Конфесійний розкол і Київська Русь

У середині ХІ століття ігумен Печерського монастиря на ім'я Феодосій написав великому князеві Ізяславу Ярославичу:

слід цуратися віри латинської. І ні звичаїв їхніх дотримуватися, ні причастя їхнього приймати, і не слухати, що кажуть вони...

Християнам же своїх доньок не слід давати за них, ані брати в них за себе, ні брататися з ними, ні кумитися, ні цілувати їм хреста (у чомусь); ні їсти з ними, ні пити з однієї посудини [1]

Подібні настанови монахів добре вписуються в обивательський образ Київської Русі як войовничо православної антизахідної країни. Таке враження підкріплюють тексти, що виходили з кола радикального руського чернецтва, а також полемічна література пізніших періодів. Остаточної форми ця візія набула в реакційну епоху імператора Ніколая І та після ІІ Світової - на хвилі патріотизму. Еліти Російської імперії та Совєцького Союзу проектували власні ідентичності та ідеологію на минулі часи, шукаючи історичне коріння своїм настроям та ідеології.

Насправді ж православна і антизахідницька (чи то пак антикатолицька) ідентичність не відігравала великої ролі у суспільстві Київської Русі, обмежуючись лише частиною церковників. Великий князь Володимир Мономах через півстоліття після розколу просив від митрополита окремого пояснення, чим же все таки "латина" відрізняється від істинного християнства:

Въпрашал еси нас, благородний княже, како отвережені биша латина от святия съборная и праверная церкве. И се, якоже обещався благородству твоему, повідаю ти вины их [10]

Real Politic руських князів

Як уже не раз було зазначено в попередніх нарисах, руські князі були взірцевими церковниками, але поганими християнами. Перше проявлялося у фінансуванні масштабних архітектурних, освітніх, ідеологічних проектів та масштабній християнизації язичників. Друге - у вельми гнучкому ставленні до конфесійних питань.

А реальна європейська політика такої гнучкості вимагала у повній мірі.

Одним з найпоказовіших аспектів, що ілюструє загальноєвропейський характер Русі як країни, є династичний. Правляча князівська династія потребувала шлюбів із членами найблагородніших європейських фамілій, аби гідно продовжити свій рід. Окрім блакитної крові, могутні родичі за материнською лінією могли суттєво допомогти у середньовічній "Грі Престолів"

Переговори князів.
Мініатюра Радзивілівського списку. ХV ст

По-перше, вони могли надати князеві військову допомогу у боротьбі із супротивниками. Руські династи радо користувалися військовою та дипломатичною допомогою "свояків", "синовців", "зятів", "вуїв" та іншої "братії". Так, Ізяслав Мстиславич у боротьбі з Юрієм Долгоруким мав підтримку зятя - угорського короля Ґези ІІ. Натомість Юрій активно залучав до своїх військ половців хана Аепи, батька дружини. Послідовну дипломатичну підтримку Юрію Суздальському надавала Візантія, звідки походила його матір.
Також родичі завжди могли надати прихисток у разі невдач. Малолітні діти Романа Мстиславича - Данило та Василько - кілька років поневірялися дворами далеких і не дуже родичів - польських князів та угорських королів.
За вдалого збігу обставин матримоніальні зв'язки ставали приводом для втручання у справи держав поза межами Київської Русі - згадаймо братів Даниловичів, один з яких, Роман, був австрійським герцогом, а другий, Шварно, - великим князем литовським.

Династичних партнерів дому Святого Володимира можна стратифікувати наступним чином. Перша група - країни латинської Європи: Польща, Угорщина, Швеція та інші. Друга - країни Сходу - Куманія (половецькі орди), Аланія, Грузія. Третя - держави православної Європи - Болгарія, Візантія. Четверта - "внутрішні ресурси": інші гілки Рюриковичів, боярські сім'ї.

Поверховий кількісний аналіз зарубіжних шлюбів чітко показує чисельну перевагу західних шлюбів перед усіма іншими.

Зарубіжні шлюби київських великих князів
після Ярослава Мудрого [2]

Як бачимо з таблиці, шлюби з династами західного світу чисельно переважують, навіть якщо половецьких князівен зараховувати до "православних" (останні були поганами, і хрестилися спеціально для шлюбу).

Видача руських князівен на християнський Захід також переважала видачу на християнський Схід. Виїзд жінок з дому Святого Володимира лише до однієї Польщі - 18 прецедентів [3] - переважав кількість усіх видач до східних Візантії, Болгарії та Грузії разом узятих.

Кунеґунда Ростиславна (1245-1265) – королева Чехії,
онука Михайла Чернігівського та Бели ІV Угорського.
Ілюстрація Збраславської хроніки кінця XIV ст.

Регулярними були контакти руських князів і з західними церковними інституціями. Великий князь Роман Мстиславич (1150-1205) пожертвував 30 марок срібла монастирю св. Петра в Ерфурті:

Тринадцяті календи липня. Роман, король русинів, він дав нам тридцять марок (5)

Чималі суми Кельнському монастиреві надавала княгиня Гіта [8] - дочка англійського короля Гаральда Годвінсона (1022-1066), дружина київського князя Володимира Мономаха (1053-1125) і мати київського князя Мстислава Великого (1076-1132).

Двічі в історії Київської Русі монархи отримували протекцію від голови Римської церкви. Ці два випадки дещо різнилися, тож варто розглянути обидва.

Вперше з підтримки Папи скористався великий князь Ізяслав Ярославич (1024? - 1078 рр). Ізяслав внаслідок змови братів-тріумвірів Святослава та Всеволода втратив велике київське княжіння і змушений був тікати до Польщі. Не отримавши там допомоги, Ізяслав налагодив контакт із саксонським маркграфом, який представив київського князя імператору Генріху ІV. Останній зголосився надати дипломатичну підтримку. Однак, місія єпископа Бургальда не принесла користі Ізяславу: Святослав (який до слова був одружений із сестрою Бургальда; в деякому сенсі, Європа від Майнца до Чернігова - велике село) домовився із єпископом про невтручання. Угода була скріплена чималим хабарем з боку Святослава.

Христос коронує Ярополка Ізяславича та його дружину Ірину.
Мініатюра Трірської псалтирі

У такій ситуації Ізяслав відправив до Ватикану свого сина Ярополка, аби той зустрівся з понтифіком Григорієм. Папа надав усебічну ідеологічну та дипломатичну допомогу Ізяславу. (1, c. 188-189). На додачу, текст однієї з булл Григорія можна витлумачити як доказ факту помазання Ярополка на короля Русі:

Дмитру (християнське ім'я Ізяслава - авт.), королю руському, і королеві, дружині його… Ваш син під час відвідування Апостольського престолу хотів отримати королівство як дар святого Петра з наших рук… Ми зійшли до його прохань і прагнень, оскільки вони здалися справедливими, і, крім того, з огляду на вашу згоду передали йому управління вашим королівством як частиною володінь святого Петра [5]

Другий прецедент коронації руського князя відомий значно більше - ідеться про персону Данила Галицького. Як відомо, Данило Романович з метою отримання підтримки римської курії та сусідів-католиків прийняв з рук папського легата королівські інсигнії (2), (3).

Також контактів із Римом шукав "заклятий друг" Данила Галицького Михайло Чернгівський (?1185-1246 рр). Його протеже на митрополичу кафедру Петро Акерович був представником Русі на Ліонському соборі (1245). [6 - доповідь Петра на соборі про монгольську загрозу] (4 - докладно про персону єпископа).

Папа Іннокентій ІV
на Першому Ліонському Соборі 1245 року

Який може бути з цього висновок? Легко видно, де саме князі бачили власне майбутнє та майбутнє своєї країни. Прагматичний інтерес змушував шукати зв'язків, перш за все, у великій Європі та у її серці - Римі.

Спільнохристиянські орієнтири

Виходячи з літопису Іпатіївського списку, можна дійти висновку, що укладачі цього тексту  мали цілком приязне ставлення до західних християн загалом і Папи - зокрема. Аби надати легітимності перекладу Святого Письма на слов'янську мову, автор "Повісті минулих літ" посилається на авторитет Папи Римського Адріана:

почали вони створювати Письмена азбуковні слов’янські і переклали Апостол і Євангеліє. І раді були слов’яни, що почули [слова] про велич божу своєю мовою. А після цього переклали вони Псалтир, і Октоїх, і інші книги.

Деякі тоді почали хулити слов’янські письмена...

Коли ж почув це папа римський [Адріан], він осудив тих, що ропчуть на слов’янські письмена.... А якщо хто хулить слов’янську грамоту — хай будуть вони відлучені од церкви, допоки виправляться.... Ви ж, чада, божого послухайте учення і не відкиньте повчання церковного, як ото поучив вас Мефодій, учитель ваш». [4]

Таким чином, Папа виступає позитивним героєм оповіді, лояльним до слов'янського обряду, представником якого був літописець.

Інша позитивна згадка про Папу вже іде від літописця Данила Галицького:

Він, отож, прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи [Ін]нокентія, і від усіх єпископів своїх. [Ін] нокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру [і] про возз’єднання церкви. [4]

Тут галицький книжник називає Папу отцем свого патрона - князя Данила. Що важливіше - визнає вінець, вручений папським легатом, прийнятим від самого Бога. Таким чином, Папа виступає легітимним представником Божої волі на землі.
Більше того, верховний понтифік виступає на підтримку грецького православного обряду та возз'єднання церков.

Вельми цікавим є погляд новгородського літописця на події 1204 року - коли хрестоносці-латиняни захопили і пограбували царське місто православної Східної римської Імперії - Константинополь. Автор покладає всю провину за інцидент на "фрягів", натомість західного імператора та понтифіка залишає поза звинуваченнями:

Фрязи же и вси воеводы ихъ възлюбиша злато и срЂбро, иже мЂняшеть имъ Исаковиць, а цесарева велЂния забыша и папина: пьрвое пришьдъше въ Судъ, замкы желЂзныя разбиша, и приступивъше къ граду, огнь въвергоша 4-рь мЂстъ въ храмы.[9]

Як бачимо, військо діяло всупереч наказам папи та імператора, тобто ексцес по суті був позбавлений конфесійного виміру. В цій ситуації як імператор, так і папа виступають цілком позитивними персонажами.

Згадаймо також, що як мінімум два руських великих князя зверталися по допомогу безпосередьо до святого престолу - про це ми згадували вище.

Легко видно, що образ римських єпископів, намальований літописцями та проілюстрований поведінкою руських князів, далекий від бачення Феодосія. В першому випадку це друзі слов'янського світу і слов'янської культури, легітимні представники Бога на землі та союзники руських князів. У другому - єретики, з якими навіть не можна їсти, не кажучи вже про прийняття причастя.

Напис паломника Семка Нінославича.
Він мав намір вклонитися мощам Св. Якова у Сантьяго де Кампостелла.
Сен-Жиль (південь Франції), абатство Сен‑Жиль-дю-Гар. Кінець XII – середина XIII ст.

Цілком у дусі загальнохристиянської солідарності написаний літописний сюжет про взяття Єрусалима військами єгипетсько-сирійського султана Салах-ад-Діна.

З точки зору Феодосія Печерського Єрусалимом володіли єретики - королі Єрусалимського королівства з валлонського баронського роду. Проте подивімося, як київський книжник оцінює подію

того місяця взятий був Єрусалим безбожними сарацинами. Але знамення ці не по всій Землі бувають, а в тім краї, на який владика хоче що навести...

... ми, зневажені будучи, ганьбу дістаємо од беззаконних отих агарян, але чаємо ми єсмо божої благодаті торжества преславного [4]

Як бачимо, автор використовує займенник "ми", таким чином солідаризуючись із католиками - правителями Єрусалима. Цілком очевидно, що даний пасаж є виявом загальнохристиянської солідарності літописця без огляду на обрядову приналежність. Для нього падіння християнського королівства Святої Землі - це і його власна поразка, як і поразка всіх християн.

Хрестоносець.
Мініатюра Хроніки Матвія Паризького

Звернімо увагу, як київський книжник описує Третій Хрестовий похід під проводом Фридріха Барбаросси:

пішов цесар німецький з усією своєю землею битися за гроб господній, бо явився був йому ангел господній, велячи йому йти. І вони прийшли, і кріпко билися з богопротивними тими агарянами... 

сі німці, яко мученики святії, за Христа пролили кров свою із цесарями своїми [4]

Ідею походу у Святу Землю імператорові Фридріху вкладає у голову янгол. "Німці", що билися проти мусульман - проливають кров за Христа і уподібнюються за словами літописця святим мученикам.

Цілком приязно ставиться до єрусалимського короля Балдуїна чернігвський ігумен Даниїл:

Тоді я ...пішов до князя того Балдуїна та поклонився йому до землі. Він же, як побачив мене, бідного, покликав мене до себе з любов’ю і спитав мене: «Що хочеш, ігумене руський?» Він знав уже мене добре і любив мене дуже: він — чоловік, сповнений благодаті, і скромний вельми, і не гордий анітрохи. Я сказав йому: «Княже мій, пане мій! Прошу тебе заради Бога і князів задля руських, дозволь мені, аби я поставив свою лампаду на Гробі святому від усієї руської землі!»

Тоді він із піклуванням та любов’ю дозволив мені поставити лампаду на Гробі Господньому і послав зі мною чоловіка, свого слугу найкращого, до економа церкви Святого Воскресіння і до того, хто тримає ключ від Гробу. [7]

Король Єрусалима Балдуїн І (1160-і - 1118 рр.)

Не гребували спілкуванням із католиками та католицькими обрядами і руські бояри. 1149 року польский князь Болеслав - союзник князя Ізяслава Мстиславича - посвятив у лицарі багатьох боярських синів:

виступив Ізяслав із Володимира і звідти рушив до Луцька, а прийшовши до Луцька, він пробув тут три дні. І тут Болеслав оперезав мечем багатьох боярських синів [3]

"Оперезання мечем" було головною фазою обряду посвяти у лицарі. Сам обряд інфільтрувався на Русь із заходу в рамках католицького впливу і мав суттєве релігійне забарвлення.

Оперезання мечем - кульмінаційний епізод посвяти в лицарі.
Франція, ХІV ст.

Резюме

Згідно з аналізом широкого кола джерел, можемо зробити висновок, що конфесійний розкол не мав суттєвого відголоску в домонгольській Русі. Обрядові відмінності між східними та західними християнами не задавали поведінкових імперативів для широких мас руського суспільства. Здебільшого протистояння з латинським світом жило на сторінках творів греків - ієрархів Руської церкви, а також радикального монастирського чернецтва.

Натомість князі, бояри, частина духовенства ставилася до католиків компліментарно. У цих колах маятник коливався від холодного прагматизму до відвертої симпатії.

Не похитнула приязного ставлення до папства зокрема і західного християнства загалом навіть така подія, як погром хрестоносцями Константинополя - дана подія була сприйнята як ексцес.

Якщо винести за дужки позицію окремих нечисленних авторів, то можна сказати про переважання спільнохристиянської ідентичності над конфесійною. Князі цілком буденно спілкувалися з західними монархами та понтифіками. Бояри присягали монархам-католикам на вірність та проходили посвяту в лицарі. Паломники з Русі навідувалися у святі місця католицьких країн - як-от Іспанія, чи Франція. Помітна частина духовенства також була налаштована співпрацю та мирне співіснування з латинянами.

Джерела та література

1. Писання преподобного Феодосія Печерського. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Том I.
2. Леонтій ВОЙТОВИЧ. КНЯЗІВСЬКІ ДИНАСТІЇ СХІДНОЇ ЄВРОПИ (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження.
3. Мирослав Волощук. Жінки з династії Рюриковичів при європейських дворах ХІ–ХІV ст.
4. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989.
5. DOCUMENTA PONTIFICUM ROMANORUM. HISTORIAM UKRAINA ILUSTRANTA (1075-1953). Vol. I. 1075 - 1700. PP Bailiani. Romae. 1953. Gregorii PP. VII. Булла І - королю Русі Деметрію та його дружині від 17 квітня 1075. Переклад - Павло Берест.

6. Матвій Паризький. "Велика хроніка". Английские средневековые источники. В. И. Матузова. Наука. М. 1979.
7. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Том I. — С.373-392.
8. Руперт із Дойця. Слово про Святого мученика Пантелеймона. Древняя Русь в свете зарубежных источников. М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2010. — Т. IV. Западноевропейские источники.
9. Новгородський перший літопис старшого і молодшого зводів. ПСРЛ, Т. ІІІ. М. 1950.
10. Митрополит Никифор. Послання Володимиру Мономаху про віру латинську. Н. В Понырко. Эпистолярное наследие Древней Руси ХІ-ХІІІ вв. СпБ. Наука. 1992.

Історичні праці

1. Толочко П.  Толочко А. "Київська Русь". К.: "Альтернативи". 1998.
2. Майоров О. "Даниил Галицкий и крестовый поход в Пруссию". "Русин". 2011. №4. с. 26.
3. Головко О. "Коронація Данила Романовича в контексті іделогічного життя і міжнародних відносин слов'янства Східної Європи".
4. Томашівський С. "Петро - перший уніятський митрополит України-Руси".

5. Майоров О. Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого Хрестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею. Цитується джерело: Neues Archiv der Gesellschaft für ältere deutsche Geschichtskunde zur Beförderung

einer Gesammtausgabe der Quellenschriften Deutscher Geschichten des Mittelalters. (Hannover;

Berlin, 1935), 517.

6. Флоря Б. "У истоков религиозного раскола славянского мира".СпБ. Алетейя. 2004.