Імперія Русь

Після оформлення своєї державності Русі київські еліти далі рушили шляхом укріплення держави. Маючи за взірець блискучу грецьку державу, київські князі будували державу імперського типу.
В цьому контексті було зроблено ряд кроків, направлених на централізацію влади - управлінського, юридичного та ідеологічного характеру. Ці заходи, детально описані нижче, демонструють як гарне засвоєння руськими елітами передового візантійського досвіду, так і вміння адекватно розуміти місцеву специфіку. Реформи, розпочаті Володимиром Великим та продовжені його сином Ярославом, виводили Русь на передові позиції у європейському світі. Я умовно розділив цей процес на три частини в залежності від головних акцентів, однак всі аспекти реформ були сильно взаємопов’язані, тож не чекайте тут тематичної строгості.

"Це буде мати градам руським": оформлення столичного статусу Києва

Власне, таке звичне нам поняття "столиця" було на той час незнайомим для племен Східної Європи. Люди варварського світу раннього Середньовіччя мали куди конкретніше мислення, яке спиралося реалії, а не абстракції. Для них просто не існувало в сучасному сенсі таких продуктів модерної доби як "Батьківщина", "держава", "столиця", "патріотизм", "нація". Ми ж мимоволі інтерполюємо власні сучасні уявлення та сучасні реалії на наших попередників та їхній навколишній світ, що не завжди допустимо.

Прибуття купців до Києва.
Ілюстрація видання Л. Р. Нуж’є "Вікінги".

Якщо звертатися саме до "столиць", то тут ситуація наступна. Варварські народи раннього середньовіччя сприймали населені пункти чітко за функціями, які ті виконували: укріплення, в якому можна сховатися під час набігу, база для координації експедицій, ярмарок, переправа тощо. В нашому розумінні "столиця" є абстракцією, що пов’язана з вищою державною владою. На початку ж Середньовіччя цю владу уособлювала конкретна людина: князь, король, герцог тощо. Таким чином, якщо оперувати сучасними термінами, "столиця" була там, де в конкретний момент часу перебував король/князь/герцог. А він, як правило, мандрував підвладним землями зі своїми наближеними й слугами. В таких мандрівках (які в нашій протодержаві прийняли форму "полюддя", описаного в попередній дописах) правитель (що був носієм вищої влади) на місцях здійснював суд, збирав податки, налагоджував персональні контакти з провінційними елітами. Правитель був повинен регулярно показувати себе місцевій знаті, адже тільки його присуд мав легітимність, тільки йому особисто платили податки, тільки на його поклик мобілізувались регіональні дружини. Отож, не існувало прямої логічної імплікації "хто в Києві князь - той наш великий князь". "Великий князь" - це той чоловік із кількомастами воїнів, з яким голова племінного союзу минулого року пив за одним столом.

Великий князь Володимир із наближеними.
Ілстрація виданя "Вікінги" Л. Р. Нужьє.

На той час у цивілізованому світі існувало дві столиці Рим та Константинополь.
Як вже зазначалося, за зразок держави руські еліти мали Візантію - передову імперію, яка в культурному плані значно випереджала розвиток інших країн Європи. Взірцем для Києва (центру Русі) став столичний (в сучасному сенсі !) Константинополь -  Царгород, Новий Єрусалим, Другий Рим.
Таким чином, київські еліти намагалися зробити з найкращих своїх володінь, Руської землі загалом і Києва зокрема, об’єкт спільної лояльності для всіх поліетнічних еліт держави, що в той же час вивищувався над іншими.
Зокрема, київські книжники вдалися до ідеологічної ідеї наступництва Києва щодо Константинополя. Інтелектуальний же образ Константинополя, в свою чергу, був сконструйований за взірцем Єрусалима.

Великий князь Ярослав в образі візантійського імператора.
Реконструкція фрески Софії Київської за малюнками Вестерфельда ХVII ст

У руських текстах ми знаходимо численні алюзії на стародавню столицю Ізраїлю. Наприклад, всім відома літописна фраза "Київ - мати міст руських". Автор як геніальний майстер слова відсилає нас відразу до кількох сенсів. Один із них - паралель з Єрусалимом. Наприклад, у хроніці Георгія Арматола, коли йдеться про похід римлян на зазначене місто, сказано:

до метрополії, тобто до мати градам

Подібне твердження зустрічаємо в апокрифій "Повісті про царя Волота Волотовича":

Перший град всім градам мати: славний град Єрусалим... А церква Єрусалимська всім церквам мати

В такий спосіб Київ утверджувався як сакральний центр всієї Руської церковної митрополії - бо ж мати міст "руських", а не "всіх градів".

В той же час, вираз "мати міст" є калькою з грецької "метрополіс" - місто-засновник колонії. Таким чином, між Києвом (Руською землею) та підвладними землями утверджувався зв’язок метрополія-колонія.

В той же час, у Києві фундуються найбільші в країні святині - Софійський собор та Печерський монастир, які мають затверджувати місто як центр релігійної свідомості.

Софія Київська. ХVII ст.
Малюнок Вестерфельда 1651 року.

Софійський собор та інша зведена Ярославом Мудрим споруда - Золоті Ворота - були також покликані створювати образ Києва як нових Константинополя та Єрусалима.
Софія Київська була збудована за взірцем Софії Константинопольської і ніби ставила Київ в один ряд зі столичним Царгородом.

Собор Святої Софії у Константинополі (нині - Стамбул).
Сучасний вигляд

Золоті Ворота  відсилають нас вже не стільки до Константинополя (в якому вони також були), скільки до Єрусалима. У старозаповітній традиції вважається, що Месія увійде в цей світ через Золоті Ворота Єрусалима. Книга пророка Єзекіля (44:1-3):

Сказав Господь: ніхто не увійде цими воротами, бо Господь, Бог Ізраїлю, пройшов через них. А щодо князя, то князь сяде в них, щоб їсти хліб перед Господом.

У "Слові про закон і благодать" Іларіона Київського також знаходимо численні спроби поставити в один ряд Київ із Константинополем та Єрусалимом:

Подібний ти до великого Константина... Той із матір'ю своєю Єленою, хрест із Єрусалима принісши, по всьому світу своєму розславивши, віру утвердили. Ти ж із бабою твоєю Ольгою, принісши хрест із нового Єрусалима, Константинограду, по всій землі своїй поставивши, утвердили віру 

Тут князь Володимир порівнюється з римським імператором Костянтином, який визнав християнство державною релігією. Поміж рядків читається, що разом із "хрестом" монархом переноситься і статус до його головного міста: від Єрусалима до Константинополя, з Нового Єрусалима - до Києва.

Золоті Ворота Єрусалима.
Сучасний вигляд

Отож, будь-яка людина, що "книжне учення пожинала" сприймала Київ як рівний дійсно столичним містам, насамперед Константинополю.  Тому уявлення, притаманні Царгороду зокрема і Імперії загалом, інтерполювалися на Київ і підвладні йому землі.
Таким чином, Київ ставав столицею в абстрактному сенсі, а сприйняття інституту держави розмежовувалося від персони.

Та самих ідеологічних інсинуацій, розповсюджуваних через освіту, було замало. В провінціях мусили чітко засвоїти, кому вони підкоряються. Інакше, зі смертю кожного київського князя доводилося б наново примушувати провінціалів до покори. Потрібна була стабільна орієнтована на Київ влада на місцях, про що йтиметься нижче.

"Від роду руського": посилення влади в провінціях

Довгий час племена, що перебували у зоні впливу Києва, були повністю самоврядними політичними утвореннями. Зверхність київської русі над ними була вельми умовною. Кожну таку політію очолював місцевий вождь з числа тутешньої родо-племінної знаті. Як вже зазначалося вище, аби здійснювати свою владу, князь мусив навідуватися до цих вождів, зав’язувати стосунки, знайомити дітей, обмінюватися подарунками, ставити когось на місце збройно, погрожувати і т. п. За такими клопотами проходило ціле життя, яке можна було б провести куди корисніше.
Також треба відмітити той факт, що джерелом влади вождя була племінна громада (або, принаймні, її військова еліта). Це накладало свій відбиток на поведінку та лояльність людини.
Слід додати до цього, що в той час домінувала ідентичність регіонального типу - до своєї локальної землі, регіону, громади. Те, що на чолі племен стояли місцеві вожді без відповідної ідеологічної обробки означало, що кожен з них діє в інтересах, перш за все, свого племені.

Ця проблема була вирішена заміщенням місцевих вождівств намісниками з роду нащадків Володимира Великого.

Русь за великого князя Володимира Мономаха.
Сіверщина та Муромщина підкорюються Чернігову.
Решта - Києву.
Київський та чернігівський князі координують спільні дії.
"Підкрення" реалізується через князів-намісників - синів, молодших братів, племінників

По-перше, всі вони були уродженцями Руської землі і довгий час зберігали лояльність саме до свого регіону.
Сприяло збереженню намісниками "руської" ідентичності те, що вони постійно переміщувалися з однією землі в іншу, ніде не осідаючи. З плином часу княжич займав стіл в Руській землі (тобто, Переяслав, Чернігів, або й Київ). Таким чином, князі народжувалися і помирали в Русі, що зберігало їхню лояльність саме до метрополії.
Згадаймо, що джерелом влади місцевого вождя було саме плем’я. Джерелом же влади руського князя був великий князь київський (рідше - чернігівський, переяславський).
Додамо ще патріархальний характер відносин того часу. Сини та синовці (тобто, взяті під опіку племінники) не сміли виявляти непокору до "старійшин" власного роду.
На додачу до всього цього, з князями-намісниками приходили й інтернаціональні дружини, вірні князям-намісникам особисто.

Забігаючи наперед, зазначимо, що місцеві князі з "дому святого Володимира" починають змінювати лояльність на регіональну, починаючи з праправнуків Ярослава. Якщо правнук мудрого князя Юрій Довгорукий був готовий проміняти всі безмежні володіння в Суздальському Залісссі на один Переяслав Руський, то його син Андрій без клопотань сплюндрував Київ і робив усе для звеличення своєї нової держави - Великого князівства Володимирського.

Великий князь Володимирський Андрій Юрійович.
Син Юрія Довгорукого, онук Володимира Мономаха.
Представник першого покоління дому св. Володимира з неруською ідентичністю

Другим позитивним наслідком реформи було те, що знімалася необхідність для великого князя перманентно їздити країною. Адже тепер правосуддя, збирання данини і мобілізацію війська на місцях здійснювали такі ж природжені князі, у яких "полюддям" займалися батьки й діди (як і у великого князя).

Ще одним важливим фактором зміцнення влади на місцях було запровадження християнської ієрархії та територіального устрою. Київська митрополія була, по суті, ще однією бюрократичною структурою, верхівка якої замикалася на Києві й діяла в його інтересах. Також священнослужителі несли з собою школи і проповіді, де правильно оброблялися голови місцевого населення.

Таким чином, ми маємо лояльний легітимний апарат насильства та управління, що діяв в інтересах Руської землі по всій території імперії.

Вельми показовим в цьому плані є "виступ волхва" у Новгороді, який ніби демонструє вододіл між імперською адміністрацією та місцевими. Наведемо сюжет повністю:

Такий волхв встав був при Глібі [Святославичі] в Новгороді. Говорив ото він людям, і удавав із себе, ніби був він богом, і многих обманув, мало не весь город. Говорив же він, що «я все знаю», хулячи віру християнську; він говорив, що, мовляв, «я перейду по Волхову перед усіма». І стався заколот у городі, і всі йняли йому віри, | і хотіли побити єпископа. Єпископ же [Феодор], узявши хреста і облачившись у ризи, став [і] сказав: «Якщо хто хоче віри йняти волхву — хай за ним іде, а хто ж вірує в хреста — нехай іде до нього». І розділилися [люди] надвоє: князь же Гліб і дружина його стали коло єпископа, а люди всі ішли за волхвом, і стався заколот великий вельми.

Гліб тоді, взявши топір під полу, прийшов до волхва і мовив йому: «То чи знаєш ти, що має бути завтра, а що до вечора?» І він сказав: «Я все знаю». І спитав Гліб: «А чи знаєш ти, що тобі сьогодні має бути?» І він сказав: «Я чудеса великі сотворю». Гліб тоді, вийнявши топір, розтяв його. І упав він мертвим, а люди розійшлися. 

"По цім законі ходіть": перше писемне право

Виразним кроком інституалізації та деперсоніфікації влади стало прийняття Ярославом Мудрим писемного зводу законів "Руська правда". До того часу громади певним чином судили і карали "по справедливості", "по звичаю". Із розвитком ранньофеодальної держави постала потреба уніфікації існуючих практик, що виливалося у прийняття писаних кодексів, джерелом яких і ставали ці звичаї та прецеденти.

Руська Правда в синодальному списку

Контроль за дотриманням закону покладався на апарат, який був уповноважений без присутності князя вести суд і правду його іменем. Тобто, за допомогою написаних на фізичному носії слів, складався ефект присутності князя, яка була раніше необхідна для суду.
Таким чином, київська влада, за допомогою князів-намісників та посадників, озброєних законом, дісталася до всіх необхідних куточків країни.

Висновок

Процес перетворення сфери впливу київських русів на імперію, який розпочав Володимир, завершується за правління Ярослава. Син продовжив та доповнив реформи свого батька, а також здійснив сукупність власних кроків.
До беззаперечних особистих успіхів Ярослава треба віднести ідеологічне оформлення концепту столичності Києва та прийняття першого писемного правового кодексу.
Без сумніву, саме грамотна політика княжого Києва протягом першої половини ХІ століття дозволила стати Київській Русі однією з найбільших європейських потуг свого часу.

Quid est veritas? : боротьба за спадщину Володимира в трьох джерелах

Після смерті великого князя Володимира, його сини розпочали запеклу боротьбу за утримання і перерозподіл надбань покійного монарха. М’ясорубка, що привела до палацу на Старокиївській горі Ярослава Володимировича, цікава тим, що нам відомі кілька версій тих подій тисячолітньої давності. На моє переконання, інтегрований аналіз усіх версій допоможе зрозуміти усю відносність історичного знання та базові принципи відбору джерел.
Тому сьогодні я опишу три найповніших повідомлення про боротьбу синів Володимира за владу.

Джерела

До згаданих вище трьох джерел входять наступні: "Повість минулих літ", ісландська сага "Про Еймунда" та "Хроніка" Тітмара Мерзебурзького. Кожний сюжет та природу тексту буде розглянуто окремо.

"Хроніка" Тімара Мерзебурзького

Ця історична праця єпископа зі шляхетного саксонського роду графів Вальбек має велику історичну цінність. По-перше, її оригінал, написаний особисто автором, дійшов до наших часів, хоча з 207 листів твору 15 було втрачено. Як правило, давні твори доходять до нас у вигляді рукописних копій, що їх виконували співробітники канцелярій, або працівники скрипторіумів. 

"Хроніка" у Саксонській земельній бібліотеці Дрездена.

По-друге, Тітмар сприймав інформацію про події за словами безпосередніх учасників подій - саксонських вояків, що билися на стороні польського князя Болеслава. Розглядаючи інші два джерела, ми побачимо, що ці факти вигідно відрізняють "Хроніку" від "Саги..." та "Повісті...".
Отож, що розповідає нам Тітмар?

Згідно з записами хроніста, після смерті Володимира починається протистояння його синів - Ярослава і Святополка. У 1015-1018 роках правителем Русі був Ярослав - його хроніст титулує "королем Русі", напротивагу титулу Святополка - "сеньйор". В той же час,  Болеслав був тестем Святополка. 

Ярослав мав домовленість із імператором Генріхом ІІ про спільні бойові дії проти польського князя Болеслава: вони мали атакувати Польщу з двох сторін. Князеві Ярославу вдалося оволодіти одним містом, а Болеслав визнав себе васалом імператора. 

Монета польського князя Болеслава І

Цей крок дозволив Болеславу уникнути війни на два фронти, залучити до війська саксів і сконцентруватися на східному векторі політики. Маючи при собі одного із синів Володимира, Болеслав міг законно втрутитися у внутрішні справи Русі. Також природними союзниками Польщі проти Русі були печеніги та угри. Отож, 1018 року поляки, сакси (300 чол.), угри (500 чол.) та печеніги (1000 чол.) пішли на Київ і, завдавши поразки Ярославу, 14 серпня зайняли столицю. На княжіння був поставлений Святополк. 

На цьому, власне, повідомлення даної хроніки вичерпуються. 1 грудня 1018 року Тітмар Мерзебурзький помер. Та з інших достовірних джерел (скажімо, "Реймська Глосса") ми знаємо, що переможцем у цій боротьбі вийшов таки Ярослав - саме він правитиме Руссю протягом кількох наступних десятиліть. 

Повість минулих літ

На жаль, плюси саксонського джерела ми аж ніяк не можемо занести в актив руському літописанню. Думки експертів щодо часу написання "Повісті" різняться - адекватні оцінки коливаються від 30-х років ХІ століття до перших десятиліть ХІІ. Для нас така похибка є істотною: якщо нижня межа робить автора сучасником і, можливо, очевидцем подій, то верхня - відкидає таку можливість. Тим не менше, на початку ХІІ століття доживав віку київський тисяцький Ян Вишатич, чий батько Вишата Остромирович був сподвижником великого князя Ярослава. Тож, у найгіршому випадку, ті події автор літопису сприймав скрізь призму розповідей сина про життя батька.

Печатка великого князя Ярослава із його зображенням

Та існує й інша проблема: заангажованість руського літописання. Без сумніву, перші київські монархи були поганими християнами, але ідеальними церковниками. Ольга, Володимир і Ярослав приклали титанічних зусиль для поширення християнського вчення, створення ієрархії, залучення нових територій і пастви, спорудження храмів. Це неймовірно посилювало вплив і авторитет церкви, а також призводило до її матеріального збагачення. Люди, що мали такі заслуги перед релігією просто не могли бути ґвалтівниками, братовбивцями та садистами, чи щось подібне. Тому літописці (ченці) часто маневрували, замовчували факти, або маніпулювали ними. Наприклад, усі грішні вчинки Володимира та Ольги віднесено до першого, язичницького періоду їхнього життя, що навряд є простим збігом. Згідно з літописною оповіддю, Ярослав як новгородський намісник відмовився платити великому князеві данину 2 тис. гривень. Це стало приводом до конфлікту: Володимир мав рушити на бунтівного сина, а Ярослав найняв скандинавську дружину. Та Володимир помер, не встигнувши приборкати сепаратиста. Літописець побачив у цьому не гріховний бунт проти батька, а божественне провидіння, що не дало двом великим християнським монархам пролити кров одне одного. Таким трюком автор жирно підкреслив богообраність обох князів.

Подібною словесною еквілібристикою рясніє вся "Повість ...".

Далі за текстом виходить наступне: після смерті Володимира київський стіл займає Святополк і з цим погоджується інший син Володимира, Борис. Та Святополк, бачачи в ньому конкурента, надіслав до Бориса вбивць. Літописець називає їхні імена: Талець, Путша, Ляшко та Єлович. Після цього Святополк послав іще одну команду до князя Гліба Володимировича - його також вбивають, а потім ще й Святослава Володимировича, який намагався втекти до Угорщини.

Печатка великого князя Святополка із його зображенням

Після цього Ярослав виступає вже як месник за вбитих братів. Маючи у своєму війську новгородців та врягів, він вступає у військове протистояння зі Святополком, який мав на своєму боці русів та печенігів. Ярослав зайняв Київ, а Святополк втік до Польщі.

Через рік він повернувся із польським військом і відбив Київ у Ярослава. Намагаючись позбутися опіки польського князя Болеслава, Святополк підбурив киян до повстання, чим змусив Болеслава піти. Та без поляків Святополк знову програє битву  Ярославу і тікає до печенігів. А повернувшись із печенігами, програє ще раз. Вкотре змушений тікати, Святополк втрачає розум і помирає.

Після цього, відбувається ще одна битва, між Мстиславом Володимировичем та Ярославом. В результаті, Ярославу залишаються формальне лідерство, Київ та Новгород (резиденцією Ярослав тимчасово обирає Новгород), а Чернігів дістається Мстиславу.

Битва Ярослава і Святополка.
Мініатюра Радзивілівського літопису XV ст.

Сага про Еймунда

Часто скандинавську скальдичну поезію та саги сприймають як незалежне, а тому неупереджене та достовірне джерело історії Русі. Та це коректно лише частково. Ми знову повертаємося до проблематики хронологічної дистанції між часом написання твору та описуваних подій. А в даному випадку вона чимала: "Книга плаского острова", до якої входить Сага про Еймунда, написана в ХІІІ столітті, тобто від подій часів Ярослава її відділяє не менше двохсот років. Тут нас рятує (насправді - ні) доволі штучне припущення, що саги опиралися на скальдичну поезію, яка важко піддавалася корекції, бо була авторською і віршованою. Тобто, нібито важко було спотворювати первісне авторське джерело, адже від змін збивався б ритм, втрачалася рима і т. п. Та це припущення має суттєвий недолік: в більшості випадків достовірно невідомо, що конкретна сага спиралася на якусь конкретну скальдичну поему (бодай, втрачену). Тобто, вона могла спиратися і не спиратися рівноймовірно. 

То того ж, саги та скальдична поезія були не менш тенденційним за літописи: вони мали на меті прославляти подвиги конкретної людини і грішили перебільшеннями їх ролі в історії.

Срібна монета із зображенням великого князя Святополка

Та перейдемо безпосередньо до сюжету саги. Еймунд був нащадком норвезького короля Гарольда Прекрасноволосого, який внаслідок централізації влади в Норвегії втратив уділ і мав заробляти на життя найманством. Доля привела його на службу новгородському наміснику Ярославу, який потребував кваліфікованого війська для боротьби з братом "Бурислейфом". Я використовую транслітерацію замість українського відповідника і беру її в лапки, бо немає можливості чітко ототожнити ім’я персонажа "Саги..." із якимось сучасним, чи літописним.

"Бурислейф" вимагає у Ярослава частини його уділу, на що князь не погоджується. Починається збройне протистояння, Ярослав і Еймунд перемагають "Бурислейфа", він тікає до печенігів, а тріумфатори займають Київ. 

Після цього Ярослав надсилає варягів до брата, щоб вони вбили його. Після виконання замовлення Ярослав не бачить сенсу сплачувати жалування найманцям і вони йдуть на службу до Брячислава Полоцького. Після нетривалого протистояння Ярослав, його дружина Інгігерда, Брячислав та Еймунд зі своїм сподвижником Рогнвальдом встановлюють мир. Новгород та формальне лідерство залишалося за Ярославом, Брячислав отримував Київ. Еймунд та Ронгвальд дістали уділи в південно-східній Балтії - Лівонію та Ладогу відповідно.

Як бачимо, події саги дуже схожі на літописний сюжет, але пазл все одно не складається. Тут "Бурислейф" ніби спочатку грає роль літописного Святополка, а потім - літописного Бориса. 

Висновок

Як ми бачимо, різні тексти вельми суперечливо описують одні й ті самі події. За нами залишається вибір - яким саме даним довіряти. В цій ситуації важливо не віддати перевагу "повним" історіям із багатьма цікавими подробицями, які нам пропонують "Повість минулих літ" та "Сага про Еймунда".

Схема, за якою літописець розставляв дати народжень і смертей у княжій сім’ї протягом ХІ ст.
За виданням "Очерки начальной Руси" О. П. Толочка

Здавалося б, незважаючи на всі недоліки, два джерела мають збіги в загальній сюжетній лінії, що за умови незалежності авторів має свідчити про достовірність. Проте збіги "Повісті" й "Саги" мають всі ознаки парадоксу "Електрорушійної сили", яка насправді не є ані електричною, не рушійною, ані силою. Якщо ми співставимо сюжети про вбивство брата, то вийде наступне. Згідно з літописом, Святополк підіслав Ляшка вбити Бориса. А згідно саги, Ярослав підіслав Еймунда вбити Святополка. Та окрім цих двох історій існує ще одна історія - реальна, та, що відбулася насправді.
І для її реконструкції, по суті, не є корисними ані дані літопису, ані саги.

"Ωтколь Русь почалася и якъ панство Руськое, за початку ставши, до сього часу идетъ": еволюція поняття "Руська земля" протягом Середньовіччя

Для осмислення та артикуляції історичної спадщини Київської Русі дуже важливо розуміти, як бачили цю державу її сучасники - наші предки. В цьому дописі йтиметься про те, яку територію охоплювала так звана "Руська земля".

Звісно, як і будь-яке поняття, словосполучення "Руська земля" з часом змінювало семантику, розвивалося, модифікувалося. Також цей вираз мав яскраво виражену "пульсуючу" семантику: він міг звужувати, або розширювати значення в залежності від контексту, автора, стилістики тексту.
На сьогодні можна виділити три сенси середньовічного виразу "Руська земля": вузький (етнічний), широкий (орієнтовно - територія Київської церковної митрополії на ХІІ століття, де дідичними монархами були нащадки князя Володимира) та релігійний.
Всі три поняття не стояли на місці. Асиміляція русинами Київщини сіверян та волинян, рух руських колоністів на Південь розширяв територію "Руської землі" у вузькому значенні. Експансія руських князів на Північний Схід, навернення там аборигенів у християнство і створення там православної ієрархії розширювало "Руську землю" в широкому сенсі. Розповсюдження церковно-слов’янської мови як християнської обрядової долучало до "Руської землі" в релігійному сенсі нові міста й країни.
Нижче буде наведено розмежування цих трьох понять між собою та описана еволюція найважливішого з них - "вузького", етнічного.

Руська земля у вузькому та широкому сенсі

Вперше із детальним описом структури "Руської землі" ми стикаємося у трактаті грецького імператора Костянтина Багрянородного "Про управління імперією".
Він поділяє "Росію" на "зовнішню Росію" та власне "Росію". "Росію" у вузькому сенсі утворював Київ з околицями, де проживали "всі роси".
До "зовнішньої Росії" належали землі племен, що виконували роль молодших партнерів у торгівлі з Києвом: древляни, дреговичі, лендязни (певно, лучани), кривичі, сіверяни. Також до "зовнішньої Росії" належав Новгород.
На півдні Росія межувала з печенігами. Костянтин Багрянородний зазначає:

Пацинакія стоїть від Узії і Хозарії - на 5 днів шляху, від Туркії - на 4, Аланії - на 6, Мордви - на 6, Росії - на один.

 Отож, згідно з даними трактату, ми констатуємо існування Русі у вузькому та широкому сенсі. "Русь" вузька - це київська земля, що на заходу, півночі та сходу межує з "пактіотами" (так позначає слов’янські племена імператор), а на півдні - з печенігами. У широкому ж сенсі "Русь" - це конгломерат ареалів усіх племен, що перебувають у зоні впливу київського князя.

Для дослідження подальшого розвитку поняття важливим є повідомлення проповідника Бруно Квенфуртського, який описує свій шлях у країну печенігів через Русь:

Господар Русі ... два дні супроводжував мене з військом до крайніх рубежів своєї держави, які через війну з кочовиками він захистив міцною і довгою огорожею...

Як бачимо, "Русь" у часи Володимира вже сягала на південь не на один, а на два дні шляху. Археологічні розкопки свідчать про зведення у часи Володимира (бл. 1000 року) масштабних дерев’яних та земляних укріплень та активне заселення земель на південь від Києва.
Таким чином, вузьке поняття "Русь" розширило свою географію.

Мапа Київської Русі, бл. 950 року.
За виданням С. Плохія "Походження слов’янських націй"

В той же час, Руссю західні автори називали й усі території, підвладні Києву. У грамоті польського князя Мешка І Святому Престолу читаємо:

... передали Святому Петру місто Ґнєзно зі всім йому належним всередині таких кордонів: від Довгого (Балтійського - авт. ком.) моря, пограниччя з Прусією - до країни з назвою Русь, а кордон Русі простягається до Кракова, а від того Кракова - до річки Одер ...

Як, у цій грамоті під "Руссю" мається на увазі вся територія Київської держави і описується її західний кордон.

Виключно в широкому сенсі використовується слово "Росія" у церковних документах Константинопольського Патріархату домонгольського періоду, наприклад - у "Списку єпископій".

На цьому огляд іноземних джерел можна закінчити і підбити підсумки. Здебільшого, зарубіжні автори вживають слово "Русь" щодо "держави", тобто всього масиву земель, підвладних київським князям, або ж у сенсі церковно-адміністративного поділу. Така ситуація не є дивною: люди того часу мислили в першу чергу династичними та релігійними категоріями.
Лише упорядник політичного трактату "Про управління імперією" звернув свою увагу на внутрішню структурну неоднорідність "Росії".

Куди більш пізнавальною є семантика руських літописів та інших місцевих письмових джерел. Вони написані жителями самої країни і відображають вже не погляд зі сторони, а самосприйняття населення Київської Русі. До того ж, ми можемо зрозуміти бачення не тільки столичних еліт, а й регіональних. Для цього ми скористаємося Київським, Галицького-Волинським, Суздальським, Новгородськими літописами.

Літописні дані "Повісті минулих літ" відображають бачення автором минулого власної країни. Детальніше про це було сказано в попередніх дописах. Тому я лише тезисно перекажу "термінологію" "Повісті". Отож, киянин кінця ХІ - поч. ХІІ ст. бачив Східну Європу як сукупність племен - древляни, сіверяни, кривичі, меря, вятичі і т. д. Руси були таким самим плем’ям і проживали у Середньому Подніпров’ї. Всі інші платили русам данину.
Літописець згадує "Русь" лише у широкому значенні, проте ареал їх розселення обмежений "Полянською землею". Загалом, структура Русі, описана упорядником "Повісті", корелює із інофрмацією від Костянтина Багрянородного.
"Повість минулих літ" була включена до більшості літописних зведень більш пізнього періоду, які були складені вже не тільки у Києві. Саме ці продовження цікавлять нас куди більше, бо вони писалися майже синхронно подіям.
Загалом, у літописах ХІІ - першої половини ХІІІ століть ми можемо знову виділити два значення поняття "Русь".
До Руської землі у вузькому сенсі не належали такі землі: Новгородська, Заліська (Ростов, Суздаль, Володимир на Клязьмі), Вятицька, Смоленська, Полоцька, Галицька, Волинська.
Наведемо відповідні цитати.

Київська Русь бл. 1050 року.
За виданням С. Плохія "Походження слов’янських націй"

Новгородський І літопис, про візит Новгородського архієпископа 1135 року до Чернігова:

... пішов архієпископ (Новгородський - авт.) Ніфонт з кращими мужами в Русь і застав князя з чернігвцями проти себе 

В тому ж тесті під 1132 роком розповідається про те, як новгородський намісник князь Всеволод Мстиславич поїхав до Переяслава:

Того ж літа пішов Всеволод в Русь до Переяслава за велінням Ярополка...

Коли у містечку київської землі Вишгороді помирає великий князь Всеволод Ольгович, новгородський літописець занотовує:

Преставився в Русі Всеволод

Новгородський літопис Карамзінського списку

Наведемо також уривок з Новородської берестяної грамоти № 105, близько 1170 року:

Від Сьомки до Кулотки. Щодо того, що ти казав Несді про гроші, то коли їздив до Русі з Лазовком, він взяв у мене їх в Переяславі.

Цитата за виданням А. А. Залізняка "Древненовгородский диалект".

Промальовка грамоти № 105.
Державний історичний музей. РФ

Таким чином, новгородські освічені кола (які, принаймні, вміли писати) не відносили Новгородську землю безпосередньо до Русі протиславляючи її Київській, Чернгівській і Переяславській землям.
Не вважали Новгород Руссю і у столиці. Ось які слова вкладає київський літописець до вуст бояр Володимира на Клязьмі:

Се так вже сталося. Князь наш убитий, а дітей у нього нема. Синок малий його в Новгороді, а брати - в Русі.

З цього ж уривку легко видно, що кияни не вважали Володимир на Клязьмі Руссю також.
В Суздальському літописі ми читаємо про похід на Київ Юрія Довгорукого (1152):

Того ж літа Гюргі із синами своїми із ростовцями і суздальцями і рязанцями і князями рязанськими в Русь. Тоді ж Володимирко поїхав в Русь до Києва. 

Тут ми бачимо наступне: жителі Залісся (ростовці, суздальці, рязанці) протиставляють себе Русі, а Київ знаходиться в Русі.

Як ті ж події бачили у Києві (1154):

У тім же році рушив Юрій з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь ...

Тож не тільки в провінції, а й у Києві не вважали Ростов-Суздальське Залісся Руссю.

У Суздальському літописі послідовно розмежовують Переяслав Руський (нині - Переяслав-Хмельницький) та Переяслав Заліський. В даному тексті, за замовчуванням, йде мова про Заліський Переяслав. Для Переяслава в Руській землі уточнюється, що він руський:

Преставився Ярослав Мстиславич у Руському Переяславі

Також у Києві не називали Руссю землю вятичів, куди входили міста Неринськ, Дідославль, Брянськ, Мценськ. Коли князь Святослав Ольгович перебував у землі вятичів, то, згідно з кивським літописом:

Святослав же [Ольгович], прийшовши, став коло [города] Неринська ... прибігли до Святослава із Русі отроки і розповіли йому, [що] Володимир [Давидович] — у Чернігові...

Руський князь вирушає в похід.
Реконструкція О. Федорова

Смоленська земля у розумінні київських літописців не була Руссю. Наведемо кілька уривків.
Під 1149 роком

...прийшов до нього Ростислав з усіма руськими силами і з полками смоленськими...

Ми бачимо, що є "руські сили", а є "полки смоленські". Також 1197 року смоленський князь Давид

сина свого Костянтина він у Русь послав на руки брату своєму Рюрикові

В той час Рюрик Ростиславич був київським князем. Тобто, знову Київ-Русь протиставлений Смоленську-не-Русі.

Суздальський літопис Лаврентіївського списку.
Російська національна бібліотека Санкт-Петербурга. РФ

Не входив до Русі й Полоцьк. Читаємо слова літописця під 1140 роком про полоцьких князів:

Вони були заслані Мстиславом, великим князем київським, тому що не сповняли його волі і не слухали його, коли він кликав їх у Руську землю на поміч

Тобто, коли полоцькі князі сиділи у Полоцьку, їх кликали "у Руську землю", до київського князя на поміч.

В ХІІ столітті Галицька та Волинська землі також були протиставлені Русі. Наприклад, у Новгородському І літописі  під 1145 роком написано:

Ходила вся Руська земля на Галич

За Київським літописом, Галич не був Руссю. Звернімо увагу на вже цитований уривок зі статті за 1154 рік:

Тоді ж Володимирко поїхав в Русь до Києва.

Тут Володимирко - галицький князь, що вирушив із Галича.
Тепер прочитаймо уривок Суздальського літопису, присвячений походу Романа Мстиславича Волинського на Рюрика Ростиславича Київського:

Хотіли вони піти на Галич на Романа. Але Роман випередив їх, зібравши полки галицькі й волинські. І в’їхав він в Руську землю.

Із початком ХІІІ століття у Галицько-Волинськом літописі намітилася зміна. Відповідні землі, Галичину і Волинь, починають називати Руссю в тому ж сенсі, що і Київ. Дана тенденція спостерігається у перших же реченнях. Літописна стаття за 1201 рік оголошена як:

Початок княжіння великого князя Романа, що був державцем всеї Руської землі, князя галицького

Звернімо увагу на те, що Суздальский літопис протиставляє галицькі полки князя Романа "Руській землі". Натомість українське джерело лише уточнює княжий стіл "державця Руської землі". Далі літописець називає Волинсько-Галицького правителя "самодержцем всеї Русі".
Описуючи княжий снем, присвячений питанню допомоги половцям проти монголів, галицький хроніст пише:

Тоді бо Мстислав Романович був [князем] у Києві, а Мстислав [Святославич] у Ковельську і в Чернігові, а Мстислав Мстиславич [Удатний] у Галичі,— це ж були старійшини в Руській землі.

Літописець ставить Мстислава Галицького в один ряд князів найпрестижніших столів Київської Русі, Києва і Чернігова, які ніколи в літописах не протиставлялися Русі, він величає удатного князя "старійшиною в Руській землі".

Під 1246 роком упорядник літопису уточнює структуру Руської землі:

Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями

Тобто, на той час Руська земля в розумінні літописця охоплювала Київщину, Галичину і Волинь, і протиставлялася "іншим краям".

Іпатіївське літописне зведення Київського і Галицького-Волинського літописів

Руська земля в релігійному сенсі

Дану семантику вираз набуває із укоріненням християнства на Русі.
Дуже часто в Середньовіччя люди надавали релігії етнічного забарвлення. На побутовому рівні люди не оперували складними богословськими поняттями, а тому називали віру за найзвичнішим її носієм. Наприклад, в ХІ столітті на Русі католицьку віру Феодосій Печерський називав "варязькою". У ХVІІ столітті католицизм був уже "вірою ляшською". Наші предки православ’я спочатку ототожнювали з греками. З плином часу, коли східне християнство укорінилося на Русі, його стали називати "руською вірою". При цьому, "руська віра" більше була пов’язана з обрядовістю, а не з догмами. В цій ситуації принципової ролі набувала мова богослужіння - церковно-слов’янська. Тож у розумінні людини ХІ - ХІV століть "руськими людьми" та "руською землею" були також і болгари.

В цьому сенсі найрепрезентативнішим є "Список міст ближніх і дальніх" (1375-1381 рр.). В ньому міста розподілені за кількома групами: болгарські, валаські, волинські, заліські, київські, литовські, подільські, рязанські, смоленські та тверські.
Деякі групи сам принцип стратифікації потребують пояснення. До заліських міст належали не тільки Велике князівство Володимирське-Московське, а й Новгородська республіка. До волинських - ще й міста Галичини. Найбільш імовірним є те, що міста розподілені за формально суверенними монархами - болгарським царем, валаським та подільським господарями, київським, литовським, смоленським, волинським, рязанським та тверським великими князями. Оскільки Галичина довгий час була у формальному володінні великого князя волинського, а Новгород визнавав сувереном великого князя володимирського, то їх віднесли до відповідних груп.
Як бачимо, тут до купи земель колишньої Київської Русі додані ще й литовські, болгарські та валаські землі. Єдине, що об’єднує всі ці країни - мова богослужіння.

Тож у цьому випадку маємо справу із найширшим розумінням поняття "Русь".

Мапа "Руських міст дальніх і ближніх".
За виданням "Список русских городов дальних и ближних" М. Н. Тіхамірова.

Висновок

Таким чином, ми можемо впевнено окреслити межі Русі в кожному зі значень цього слова. Спочатку Руссю називався лише Київ із землями на один день шляху навколо. По мірі втягнення інших племен і народностей у сферу впливу Русі, їх території також називалися "Русь". Проте, аби відрізняти метрополію від колоній, провінцій і залежних територій, поняття використовувалося у двох сенсах - вузькому і широкому.
Вузьке поняття Русь мало етнічне забарвлення. Навіть в умовах феодальної роздробленості та громадянських воєн між Києвом, Переяславом і Черніговом, усі три землі продовжували називатися "Руською землею". Натомість при протистоянні з іншими регіональними княжіннями, Русь протиставлялася провінціалам. Подібну єдність всупереч феодальним політичним обставинам важко пояснити іншими аргументами.
Напередодні монгольскої навали, на початку ХІІІ століття, в Галичині у місцевому літописанні намітилася тенденція зараховувати свою та Волинську землі до Руської землі у вузькому сенсі.

Натомість на міжнародній арені Русь бачили цілісною державою, а тому називали всю імперію за назвою метрополії.

Із укорінненням християнства, населення колишньої Київської Русі стало називати власну релігію "руською". Таким чином, словосполучення "руська земля", "руське місто" набуло ширшого, релігійного характеру.

"Ці данини не даватимуть. Краще лапотників пошукаємо": літописні анекдоти про підкорені племена

Не раз і не двічі я акцентував увагу на малій достовірності літописних повідомлень про події ІХ-ХІ століть. Тому й не звертався до тексту "Повісті минулих" літ для реконструкції минулого, адже він не міг дати правдивої відповіді на запитання типу "Що було в епоху Володимира Великого".
Тим не менше, вітчизняний літопис може дати відповідь на інше, не менш важливе запитання: "як людина ХІІ століття уявляла собі епоху Володимира?". І саме друге, а не перше питання є предметом цього допису.

Літописні історії, присвячені взаєминам русів та інших племен і народностей, є дзеркалом ідентичності руських еліт ХІ-ХІІ століття. Ознайомившись із тим, як наші предки бачили своє минуле, ми дізнаємося  більше й про них самих.

Хто є руси?

Перш ніж перейти безпосередньо до анекдотів, важливо уточнити термінологію: кого автор має на увазі, коли називає когось русами в Х столітті.
Загалом, передісторія русів у "Повісті" побудована за стандартними лекалами "бродячих сюжетів" європейської історіографії: вони поневіряються світом, здобуваючи перемоги на шляху до нової Батьківщини. Руські князі "з родом своїм" призвані до Новгорода, завойовують Смоленськ і Київ, ставлять на коліна Константинополь. Шлях вони закінчують у Києві, в Руській землі, де місцеві поляни, а також уся поліетнічна дружина князів "прозиваються руссю".

Князь Рюрик з братами княжить у Новгороді.
Тут і далі - мініатюра з Радзивілівського списку "Повісті минулих літ".
ХV ст.

Це типовий сюжет "здобуття Вітчизни": у кращих традиціях Дудо Сен-Катенського (про мандрівку норманнів з пра-батьківщини в Причорномор’ї до Північної Франції) та "Енеїди" (про заснування троянцями Риму).

Переможний похід Олега на Константинополь

До того, як руси прийшли до Києва, ситуація в Східній Європі була наступна. В регіоні проживали племена різного походження і займали кожне свою територію. На Дніпрі, в околицях Києва, жили так звані поляни. Після приходу руських князів поляни "прозиваються руссю" і зникають зі сторінок літопису.

Слов’янський народ і руський — один; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов’янами; хоча вони й полянами звалися, але мова [в них] слов’янська була.

Тож ситуація дещо змінюється: текстуально руси займають місце полян. Підкреслює цю метаморфозу й літописець. Перелічуючи слов’янські народи, він акцентує увагу на безперервній історичній тяглості від полян до русів:

... і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть Русь

Для літописця русь - це ті ж самі поляни, але з іншою назвою, отриманою від варязької (скандинавської) еліти.

Таким чином, руси на Х століття - це просто одне зі слов’янських племен Східної Європи, яке живе у Києві та околицях, на місці полян. Останнє також буде буде видно з семантики тексту, де руси протиставляються іншим племенам, а також варягам-скандинавам.

Центрально-Східна Європа середини Х століття.
За виданням С. Плохія "Походження слов’янських націй"

 Етнічна картина Східної Європи

Як уже зазначалося, регіон був населений різними племенами, які мали різне походження. Особливу увагу літописця привертають племена "слов’янської мови". До них він відносив:

... се тільки слов’янська мова на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, ... волиняни

Доволі дивним у списку племен є наявність "міських" назв - полочан та новгородців. Ці міста знаходилися в ареалі кривичів та ільменських словен відповідно. Ці племена також мали й інші міста (наприклад, Смоленськ та Ладога відповідно), але їхні жителі не згадані як носії "слов’янської мови". Це наштовхує на думку, що в Полоцьку й Новгороді панувала ситуація, характерна для поліетнічних держав, коли міщани переходять на мову метрополії. Наприклад, польськомовний Львів посеред україномовної Галичини у складі Польщі.
Мовою метрополії в нашому випадку є "слов’янська мова" полян, древлян, сіверян, волинян та дреговичів.

Поляни, що платять данину хозарам

Другою групою племен є радимичі та вятичі, яких літописець не зараховує до "слов’янської мови":

були з роду слов’янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов’ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів

Звісно, радимичі й вятичі, хоча й не були "слов’янської мови" за словами літописця, проте були слов’яномовними в сучасному сенсі, адже походили "од ляхів".

Третьою групою племен були народності, що розмовляли балтськими та фінно-угорськими мовами:

А се — інших мов народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб.

Приведемо уривок, що ілюструє їхній ареал:

На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, [сидить] окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ.

Різні народи, що дають данину Русі

Невизначеним, згідно літопису, виявилося походження та мовна приналежність кривичів, уличів, тиверців та ільменських словен: їх не зарахували ані до "слов’янської мови", ані до "ляхів", ані до "інших мов".

Мапа літописних племен.
Червоним виділено поширення "слов’янської мови".
Жовтогарячим - племена "од ляхів".
Синім - угро-фінські племена.
Зеленим - невизначені уличі й тиверці

Руси і провінціали

Розібравшись із дійовими особами, ми можемо перейти безпосередньо до анекдотів.

Перша група сюжетів описує звичаї народностей, що живуть у Східній Європі. Почнемо з полян - племені-попередника русів.

[Усі племена] мали ж свої звичаї, і закони предків своїх, і завіти, кожне — свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а назавтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть.

Прочитавши дане повідомлення, треба уявити себе на місці автора. Він, православний монах, наділяє плем’я християнськими чеснотами, а їхні звичаї подібні до Божого закону. Тому подібна характеристика - вишуканий комплімент полянам.
Інші ж племена описані справжніми варварами:

А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,— з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять вятичі й нині.

Вятичі, що платять данину

Наводячи дані характеристики, автор у своєрідний спосіб послідовно "іншує" плем’я полян, безпосередніх попередників русів, серед сусідів.

Друга група анекдотів описує безпосередні контакти русів із "іншими". Почнемо із літописного сюжету про новгородців (друга пол. Х ст.):

Святослав посадив Ярополка в Києві, а Олега в Деревлянах.

У цей же час прийшли люди новгородські, просячи князя собі: «Якщо не підете ви до нас, то ми знайдемо князя собі». І сказав їм Святослав: «Аби хто до вас пішов!» І відмовився [йти до них і] Ярополк, і Олег.

Даний уривок яскраво демонструє ставлення руських князів до Новгорода як до далекої провінції, куди ніхто не хоче їхати.

Доповнює картину інший епізод, який відноситься до протистояння Ярослава ("Мудрого") Володимировича та Святополка ("Окаянного") Ярополковича (поч. ХІ ст.). У війську першого перебували скандинави та новгородське ополчення, у другого - руси та поляки.

І став воєвода Святополків Вовчий Хвіст глузувати з новгородців, їздячи коло берега [і] говорячи: «Чого прийшли ви зі хромцем (Ярослав кульгав на одну ногу) оцим? А ви теслярі є! Ось ми заставимо вас хороми зводити наші!

Тут Вовчий Хвіст - київський воєвода, який служив іще попередньому великому князю, Володимиру. Він висміює новгородців, що ті є ремісниками, а не воїнами. А в Середньовіччя військові були привілейованим, знатним станом, на відміну від "теслярів". Звісно, як серед киян, так і серед новгородців були і воїни, і ремісники. Та зухвале узагальнення, яке допустив київський воєвода, свідчить про зверхнє ставлення киян до новгородців, так ніби всі останні є холопами.

Із жартівником Вовчим Хвостом пов’язаний іще один анекдот - про завоювання Володимиром радимичів:

Пішов Володимир на радимичів. А був у нього воєвода Вовчий Хвіст, і послав перед собою Володимир Вовчого Хвоста. І стрів він радимичів на ріці Піщані, [і] переміг Вовчий Хвіст радимичів. Тому й дражнять руси радимичів, кажучи: «Піщанці од вовчого хвоста втікають». Були ж радимичі із роду ляхів і, прийшовши, тут поселилися. І платять вони данину Русі, і возять повіз і до сьогодні.

Вовчий Хвіст упокорює радимичів

Тут ми знов бачимо яскравий приклад презирства до переможених. Ще більше принижує радимичів факт, що їх розбив авангард, а не основні сили.

Наступний пасаж стосується сіверян та скандинавів. Він відноситься до часу протистояння Ярослава ("Мудрого") та Мстислава ("Хороброго") Володимировичів (І пол. ХІ ст.). Ярослав опирався на військо скандинавських найманців, а Мстислав - на власну дружину та сіверян.
Читаємо:

Мстислав при цім звечора приготував до бою дружину і поставив сіверян у чоло проти варягів, а сам став із дружиною своєю по обох крилах...

І пішов Мстислав, а Ярослав — насупроти, і зступилися в лоб варяги з сіверянами, і трудилися варяги, рубаючи сіверян, а після цього рушив у наступ Мстислав із дружиною своєю і став сікти варягів, і була січа сильна...
Побачивши ж Ярослав, що його перемагають, побіг із Якуном, князем варязьким...

Коли ж Мстислав засвіта на другий день побачив, що лежать посічені із своїх сіверяни і варяги Ярославові, він сказав: «Хто сьому не рад? Се лежить сіверянин, а се варяг, а своя дружина ціла».

З цього уривку ми бачимо, що для руса Мстислава сіверяни є лише гарматним м’ясом. Явно не своїми є варяги, але подібного ставлення, як до сіверян, ми не бачимо.

Завершує наш огляд епізод походу князя Володимира на волзьких булгар.

Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я колодників (полонених), і всі вони є в чоботях. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати лапотників». І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою...

Звісно, під "лапотниками" Добриня має на увазі предків росіян - племена Волго-Окського межиріччя, які носили "лапті".

Володимир радиться з Добринею щодо лапотників

Висновки

Підсумовуючи огляд літописних історій, можна сказати наступне. Руси бачили свою країну як імперію, де метрополією виступала "Руська земля" (Київ та околиці), а всі інші території - колоніями та провінціями. Місцеві мешканці в анекдотах виступають дикунами, гарматним м’ясом, природженими холопами-"лапотниками",  яким на роду написано "рубати нам хороми". "Провінціали" та "аборигени" постійно фігурують у літописі як об’єкти кепкувань. Без сумніву, подібні погляди були характерні не тільки для автора "Повісті минулих літ", а й інших представників керівного прошарку суспільства Київської Русі.

Від русі до Русі: поява територіальної держави за князя Володимира

Русь Х століття представляла собою вельми своєрідне квазідержавне утворення. Київ та околиці слугували торговою базою для спільноти русів, сенс існування якої був у торгівлі з Візантією. З позиції старшого партнера вони здійснювали обмін зі слов’янськими племінними елітами, а затим продавали здобуті товари (в тому числі й "живий товар" - рабів) на ринках Константинополя. Під контролем русів також перебував Новгород - "північні ворота" для скандинавських шибайголів. Новоприбулі варяги виконували роль найманців та кадрового резерву для руської компанії. Також спільнота киян поповнювалася за рахунок слов’янських військових еліт.
Стрімке збагачення як русі, так і слов’янських племен призводило до майнової диференціації суспільства і появи державотворчих тенденцій. Безпосередній контакт русів із країнами греко-римського культурного комплексу вивів їх у лідери цих тенденцій і призводив до консолідації народностей регіону навколо Києва.
Перші кроки державотворення можна побачити ще за часів Олега. Але тільки за Володимира з’являється те, що без зайвих умовностей можна назвати державою.

Русь після Володимира.
За виданням С. Плохія "Походження слов’янських націй"

Джерела


Характеризуючи діяльність князя Володимира, нам, так, чи інакше, доведеться заглядати у минуле. А отже - користуватися інформацією вже згадуваних у блозі творів і документів (договори русі з греками, трактат "Про церемонії візантійського двору", іншими). Цього разу географія джерельної бази буде куди ширша, ніж у попередніх дописах. Важливу роль відіграють не тільки грецькі, а й латинські та арабські тексти.
За основу я візьму "руські сюжети" з циклу творів так званої Магдебурзької школи. Деякі з них засновані на власному досвіді авторів, а також на праці одне одного.
Так, ми братимемо інформацію з продовження "Всесвітньої хроніки" Адальберта Магдебурзького, який перебував у Києві в часи Ольги.
Одним із наріжних каменів цього допису є розповідь німецького проповідника Бруно Квенфуртського, який провів при дворі Володимира місяць.
До цього ж Магдебурзького циклу належить хроніка Тітмара Мерзебурзького, який сприймав інформацію про Русь від учасників подій.

Сторінка з "Хроніки" Тітмара.
Дрезденський манускрипт

Тітмар був наближеним до імператорського двору, тому мав можливість спілкуватися із дипломатами, воєначальниками та саксонськими найманцями, що брали активну участь у русько-польських збройних конфліктах.
Важливими є подробиці, надані арабомовним істориком Ях’я Антіохійським, який жив у Північному Леванаті (на той час - під регіментом басилевса) і описав сучасну йому громадянську війну у Візантії.
Для уточнення подробиць користуватимемося творами і хроніками інших авторів, зокрема Михаїла Пселла, Іоана Скіліци, Адемара Шабанського, Ар-Рудраварі.


Територіальні держави раннього Середньовіччя та паростки державності до Володимира

Джерелом легітимності для будь-якої влади на той час (прямо, чи опосередковано) була Римська імперія. Звісно, на той момент вона згинула під ударами варварів як така, проте продовжувала існувати як юридична категорія. Титулатуру імперського Риму в Х столітті використовували правителі Греції та Німеччини. Візантійські басилевси були прямими конституційними наступниками римських імператорів, головна резиденція яких від Костянтина Великого знаходилася саме у Візантії. Німецькі імператори вважали себе продовжувачами справи Карла Великого (правителя франків), якому титул надав Папа Римський, відновлюючи Західну Імперію.

Монета Карла Великого, правителя франків.
Легенда: "Карл імператор Август"

Таким чином, латинський світ легітимізувався через Західну Римську Імперію, а грецький - через Східну.
В цій правовій системі імператори та Папа Римський могли надавати іншим народам титул "dux" ("дукс", лат.), чи "ἄρχων" ("архонт", гр.). Ця традиція йшла від часів, коли варвари самовільно створювали власні "держави" у межах імперії, а потім заднім числом визнавали себе підданими Риму. Вождь такої "держави" носив титул "dux". У більш пізні часи це стало еквівалентом правителя, що був васалом імператора. Рівень реального суверенітету "архонтів-дуксів" міг варіюватися і доходити до повної незалежності. З часом з’явилися більш престижні титули "катархонт" та "магнус дукс". Це позначало більший суверенітет монарха й той факт, що й під ним є інші "архонти-дукси".
Також європейські правителі не-імператори мали можливість здобути більше суверенітету. Це відбувалося через прийняття титулу "rex" ("рекс"), aбо ж "ἡγεμών" ("гегемон"). Історично титул "рекс" ішов від римських монархів дореспубліканського періоду, а "гегемон" - від намісника римської провінції. В сучасній українській мові відповідником є слово "король".

Печатка Юрія І (1301-1308 рр).
Легенда: Божою милістю Георгій король Русі

Як уже писалося в блозі, сенсом існування київських русів була торгівля з Візантією. Тому й головними вчителями державності були греки.
Тож коли постала потреба укласти договір із "росами" про торгівлю, виникла й необхідність вписати руську спільноту у державну номенклатуру Імперії. Так ватажок скандинавських работорговців Олег став "великим архонтом Ро́сії", а його наближені бойові побратими - "архонтами". Визнання хай такого слабенького, але монаршого титулу на папері означало юридичне визнання "Ро́сії" суб’єктом міжнародного права.

Тим не менше, як вже зазначалося, цього не було достатньо, щоб назвати Русь державою. "Державна" влада в самій "Ро́сії" не сягала далі Києва, а "роси" були не державною елітою, а "клубом за інтересами".

Важливим атрибутом державності того часу була можливість об’єднувати навколо себе регіональну еліту, втягуючи її у підпорядкування центру. Ретроспективно таким центром був Київ. "Ро́сія" була центром тяжіння слов’ян Середнього Придніпров’я. За княжіння Святослава Ігоровича відбулася перша мобілізація військових еліт всієї  "Ро́сії" задля ведення війни на Балканах. Беззаперечним лідером всього війська виступив київський князь. Згідно з описами Лева Диякона, останнє слово у прийнятті рішень належало саме йому. Це означає посилення влади, що відбиває державотворчі тенденції. Більше того, саме Святославу належить
найдавніша княжа печатка. Наявність печаток також свідчить про  державний характер влади.

Також, рано, чи пізно, будь-яка переддержавна європейська політія поставала перед необхідністю прийняття "станової" релігії. Поступове нагромадження надлишків виробництва та нерівномірний їх розподіл призводили до матеріальної нерівності у суспільстві, а отже - до соціальних протиріч. Цілком природно виникло бажання еліти зберегти свій статус для нащадків і припинити соціальні гойдалки. Такі стремління еліт були перспективні з точки зору історичного розвитку: ієрархізовані спільноти мали можливість вивільнювати ресурси для культурних, військових і наукових діячів, а отже були більш живучими. "Станові" релігії освячували подібний порядок речей, давали в руки елітам потужний ідеологічний та аналітичний апарат. Для Європи такими релігіями були християнство, юдаїзм та іслам.

Крім того, ці віровчення надавали доступ до високої писемності, здатної обслуговувати потреби управління, торгівлі, права, літературного процесу, літописання - всього того, без чого не може існувати повноцінна держава.

Для Русі майже безальтернативним у даному сенсі було християнство. Більшість країн, з якими йшла дипломатична робота були християнами. У минулому багато русів приймало хрещення від грецьких ієрархів. Наприклад, патріарх Фотій (ІХ ст.) у своєму знаменитому "Посланні" оголосив русів хрещеним народом. Та це були епізодичні індивідуальні хрещення, які не несли ніяких наслідків.
Перші реальні кроки із запровадження християнської ієрархії та територіального поділу належать княгині Ользі.
Тут варто зазначити, що окрім перелічених "плюшок" від прийняття християнства, були й суттєві мінуси. Була реальна можливість розмивання суверенітету на користь країни-хрестителя. Адже вчорашні язичники не могли мати ані власної автокефалії, ані достатньо священнослужителів. Тому, як мінімум, на перших порах нові єпископії та митрополії підпорядковувалися "за кордон", а сам апарат формувався з іноземців.
Тож Ольга обрала тактику маневру.

Європа бл. 1000 року

Граючи на протиріччях римської та константинопольської патріархій (а також німецької та грецької імперій), вона, вочевидь, намагалася отримати якомога більше майбутньої автономії у церковних справах. Ольга навідується 957 року до Константинополя, де приймає хрещення. А вже 960 -  відсилає послів до імператора Заходу Оттона, про що каже хроніка Адальберта. Імператор навіть направив до Києва єпископа, проте він там надовго не затримався і повернувся до Саксонії.

Отож, на початок княжіння Володимира Русь була повноцінним суб’єктом міжнародних відносин: її "правитель" мав титул "архонта" у Візантії, а у латинській традиції і того вище - "рекса"-короля. Влада над іншими племенами була незначною і трималася лише на лідерстві Києва.
Спроби запровадження станової релігії великих успіхів не мали.

Прихід Володимира до влади. "Дім Святого Володимира".

До "епохи Володимира" руси представляли собою спільноту, очолювану за принципом лідерства. І хоча сімейні, кланові відносини також грали важливу роль, а ватажок "рекрутувався" в межах однієї сім’ї, повноцінною монаршою династією назвати, скажімо, "клан Ігоря" не можна. "Архонта Ро́сії" оточують рівні йому за статусом люди, "архонти", "всі князі", "перші й другі" після нього, а сам "катархонт" лише перший серед них. Причому, вони можуть як бути його кровними родичами (згадані в договорі з греками 944 року племінники Ігоря й Ольги), так і ні (Сфенкель, Ікмор Лева Диякона). Невідомо, в яких відносинах перебували з "кланом Ігоря" згадані Іоаном Скіліцею "архонти" Несислав, Ярослав та наступник Святослава - Зініслав.
Такий "династичний хаос" зовсім не личив європейській країні. Держава ототожнювалася з монархом, а монарх повинен був мати відповідний "багрянородний" родовід. Виключне право монархів-династів на владу надавало політичним утворення бажаної стабільності. 
Після Володимира його нащадки представляють собою замкнений клуб, членство у якому набувалося з моменту народження і не залежало від талантів чи здібностей.
Якимось чином були усунуті від політики і забуті вітчизняними літописцями всі бічні лінії "клану Ігоря" та інші "всі князі". Відтепер виключно "дім Святого Володимира" мав право на владу в Східній Європі.
Як саме Володимир прибрав конкурентів - предмет домислів. Хтось міг загинути у бою з кочовиками, чи греками, хтось - у боротьбі із самим Володимиром. А хтось змирився з вивищенням над собою "Володимирового племені". Так чи так, але Зініслав, наступник Святослава, князював недовго, і невдовзі ми бачимо володарем київських пагорбів саме Володимира.

Срібна та золота монети князя Володимира.
На них зображеного самого правителя в образі грецького імператора.
Відповідно до неповноголосних форм написів на монетах ("злато", "Владимир")
припускають, що вони карбувалися в Болгарії

Та прибрати конкурентів для заснування династії було лише половиною справи. Відповідний привілейований статус мали визнати не лише всередині країни, а й інші володарі.
Володимир подолав цю проблему просто блискуче: він одружився із грецькою принцесою. Як ми пам’ятаємо, престиж Римських Імперій на той час був найвищим серед усіх європейських країн. Тому шлюб з особою царської крові виводив Володимира і його нащадків у перші ешелони монаршої ієрархії.
Візантійці дуже ревно боронили чистоту власної аристократичної крові. Басилевс Костянтин VII наголошував, що імператорська сім’я повинна родичатися лише з власними, грецькими, нобілями, або ж правителями франків (себто, "імператорами Заходу").
Проте вдала нагода пристала Володимиру. Візантія поринула у болото громадянської війни й імператор Василій мусив шукати допомоги у боротьбі проти узурпатора Варди Фоки.

Басилевс Василій ІІ Болгаробойца,
тесть Володимира Великого.
"Псалтир Василія"

Тож басилевсу було потрібне військо, а Володимиру - царська кров. На заваді взаємовигідній угоді стояло те, що Русь не була християнською країною. Тож Володимир мусив прийняти хрещення і утворити християнську ієрархію на підвладних землях. Та, як пам’ятаємо, "станова релігія" була назрілим кроком розвитку суспільства, стояло лише питання автономності.  Так на нашій землі з’явилася Руська митрополія Константинопольского патріархату (про що знаємо зі списку "Notitiae Episcopatum", списку єпископій), імператор отримав бажане військо, а Володимир - багрянородну дружину.
Тим більше вражає ця зовнішньополітична перемога Володимира, якщо взяти до уваги повідомлення Тітмара Мерзебурзького. Згідно зі словами хроніста, принцеса Анна була засватана за імператора Заходу Оттона ІІІ, а Володимир забрав її прямо з-під носа.

Імператор Священної Римської Імперії Оттон ІІІ.
"Євангеліє Оттона"

Senior Ruzorum magnus regno


Як нам відомо, за часів Ігоря "Ро́сія" представляла собою Київ та території з радіусом в день шляху навколо. Далі на північ починалися незаслені території (а територія сама по собі русів не цікавила), а на південь - печенізькі "феми". За Володимира "Руська земля" стала доменом великого князя з чітко окресленою територією. На шляху до володінь печенігів Київ відвідав місіонер Бруно. Він однозначно і природно застосовує до Русі термін "regnum", тобто "королівство". Проповідник (хоча й дилетантським оком) описує захисні споруди, що їх звів Володимир для захисту від кочовиків. Тепер "Руська земля" протягнулася на південь вже не на один, а на два дні шляху, і була захищена валами та дерев’яними стінами.

Та навіть без свідчень сучасників ми б могли сказати, що на рубежі Х-ХІ століть у Придніпров’ї з’являється державне утворення. Для цього достатньо результатів археологічних розкопок. До археологічних свідчень появи державності зараховують карбування монет, виготовлення пломб і печаток, початок монументального палацового і храмового будівництва. Також до цього ряду належать різні заходи, що демонструють можливість влади мобілізувати і підкоряти населення: спорудження захисних валів і стін великої протяжності, переселяти велику кількість людей з місця на місце.

Знайдена в 1908 році в руїнах Десятинної церкви цегла з тризубом князя Володимира.

Все це масово виникає при Володимирі й загалом узгоджується з писемними джерелами. Володимир почав карбувати перші руські монети, спорудив кам’яну церкву та масштабні укріплення, заселив території на півдні до річок Росі й Трубіж.

Таким чином, Володимир форсованими темпами фактично завершив формування держави-Русі. До беззаперечних досягнень київського князя ми можемо зарахувати наступне:
1. Виокремлення сім’ї в монаршу династію. Шлюб із сестрою імператора.
2. Створення апарату управління та насилля, що здатний мобілізувати населення на будівлю монументальних споруд та колонізацію нових територій.
3. Прийняття станової релігії, запровадження християнської ієрархії та територіально-адміністративних органів - митрополій, єпископій.

Без сумніву, Володимир - одна з найвизначніших постатей в історії України.

Пам’ятник великому князеві Володимиру на схилах Дніпра.
м. Київ