Фрагментація Русі в в загальноєвропейському контексті

Часто можна почути, що розпад Русі і деградація великокняжої центральної влади (а як наслідок - розмивання суверенітету на користь сильніших сусідів) стало можливим через відсутність правил наслідування верховної влади, взаємне поборювання членів монаршого дому, а також християнство східного обряду. Як взірець відсутності подібного роду проблем наводиться католицька Європа - чіткий порядок престолонаслідування, сильну королівську владу, Папу, який одним своїм словом упокорював бунтівних васалів.
Така точка зору не має нічого спільного з реальністю. Як і Руссю, латинською Європою потрясали феодальні війни, занепадав авторитет центральної влади. Як і в католицькому світі, православна Київська митрополія виконувала посередницькі, миротворчі та єднальні функції.

Руси, франки і принцип подільного спадку

Русь була не першою феодальною імперією Середньовіччя. На кілька сотень років раніше утворилася імперія франків. Якщо не вдаватися до мікроскопічного аналізу, вони утворилися і розвивалися цілком ідентично. Германомовне угруповання (спільнота русів на середньому Дніпрі, військова верхівка племені франків - у північній Галії, т. зв. "державі Сіагрія") підкорило населення греко-римської периферії. У випадку франків це були романізовані кельти, а русів - подніпровські слов'яни, що опосередковано перебували в контакті з Грецією. Сприйнявши культуру своїх підданих (перш за все - мову), вони відправилися на завоювання сусідів.
Першою династією у франкській державі була династія Меровінгів. Вони вчиняли з власними володіннями так само, як і ранні князі "Володимирового племені" - розподіляли територію держави серед чоловічих представників роду. Тим не менше, на перших порах це не означало розпаду держави.
Ядром імперії франків була "держава Сіагрія" - останній оплот Римської імперії в Галії. Тут полководець Сіагрій довгий час після падіння Риму підтримував римські порядки, аж поки не був переможений франкським ватажком Хлодвігом.

"Держава Сіагрія" - політичне ядро майбутньої імперії франків

Діти Хлодвіга розподілили сфери впливу між собою, однак своїми резиденціями обрали міста в рамках "політичного ядра" своєї держави: Теодоріх (формальний сюзерен) правив у Реймсі, Хлодимир - в Орлеані, Хільдеберт - у Парижі, Хлотар - у Суассоні. Легко видно, що міста-резиденції утворюють компактний чотирикутник.
Коли помер останній живий син Хлодвіга, Хлотар, вже його сини розділили країну, а "столиці" залишилися там, де й були.

Підпорядкування земель за синів Хлодвіга (ліворуч) та Хлотаря (праворуч)

Ядром же руської імперії була "Руська земля" - територія взаємного проникнення правобережних слов'ян "дулібської" групи та лівобережних сіверян. Про сенс поняття "Руська земля" вже було детально розказано в минулих дописах.
У випадку Русі бачимо ситуацію, аналогічну франкській.
Сини Володимира Великого, Ярослав і Мстислав, ділять сфери впливу в державі, формально ж головним стає Ярослав. Столицями стають два міста, що розташовані в Руській землі - Київ (за Ярославом) та Чернігів (за Мстиславом).
Наступне покоління повторює шлях батьків. Сини Ярослава також тримають резиденції в політичному ядрі держави - Київ (Ізяслав), Чернігів (Святослав) та Переяслав (Всеволод).

Підпорядкування земель
за синів Ярослава

В таких ситуаціях йшла мова лише про замну одноосібного правління колективним, а не розпад держави. Як і раніше, території поза межами "держави Сіагрія", чи "Руської землі" були підпорядковані в метрополію.
Як в Україні, так і у Франції стосунки всередині правлячої сім'ї не були дружніми. Кожен намагався зосередити більше центральної влади і більше уділів у своїх руках, і для цього не гребував ніякими засобами: наприклад, після смерті Хлодимира, його брат Хлотар убив його синів, своїх племінників.

Тим не менше, подібні прикрощі не заважали подальшій експансії як для франків, так і для русинів. Перші (переживши зміну династії з Меровінгів на Каролінгів) підпорядкували собі лангобардів, тюрингів, фризів, саксів. Русини завдали нищівних поразок печенігам і торкам. Володимир Мономах остаточно приєднав землю в'ятичів, що відкривало шлях до колонізації Залісся. Мстислав Володимирович упокорив чудь. Після кількох дошкульних поразок, русинам таки вдалося відтіснити у степ половців і почати заселення українських степів.

В кінці кінців, франкській держава не уникла остаточного розпаду: невдовзі після смерті Карла Великого вона розкладається на Францію, Німеччину та Італію.

Фрагментація імперії франків невдовзі
після смерті Карла Великого

Інша доля спіткала Русь: сильно фрагментувавшись, вона тим не менш зберегла відносну державну цілісність через інститут князівських з'їздів. І цьому також є пряма аналогія в західноєвропейському світі. Про це далі.

Гофтаг і снем

Розвиток економічних та суспільних відносин в Середні Віки, так чи інакше, призводив до дроблення великих держав на менші. Тож у подальшому колись єдині країни могли існувати лише в реформованому вигляді. Рішення лежало на поверхні. Оскільки верховний сюзерен не мав можливості кожного дня контролювати дії васалів на периферії, то він їх збирав час від часу на своєрідну асамблею. На подібних зборах вироблялися загальні риси спільної стратегії. Щоб у державі з'явився подібний інститут, необхідними й достатніми є наступні умови.
По-перше, місцеві правителі повинні мати реальну владу на місцях. Для Середньовіччя було цілком закономірним концентрування влади в руках локальних династів. Через погані комунікації та відсутність чиновницького апарату центральні органи не могли ефективно здійснювати свої повноваження. Економічне зростання породжувало нові центри, які могли ставати поряд, а потім - і конкурувати зі старими, а отже посилювалася влада й незалежність володарів цих центрів. Тож монархи шукали підтримки людей, що представляють якусь силу.
По-друге, ці правителі (включаючи самого сюзерена) повинні відчувати певну рівність у своєму колі.

Інститутами подібного роду були князівські снеми на Русі та гофтаги у Священній Римській Імперії.

У Східно-Франкському королівстві (яке потім стало Священною Римською Імперією) традиційно міцною була земельна аристократія. Правителі племінних герцогств (лат. dux) мали право вибору короля, а також користувалися великою самостійністю у внутрішній та навіть зовнішній політиці. У зв'язку з цим, імператори почали скликати так звані гофтаги - збори місцевих князів і герцогів, а також найвищої церковної ієрархії.

Гофтаг.
Хроніка єпископів Вюрцбурга

Склад учасників, повноваження та регулярність роботи гофтагу не були нічим регламентовані: вони скликалися за потребою, туди запрошували певне коло найвпливовіших людей, а виконання рішень лежало на совісті окремо взятої людини. Загалом, кількісний склад цього орган не перевищував 10-15 осіб.

З кінця ХІ століття на Русі започатковується подібний інститут - княжі з'їзди, або снеми. Перші події з такою назвою ми ще не можемо назвати аналогією гофтагу. На снемах часів дітей та онуків Ярослава Мудрого ми бачимо диктат князів Руської землі над усіма іншими: місцеві князі Новгорода, Турова, чи Ростова не мають свого голосу. Їх тільки ставлять до відома про домовленості київського, чернігівського, переяславського та новгород-сіверського князів.
У джерелах західного походження (наприклад, Кадлубек, Анонім Галл, Шимон Кезаї) проводилася межа між князями-монархами, яких називали "rex" (найкращий український відповідник - слово "король") та князями-намісниками - "dux" ("герцог", "князь").
З часом ситуація поступово змінюється. "Князі-намісники", опираючись на місцеву знать та зростаючий економічний потенціал регіонів, стають "князями-монархами", де-факто стаючи рівними верховному правителю - київському князю. В західних джерелах відносини  "dux"-"rex" (герцог - король) тепер вже описують як "rex"-"rex", тобто більш рівними.
Наприклад, Лівонська хроніка оповідає про биву на Калці в наступних термінах:

Загинув великий король Мстислав Київський і сорок тисяч його воїнів, що були при ньому. Інший же король, Мстислав Галицький, врятувався втечею... Тоді король Смоленська і король Полоцька, і деякі інші руські королі відправили свої посольства до Риги для укладення миру.

Бачимо, що найвпливовіших князів титуловано королями, а київського князя - "великим королем" (в латинському оригіналі - Magnus Rex).
Тепер галицький, володимиро-волинський, володимиро-суздальский, смоленський князі були вже не намісниками, а повноцінними володарями уділів.
Так як місцеві династії (Перша галицька династія, Рагвалодовичі полоцькі, Юрійовичі суздальські, Ростиславичі смоленські, Старші Мономаховичі волинські, Ольговичі чернігівські) вели свій рід від спільного предка - Св. Володимира, а великий князь рекрутувався з їх числа, то й чули себе всі рівними одне одному.
Як наслідок, регіональні князі стали на снемах представниками своїх уділів. Також участь у з'їдах брало київське духовенство, а в якості радників своїх князів - і бояри.

З'їзд князів 1185 року.
Мініатюра Радзивілівського літопису ХV ст

Подібно до Німеччини, проведення снемів не було законодавчо оформлено й не мало чіткого регламенту. Якщо місцевий князь був сильним і з ним треба було рахуватися - його запрошували. Якщо князівство слабло, то й дослухатися до нього не було потреби.

Зміни в статусі князівства цікаво відслідковуються в латинській титулатурі князів. Так, галицького князя протягом ХІІ-поч. ХІІІ ст. називали королем, князем, принцом - відбиваючи його фактичний статус на поточний момент. Впливових Ярослава Осмомисла та Мстислава Удатного латинські джерела величають "rex", а залежного одразу від великого князя та римського імператора Володимира Ярославича - лише "dux". Хоча в українській номенклатурі правитель Галичини завжди (до офіційної коронації Данила Романовича) називався князем.

"Хай кожен держить отчину свою" "не нападає на дім чужий, не розорює вогнем"

На тлі функціонування подібних інституцій (чи радше "квазіінституцій") і в нашій країні, і в решті країн вирували феодальні війни. Аби якимось чином досягти внутрішнього миру, на снемах гофтагах приймалися консенсусні рішення про взаємну недоторканість бенефіціїв.
Так, на Любецькому з'їзді 1097 року для українських князів було оголошено, що "кожен держить отчину свою..., а якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будемо ми всі і чесний хрест".
Подібну мету - встановлення загальноімперського миру - переслідували укладачі "Земського миру" Римських імператорів. Постанови передбачали суворі покарання для любителів вбивати і грабувати, а також для тих феодалів, що покривали подібні дії. На практиці це включало в себе заборону ведення агресивної війни між васалами імператора. Подібні постанови видавалися 1103, 1152 та 1235 років, але викорінити практику зведення рахунків між феодалами силою та боротьбу за престол не змогли.
Прикладом може служити історія протистояння імператора Генріха V та провінційних князів - рейнських, вестфальських та інших. Герцог Лотар фон Суплінбург кілька разів підіймав на повстання саксонську знать.

Римський імператор Лотар ІІ.

Після смерті Генріха Лотар сам став імператором Лотарем ІІ і натхненно боровся із італійськими містами та чеським королівством, які також входили до складу імперії.
Протистояння між Генріхом і Лотарем можна порівняти з боротьбою Ізяслава Мстиславича Волинського та Юрія Володимировича Суздальського: останній з перемінним успіхом воював проти Києва силами свого уділу, а після смерті великого князя сам був обраний господарем всієї Русі. На відміну від Німеччини, у нас Юрій приходився Ізяславу дядьком, що не тільки додає нашій історії сімейної пікантності, а й вкотре засвідчує, що соціально-економчні тенденції сильніші за родинні зв'язки.

Миротворча та посередницька роль київського митрополита на Русі

Нині побутує хибна думка, що на Русі священнослужителі не мали можливостей, або бажання підтримувати порядок та єдність держави. Нижче ми розглянемо кілька прикладів, що спростовують це твердження.
Перший приклад стосується конфлікту 1195 року, який поставив у незручне становище великого київського князя Рюрика Ростиславича. Він, згідно з попередньою домовленістю, передав п'ять міст своєму зятеві Роману Мстиславичу Волинському. Та свої права на ці міста заявив великий князь володимирський Всеволод Юрійович. Відмовити будь-кому із сильних регіональних князів означало перетворити спільника на ворога. В цій ситуації митрополит Никифор втрутився в ситуацію, оголосив Рюрика вільним від попередніх обіцянок. Цим жестом він позбавляв регіональних князів легітимного приводу до повстання проти верховного сюзерена.

Інтронізація митрополита Іларіона.
Радзивілівський літопис ХV ст

Другий приклад стосується посадженням на галицький престол угорського королевича, який був васалом угорського короля, а не Києва. Митрополит закликав князів-дуумвірів - великих князів Рюрика Ростиславича та Святослава Всеволодовича - до повернення Галича на орбіту Києва.
Показовим епізод 1096 року. Руські князі Святополк Ізяславич та Володимир Мономах запросили до Києва повсталого князя Олега Святославича, аби вести з ним перемовини в присутності церковних ієрархів. Але той відмовив зі словами "Не гоже мене судити єпископам і ченцям або смердам". Очевидно, він розумів, що церква прийме сторону великокняжої влади, а не бунтівного ізгоя.
Не гірше це розумів князь-сепаратист Андрій Боголюбський, який бажав унезалежнитися від Русі не тільки в політичному, а й у церковно-адміністративному аспекті - шляхом утворення власної митрополії.

Тож роль церкви а ніяк не обмежувалася молитвами у замкнених монастирях.

Висновки

Порівнявши окремі аспекти політичного розвитку Київської Русі та інших феодальних імперій Середньовіччя, можемо дійти логічного висновку: незважаючи на ряд відмінностей, загальні тенденції були схожими.
Романтично-емоційне бачення вітчизняної історії має відступити перед розглядом її в загальноєвропейському контексті.
Немає підстав ані для еталонізації католицької Європи, ані для приниження Європи православної, ані для витворення ідеї "особливого шляху Русі": події всюди підкорялися одним тенденціям, маючи власну специфіку як в Україні, так і у Франції, Італії, Німеччині, Чехії, Англії.

Regnum Galiciae VS Regnum Russia: нарис з історії Галицького князівства

Історія середньовічної України не буде повною без історії феодальних утворень на її території. Переповідаючи історію імперського Києва, ми висвітлюємо лише одину з багатьох політчних ліній тієї епохи.
Однією з перших земель, якій вдалося де-факто унезалежнитися від Русі, стала Галичина. Це князівство стало першим українським державним утворенням, яке містилося в рамках української етнічної території, не загарбуючи "чужих" земель (напротивагу імперсько-колоніальній Русі).

Джерела і терміни

В даному нарисі під словом "Русь" мається на увазі літописна "Руська земля" у вузькому значенні, зрідка - з долученням підвладних територій. Під Галичиною розуміється територія Галицького князівства середини ХІІ століття. Тобто, говорячи про час, коли князівства з центром у Галичі ще не існувало (і відповідний термін є анахронічним), ми тим не менше вживатимемо це словосполучення.
Політична історія Галичини розпочинається відносно пізно - в ХІ столітті. Це дає нам змогу звернутися до вітчизняного літопису як до історичного джерела. Доповнюватимемо нашу оповідь працями польських хроністів та істориків більш пізнього часу (Кадлубка, Длугоша). Так, Ян Длугош наводить декілька цікавих для нас подробиць, однак іх достовірність важко підтвердити. З більшою довірою будемо звертатися до візантійського історика Іоана Кіннама.
Інформацію про економічні, господарські та міграційні процеси будемо брати з книжки "Галицько-Волинське князівство" Івана Крип'якевича та статті "Происхождение Новгорода (к постановке проблемы)" В. Яніна та М. Алєшковского.

Передумови до боротьби за незалежність

Протягом Х та першої половини ХІ століття територія майбутньої Галицької землі була фронтироною зоною між двома молодими державами - Руссю та Польщею. Головним опорним пунктом Русі в регіоні виступав град Володимир Волинський.
В той же час, у Галичині стрімко набирала обертів економіка краю. На середину ХІ століття ми бачимо кілька потужних міських центрів, зокрема Перемишль, Теребовлю та Звенигород. Про високий рівень культури землеробства та металообробки свідчать археологічні знахідки - коси, серпи. У Києво-Печерському патерику згадується "галицька сіль" - предмет торгівлі - під 1098 роком. І хоча звістка датована кінцем ХІ століття, очевидно, нею торгували й значно раніше. Такий продукт як сіль дуже цінувався у Середньовічній Європі, а її експортери отримували чималі доходи.
Геополітичне розташування також пророкувало регіону гарне майбутнє. В центрі Галицької землі зближуються верхів'я двох рік - Сяну та Дністра, які належать відповідно до акваторій Балітійського та Чорного морів. Пов'язані волоком, дві річки утворювали потужну водну транспортну магістраль.

Мапа Галичина і сусідніх регіонів.
Політичні кордони станом на кінець ХІІ ст.

Отож, як бачимо, Галичина на ХІ століття цілком дозріла до самостійного плавання. Та для повноцінного суверенітету в Середні Віки була необхідна наявність легітимного монарха - особи блакитної крові, яка мала династичні права на дану територію.
Для виконання останньої умови з часом склалися сприятливі умови. В Русі (до складу якої тоді входила Галичина) стрімко збільшувалася кількість князів. Внаслідок боротьби за владу частина князів опинялася в дещо нижчому статусі, ніж інші: в ранзі провінційних намісників, арештантів, чи політичних мігрантів. Декого з них не влаштовувала подібна ситуація і вони прагнули здобути собі удільне, але де-факто суверенне князівство на периферії.
Такими князями, що відкрили Галичині шлях до відокремлення, стали князі Ростиславичі - Рюрик, Володар та Василько. Їхній батько Ростислав Володимирович, онук Ярослава Мудрого, також довгий час намагався здобути собі удільне княжіння в Тмутаракані. Рюрик Ростиславич також деякий час намагався здобути цей стіл, проте в результаті разом з братами опинився в статусі почесного в'язня під наглядом волинського намісника князя Ярослава Ізяславича.

На шляху до об'єднаного князівства

1084 року Ростиславичі, скориставшись з відсутності Ярополка, який поїхав святкувати Великдень до Києва, зайняли Володимир Волинський та усі землі між ним і Польщею, з Перемишлем включно. Це викликало відповідну реакцію з центру. Великий князь Всеволод відправив на приборкання свавільних князів свого сина Володимира Мономаха. Останій, дійшовши до Володимира-Волинського відновив контроль над західною Волинню, проте далі Мономах не рушив. Таким чином, за Рюриком, Володарем та Васильком Ростиславичами залишилися відповідно Перемишль, Звенигород і Теребовля.

Керамічна плитка Успенського Собору з розкопок у Давньому Галичі.
ХІІ століття

Ми не маємо даних, якими саме силами Ростиславичі захопили владу в доволі обширному регіоні. Напередодні виступу вони не мали власного уділу, в якому б їх оточувала дружина та бояри-землевласники. Також нема свідчень про іноземну підтримку. Тож найімовірніше їх підтримувало місцеве населення - бояри та міщани.


Та здобути уділи було тільки половниою справи - треба було їх ще відстояти у боротьбі проти Волині, яка завжди могла розраховувати на підтримку з центру.
1087 року у похід на Володаря Звенигородського вирушив Ярополк Володимиро-Волинський. Проте похід захлинувся: Рюрик Перемишльський підіслав до Ярополка найманого вбивцю, який виконав замовлення. Знечолене військо повернуло назад.
В цій ситуації, зрозумівши, що самостійно відновити контроль над Галичиною офіційний Володимир-Волинський не може, великикий князь київський Всеволод вирішив особисто очолити похід на Перемишль. Літопис мовчить про результат цього походу, однак очевидно, що він призвів до визнання прав Ростиславичів на Галичину.

Руські бойові сокири. ХІ століття

Про це свідчать подальші літописні оповіді: Ростилавичі спокійно здійснюють виправи на Польщу (що було б малоймовірно без міцного тилу), Всеволод більше не намагається відібрати в них княжіння. Також у подальшому (1097 року) літопис прямо називає галицькі міста пожалуваннями Всеволода:

... іншим хай будуть городи, які їм роздав Всеволод: ... двом Ростиславичам: Перемишль — Володареві, а Теребовль — Василькові

Тож, очевидно, між Всеволодом та трьома братами було досягнуто компромісу: вони ставали володарями Галичини де-факто, де-юре визнавши над собою сюзеренітет Києва.
Після смерті Всеволода Галицькі князівства вповні відчули себе незалежними: метрополія була зайнята власними проблемами - половцями та заколотами ізгоїв (перш за все, нащадків Святослава Ярославича). Тим не менше, на галицькі міста, крім уже осілих тут Ростиславичів, претендували й інші безземельні князі. На додачу до цього, київські князі вважали цю територію своєю отчиною і її самостійність і незалежність від центру їх не задовольняла.

Всі ці суперечності, в тому числі й галицьку, мав зняти Любецький з'їзд князів. В результаті, була прийнята постанова і скріплена хресним цілуванням:

Кожен держить отчину свою: Святополк — Київ Ізяславів; Володимир — Всеволодів [уділ]; Давид, і Олег — Святославів [уділ]; [іншим хай будуть] городи, які їм роздав Всеволод: Давидові — Володимир; двом Ростиславичам: Перемишль — Володареві, а Теребовль — Василькові

Руський хрестик для носіння на шиї

Варто тепер уточнити, що таке Ізяславів, Святославів та Всеволодів уділи. Власне, старші сини отримували ту саму стуктуру, якою правили їхні батьки-Ярославичі. Звернімося до згаданої статті академіка Яніна:

... мы обратили внимание на весьма своеобразную структуру трех отчин Ярославичей в конце XI в. В это время черниговскому князю принадлежит не только Чернигов с округой внутри Русской земли, но еще и Муром, и Белозерье за ее пределами и, по-видимому, Тмутаракань. Переяславскому князю помимо Переяславля принадлежат еще Ростов с Суздалем. Таким образом, метрополии внутри Русской земли имеют еще и свои колонии, отделенные от них не только большими, но и не подвластными князю пространствами. В тех же отношениях, в которых находятся Переяславль и Чернигов со своими дальними владениями, находится Киев с Новгородом, где киевские князья держат своих сыновей ...

Киев связан еще и с Туровом, куда сажают старшую ветвь княжеской семьи

Тож внаслідок Любецького з'їзду відновлювався свєрідний колегіальний орган центральної імперської влади, проте вже не в формі Тріумвірату Ярославичів, а у формі квартету їх синів: Святополка Ізяславича Київського, Володимира Всеволодовича Переяславського, Давида Святославича та Олега Святославича Чернігівських.
Галицьким та волинському князям колоній не надали, проте визнавалася їхня  влада на землях, жалуваних попереднім великим князем Всеволодом.

Отож, згідно з рішенням з'їзду, всі українські князі отримували право недоторканості своїх володінь.

З одного боку, Василько і Володар стали одними з головних бенефіціарів з'їзду: вони отримали визнання своєї влади над Галичиною. До того ж, правила були встановлені одні для всіх, навіть для самого київського князя. Проте іще одним наслідком стало порозуміння руських князів, які тепер могли сконцентруватися на боротьбі з зовнішінми ворогами та сепаратистами.
В очах великого князя Святополка такими сепаратистами були Володар та Василько Ростиславичі та Давид Ігорович Волинський.
Святополк невдовзі прямо заявив Ростиславичам:

Це волость батька і брата мого

Та діяти відкрито правитель Русі не міг. В результаті інтриг теребовлянський князь Василько був осліплений, а волинський князь Давид Ігорович оголошений винним у цьому. Руські князі вирішили позбавити землі обох: першого - через недієздатність, другого - через порушення договору.
Тож на Ростиславичів рушило військо великого князя. Також у виправі проти князів брали учать угорці та поляки. В даній ситуації Ростиславичі вступили в союз із Давидом Ігоровичем та половцями.

Битва між нормандцями та англо-саксами під Гастінгсом.
(За виданням Л. Р. Нуж'є "Вікінги").
Зображення в загальних рисах підходить до будь-якої битви
в Європі ХІ століття

І галичани вистояли. Спочатку 1099 року вони розбили руські війська Святополка на Рожному Полі, а затим - угорські на чолі з королем Коломаном.
Саме в цей час намітилися зв'язки, які в майбутньому гратимуть важливу роль у галицько-руських стосунках. Київ традиційно матиме союз з Угорщиною, а Галичина - із Візантією. 1104 року дочка Володаря Ірина стала нареченою сина басилевса Ісаака Комніна. Цей шлюб засвідчував велич і респектабельність Перемишля і його правителя. Натомість Святополк видав свою дочку Предславу за угорського принца Альмоша.

Відстоявши незалежність у боях із русинами і уграми, галичанам довелося дати відсіч також полякам, про що неодноразово повідомляє Длугош.

Після того, як помер Святополк, його місце в золотоверхому граді зайняв Володимир Мономах. Така зміна призвела до потеплішання русько-галицьких стосунків. Новий великий князь не засіхав на галиціькі міста.

Після смерті творців незалежної Галичини Василька й Володаря, їхні уділи відійшли синам і регіон розділився на менші княжіння. Та тривала така ситуація недовго. Син Володаря Володимирко Звенигородський усіма правдами й неправдами об'єднав під своєю владою  регіон і зробив своєю резиденцією місто Галич 1141 року.
Головною опорою Володимирка була місцева аристократія. Навіть після смерті князя бояри згадували, що він "кормив і любив" їх.
Об'єднане галицьке князівство стало могутнім гравцем на міжнародній арені й зберегло та примножило славу своїх попередників - Перемишльського, Теребовлянського та Звенигородського князівств. Про це мова далі.

"Одчиняєш врата в Києві": пік могутності Галицького князівства

Володимирко Володарович продовжив лінію попередників на унезалежнення від Києва. Він прагнув будувати стосунки з Руссю на засадах рівноправності й порозуміння. Проте дійсного великого князя Всеволода Ольговича це не влаштовувало. На його думку, всі регіональні князі-васали мусили "вклонитися йому добровільно". Та Володимирко "навіть і слухати, не те що бачити,— і не схотів їхати поклонитися йому". У цій ситуації київський князь вирішив показати усю свою міць, зібравши колосальну армію (з половцями і поляками включно) і розгромив галичан. Володимирко мусив присягнути на вірність.

Проте як тільки пішло вороже військо, Володимирко відновив бойові дії, зайнявши деякі міста великокняжого домену. У відповідь Всеволод пішов на Звенигород, але невдало: не зумівши з наскоку взяти Звенигород, руський князь був змушений повернутися.

Князівський дружинник ХІ-ХІІ століть.
За виданням "Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі" М. Котляра

Та зміна влади в Києві не забарилася. 1146 року Всеволод помирає і розпочинається боротьба за владу в Русі між Ізяславом Мстиславичем Волинським та Юрієм Довгоруким.
Ізяслав у своїй боротьбі опирався на волинян, киян, а також на свої династичні зв'яки у центральній Європі - Польщі та Угорщині.
Юрій Довгорукий на той момент був Суздаським князем і опирався на тамтешніх бояр. Його зусиллями Суздальська земля перетворилася на потужний плацдарм для наступу на столицю. Він сприяв руській колонізації краю, що збільшувало кількість лояльного населення, а зростання товарообігу за річковими магістралями Дону і Волги зміцнювало економіку краю. Також Юрій розраховував на підтримку половців та Візантії, адже сам був сином грекині й мав за другу дружину грецьку жінку. Перша дружина була половчанкою.

В даній ситуації Володимирко мудро підтримав Юрія у претензіях на велике княжіння. Для цього було кілька причин.
По-перше, Галич був зацікавлений у слабкому Києві, який від експансії утримувала лише його власна слабкість. Юрій не мав поваги київського істеблішменту, а незгода між князем і боярами завжди послаблювала державу. З цієї ж причини Володимирко не бажав бачити на київському троні волинського князя - Волинь і Київщина утворювали прямо поряд з Галичем потужне політичне об'єднання.
По-друге, Галичина вже була вплетена в глобальну систему геополітичних союзів і домовленостей. Опора Юрія на Візантію, а Ізяслава на Угорщину не залишала Галичу вибору, який був союзником Греції і противником угорців.

Таким чином, Володимирко допомагав Юрію здобути Київ. А тим часом угорці атакували Перемишль, щоб відволікти галичан на себе й допомогти Ізяславу. У відповідь на це візантійський імператор іде війною на короля Гезу Угорського, аби покарати його за напад на "відданого й союзного нам архонта Галіції" (згідно з повідомленням Кіннама, 1151). І таким чином імператор також допомагав Юрію Довгорукому.

Басилевс Мануїл Комнін (праворуч)
на золотій монеті.
Союзник Галичини Володимирка

1151 року Ізяслав завдав Юрію нищівної поразки на річці Руть, що закріпило за ним Київ. Питання про верховну владу на Русі більше не було актуальним і Ізяслав взявся приборкувати та приводити до покори васалів в регіонах. В рамках цієї кампанії було завдано поразки галичанам і взято васальну присягу.
1152 року помер галицький князь Володимирко і його місце зайняв молодий Ярослав Осмомисл. Він за підтримки батькових бояр наважився продовжити боротьбу, проте був розгромлений Ізяславом на річі Серет.

Дана невдача не мала далекосяжних наслідків: 1154 року Ізяслав помер, розгорнулася нова боротьба за Київ, а тому Ярослав Осмомисл і його держава отримали передишку.

Ярослав Володимиркович, князь Галицький.
Реконструкція за черепом

За правління князя Ярослава галицьке князівство сягає піку авторитетності й могутності. У Галичі навіть шукають притулку особи цісарської крові, зокрема Андронік Комнін.

До галицького князя звертаютья як до "короля Галіції", або ж "гегемон Галича", що про бачення Ярослава суверенним володарем. Невідомий автор "Слова о полку Ігоревім" так описав князя:

Високо ти сів в Галичині

На престолі златокованім...

Ти дружиною залізною

Підпер гори круті угорські,

Заступив ти королівський шлях,

Зачинив воріття чрез Дунай.

Ти за хмари гори кидаєш,

На Дунай човни споруджуєш...

Грім від тебе по землі гуде...

Одчиняєш врата в Києві

І разиш чужих султанів тих...

Докладного коментаря вимагає фраза "Одчиняєш врата в Києві". Вона відбиває загальну тенденцію, що побутувала в Русі другої половини ХІІ століття: хто правитиме в столичному Києві все частіше вирішували провінційні князі, які самі не мали ані династичного права, ані бажання правити в Києві. Протятгом свого правління Ярослав Осмомисл став людиною, підтримка якою кандидата на київський престол була вирішальною.
Здебільшого Ярослав волів діяти дипломатичними методами і намагався підтримувати добрі стосунки з усіма сусідами - Угорщиною, Візантією, Польщею. Змістилися його акценти щодо руського вектору політики. У боротьбі за Київ він підтримував волинських князів напротивагу Володимиру на Клязьмі (нова столиця Суздальської землі), який стрімко набирав силу.
За правління Ярослава дуже сильно зросла сила галицьких бояр. За часів молодості й недосвідченості князя, вони зуміли витримати ту лінію державної політики, яку вів батько Ярослава Володимирко. Тим не менше, бояри могли бути не тільки опорою господаря, а й опозиційними щодо нього. Ярослав, бачачи нікчемність свого законного спадкоємця Володимира, хотів передати княжіння сину від коханки Олегу. Та частина бояр не бажала бачити бастрада на троні - це значно знижувало авторитет країни в очах сусідів. Бояри спалили матір Олега Настю Чагрович, а Ярослав був змушений погодитися із законним станом речей.

Коли законний син Ярослава Володимир посів місце батька, до дійсно виявилося, що князь із нього слабкий. З огляду на цей факт, частина боярства почала шукати князя на стороні. Та Володимир повернувся в Галич на мечах угорських військ. Та володарем ситуації виявився не Володимир, а угорський правитель Кальман, який вирішив посадити на галицьке королівство сина Андраша. Це був перший прецедент вокняжіння господаря не з київськох династії.
Багато князів дому святого Вололимира побачило в цьому вікно можливостей. Династичних прав у Андраша на Галичину було небагато. Відвоювати уділ в узурпатора було куди краще, ніж у "дідичного князя".
До того ж, для київського митрополита такий прецедент був явно не найприємнішою новиною. Андраш був католиком, тож у разі його укріплення на галицькому столі постало б питання про церковну юрисдикцію, а отже - і розподіл доходів.
Тож митрополит звернувся до руських правителів-дуумвірів Святослава Всеволодовича (з Ольговичів) та Рюрика Ростиславича з закликом "повернути свою отчину". Вкидається у вічі, що Галич не був отчиною згаданих князів, митрополит лише намагався надати легітимності вигнанню Андраша з Галичини. Формально великим князем був Святослав. Він бажав стати в Києві єдиновладцем, не ділити владу з представником іншого клану Рюриком, надавши йому багатий і сильний Галич як компенсацію.
Також проти угорців виступив князь-ізгой Ростислав Берладчич, який опирався на населення пониззя Дністра - берладників.

Тим не менше, Андраш і Кальман втрималися в Галичі, розбивши поодинці руських претендентів на князівство. Законний правитель Володимир Ярославич був ув'язнений в Угорщині.
З часом Володимиру вдалося втекти і знайти допомогу в Римського імператора Фрідріха Барбаросси. Останній надав вигнанцю дипломатичну підтримку. Також Володимир мусив визнати себе васалом великого князя володимирського Всеволода Велике Гніздо і сплачувати імператору данину 2 тис. грн. Під тиском імператора та великого князя Польща і Угорщина відмовилися від претензій на Галич, князі заприсяглися "Галича під ним не шукати" і Володимир повернувся на стіл батька й діда.

Імператор Фрідріх Барбаросса.
Релікварій. 1160 рік.

На порозі нового століття

Йшов 1199 рік. Після 10 років стабільного князювання Володимир помер бездітним. Так перервалася Перша галицька династія, а з нею закінчилася ціла епоха. Невдовзі волинський князь Роман Мстиславич, прозваний Великим, стане також князем галицьким і київським. Ця династична унія створить прецедент, який відкриє шлях для утворення королівства Русь, де Галичина буде невід'ємною державотворчою частиною. Але це буде потім.
Поки що ж ми можемо констатувати той факт, що зусиллями галичан було створено потужне державне утворення, з яким рахувалися всі сусіди. Здебільшого Галичина не дотягувала до рівня імперських потуг, таких, як Київська Русь, Візантія чи Священна Римська Імперія  і виступала в якості молодшого пратнера, була змушена маневрувати, інтригувати та грати на суперечностях передових геополітичних гравців. Тим не менше, Галич був цілком співставним з Польщею, Угорщиною, або Чехією.
Без сумніву, історія незалежної Галичини є цікавою і величною сторінкою історії України.

Перстень-печатка із зображенням галки

Історія України очима наших предків

Нещодавно я було взявся написати нарис з історії Галичини. Та простенька ремарка спочатку розрослася до абзацу, а потім я подумав, що краще це винести в окремий допис.

"Звичайна" українська історія до ХІІІ століття обертається навколо Києва і його правителів, опісля - робить гак до Волинсько-Галицької держави Романовичів, а потім знову вертається у Київ, до князівства Ольгердовичів та Гольшанських, яке після ліквідації відновлюють запорозькі козаки.
Такий історичний наратив бере початок у Київському літописі, а затим був продовжений у Галицько-Волинському літописанні, династичних поемах волинських князів раннього модерну (наприклад, "Дніпрові камени" Івана Домбровського), барокових історичних працях ("Кройніки літописців стародавніх" Теодосія Софоновича), козацьких творах (анонімна "Історія Русів"). Саме на цей наратив спирався і Михайло Грушевський, конструюючи національну історію України.
Кожен з українських історичних творів переслідував цілі, актуальні на момент написання і відбивав стан історичної "науки" свого часу.

Першою спробою осягнути власну історію став літопис "Повість минулих літ". Що ж мав на меті даний твір? Ось що з цього приводу каже сам укладач "Повісті":

Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала.

По суті, "Повість минулих літ" мала окреслити легітимне постання держави "Руська земля" та її монаршої династії.
Саме тому укладачеві літопису було важливо, аби у монарха були героїчні та благочестиві предки. З тієї ж причини літописець описує подорож Андрія Первозваного на київські пагорби - аби церква молодої держави претендувала на апостольський статус. Також автор міцно переплітає долю династії і держави. Якщо описувати сенс "Повісті" однією фразою, то ця фраза - "інтелектуальне освоєння династією підвладних земель".

Після Батиєвого погрому об’єкт спільної лояльності регіональних еліт (київська, або ж "Руська" земля) було зруйновано. Також монголи ліквідували традиційну систему феодального устрою Русі. На руїнах імперії виникло два політичні "центри сили" - у Центральній Росії та Західній Україні. Обидва центри бачили джерелом своєї легітимності Київську державу, як колись варвари - Римську імперію. Такі погляди відбилися у літописанні - Галицько-Волинський літопис звузив свій наратив із загальноімперського до межиріччя Дніпра й Вісли, а Суздальський - Оки і Волги. При цьому, український текст прикладав старовинну назву київщини "Руська земля" на Галичину, Волинь і Правобережжя з початку ХІІІ століття, а Суздальський до Залісся - з ХІV.

Український літописний наратив

Обидва твори мали на меті перетягнути на себе легітимність та історичну тяглість від Київської Русі.
Власне, потуги північан обмежилися літописанням: руська титулатура в офіційних документах там відсутня до кінця ХV століття. Натомість правителі Волинсько-Галицької держави однозначно сприймалися як руські монархи, а їх держава - як Русь. В поняттях всієї християнської Європи і Володимир Хреститель, і Володимир Мономах, і Роман Великий, і Юрій Львович були правителями однієї держави - Руської землі.

Наступний етап вітчизняного історіописання пов’язаний з емансипацією руських еліт в рамках Великого князівства Литовського та Корони Польської.
Як відомо, після смерті Свидригайла Ольгердовича (1452) та Семена Олельковича (1471), волинське та київське великі княжіння переходять у спадок до литовського господаря Казимира Ягеллона.
Таким чином, український нобілітет втратив головний атрибут самодостатності - власних монархів.
Тим не менше, місцева аристократія, що складалася з князів, панів та боярства, була сповнена відчуття власного права на управління територією, яку ще донедавна очолювали київські та луцькі великі князі.
Провідна роль у збереженні самодостатності українського світу належала "княжатам головним" - Острозьким, Вишневецьким, Корецьким, Чорторийським, Сангушкам, Гольшанським-Дубровицьким, Заславським, Збаразьким, Четвертинським. Трохи меншу роль відігравали дрібніші роди - Булиги-Курцевичі, Ружинські, Лико, Пронські та інші.
Ці князі походили з родів Володимира Великого, Гедиміна, або київських князів Гольшанських.

Герб князів Четвертинських

Аби обґрунтувати права всієї групи князів на правління Руссю, був розтиражований міф про завоювання Києва Гедиміном 1320 року та посадження ним на княжіння Міндовга Гольшанського. Таким чином, князі Сангушки (що походили від Любарта Гедиміновича, великого князя волинського), Вишневецькі (нащадки Корибута Ольгердовича Новгород-Сіверського, онука Гедиміна) та інші долучалися до київської спадщини нарівні зі своїми компаньйонами-Рюриковичами - Острозькими, Четвертинським, Заславськими, а також Гольшанськими, що правили в Києві на початку ХV століття.
Ще одним способом освоєння спадщини давньої Русі були київські святині: Печерський монастир, Михайлівський та Софійський собори. Волинські князі надавали значні суми на реставраційні роботи і оздоблення, а також обирали київські церкви як місце останнього спочинку.

Герб князів Вишневецьких

Княжі роди, "нащадки Рюрика і Гедиміна" були живим уособленням "руської старовини". Придворні співці і поети Острога, Лубнів, Києва уславлювали діяння предків "княжат головних", проводячи червону лінію від Київської Русі, Руського Королівства до їхніх сучасних "некоронованих королів Русі".
На середину ХVI століття ми бачимо українську еліту як монолітну і впевнену у собі спільноту, яка гуртувалася навколо князів.

Революційні події ХVII століття - національно-визвольна війна українського народу та громадянська війна - створили в Україні нову соціальну, політичну та геополітичну реальність.
Мало не головним гаслом Хмельниччини стала боротьба проти "дуків-кролев’ят" - всевладних князів-магнатів Яреми Вишневецького та Владислава-Домініка Заславського. На чолі українського народу замість князів та панів стали козаки, а Україна-Русь під назвою "Військо Запорозьке" стала окремою державою.
Право козаків представляти народ певної території та бути джерелом влади на ній було вельми хитким: вони разом із непривілейованими станами захопили владу, усунувши від неї легітимну еліту. У Польщі козаків будь-якого походження періодично обзивали "хлопами", а в Московії не втрачали моменту нагадати, що в "Малоросії нема благородних". У знаменитому вірші "Дума" Іван Мазепа зазначає:

Од всіх немає зичливості,

Ані слушной учтивости,

Мужиками називають,

А подданством дорікають.  

Задля утвердження своєї легітимності, доводилося вдаватися до різних аргументів, у тому числі й історичних. Фундаментальну працю на тему історичних витоків української державності у гетьмансько-козацькій формі написав ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря Теодосій Софонович.

"Кройніка літописців стародавніх" Т. Софновича.
Сучасне видання

Вступ до твору "Кройніка літописців стародавніх" зазначає:

В Руси я уродившися в вѢре православнои, за слушную речъ почиталем, абым вѢдал самъ и иншимъ руским сномъ сказал, ωтколь Русъ почалася и якъ панство Руское, за початку ставши, до сего часу идетъ.

У "Кройніці" Софонович обґрунтовує законність постання гетьманату, право козаків на окремішнє політичне тіло під протекторатом московського царя, який має бути гарантом суверенітету, цілісності та недоторканості "Панства Руського" - Гетьманщини.

Наприкінці ХVIII століття поглинальні заходи Петербурга щодо Гетьманщини вийшли на фінішну пряму. Козацька еліта Гетьманщини опинилася в підвішеному стані: їм загрожувала втрата суспільного статусу. В суверенній та автономній Гетьманщині вони мали все, натомість в загальноросійському просторі статус козака був значно нижчим, ніж в Україні. Серед старшин домінувало бажання одночасно і зберегти свою окремішність від питомо московського світу, але при цьому користуватися усіма привілеями, що їх мало російське дворянство.
Історіографічною квінтесенцією цих ідей стала анонімна "Історія Русів". Головним сюжетом є роль "малоросійського народу" (козаків) у загальноросійській історії, їх вірна служба російським царям та імператорам та історична першість серед руських народів ("малоросіян", "білорусців" та "великоросів").

Видання "Історії Русів"
1846 рік

За думкою автора, ці три фактори (руський патріотизм, історична першість та вірна служба монархам) давали козакам право почуватися в Російській Імперії одним із державотворчих народів із повним набором привілеїв. Наведемо кілька уривків зі вступу, аби проілюструвати основну думку твору:

Історія Малої Росії ... або ж вона і єсть єдина Історія Російська; бо ж відомо, що початок сеї історії, разом з початком правління Російського, береться од Князів і Князівств Київських ... і триває до навали Татар безперервно, а від сього часу буття Малої Росії в Загальній Російській Історії ледве згадується; по визволенню ж її від Татар Князем Литовським Гедиміном і зовсім вона в Російській Історії замовчана. 

Таким чином, ми виходимо на фінішну пряму еволюції української історіографії. Як ми бачимо, протягом історичного розвитку змінювався об’єкт, минуле якого досліджували. А визнання "науковості" прямо залежало від реального сучасного стану речей.
У Середньовіччя авторів цікавило, перш за все, минуле династії, переплетене з територією, їй підвладною. За поняттями того часу, якщо династія не мала реальної влади в даний момент, то й відповідний наратив був шарлатанством.
У ранньомодерний час акценти починають змінюватися з конкретних династій на аристократичні нації - солідарні угруповання лицарського стану, свідомі своєї окремішності. Відповідно змінюється й об’єкт історичного дослідження. Проміжним етапом була ідея гуртування шляхти навколо сукупності князів-"немонархів". При цьому, як і раніше, право на власний наратив мали суб’єкти що існували в об’єктивній реальності - еліта, що правила територією.

Епоха модернізму привела в історію новий суб’єкт історичного процесу - націю. Не дивлячись на те, що нація як така була продуктом нової епохи, національні історії розпочиналися хронологічно там само, де й домодерні історії династій, держав чи аристократичних націй. З цим парадоксом варто просто змиритися. Якщо ми подивимося на попередні "історії", ми побачимо описання минулого суб’єктів, яких не існувало як таких.
Історія монаршої династії дому Святого Володимира розпочинається з неіснуючого князя Рюрика, а продовжується історією предків Володимира, які не були монархами: першим повноцінним володарем був Володимир Великий. Та в ХІ-ХІІ столітті діяли умовності, які санкціонували подібні речі. Генетична спадковість дозволяла вписати їх до династичної історії. Так само династична історія князів Острозьких мала б починатися з появи першого князя в замку Острог. Тим не менше, вона тягнулася від казкових персонажів Руса і Рюрика через реальних Володимира Мономаха і Данила Галицького до самого Януша Острозького.

Герб князів Острозьких

Державна історія Руського королівства як такого не мала би включати історію імперської держави Русь. Тим не менше, Руське королівство було очолене старшою гілкою правлячої династії Русі і утворилося з двох удільних княжінь Київської Русі - ці умовності дозволили вписати київський період до державної історії Волинсько-Галицької держави.
Пишучи історію козаків як аристократичної нації, автори знову розпочинають явно не з того. Козаки стали українською елітою (а отже - і "політичним народом") лише після вигнання з України князів та панів і підписання ряду міжнародних договорів, що реально засвідчували можливість козаків вирішувати долю здобутого мечем краю. Тим не менше, історія "малоросійського народу" (тільки козаків) починається там же, де й всі попередні історії - в Київській Русі. Вважаючи право руських князів і шляхти на Русь вже доведеним попередніми історіями, автори витворюють для козацтва шляхетний, подекуди навіть княжий родовід. Особливу увагу в постанні і розвитку козацтва приділяють князям Богдану Глинському, Дмитру та Михайлу Вишневецьким, Богдану та Остафію Ружинським, Максиміліану Булига-Курцевичу, які були гетьманами та полковниками Війська Запорозького.
І знову: адекватність відповідного аристократично-національного наративу визначалася тим, чи готові інші визнати конкретну еліту в даний момент часу.

Варто зазначити, що всі згадані схеми історіописання досягли успіху та визнання. Київська Русь була цілком визнаною державою і була повноцінним династичним, військовим та культурним учасником міжнародної християнснької спільноти: її кордони були формально недоторкані, її воїнів брали в полон, а не в рабство, укладалися договори та династичні шлюби.
Волинсько-Галицька держава вважалася безальтернативним правонаступником Київської Русі: її правителі носили руську титулатуру, а їхня держава всім християнським світом називалася Руссю.

Печатка Юрія-Болеслава Тройденовича.
Легенда: "Юрій, король Русі"

Українська шляхта, згуртована навколо князів, була визнана джерелом влади на всіх українських етнічних землях, окрім Галичини: підписавши Люблінську унію, князі з власної волі "вільні до вільних, рівні до рівних" пішли від Литви до Польщі, займали всі сенаторські пости в Україні-Русі, на дрібних посадах розставляли своїх васалів, відстоювали мовні та релігійні права українців.
Гетьманщина протягом кількох десятиліть мала всі основні ознаки передмодерної держави: власні кордони, митницю, адміністративний поділ, дипломатію, економічну та фінансову систему, військо, систему освіти і, найголовніше, правителя - гетьмана.

Гетьман Богдан Хмельницький
на карті української держави

Після ліквідації козацького устрою в Україні, козаки колишнього гетьманату отримали всі дворянські привілеї, якими користувалася питомо російська еліта, включно з правом обіймати найвищі посади в Імперії. Представники "малоросійського дворянства" зайняли чільне місце в російському уряді, війську, наукових інститутах, культурному процесі: Олександр Безбородько, Дмитро Трощинський, Віктор Кочубей, Іван Паскевич, Дмитро Бортнянський, Микола Гоголь, Кирило Розумовський, Андрій Розумовський, Михайло Остроградський та безліч інших.

Національна історія епохи модерну визнавала за суб’єкт історії політичну націю. Довільна схема національної історії створювалася шляхом привласнення минулого інших суб’єктів, які вже відійшли в небуття. Жодна національна історія не є виключенням. Наприклад, історія Бельгії розпочинається "з найдавніших часів", тобто у варварській Європі, хоча Бельгія - відносно молода держава, а політичні нації, в тому числі й бельгійці, - з’явилися зовсім не в V столітті, а як і майже всі інші - в ХIХ-ХХ.
Таким чином, право на існування національної історії визнається знову ж таки на основі сьогодення - чи є нація зараз? Відмова ж європейській нації на власну історію від раннього середньовіччя до сьогодення є нічим іншим як невизнанням нації сьогоднішньої - тобто невизнанням її права на самовизначення та власне політичне життя.
Автором національної історії України є Михайло Грушевський. Передчуваючи форсоване націєтворення українців, він сконструював відповідний наратив. При цьому, його праця "Історія України-Руси" як концептуально, так і методологічно відповідала тогочасним ідеям про історичну науку.

Михайло Грушевський,
автор національної історії України

Взявши за територіальну основу ареал поширення української мови, Михайло Грушевський зв’язав неперервною історичною оповіддю всі регіони України.

Який важливий висновок треба зробити з вище написаного? Будь-яке узагальнення, чи вписання в теоретичну концепцію значно спрощує подію чи явище і ми заздалегідь повинні приймати деякі умовності. За умовностями національних схем історії Карл Великий є французом, а його імперія - Францією. Так само, якщо ми уникнемо подвійних стандартів, Володимир Великий є українцем, а імперія Русь - Україною. Оттон І є першим німецьким монархом, а Андрій Боголюбський - російським. Звісно, це лише в рамках і умовностях національного наративу: Оттон вважав себе відновлювачем імерії Карла, а Андрій Боголюбський був "князем Андрієм Юрійовичем" і не думав про нації й народи.
Суттєвим недоліком національного наративу є той факт, що вписуючи об’єкти в якісь концепції (в тому числі - національні), ми втрачаємо повноту дослідження самого об’єкту як такого.
Так, династична історія, представлена "Повістю минулих літ" та Київським літописом абсолютно нехтувала історією Галицького князівства в період, коли ним правили люди не з роду Володимира Великого. В той же час, для самої Галичини і місцеві бояри, і правителі з угорської династії були важливими і не завжди ворожими елементами, хоча були ворогами Рюриковичів.
Власне, відновленню цих білих плям і буде присвячено наступний нарис.

Імперія Русь

Після оформлення своєї державності Русі київські еліти далі рушили шляхом укріплення держави. Маючи за взірець блискучу грецьку державу, київські князі будували державу імперського типу.
В цьому контексті було зроблено ряд кроків, направлених на централізацію влади - управлінського, юридичного та ідеологічного характеру. Ці заходи, детально описані нижче, демонструють як гарне засвоєння руськими елітами передового візантійського досвіду, так і вміння адекватно розуміти місцеву специфіку. Реформи, розпочаті Володимиром Великим та продовжені його сином Ярославом, виводили Русь на передові позиції у європейському світі. Я умовно розділив цей процес на три частини в залежності від головних акцентів, однак всі аспекти реформ були сильно взаємопов’язані, тож не чекайте тут тематичної строгості.

"Це буде мати градам руським": оформлення столичного статусу Києва

Власне, таке звичне нам поняття "столиця" було на той час незнайомим для племен Східної Європи. Люди варварського світу раннього Середньовіччя мали куди конкретніше мислення, яке спиралося реалії, а не абстракції. Для них просто не існувало в сучасному сенсі таких продуктів модерної доби як "Батьківщина", "держава", "столиця", "патріотизм", "нація". Ми ж мимоволі інтерполюємо власні сучасні уявлення та сучасні реалії на наших попередників та їхній навколишній світ, що не завжди допустимо.

Прибуття купців до Києва.
Ілюстрація видання Л. Р. Нуж’є "Вікінги".

Якщо звертатися саме до "столиць", то тут ситуація наступна. Варварські народи раннього середньовіччя сприймали населені пункти чітко за функціями, які ті виконували: укріплення, в якому можна сховатися під час набігу, база для координації експедицій, ярмарок, переправа тощо. В нашому розумінні "столиця" є абстракцією, що пов’язана з вищою державною владою. На початку ж Середньовіччя цю владу уособлювала конкретна людина: князь, король, герцог тощо. Таким чином, якщо оперувати сучасними термінами, "столиця" була там, де в конкретний момент часу перебував король/князь/герцог. А він, як правило, мандрував підвладним землями зі своїми наближеними й слугами. В таких мандрівках (які в нашій протодержаві прийняли форму "полюддя", описаного в попередній дописах) правитель (що був носієм вищої влади) на місцях здійснював суд, збирав податки, налагоджував персональні контакти з провінційними елітами. Правитель був повинен регулярно показувати себе місцевій знаті, адже тільки його присуд мав легітимність, тільки йому особисто платили податки, тільки на його поклик мобілізувались регіональні дружини. Отож, не існувало прямої логічної імплікації "хто в Києві князь - той наш великий князь". "Великий князь" - це той чоловік із кількомастами воїнів, з яким голова племінного союзу минулого року пив за одним столом.

Великий князь Володимир із наближеними.
Ілстрація виданя "Вікінги" Л. Р. Нужьє.

На той час у цивілізованому світі існувало дві столиці Рим та Константинополь.
Як вже зазначалося, за зразок держави руські еліти мали Візантію - передову імперію, яка в культурному плані значно випереджала розвиток інших країн Європи. Взірцем для Києва (центру Русі) став столичний (в сучасному сенсі !) Константинополь -  Царгород, Новий Єрусалим, Другий Рим.
Таким чином, київські еліти намагалися зробити з найкращих своїх володінь, Руської землі загалом і Києва зокрема, об’єкт спільної лояльності для всіх поліетнічних еліт держави, що в той же час вивищувався над іншими.
Зокрема, київські книжники вдалися до ідеологічної ідеї наступництва Києва щодо Константинополя. Інтелектуальний же образ Константинополя, в свою чергу, був сконструйований за взірцем Єрусалима.

Великий князь Ярослав в образі візантійського імператора.
Реконструкція фрески Софії Київської за малюнками Вестерфельда ХVII ст

У руських текстах ми знаходимо численні алюзії на стародавню столицю Ізраїлю. Наприклад, всім відома літописна фраза "Київ - мати міст руських". Автор як геніальний майстер слова відсилає нас відразу до кількох сенсів. Один із них - паралель з Єрусалимом. Наприклад, у хроніці Георгія Арматола, коли йдеться про похід римлян на зазначене місто, сказано:

до метрополії, тобто до мати градам

Подібне твердження зустрічаємо в апокрифій "Повісті про царя Волота Волотовича":

Перший град всім градам мати: славний град Єрусалим... А церква Єрусалимська всім церквам мати

В такий спосіб Київ утверджувався як сакральний центр всієї Руської церковної митрополії - бо ж мати міст "руських", а не "всіх градів".

В той же час, вираз "мати міст" є калькою з грецької "метрополіс" - місто-засновник колонії. Таким чином, між Києвом (Руською землею) та підвладними землями утверджувався зв’язок метрополія-колонія.

В той же час, у Києві фундуються найбільші в країні святині - Софійський собор та Печерський монастир, які мають затверджувати місто як центр релігійної свідомості.

Софія Київська. ХVII ст.
Малюнок Вестерфельда 1651 року.

Софійський собор та інша зведена Ярославом Мудрим споруда - Золоті Ворота - були також покликані створювати образ Києва як нових Константинополя та Єрусалима.
Софія Київська була збудована за взірцем Софії Константинопольської і ніби ставила Київ в один ряд зі столичним Царгородом.

Собор Святої Софії у Константинополі (нині - Стамбул).
Сучасний вигляд

Золоті Ворота  відсилають нас вже не стільки до Константинополя (в якому вони також були), скільки до Єрусалима. У старозаповітній традиції вважається, що Месія увійде в цей світ через Золоті Ворота Єрусалима. Книга пророка Єзекіля (44:1-3):

Сказав Господь: ніхто не увійде цими воротами, бо Господь, Бог Ізраїлю, пройшов через них. А щодо князя, то князь сяде в них, щоб їсти хліб перед Господом.

У "Слові про закон і благодать" Іларіона Київського також знаходимо численні спроби поставити в один ряд Київ із Константинополем та Єрусалимом:

Подібний ти до великого Константина... Той із матір'ю своєю Єленою, хрест із Єрусалима принісши, по всьому світу своєму розславивши, віру утвердили. Ти ж із бабою твоєю Ольгою, принісши хрест із нового Єрусалима, Константинограду, по всій землі своїй поставивши, утвердили віру 

Тут князь Володимир порівнюється з римським імператором Костянтином, який визнав християнство державною релігією. Поміж рядків читається, що разом із "хрестом" монархом переноситься і статус до його головного міста: від Єрусалима до Константинополя, з Нового Єрусалима - до Києва.

Золоті Ворота Єрусалима.
Сучасний вигляд

Отож, будь-яка людина, що "книжне учення пожинала" сприймала Київ як рівний дійсно столичним містам, насамперед Константинополю.  Тому уявлення, притаманні Царгороду зокрема і Імперії загалом, інтерполювалися на Київ і підвладні йому землі.
Таким чином, Київ ставав столицею в абстрактному сенсі, а сприйняття інституту держави розмежовувалося від персони.

Та самих ідеологічних інсинуацій, розповсюджуваних через освіту, було замало. В провінціях мусили чітко засвоїти, кому вони підкоряються. Інакше, зі смертю кожного київського князя доводилося б наново примушувати провінціалів до покори. Потрібна була стабільна орієнтована на Київ влада на місцях, про що йтиметься нижче.

"Від роду руського": посилення влади в провінціях

Довгий час племена, що перебували у зоні впливу Києва, були повністю самоврядними політичними утвореннями. Зверхність київської русі над ними була вельми умовною. Кожну таку політію очолював місцевий вождь з числа тутешньої родо-племінної знаті. Як вже зазначалося вище, аби здійснювати свою владу, князь мусив навідуватися до цих вождів, зав’язувати стосунки, знайомити дітей, обмінюватися подарунками, ставити когось на місце збройно, погрожувати і т. п. За такими клопотами проходило ціле життя, яке можна було б провести куди корисніше.
Також треба відмітити той факт, що джерелом влади вождя була племінна громада (або, принаймні, її військова еліта). Це накладало свій відбиток на поведінку та лояльність людини.
Слід додати до цього, що в той час домінувала ідентичність регіонального типу - до своєї локальної землі, регіону, громади. Те, що на чолі племен стояли місцеві вожді без відповідної ідеологічної обробки означало, що кожен з них діє в інтересах, перш за все, свого племені.

Ця проблема була вирішена заміщенням місцевих вождівств намісниками з роду нащадків Володимира Великого.

Русь за великого князя Володимира Мономаха.
Сіверщина та Муромщина підкорюються Чернігову.
Решта - Києву.
Київський та чернігівський князі координують спільні дії.
"Підкрення" реалізується через князів-намісників - синів, молодших братів, племінників

По-перше, всі вони були уродженцями Руської землі і довгий час зберігали лояльність саме до свого регіону.
Сприяло збереженню намісниками "руської" ідентичності те, що вони постійно переміщувалися з однією землі в іншу, ніде не осідаючи. З плином часу княжич займав стіл в Руській землі (тобто, Переяслав, Чернігів, або й Київ). Таким чином, князі народжувалися і помирали в Русі, що зберігало їхню лояльність саме до метрополії.
Згадаймо, що джерелом влади місцевого вождя було саме плем’я. Джерелом же влади руського князя був великий князь київський (рідше - чернігівський, переяславський).
Додамо ще патріархальний характер відносин того часу. Сини та синовці (тобто, взяті під опіку племінники) не сміли виявляти непокору до "старійшин" власного роду.
На додачу до всього цього, з князями-намісниками приходили й інтернаціональні дружини, вірні князям-намісникам особисто.

Забігаючи наперед, зазначимо, що місцеві князі з "дому святого Володимира" починають змінювати лояльність на регіональну, починаючи з праправнуків Ярослава. Якщо правнук мудрого князя Юрій Довгорукий був готовий проміняти всі безмежні володіння в Суздальському Залісссі на один Переяслав Руський, то його син Андрій без клопотань сплюндрував Київ і робив усе для звеличення своєї нової держави - Великого князівства Володимирського.

Великий князь Володимирський Андрій Юрійович.
Син Юрія Довгорукого, онук Володимира Мономаха.
Представник першого покоління дому св. Володимира з неруською ідентичністю

Другим позитивним наслідком реформи було те, що знімалася необхідність для великого князя перманентно їздити країною. Адже тепер правосуддя, збирання данини і мобілізацію війська на місцях здійснювали такі ж природжені князі, у яких "полюддям" займалися батьки й діди (як і у великого князя).

Ще одним важливим фактором зміцнення влади на місцях було запровадження християнської ієрархії та територіального устрою. Київська митрополія була, по суті, ще однією бюрократичною структурою, верхівка якої замикалася на Києві й діяла в його інтересах. Також священнослужителі несли з собою школи і проповіді, де правильно оброблялися голови місцевого населення.

Таким чином, ми маємо лояльний легітимний апарат насильства та управління, що діяв в інтересах Руської землі по всій території імперії.

Вельми показовим в цьому плані є "виступ волхва" у Новгороді, який ніби демонструє вододіл між імперською адміністрацією та місцевими. Наведемо сюжет повністю:

Такий волхв встав був при Глібі [Святославичі] в Новгороді. Говорив ото він людям, і удавав із себе, ніби був він богом, і многих обманув, мало не весь город. Говорив же він, що «я все знаю», хулячи віру християнську; він говорив, що, мовляв, «я перейду по Волхову перед усіма». І стався заколот у городі, і всі йняли йому віри, | і хотіли побити єпископа. Єпископ же [Феодор], узявши хреста і облачившись у ризи, став [і] сказав: «Якщо хто хоче віри йняти волхву — хай за ним іде, а хто ж вірує в хреста — нехай іде до нього». І розділилися [люди] надвоє: князь же Гліб і дружина його стали коло єпископа, а люди всі ішли за волхвом, і стався заколот великий вельми.

Гліб тоді, взявши топір під полу, прийшов до волхва і мовив йому: «То чи знаєш ти, що має бути завтра, а що до вечора?» І він сказав: «Я все знаю». І спитав Гліб: «А чи знаєш ти, що тобі сьогодні має бути?» І він сказав: «Я чудеса великі сотворю». Гліб тоді, вийнявши топір, розтяв його. І упав він мертвим, а люди розійшлися. 

"По цім законі ходіть": перше писемне право

Виразним кроком інституалізації та деперсоніфікації влади стало прийняття Ярославом Мудрим писемного зводу законів "Руська правда". До того часу громади певним чином судили і карали "по справедливості", "по звичаю". Із розвитком ранньофеодальної держави постала потреба уніфікації існуючих практик, що виливалося у прийняття писаних кодексів, джерелом яких і ставали ці звичаї та прецеденти.

Руська Правда в синодальному списку

Контроль за дотриманням закону покладався на апарат, який був уповноважений без присутності князя вести суд і правду його іменем. Тобто, за допомогою написаних на фізичному носії слів, складався ефект присутності князя, яка була раніше необхідна для суду.
Таким чином, київська влада, за допомогою князів-намісників та посадників, озброєних законом, дісталася до всіх необхідних куточків країни.

Висновок

Процес перетворення сфери впливу київських русів на імперію, який розпочав Володимир, завершується за правління Ярослава. Син продовжив та доповнив реформи свого батька, а також здійснив сукупність власних кроків.
До беззаперечних особистих успіхів Ярослава треба віднести ідеологічне оформлення концепту столичності Києва та прийняття першого писемного правового кодексу.
Без сумніву, саме грамотна політика княжого Києва протягом першої половини ХІ століття дозволила стати Київській Русі однією з найбільших європейських потуг свого часу.

Quid est veritas? : боротьба за спадщину Володимира в трьох джерелах

Після смерті великого князя Володимира, його сини розпочали запеклу боротьбу за утримання і перерозподіл надбань покійного монарха. М’ясорубка, що привела до палацу на Старокиївській горі Ярослава Володимировича, цікава тим, що нам відомі кілька версій тих подій тисячолітньої давності. На моє переконання, інтегрований аналіз усіх версій допоможе зрозуміти усю відносність історичного знання та базові принципи відбору джерел.
Тому сьогодні я опишу три найповніших повідомлення про боротьбу синів Володимира за владу.

Джерела

До згаданих вище трьох джерел входять наступні: "Повість минулих літ", ісландська сага "Про Еймунда" та "Хроніка" Тітмара Мерзебурзького. Кожний сюжет та природу тексту буде розглянуто окремо.

"Хроніка" Тімара Мерзебурзького

Ця історична праця єпископа зі шляхетного саксонського роду графів Вальбек має велику історичну цінність. По-перше, її оригінал, написаний особисто автором, дійшов до наших часів, хоча з 207 листів твору 15 було втрачено. Як правило, давні твори доходять до нас у вигляді рукописних копій, що їх виконували співробітники канцелярій, або працівники скрипторіумів. 

"Хроніка" у Саксонській земельній бібліотеці Дрездена.

По-друге, Тітмар сприймав інформацію про події за словами безпосередніх учасників подій - саксонських вояків, що билися на стороні польського князя Болеслава. Розглядаючи інші два джерела, ми побачимо, що ці факти вигідно відрізняють "Хроніку" від "Саги..." та "Повісті...".
Отож, що розповідає нам Тітмар?

Згідно з записами хроніста, після смерті Володимира починається протистояння його синів - Ярослава і Святополка. У 1015-1018 роках правителем Русі був Ярослав - його хроніст титулує "королем Русі", напротивагу титулу Святополка - "сеньйор". В той же час,  Болеслав був тестем Святополка. 

Ярослав мав домовленість із імператором Генріхом ІІ про спільні бойові дії проти польського князя Болеслава: вони мали атакувати Польщу з двох сторін. Князеві Ярославу вдалося оволодіти одним містом, а Болеслав визнав себе васалом імператора. 

Монета польського князя Болеслава І

Цей крок дозволив Болеславу уникнути війни на два фронти, залучити до війська саксів і сконцентруватися на східному векторі політики. Маючи при собі одного із синів Володимира, Болеслав міг законно втрутитися у внутрішні справи Русі. Також природними союзниками Польщі проти Русі були печеніги та угри. Отож, 1018 року поляки, сакси (300 чол.), угри (500 чол.) та печеніги (1000 чол.) пішли на Київ і, завдавши поразки Ярославу, 14 серпня зайняли столицю. На княжіння був поставлений Святополк. 

На цьому, власне, повідомлення даної хроніки вичерпуються. 1 грудня 1018 року Тітмар Мерзебурзький помер. Та з інших достовірних джерел (скажімо, "Реймська Глосса") ми знаємо, що переможцем у цій боротьбі вийшов таки Ярослав - саме він правитиме Руссю протягом кількох наступних десятиліть. 

Повість минулих літ

На жаль, плюси саксонського джерела ми аж ніяк не можемо занести в актив руському літописанню. Думки експертів щодо часу написання "Повісті" різняться - адекватні оцінки коливаються від 30-х років ХІ століття до перших десятиліть ХІІ. Для нас така похибка є істотною: якщо нижня межа робить автора сучасником і, можливо, очевидцем подій, то верхня - відкидає таку можливість. Тим не менше, на початку ХІІ століття доживав віку київський тисяцький Ян Вишатич, чий батько Вишата Остромирович був сподвижником великого князя Ярослава. Тож, у найгіршому випадку, ті події автор літопису сприймав скрізь призму розповідей сина про життя батька.

Печатка великого князя Ярослава із його зображенням

Та існує й інша проблема: заангажованість руського літописання. Без сумніву, перші київські монархи були поганими християнами, але ідеальними церковниками. Ольга, Володимир і Ярослав приклали титанічних зусиль для поширення християнського вчення, створення ієрархії, залучення нових територій і пастви, спорудження храмів. Це неймовірно посилювало вплив і авторитет церкви, а також призводило до її матеріального збагачення. Люди, що мали такі заслуги перед релігією просто не могли бути ґвалтівниками, братовбивцями та садистами, чи щось подібне. Тому літописці (ченці) часто маневрували, замовчували факти, або маніпулювали ними. Наприклад, усі грішні вчинки Володимира та Ольги віднесено до першого, язичницького періоду їхнього життя, що навряд є простим збігом. Згідно з літописною оповіддю, Ярослав як новгородський намісник відмовився платити великому князеві данину 2 тис. гривень. Це стало приводом до конфлікту: Володимир мав рушити на бунтівного сина, а Ярослав найняв скандинавську дружину. Та Володимир помер, не встигнувши приборкати сепаратиста. Літописець побачив у цьому не гріховний бунт проти батька, а божественне провидіння, що не дало двом великим християнським монархам пролити кров одне одного. Таким трюком автор жирно підкреслив богообраність обох князів.

Подібною словесною еквілібристикою рясніє вся "Повість ...".

Далі за текстом виходить наступне: після смерті Володимира київський стіл займає Святополк і з цим погоджується інший син Володимира, Борис. Та Святополк, бачачи в ньому конкурента, надіслав до Бориса вбивць. Літописець називає їхні імена: Талець, Путша, Ляшко та Єлович. Після цього Святополк послав іще одну команду до князя Гліба Володимировича - його також вбивають, а потім ще й Святослава Володимировича, який намагався втекти до Угорщини.

Печатка великого князя Святополка із його зображенням

Після цього Ярослав виступає вже як месник за вбитих братів. Маючи у своєму війську новгородців та врягів, він вступає у військове протистояння зі Святополком, який мав на своєму боці русів та печенігів. Ярослав зайняв Київ, а Святополк втік до Польщі.

Через рік він повернувся із польським військом і відбив Київ у Ярослава. Намагаючись позбутися опіки польського князя Болеслава, Святополк підбурив киян до повстання, чим змусив Болеслава піти. Та без поляків Святополк знову програє битву  Ярославу і тікає до печенігів. А повернувшись із печенігами, програє ще раз. Вкотре змушений тікати, Святополк втрачає розум і помирає.

Після цього, відбувається ще одна битва, між Мстиславом Володимировичем та Ярославом. В результаті, Ярославу залишаються формальне лідерство, Київ та Новгород (резиденцією Ярослав тимчасово обирає Новгород), а Чернігів дістається Мстиславу.

Битва Ярослава і Святополка.
Мініатюра Радзивілівського літопису XV ст.

Сага про Еймунда

Часто скандинавську скальдичну поезію та саги сприймають як незалежне, а тому неупереджене та достовірне джерело історії Русі. Та це коректно лише частково. Ми знову повертаємося до проблематики хронологічної дистанції між часом написання твору та описуваних подій. А в даному випадку вона чимала: "Книга плаского острова", до якої входить Сага про Еймунда, написана в ХІІІ столітті, тобто від подій часів Ярослава її відділяє не менше двохсот років. Тут нас рятує (насправді - ні) доволі штучне припущення, що саги опиралися на скальдичну поезію, яка важко піддавалася корекції, бо була авторською і віршованою. Тобто, нібито важко було спотворювати первісне авторське джерело, адже від змін збивався б ритм, втрачалася рима і т. п. Та це припущення має суттєвий недолік: в більшості випадків достовірно невідомо, що конкретна сага спиралася на якусь конкретну скальдичну поему (бодай, втрачену). Тобто, вона могла спиратися і не спиратися рівноймовірно. 

То того ж, саги та скальдична поезія були не менш тенденційним за літописи: вони мали на меті прославляти подвиги конкретної людини і грішили перебільшеннями їх ролі в історії.

Срібна монета із зображенням великого князя Святополка

Та перейдемо безпосередньо до сюжету саги. Еймунд був нащадком норвезького короля Гарольда Прекрасноволосого, який внаслідок централізації влади в Норвегії втратив уділ і мав заробляти на життя найманством. Доля привела його на службу новгородському наміснику Ярославу, який потребував кваліфікованого війська для боротьби з братом "Бурислейфом". Я використовую транслітерацію замість українського відповідника і беру її в лапки, бо немає можливості чітко ототожнити ім’я персонажа "Саги..." із якимось сучасним, чи літописним.

"Бурислейф" вимагає у Ярослава частини його уділу, на що князь не погоджується. Починається збройне протистояння, Ярослав і Еймунд перемагають "Бурислейфа", він тікає до печенігів, а тріумфатори займають Київ. 

Після цього Ярослав надсилає варягів до брата, щоб вони вбили його. Після виконання замовлення Ярослав не бачить сенсу сплачувати жалування найманцям і вони йдуть на службу до Брячислава Полоцького. Після нетривалого протистояння Ярослав, його дружина Інгігерда, Брячислав та Еймунд зі своїм сподвижником Рогнвальдом встановлюють мир. Новгород та формальне лідерство залишалося за Ярославом, Брячислав отримував Київ. Еймунд та Ронгвальд дістали уділи в південно-східній Балтії - Лівонію та Ладогу відповідно.

Як бачимо, події саги дуже схожі на літописний сюжет, але пазл все одно не складається. Тут "Бурислейф" ніби спочатку грає роль літописного Святополка, а потім - літописного Бориса. 

Висновок

Як ми бачимо, різні тексти вельми суперечливо описують одні й ті самі події. За нами залишається вибір - яким саме даним довіряти. В цій ситуації важливо не віддати перевагу "повним" історіям із багатьма цікавими подробицями, які нам пропонують "Повість минулих літ" та "Сага про Еймунда".

Схема, за якою літописець розставляв дати народжень і смертей у княжій сім’ї протягом ХІ ст.
За виданням "Очерки начальной Руси" О. П. Толочка

Здавалося б, незважаючи на всі недоліки, два джерела мають збіги в загальній сюжетній лінії, що за умови незалежності авторів має свідчити про достовірність. Проте збіги "Повісті" й "Саги" мають всі ознаки парадоксу "Електрорушійної сили", яка насправді не є ані електричною, не рушійною, ані силою. Якщо ми співставимо сюжети про вбивство брата, то вийде наступне. Згідно з літописом, Святополк підіслав Ляшка вбити Бориса. А згідно саги, Ярослав підіслав Еймунда вбити Святополка. Та окрім цих двох історій існує ще одна історія - реальна, та, що відбулася насправді.
І для її реконструкції, по суті, не є корисними ані дані літопису, ані саги.