Руський тріумвірат : деградація чи розвиток?

Традиційно піком державної могутності Київської Русі вважається правління Володимира Святославича (бл. 980 - 1015 рр) та Ярослава Володимировича (1019 - 1054 рр). Наступні роки існування країни подаються як поступова деградація та розпад держави. Зокрема Ярославичі бачаться негідними синами величного батька.
Натомість автор даного допису послідовно відкидає подібну думку. Післяярославові часи характеризувалися розвитком в усіх важливих напрямках.

Тріумвірат як форма влади та його існуванн на Русі

Довгий час руська політична система не знала ненасильницької ротації вищої великокняжої влади. 
За життя великий князь надавав своїм синам уділи у підвладних землях. Зі смертю київського правителя його сини фізично знищували одне одного, аж поки не залишався хтось один, і який вже в свою чергу роздавав уділи своїм нащадкам.
Звісно, така традиція не сприяла стабільності.

Першим великим князем, що передав владу своєму синові був Ярослав. Літопис передає його пряму мову:

поручаю я,— замість себе,— стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду — Переяславль, а Ігорю — Володимир, а В'ячеславу — Смоленськ».

І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу, ні згонити брата свого [зі стола, і] сказавши Ізяславу: «Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять». [1]

Таким чином, Ярослав прямо встановив ролі для свої синів. Старший, Ізяслав, повинен був виступати керівником інших князів, арбітром у їхніх суперечках та гарантом дотримання даного порядку. Таким чином, вперше артикулювалася система сеньйорату - влади старшого представника роду наду усіма іншими. Водночас, молодші брати мали право на свій уділ за фактом приналежності до роду Рюриковичів (1).

Печатка Ярослава Мудрого

У даних умовах і виникає така форма правління як Тріумвірат. Очевидно, що ані Ізяслав Ярославич, ані будь-який інший князь не мали батькового авторитету в княжій сім'ї та його ресурсів. В той же час, просто перебити всіх, як у старі-добрі часи було не так просто - давалися взнаки християнська мораль та сила Ярославова останнього слова.

Київ у особі Ізяслава життєво потребувала військ та авторитету Святослава Чернігвського та Всеволода Переяславського. Водночас останні навзамін брали участь у прийнятті рішень, що колись були прерогативою київського князя. Ці прерогативи ми розглянемо нижче.

Раніше ми розглядали надважливе значення відповідних церковних інституцій для влади князя. В даному випадку переяславський та чернігiвський єпископи отримали титули митрополитів. Титулярні катедри були персональною відзнакою, а не церковно-адмістративною посадою, тож єпископи не могли дорівнятися до Київського митрополита. Менше з тим, вони вигідно відрізнялися на фоні інших єпископій держави (2, с .98). Таким чином, утворюється ряд паралельних ієрархій міст, князів та церковних ієрархів:
Київ - Чернігів та Переяслав - решта міст; Ізяслав - Святослав і Всеволод - решта князів; Київський митрополит - титулярні митрополити Чернігова та Переяслава - решта єпископів.

Тріо Ярославичі спільно здійснювало законотворчу діяльність. Сини Ярослава внесли важливу правку до Руської правди - відмінили кровну помсту:

совкупившеся сынове его: Изяслав, Святослав, Всеволод и мужи их: Коснячко Перенег, Никифор и отложиша убиение за голову, но кунами ся выкупати; а ино все, яко же Ярослав судил, такоже и сынове его уставиша [2]

В попередні часи подібні рішення приймав виключно київський великий князь (3).

Володіння Тріумвірів

Показовою є наступна ситуація, що ілюструє підваження одноосбіного суверенітету київського князя над Києвом. 1069 року в Києві спалахнуло повстання. Ізяслав Київський був змушений втекти і привести на поміч поляків. Молодші ж брати висловили свою авторитетну думку, а Ізяслав мусив її прийняти до уваги:

Тим часом Святослав і Всеволод послали до Ізяслава [послів], говорячи: «Всеслав од тебе втік. Тож не води ляхів до Києва, противника тобі нема. Якщо ж ти хочеш із гнівом іти і погубити город — то знай, що нам жаль отчого стола».

Коли почув це Ізяслав, він оставив ляхів і пішов з Болеславом, небагато ляхів узявши, а перед собою послав до Києва сина свого Мстислава. І, прийшовши, Мстислав порубав киян, що висікли були [з поруба] Всеслава, числом сімдесят чоловік, а других осліпили, а інших він без вини погубив, не вчинивши дізнання.[1]

Спільні рішення Ярославичі приймали й у питаннях надання уділів молодшим родичам. Після смерті В'ячеслава його уділ, Смоленськ, був відданий Ігорю, якого "вивели" з Володимира Волинського.
Тріо Ярославичів приймало рішення про утримання Всеслава Полоцького під вартою, а також визволення з поруба Судислава.

Святолсав Ярослави із сім'єю.
Мніатюра Ізборника 1073 р.

Без сумніву, єдність братів засвідчувала і скріплювала спільна участь у церковних справах. Наприклад, 1072 року Ярославичі здійнили перепоховання святих князів Бориса та Гліба у Вишгороді.

У багатьох воєнних акціях Ярославичі також виступають єдиним фронтом. Це стосується як боротьби з кочовиками - торками та половцями, так і з дотриманням "земського миру" всередині держави (тут перш за все мається на увазі вирішення проблеми Всеслава Полоцького, який свавільно захопив Новгород).

Таким чином, законодавча влада, суверенітет над столицею, роздача уділів та суд над рештою князів здійснювався старшими Ярославичами втрьох. Військові задачі загальнодержавного масштабу також вирішувалися спільно. Тож ми можемо вести мову про тріумвірат як центральний орган влади Руської землі, що прийшов на заміну одноосібному керівництву.

Наскільки він виявився ефективним - питання, яке варто розглянути.

Практика тріумвірату

Основною ціллю Ярослава було запобігти кривавій боротьбі за владу, яка б значно дестабілізувала країну. Таке вже відбувалося багато разів. У кожного чергового київського лідера ішли роки на утвердження свої влади. Боротьбі між Володимировчами вже було присвячено окремий допис, Святославичам варто трохи зачекати.

Ярославів заповіт таки привів до цілком мирного успадкування київського "золотого столу" Ізяславом і відповідного перерозподілу решти уділів.

Лише 1073 року, через 20 років після смерті Ярослава, Ізяслава було усунуто братами з київського княжіння силовим шляхом. Скинення великого князя не супроводжувалося військовими акціями, радше скидаючись на переворот:

І вийшов Ізяслав із Києва, а Святослав і Всеволод увійшли в Київ ...

Святослав сів у Києві, прогнавши брата свого [1] 

Про бойові дії літопис не повідомляє. Після смерті Святослава 1073 року Ізяслав безболісно повернувся до Києва. Через три роки Ізяслав уже сам наклав головою, і велике княжіння обійняв наймолодший з тріумвірів - Всеволод. Більше того, відтак Всеволоду мирно наслідував Святополк Ізяславич (1093 року), а йому - Володимир Мономах (1113). Тож так чи інакше, після Ярославового заповіту послідовна передача влади до найстаршого представника роду набула рис регулярності й стала правилом, а силове протистояння - прикрим вийнятком.

Печатка Ізяслава Ярославича
з тризубом та Св. Дмитром - покровителем князя

Одним із найважливіших аспектів державної діяльності в Середньовіччі був військовий. І тут Ярославичі мали як успіхи (зокрема - перемоги над торками та рядом балтійських та фіннських племен), так і прикрі поразки. Найбільшим потрясінням стало фіаско на Альті. У середньостроковый перспективі тріумвіри ані разом, ні поодинці не змогли сформулювати й реалізувати адекватної програми по боротьбі з половцями. Лише в перші роки наступного десятиліття, за правління дітей тріумвірів, руські еліти зможуть дати гідну відповідь новій загрозі.

Відносно ефективно столичний Київ у особі тріумвірів давав раду з полоцьким питанням, де правили нащадки брата Ярослава Мудрого - Ізяслава. Обмежені власним уділом, полоцькі князі де-факто були викинуті з процесу розподілу всієї родової власності, водночас вони несли обов'язок зі збереження та оборони цієї власності. Так, Всеслав Полоцький виступив у похід на торків (які, очевидно не загрожували Полоцьку) разом південними зверниками:

Того ж року Ізяслав, і Святослав, і Всеволод, і Всеслав [Брячиславич] зібрали незчисленних воїв. І рушили вони на конях і в човнах, незчисленне множество, на торків. [1]

Можливо, саме така невідповідність сподвигла Всеслава взяти собі Новгородський уділ силою. Хай там яка була мотивація полоцького князя, та земський мир було порушено. Тріумвіри відповіли рішуче. Ярославичі взимку 1067 року оволоділи Мінськом, розбили Всеслава у битві на Немизі й підступно арештували його на переговорах.

Битва на Немизі.
Худ. М. Филипович. 1922

Полоцька волость стала належати Ярославичам (2, с. 98). У подальшому Всеслав повернеться до Полоцька, і продовжить морочити голову великокняжій владі походами на Смоленськ і Новгород (1). Київська Русь звикала жити із полоцькою проблемою, і наступні покоління великих князів по-різному намагалися до неї підходити. Зауважимо, що і в Ярославові часи Полоцьк не був уповні контрольованою територією.

Варто знову загострити увагу на законодавчій ініціативі братів: тріумвіри скасували кровну помсту, замінивши її матеріальною компенасцією. Без сумніву, такий крок був важливим і прогресивним. "Правда Ярославичів" стане невід'ємною частиню східноєвропейського феодального права (4), а базований на Руській правді Литовський Стут діятиме на українських землях аж до ХІХ століття.

Підсумок

Цілком очевидно, що тріумвірат став результатом закономірного розвитку руської політичної системи. Формування "союзу трьох князів" дозволило вирішити кілька фундаментальних політичних задач, серед яких головні - мирна ротація великокняжої влади та збереження цілісності держави. По суті, Тріумвірат став своєрідним триєдиним аналогом одноосібного правляння Ярослава та Володимира. Ярославичі склали єдиний кулак центральної влади, що викнонував ті самі функції, що їх до того виконував єдиновладець. При цьому, панівне метропольне становище Руської землі було збережено - всі "столиці" знаходилися в межах Русі у вузькому сенсі.

Легко видно, що невдачі тріумвірів були не результатом структурної деградації, а помилками окремих персон, або ж були зумовлені об'єктивними обставинами, що не залежали від братів-співправителів.

Тріумвірат став прологом до повернення одноосібної влади наступних київських князів і не дозволив відцентровим тенденціям взяти гору.
 

Завдяки формуванню Тріумвірату держава Ярослава не повторила долі держави Карла Великого, за що дякувати потрібно і його синам.

Джерела:

[1] Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989.

[2] Руська правда. Памятники русского права.: Вып. 1. Памятники права Киевского государства Х–ХІІ вв.— М., 1952. — С. 108.
Література:(1) О. Толочко. "Князь в древней Руси: власть, собственность, идеология". К. Наукова думка. 1992. с. 25
(2) В. Ричка. "Вся королівська рать (влада Київської Русі)". К. 2009.
(3) Так, Володимир та Ярослав затверджували церковні устави. Останній видав Руську правду. Докладніше: А. Щапов. Древнерусские княжеские уставы ХI-XIV вв. М. Наука. 1976.
(4) Історія української культури. Київ, 2001.Том 1. 9.8. Право і законодавство Київської Русі (О.М.Тараненко)