Пост-київська Русь - нарис політичної історії

Опісля монгольської навали колишня Київська Русь продовжила своє існування у вигляді конгломерату феодальних політичних утворень - королівств, великих (і не дуже) князівств, господарств та боярських республік. У цьому нарисі пропонується в загальних рисах ознайомитися із розвитком геополітичної обстановки в регіоні протягом ХІІІ-ХVІ століть

Галичина та Волинь

На південному заході утворилося королівство Русь, що являло собою двоєдину державу Галичини та Волині під скіпетром нащадків Романа Мстиславича. Першим королем буо помазано Данила Романовича 1253 року[1]. Після загибелі останніх прямих спадкоємців державою правили родичі по жіночій лінії - Болеслав Тройденович з мазовецьких Пястів та Любарт Гедимінович, син амбіційного литовського князя.
Любарт зміг утримати за собою лише Волинь і відтак послуговувався великокняжим титулом. Наприклад, так величав його писар Луцької Псалтирі - "князь великий Дмитрій Кедиминович" [13]. "Дмитрій" було православне ім'я Любарта.

Срібні монети Любарта-Дмитра Гедиміновича

Волинське велике княжіння проіснувало до 1452 року, коли помер останній його суверен Свидригайло Ольгердович. Відтак воно перейшло до Казимира Ягайловича, великого князя литовського та племінника Свидригайла. Права і обов'язки місцевих еліт Волині під рукою литовських монархів регулювалися договірною грамотою, що її потверджував кожен наступний великий князь литовський (аж до прийняття Литовського Статуту 1529 року) [детально - див. 12].

Галичина у вигляді напівавтономного Руського королівства увійшла до складу держави польських Пястів. Деякий час нею керували князі (де-факто - намісники), як-от Владислав Опольський, карбувалася окрема монета ("грошик руський"). Згодом статус Галичини впав із королівства ("regnum") до простої землі ("terra") - домену короля, а відтак була інтегрована у загальнопольський політичний та правовий простір у вигляді Руського воєводства.

Грошик Руський - монета руського королівства під скіпетром польських королів

Протягом ХІV століття то зникаючи то відроджуючись, існувала окрема галицька, або ж малоросійська митрополія. Географічно її юрисикція збігалася з межами руського королівства, або ж руської землі. Ініціатива створення митрополії належала королеві Юрію І (1301-1308 рр). Після падіння династії Романовичів її існування з перемінним успіхом відстоювали польські королі аж до остатончого її злиття з Київською митрополією.

Київ

На півдні продовжила своє існування Київська земля. Після монгольського вторгнення Київ не мав власного князя. Містом керували посадник, тисяцький, баскаки, і, можливо, митрполит. Неодноразово правителі руського королівства намагалися повернути Київ під руку своєї династії. Цілком можливо, що князі Андрій та Лев Юрійовичі (1308-1320-і рр.) змогли це зробити, але вузька джерельна база не дає можливості казати про такий факт упевнено (2).
У 1330-х роках вже бачимо відновлений статус Києва як княжого столу - до столиці Русі повертаються Рюриковичі, правлячи разом з ординськими баскаками[2].
Після битви на Синіх Водах 1362 року і вигнання татар велике київське княжіння як васал великого князя литовского обіймає Володимир Ольгердович, онук Гедиміна. Київське князівство під рукою литовських династів проіснувало до 1471 року, повторивши долю Волині. Княжіння перейшло у спадок великому князеві литовському Казимиру Ягайловичу, а з елітами землі було укладено уставну грамоту. Невдовзі відбулася спроба палацового перевороту в Литві з метою відновити владу нащадків Володимира Ольгердовича, та вона зазнала невдачі.

Промальовка печатки великого князя Олелька Володимировича Київського

Короткий злет Києва позначився і на церковних справах. Київ робив спроби повернути резиденцію митрополита до себе, зокрема Теодорит та Кипріан деякий час тримали кафедру у першопрестольному місті. Існували показові ситуації, коли Володимир Ольгердович Киъвський наголошував на своєму історичному праві номінувати митрополита і арештував московського претендента на кафедру - Діонісія. Відтак Вітовт (великий князь литовський, що володів і Києвом) посилався на прецедент Ізяслава Мстиславич, правителя Київської Русі ХІІ ст, який без погодження з Константинополем призначав митрополита.
Литовські зверхники воліли бачити митрополитів ближче до себе, а знекняжений Київ не мав сил протистояти такому бажанню. Тож "митроолити київські та всієї Русі" осіли в Навагрудку.

Сіверщина

На південному сході у вигляді конгломерату малих княжінь лежала Чернігово-Сіверська земля. Великий князь черніговський де-факто був князем брянським. Існували і співставні за потужністю княжіння - новгород-сіверське, стародубське та инші. Протягом ХІІІ-ХVІ ст. сіверські князі були васалами золотоординських ханів, литовських та московських князів. Спочатку серед місцевих князів переважали Рюриковичі, а після Синіх Вод почалася інфільтрація Гедиміновичів.

Монета князя Дмитрія Ольгердовича Брянського

Сіверські князі поперемінно тяжіли то до Литви, то до Москви, поки не потрапли під каток централізації на початку ХVІ століття.

Монгольска Русь

На північному сході лежало Велике князівство Владимирське - руські землі під владою монголів. Воно представляло собою сукупність великих княжінь - смоленського, рязанського, пронського, тверського, московського, суздальско-нижньогородського. Ординський цар із резиденцією в м. Сарай на Волзі призначав великого князя владимирського зверхником над усіма князями з числа цих самих князів. Поступово московські князі прибрали усіх конкурентів за велике владимирське княжіння і поглинули суперників.
Московська експансія супроводжувалася жорсткою централізацією та уніфікацією. Місцева знать підлягала або знищенню, або інкорпорації до кола московських еліт з відповідною ідеологічною "перепрошивкою". Така інтеграція забирала кілька десятиліть, аж поки тверичі, новгородці, ростовці, перм'яки тощо не перетворювалися на московитів (1).

Монета великого князя Василія Дмитрійовича Московського

Від 1301 року саме в цьому регіоні проживали митрополити "усієї Русі". Відтак постійним місцем їх проживання стала Москва. Протягом ХІІІ-ХІV ст. між Києвом, Литвою та Москвою йшла боротьба за церковну юрисдикцію над усією Руською митрополією. Протистояння закінчилася розколом на Новогрудську та Московську митрополії, друга з яких була визнана світовим православ'ям неканонічною.

Східна Білорусь

На порубіжжі ВКЛ існувало  Вітебське та Смоленське княжіння.
Дані землі також довгий час мали напівавтономний статус під владою великого князя литовського. Спочатку таку можливість гарантували місцеві князі з литовських чи руської династій, а відтак - знову ж, договірні грамоти, як і на Волині та Київщині. [див. 12]

Руські республіки Балтії

Між Балтійським та Білим морем лежали руські республіки Північного Заходу - Полоцьк, Новгород та Псков.
Для трьох згаданих держав було характерним, що джерелом суверенітету виступав не лише і не стільки князь, скільки місцеві еліти, бояри та містяни. Численні зовнішньополітичні угоди укладалися як від імені князя, так і від імені громади загалом. Така ситуація була незвичною для тогочасної Європи. Як правило, монархи укладали договір просто між собою. Саме так робили східноєвропейські князі та королі - литовські, волинскі, смоленські, тверські et cetera.
Наприклад, грамота Пскова Ризі починалася словами

От княжя псковъского Ивана Александровичя, и от посадника псковьского степенного Максима Ларивоновичя, и от всехъ посадниковъ псковъскихъ, и от бояръ псковьскихъ, и от купцовъ, и от всего Пскова [14]

Полоцькі еліти протягом ХІІІ-ХІV століття мали достатньо впливу, аби відносно вільно обирати собі князя. Раз-пораз, аби заключити договір, полочанам і князь потрібен не був - містяни на чолі з "ратманами" (членами міської ради) та "мештерем" (вочевидь, градоначальником) домовлялися з ким хотіли. Це відображено, наприклад в угоді з Ригою князя просто нема - "Тако хочем мы горожане с мештерем"[15].
Такі факти навіть дозволили пізнішому літописцю порівняти Полоцьк з Венецією і називати Полоцьку державу респулікою - "річчю посполитою"

О полоцкой свободности або Венеции ... той час волно собѣ пановали и жадной зверхности над собою не мѣли, тылко 30 мужов c посродку речи посполитой своей на поточные справы судей и сенаторов прекладали, а найболш за знаком с звону великого, который впосрод мѣста был завѣшеный, где всѣ збиралися; там и o справах своих, и o потребах речи посполитое и держав своих радили, бо держали на той час землю Рускую сами мѣщане полоцкие и на килкадесять миль справуючи. Таковой ж на той час волности уживали псковяне, и новогородчаны великие [8].

30 представників міського боярства та патриціату запрошували на княжіння литовського, або руського князя.

Новгродські купці.
Різна панель. Штальсунде, середина ХIV століття

Згодом, дедалі більше підпадаючи під владу Литви, Полоцьк перетворися на удільне княжіння під рукою великих князів литовських. Менше з тим, полоцькі князі мали титул "великих"[11, грамота 13], а отже статус Полоцької держави залишався високим. З ліквідацією княжіння, Полоцьк утримував автономний статус на основі уставної земської грамоти [12].

Автор цитованого фрагменту літопису згадав ще два міста, які мали схожі "волности" - це Псков та Новгород.
За свідченням бургундського лицаря - дипломата і мандрівника початку ХV ст. - Гільбера де Ланноа, новгородці "не мають инших господарів, окрім цих, обраних волею общини" [10]. Згідно з донесенням про конфлікт між німецькими купцями та місцевими жителями Новгорода, містом управляли тисяцький, посадник, архієпископ-владика, віче та "300 золотих поясів" (очевидно, ідеться про найвищий представницький орган) [9].
Час від часу у цій владній структурі був наявний князь, права і обов'язки якого регламентувалися усними домовленостями, традиціями, або договірними грамотами. Прикладом може служити угода князя Ярослава Ярославича з Новгородом 1270 року:

Благословление от владыкы, покла[няни]е от посадника Михаила, и от тысяцьскаго Кондрата, и от всѣго Новагорода, и от всѣхъ старѣишихъ, и от всѣхъ меньшихъ къ князю Ярославу. На семъ, княже, цѣлуи хрьстъ къ всѣму Новугороду, на цѣмь то цѣловали дѣди, и отци, и отець твои Ярославъ. Новъгородъ ти дѣржати въ старинѣ, по пошлинѣ. ... А бес посадника тобе волостии не раздавати. А кому раздаялъ волости братъ твои Александръ илi Дмитрии съ новгородци, тобе техъ волостии без вины не лишати. [14]

Як бачимо, князь не міг розпоряджатися Новгородською землею без представника громади - посадника. Зазначимо, що у середньовічному суспільстві саме навколо користування і розпорядження землею (що була основним засобом виробництва) оберталися поняття влади і багатства. Таким чином, бачимо вельми суттєве обмеження влади князя.

Менше відомостей маємо про Псков, та навіть згаданих документальних та наративних джерел достатньо, аби отримати загальне уявлення про політичний устрій цієї республіки.

На відміну від Полоцька, який увійшов до складу Великого князівства Литовського, Псков та Новгород були інкорпоровані до Московської держави.

Поділля

Наймолодшим історичним регіоном зі згаданих була Подільска земля, що перебувала у степовій кліматичній зоні. Через це кочовики використовували її як власний життєвий простір і осілого населення тут була вельми невелика кількість. Після того, як Орда була відкинута Ольгердом на південь і схід, земля отримала власних князів - братів Коріатовичів, які титулувалися "господарями" [16, с. 149].

Монета князя Костянтина Коріатовича Подільського

Наприкінці ХІV століття подоляни були затиснуті між інтересами Польщі та Великого князівства Литовського. Спільними зусиллями Ягайла та Вітовта Коріатовичів було усунуто, а сама земля розділена. Східна частина відійшла до київського князя (під сюзеренітетом Вільна), а західна - полякам.

Підсумок

Таким чином, можемо підвести риску. Після монгольскої навали землі колишньої Київської Русі продовжили своє існування і розвиток. Політичний устрій земель мав строкатий характер, подібно до тогочасних Німеччини чи Італії. Бачимо монархії та республіки, князівства й королівства, суверенні й залежні. Така різноманітність, без сумніву, робить історію регіону привабливою та цікавою. Без сумніву, період ХІV-XVI століть є не менш насиченим на події, ніж доба Київської Русі, чи козаччина.

Замок Любарта в Луцьку.
Малюнок Наполеона Орди

Джерела

[1] Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989.

[2] Новгородський перший літопис старшого і молодшого зводів. ПСРЛ, Т. ІІІ. М. 1950.[3] Лаврентіївський літопис. ПСРЛ, Т. I, М. 1926-28. 

[4] Рогозький літопис. ПСРЛ. Т. 15.
[5] Мирний договір князя Ярослава Володимировича з німецькими послами 1189–1199 рр; Русско-Ливонские акты, СПб., 1868.

[6] Проект договору Смоленська з німцями половиини XIII ст, там же.

[7] Мирний договір князя Ґерденя з Ригою, там же.

[8] Хроніка литовська і Жамойська. ПСРЛ. Т. 32. "Наука". М. 1975.

[9] "300 золотых поясов" и вече. Немецкий документ 1331 года о политическом строе Великого Новгорода // Средние века, Вып. 71 (3-4). 2010.
[10] Великая Русь рыцаря де Ланноа. М. "Родина". № 12. 2003.

[11] АЗР - Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. СПб., 1846. Т. 1: 1340-1560.

[12] Уставные грамоты Литовско-Русского государства. К. Типографія В. І. Завадського. 1889

[13] В. Б. Крисько. Запись писца в Луцкой псалтыри 1384 г // В. Б. Крысько. Очерки по истории русского языка. М., Гнозис, 2007.

[14] Грамоты Великого Новгорода и Пскова. — М.-Л.; 1949

[15] Немецкая контора в Полоцке. Сборник материалов и статей по истории Прибалтийского края. Том ІІ. Отделение І. Материалы и статьи по древней истории Прибалтийского края, III . Рига. 1879
[16] Беларуская даўніна, під ред. Ю.М. Микульского. — Мінськ, 2014.

Історичні та лінгвістичні праці
(1) С. Плохій. Походження слов'янських націй. К. Критика. с. 85.
(2) Б. Черкас. Західні володіння Улусу Джучи: суспільно-політичний та економічний розвиток. К. 2015. с. 161.
(3) Б. Черкас. Степовий щит Литви. К. Темпора. 2011 р. с. 26.