

Розгром був повний і беззаперечний.

Монголи, переслідуючи русинів, атакували й міста, зупинившись лише в 20 кілометрах від столичного Києва. А відтак, наказ "дійти до самого міста Кивамен-кермен" було виконано. Джебе і Субедей мали повернутися додому:

Отож, коли татари їх перемогли, то повернулися в свою землю і на зворотньому шляху захопили деякі землі на півночі...

Цитата за Ц. Де Бредіа.

1224 року від отриманих ран помирає Джебе. На жаль, джерела мовчать про те, в якій битві вони були отримані. В цей же рік Субедей вже самотужки привів копус до Чингісхана.

"Стійкість, якої до цього ніхто не чув"

Битва на Калці продемонструвала кілька речей.

По-перше, це була не просто перемога монголів на русинами і половцями. "Між двома струмочками" одна цивілізаційна парадигма перевершила іншу. Дисципліна перемогла особисту ініціативу, хитрість - звитягу. Конгломерат дружин та рицарське ополчення виявилися безсилими проти регуляряної армії зі строгою ієрархією та регулярними навчаннями.
По-друге, ми бачимо, що незважаючи на суперечки, українські князівства зуміли об'єднати зусилля проти ворога. Руські князі не дали себе ввести в оману, коли вороги намагалися посварити їх з половцями.

На жаль, це не принесло нашим предкам головного - перемоги.

Війська Чингісхана того часу виявилися просто нездоланною потугою для будь-якого суперника. Китайці, араби, русини, німці вбивали стільки монголів, скільки могли. Монголи натомість вбивали і підкорювали, скільки хотіли.
На Калці загинув цвіт русько-половецької аристократії. Наклали головою два "старійшини" - київський та чернігівський князі. Генріх Латвійський веде мову про смерть 50 князів. З них за вітчизняними літописами відомо 12 загиблих поіменно.

Не дивлячись на повний розгром і колосальні втрати, можемо сказати, що перемога не дісталася монголам легко. Більшість джерел, що оповідають про битву, відзначали її запеклий та кривавий характер та великі втрати з обох сторін. 

Так Ібн-Фласір пише, що

Обидві сторони билися зі стійкістю, якої до цього ніхто не чув

Ц. де Бредіа:

Крові з обох боків було пролито до самих кінських вуздечок, як
переказували ті, хто брав участь у битві.

Битва на Калці. Вид. Оспрей

Річард Сан-Германо:

в один день вони вбили 200 000 русинів та куманів

Генріх Латвійський:

Загинув великий король Мстислав Київський з 40 тис воїнів при ньому... Інших королів загинуло близько 50. .. і перебили татари більше 100 тисяч чоловік.

Тома Сплітський:

...багато крові було пролито з обох сторін...

"Життєпис Субедея":

Він мав найбільш кровопролитний бій проти русинів, зі старшим і молодшим Мстиславами

Варто зазначити, що в біографії Субедея були десятки битв, тож це красномовно свідчить про дійсно вийнятковий характер протистояння.

Без сумніву, наші предки показали хороший приклад єдності та мужності.

Колонізаційні процеси в Київській Русі

В одному з минулих дописів ("Літописні анекдоти про підкорені племена", 12.09.2016) ми в загальних рисах окреслили етнографічну карту Східної Європи Х століття. Перед читанням цього тексту, раджу ознайомитися з ним.
Та ситуація не стояла на місці. Створення потужної держави імперського типу дало українцям можливість колонізувати нові території.
Основних напрямків колонізації було два - Північно-Східний та Південний.
Перший призвів до формування регіону "Велика Росія", де склалася російська ("великоросійська", "москвинська") народність - як сплав колоністів із аборигенами.
Другий породив бродників - слов'янське населення у фронтирній зоні між феодальною Європою та кочовиками.

Степовий кордон Європи та Залісся

Протягом багатьох століть кордон між степом та лістепом був місцем цивілізаційного протистояння між кочовим та осілим способом життя. Хліборобське населення лісовиих та лісостепових зон, збільшуючись у кількості, завжди намагалося зайняти родючі землі Дикого Поля. Проте кочові народи українських степів потребували пасовищ для своїх табунів і отар.
Боротьба "поля" і "пасовиська" тривала з перемінним успіхом до кінця ХVIII століття, коли вогнепальна зброя, промисловість, регулярна армія та ефективне сільське господарство остаточно вирішили справу на користь осілого світу.

За часів князя Володимира Мономаха Русь перейшла до нової оборонної доктрини щодо чергового кочового супротивника - половців.
Протягом всього свого існування держава була орієнтована на пасивну оборону. Основна ставка робилася на оборонні системи "змієвих валів", а також на зведення укріплених фортець-градів. 

Змієві вали біля села Іванковичі на Київщині

Недоліки такої доктрині очевидні. Рухливе та швидке військо кочовиків тримало в  руках стратегічну ініціативу. В умовах великої протяжності кордону степовики мали можливість обирати напрямки ударів, несподівано атакувати територію країни, завдавати матеріальних збитків, а потім - швидко відступати. Таким чином, князівська влада часто просто не встигала провести мобілізацію і дати гідну відсіч. Битви відбувалися на власній тетриторії, а тому навіть за умови війського успіху економіка зазнавала небажаних втрат.
Так, печенігів було зупинено під стінами Києва (в. кн. Ярослав Володимирович), а 1068 року половців - на північ від Чернігова (кн. Святослав Ярославич).
Володимир Мономах запропонував нову концепцію - превентивні походи у степ з метою підриву матеріальної та демографічної бази для половецьких походів на Русь.
Об'єднані війська руських князів чимраз далі заглиблювалися в степ, руйнуючи половецькі міста й зимівники, уганяючи коней та бранців, знищуючи самих кочовиків.

Для колонізації Півночі не менш важливим фактором була перемога Володимира Мономаха над вятичами.

Жінка з племені вятичів та скроневе кільце відповідного типу.
Реконструкція О. Федорова.

Це дике плем'я довгий час залишалося поза межами державного існування, хоча формально вятичі вважалися підданими руських правителів. Тим не менше, коли в Руській, Сіверській, чи Волинській землі вже існували територіальні феодальні держави, вятичі застигли в політичній формі "вождівства". Вятичі мали власних ватажків-"князів" і від часу до часу відмовлялися коритися легітимній владі. Фактично ареал вятичів утворював важкоконтрольовану територію на шляху з Русі до Залісся. Альтернативою була річкова подорож Дніпром з Києва до Смоленська і подальший рух на Схід. Проте така подорож змушувала робити завеликий гак.
Лише ліквідація "сірої зони" відкрила б прямий шлях на північний схід.
У свої автобіографії князь Володимир Всеволодвович згадує про власні походи на вятичів, яких очолювали місцевий вождь Ходота та його син. На цей період припадає місіонерська діяльність Кукші Печерського, вбитого вятичами.

Руський вояк ХІ століття.
За виданням "Історія українського війська"

Також у спільноту вятичів проникає християнська обрядовість:

смена трупосожжений трупоположениями на материке у вятичей приходится на тот период (конец XI в), когда земля их окончательно попадает в сферу влияния древнерусского государства (Київська Русь за російською історіографією - мій коментар), являющегося проводником официальной государственной религии - христианства.

Цитата за працею Недошивиної Н.Г. "О религиозных представлениях вятичей XI-XIII вв." 

В попередніх постах я неодноразово наголошував на ролі, яку мала церква для утворення територіальної держави в Східній Європі. Накинення аборигенам християнства мечем і мудрим словом було прелюдією до зростання рівня контрольованості території та запровадження церковно-адміністративного поділу.
Від початку ХІІ століття описи подорожей з Русі до Суздальщини й назад через землі вятичів стають звичними. Разом з тим, вятицька земля стає династичним володінням дому святого Володимира.

Стратегічні перемоги, здійснені у військовій сфері, сприяли культурному, економічному та соціальному розвитку країни. Протягом ХІІ століття спостерігається значне зростання кількості населення. Постала нагальна потреба забезпечити надлишкове населення життєвим простором.
І хоча рух середньодніпровських слов'ян на північ та південь відбувався і до означеного періоду, однак в ХІІ столітті він набув дійсно історичних масштабів.

Поява Великої Русі

До ХІІ століття територія нинішньої середньої та північної Росії представляла собою провінції Русі. Ті, чи інші землі були "приписані" до того, чи іншого українського князівства.
Так, в кінці ХІ століття

В это время черниговскому князю принадлежит не только Чернигов с округой внутри Русской земли, но еще и Муром, и Белозерье за ее пределами и, по-видимому, Тмутаракань. Переяславскому князю помимо Переяславля принадлежат еще Ростов с Суздалем. Таким образом, метрополии внутри Русской земли имеют еще и свои колонии, отделенные от них не только большими, но и не подвластными князю пространствами. В тех же отношениях, в которых находятся Переяславль и Чернигов со своими дальними владениями, находится Киев с Новгородом, где киевские князья держат своих сыновей. Киев связан еще и с Туровом

Цитата за працею "Происхождение Новгорода" В. Л. Яніна та М. Х. Алєшковського.

Мапа літописних племен.
Червоним виділено поширення "слов’янської мови".
Жовтогарячим - племена "од ляхів".
Синім - угро-фінські племена.
Зеленим - невизначені уличі й тиверці

Згідно з літописними, археологічними, топонімічними, генетичними та іншими дослідженнями, в цих колоніях проживали племена фіно-угорського, балтського і в меншій мірі - слов'янського походження. Так, Новгород предстваляв собою об'єднання трьох поселень різного походження - слов'янського, мерянського та чудського:

Один из этих поселков назывался Славенским. Очевидна бессмысленность такого наименования в городе, целиком состоящем из славян. Однако оно приобретает особый смысл, если другие территории города, другие его исходные поселки не были населены славянами. Другой конец города - Неревский - при обычной взаимозамене "м" и "н" включает в свое наименование этноним мери. В названии одной из улиц Софийской стороны - Чудинцевой заключено упоминание еще одного народа угро-финской группы - чуди. Вообще угро-финны активно проявляются и в археологических материалах новгородских раскопок; излюбленные ими шумящие привески достаточно часто встречаются в городских слоях. 
В. Н. Бернадский убедительно показал, что копорские князья и карельские валиты принадлежали к сословию новгородских великих бояр, избираясь на высшие магистратские должности в Новгороде ... боярство Новгорода было аристократической кастой и, следовательно, не пополнялось. Отсюда очевидно, что угро-финская племенная знать с самого начала была компонентом новгородской аристократии.

Цитата за працею "Происхождение Новгорода" В. Л. Яніна та М. Х. Алєшковського.

Бій русина та новгородця з мордвином.
Ілюстрація за Medieval Russian Armies 1250-1500 [Osprey - Men-at-Arms 367]

На території середньої Росії, згідно з вітчизняним літописом, локалізуються різноманітні слов'янські та неслов'янські племена.

на Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, [сидить] окремий народ — мурома.

Також у регіоні проживали вятичі, слов'янське плем'я. Тим не менше, воно літописцем не включено в перелік народу "словенської мови":

Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани,— бо сидять вони по [ріці] Бугу,— а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб... Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів.

Згідно з генетичним дослідженням компанії "Genotek", сучасні росіяни (тобто, люди, що ідентифкують себе таким чином) є на 19,2% українцями та білорусами, а на 19,4% — угро-фіннами. Очевидно, якщо відкинути етнографічно неросійські регіони (Смоленщину, Кубань, Зелений Клин,  та інші), частка "українців", "кавказців" та "білорусів" впаде, а "фіннів" - зросте.
Також багатою є фіннська топоніміка Великоросії - Кострома, Москва, Муром, Галич-Мерський, Клязьма, Цна, Неро.

Отож, цю фіннську провінцію починають колонізувати етнграфічні українці - "дунайські" племена "слов'янської мови" (користуючись висловом літописця).

Жители ростово-суздальского Ополья и костромского Поволжья носили в XI в. перстнеобразные височные кольца, восходящие к височным кольцам полян. Здесь же распространены подкурганные ямные погребения, характерные для полян. В ростово-суздальском Ополье известны и землянки южнорусского типа. Ямные погребения зафиксированы и вокруг Новгорода, а почти в самом Новгороде, в Перыни, раскопаны и полуземлянки... Выходит, что перед нами на всех этих окраинных территориях оказываются не те славяне, которые пришли "с Дуная", а их далекие потомки, ведущие линию своего происхождения от уже давно осевших и консолидировавшихся в "племена" словен Среднего Поднепровья, жителей так называемой "Русской земли" с ее тремя центрами в Киеве, Чернигове и Переяславле. Следовательно, перед нами уже совершенно новый этап расселения восточных славян, вызванный новыми условиями их существования на Среднем Днепре... Однако и уйдя сюда, на свободные земли, это население не смогло освободиться от зависимости, и потому переяславские, черниговские и киевские князья имеют определенные позиции в "своих" далеких колониях. В одних случаях, как в ростовском Ополье, князья укрепили эти позиции, в других, как в Новгороде, этого им сделать не удалось. 

Цитата за працею "Происхождение Новгорода" В. Л. Яніна та М. Х. Алєшковського. Підкреслення моє.

Отож, ми можемо аргументовано стверджувати наступне: територія сучасної північної та центральної Росії (у пізньосередньовічних джерелах відома під назвою Залісся, або Великої Росії) на початку постання Київської держави представляла собою фінно-угроську провінцію, підпорядковану Русі; із плином часу вона наповнювалася колоністами "словенського народу" Середнього Подінпров'я. При цьому, що важливо, колоністами ставало надлишкове населення, а не "біженці від нестерпного життя", як стверджує російська шовіністична історіографія.

С появлением широкой базы археологических источников тезис о запустении Среднего Поднепровья уже в XII в. потерял свою убедительность. Археология не только не подтвердила его, но и показала, что Южная Русь оставалась вплоть до монголо-татарского нашествия одной из наиболее экономически развитых русских земель. Колонизационное освоение Волго-Окского междуречья осуществлялось за счет избыточного населения древней Русской земли (тобто, Київщини - мій коментар)

Цитата за працею "Кочевые народы степей и Киевская Русь" П. П. Толочка.

Таким чином, колонізація русинами Залісся утворила новий регіон - так звану Велику Росію, тобто продукт розширення старої, початкової Русі.

Terra Brodinia

В середині ХІІ століття в джерелах, як вітчизняних, так і іноземних, з'являються згадки про бродників - руське населення причорноморських степів - та їхню країну, Бродинію.

При цьому, на відміну від інших колонізованих регіонів, Бродинія не стала династичним володінням Рюриковичів: вона утворилася на фронтирі між Руською землею та половцями, куди не сягали довгі руки княжої адміністрації, боярського землеволодіння та церковної ієрархії.

Половецька кам'яна скульптура

У джерелах бродники зустрічаються під кількома іменами -  власне "бродники", "вигонці", "берладники", "біженці". Та загальний контекст наштовхує на думку, що йдеться про одне явище.
В угорських, візантійських та ватиканських документах іде мова про країну Бродинію, яка знаходиться в чотирикутнику Русь - Куманія (тобто, країна половців) - Болгарія - Угорщина.
В цих матеріалах "Бродинія" стоїть в одному ряду з сильними державами та ордами регіону. Сам факт присутності в такій компанії свідчить про вагомість бродників.

Відомості з письмових джерел допомагають оцінити також соціальне, етнічне, релігійне буття бродників.
У документах Ватикану, зокрема 1227 та 1231 років Папа Григорій ІХ доручає гранському єпископу здійснювати місіонерську діяльність серед бродників та куманів-половців. Це дозволяє зробити припущення, що велика кількість бродників сповідувала язичництво, або ж в Бродинії не було власної християнської ієрархії.
Згідно з Новгродським літописом, на чолі одного з військових загонів бродників стояв воєвода Плоскиня. Його "полк" брав участь у битві на Калці на стороні монголів. Під час перемовин воєвода здійснив обряд "хресного цілування". З цього сюжету ми напевне можемо стверджувати, що частина бродників була слов'янами (про це каже нам ім'я воєводи) та християнами.
Ясніші відомості дають грецькі автори. Нікіта Хоніат називає бродників.

...ті, хто зневажає смерть, гілка тавроскіфів, народ - улюбленець Арея...

Цитата за працею Літавріна Г. Г.  "Болгарія і Візантія в ХІ - ХІІІ ст."

Нікіта Хоніат

Тавроскіфами грецькі автори називали українців. Георгій Акрополит згадує "роських біженців", що допомагали болгарському царевичу Іоанові у військовій виправі:

син Асаня Іоан, ... пішов у країну росів, ... і зібравши навколо себе роських біженців, вимагав батькового спадку

Останнє словосполучення характеризує не тільки етнічне, а й соціальне походження бродників. Схожим чином говорить про бродників на галицькій службі Іпатіївський літописний звод:

А вигонці галицькі рушили по Дністру і ввійшли в море,— човнів же було тисяча. І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели [човни] вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близ Протолчів. Був же з ними [воєвода] Домажирич Юрій і [боярин] Держикрай Володиславич.

Підкреслення моє.
Нажаль, ми неможемо використати імен воєводи та боярина для поповнення етнографічних знань про бродників. Очевидно, "вигнанці" виконували роль лоцманів та првідників у степу, а на очоювати їх у війську мали шляхетні люди: Юрій входив в оточення князя Василька Романовича і займав високі посади (тисяцького, наприклад), а Держикрая прямо названо боярином.
Тим не менше, ми маємо підтвердження етнічного та соціального походження бродників - це декласовані елементи українського феодального суспільства, що шукали кращого життя в степу.

З середини ХІІ  до ХІІІ століття бродники беруть участь в міжусобних війнах руських князів.
1146 року бродники воюють на стороні князя Святослава Ольговича, 1216 (у Ліпицькій битві) - на боці великого князя Всеволода Велике Гніздо.

Битва новгородців з суздальцями.
Ікона ХV століття

Частина бродників, яких літописець іменує "берладниками", брали у боротьбі князя Івана Берладника за галицький стіл. Разом з бунтівними смердами та половцями вони становили основу війська амбіційного, але забутого Фортуною князя.

Вдруге київський літописець згадує берладників, коли вони захопили руську факторію Олешшя в пониззі Дніпра (нині Олешки - місто-супутник Херсона).
Як видається, слово "берладник" було семантично споріднене з "розбійник", чи "свавільник". Саме тому бродники названі так в ситуації розбійницького нападу на Олешшя, або під час селянських бунтів на чолі з Іваном Берладником (який в очах сучасників заплямував себе службою).
Для освічених кіл Київської Русі земля бродників була "Берладдю" - територію без легітимної влади і порядку, прихистком для тих, хто не вписувався у тогочасну феодальну систему, ізгоїв.
Саме так слід трактувати слова великого князя Андрія Боголюбського, передані князю Давиду Ростиславичу

А ти піди в Берладь. Тобі не велю в Руській землі бути.

Тобто, Андрій просто послав Давида "куди подалі".

Згідно з археологічними даними, слов'янські поселення в степу здебільшого локалізуються біля річок у місцях, відомих за писемними джерелами як переправи. Так, для прикладу, руське військо 1223 року

І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели [човни] вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близ Протолчів

Поселення Протолчі на о. Хортиця було досліджене археологами, які знайшли сліди сільськогосподарських робіт, "дружинні" помешкання, металургійні майстерні, житлові помешкання-напівземлянки. Розвиток подібних поселень хронологічно та територіально співпадає із ареалом бродників. Таким чином, ми впевнено можемо ототожнити жителів слов'янських городищ Північного Причорномор'я з бродниками, відомими за актовим та літописним матеріалом.

Локалізація бродницьких поселень на переправах приводить нас впритул до етимології самого слова "бродник". Очевидно, йдеться про "брід" - місце, де можна перейти водну перешкоду. 
До свідчень про бродників також варто додати гіпотезу О. Пріцака щодо етноніма "демерели", який зустрічається у "Слові про Ігорів похід". Наведемо відповідний уривок з панегірика князеві Роману Мстиславичу:

Високо плаваєш ти, Романе,

В подвигах ратних,

Як той сокіл на вітрі ширяючи,

Птицю долаючи одвагою.

Маєте ви залізні нагрудники

Під шоломами латинськими.

Та й не одна країна гуннська,

Литва ще й ятвіги,

Деремела й половці

Списи свої покидали,

А голови преклонили

Під тими мечами булатними!

Підкреслення моє.

Омелян Прицак виводить це слово від тюркського "därmäl", яке, згідно з українським повноголоссям, мало трансформуватися в "деремел". Звук "а" в кінці характеризує збірний етнонім. Наприклад, як у словах "мордва", "литва", "меря".

Тож, найімовірніше, першими бродниками були люди, що виконували функції лоцманів. Проте важко собі уявити 6 тис. лоцманів у війську Івана Берладника, або цілий їх загін у Ліпицькій битві (що відбувалася на суходолі). 
Базуючись на археологічних даних, ми можемо припустити, що населення спочатку "наростало" навколо пунктів переправ, збірних пунктів та факторій. І згодом назва "бродник" втратила свій прямий сенс. З випадкових причин за всім явищем могла закріпитися будь-яка назва, що відображала якийсь аспект діяльності степових слов'ян: берладники (тобто, свавільники), біженці (тобто, колоністи), деремели (тюркське запозичення) тощо.

В цьому контексті згадаймо таке ранньомодерне явище як українське козацтво. У періоди формування та розкладу, їх в залежності від ситуації могли назвати уходниками (тими, хто ходив у степ на промисли), служивими боярами, чумаками (торговцями сіллю), лоцманами (!), черкасами (за містом Черкаси - одним з перших центрів козацтва). Проте з історичних причин закріпилася саме назва "козак" - охоронець караванів у степу.

З другої чверті ХІІІ століття "земля бродників" як степова територія входить до складу Монгольської імперії (згодом улусу Джучі, Золотої Орди).
Та це не означало кінця присутності бродників в українських степах. Король Бела ІV у своєму листі Папі Іннокентію ІV перелічує сусідні країни, які монголи змусили платити данину: Болгарія, Русь, Куманія, Бродинія.
Згідно з архологічними даними, продовжили існувати й бродницькі "міста". Вже згадуваний Протолчий Брід проіснував до ХІV століття. Зі входженням до складу Орди ці міста підпали під демографічну політику монголо-татарських можновладців:

З одного боку, з джерел зникають згадки про бродників і болохівців. Це кореспондується з активністю татар на Балканах, переселенням в регіон Дністер-Дунай представників різних народів, у тому числі й русів... Вочевидь, мало місце виведення частини ремісничого і військового населення з Русі-України, за прикладом тих же чорних клобуків, що підтверджується археологічними дослідженнями. Розкопки Торговиці на Синіх Водах також вказують на руський «характер» більшості її населення. Причому дослідниця пам’ятки Л. Литвинова звернула увагу на те, що чоловіче населення відзначалося європеоїдними рисами, а серед жінок домінував тюркський тип.

Цитата за працею "Західні володіння Улусу Джучі" Б. Черкаса.

Більшість бродницьких "міст" стали містами ординськими й припинили своє існування в часи "Великого Зам'яття" в Золотій Орді і входження до складу київського князівства.
Та це вже виходить за рамки нашої оповіді.