Різноманітними були і титули, якими послуговувалися правителі - "князь", "гетьман", "каган", "цар" та інші. Що вони означали та звідки прийшли в український дискурс - читайте нижче.
З доісторичних часів на території України головою спільноти був князь. І цей порядок залишався незмінним аж до середини ХVII століття.
Етимологічно слово "князь" відноситься до запозичень з мови давніх германців. У модерній німецькій мові воно розвинулося у "könig", англійській - "king", норвезькій - "konge".
Інституція вождівства виходить із кола "вільних дружин" - чоловіків, що на доважок до мирної праці покращували власне матеріальне становище за рахунок набігів на сусідів. Так чи інакше, цих людей мав хтось очолювати. У потрібний час "вільні дружини" ставали кістяком родо-племенного війська, адже мали якісні переваги перед простими ополченцями - досвід, інформацію про сусідів, здобута у походах зброя. Найуспішніші лідери завойовували повагу співплемінників, які охочіше ставали під командування "щасливчиків", "улюбленців богів". Військове щастя збільшувало кількість здобичі, тож князі вже не мали потреби працювати - награбованого цілком вистачало, щоб годувати сім'ю і займатися війною професійно та долучати до війни власних дітей змалку. Далі вже діяло зачароване коло - вища майстерність приносила більше здобичі, велика здобич приносила славу, повагу, харизму, економічну незалежність від мирної праці. Сини "успадковували" за батьками не тільки військову науку, а й магічну харизму. Звісно, "талан" синів вождя зумовлювався генетикою, раннім навчанням і великим досвідом. Але в уявленні тогочасних людей увесь княжий рід ставав благословенним богами. Так князі перетворювалися із простих розбійників на відмічених богами лідерів всієї спільноти.
 |
| Слов'янський князь IХ ст. За виданням "Перунові діти" Є. Синиці |
Отож, інститут княжіння мав подвійні витоки - військові та релігійні. Ще довгий час ці традиції задаватимуть поведінкові стереотипи як для самих князів, так і для решти членів спільноти. Так, 1146 року кияни збирали кров убитого князя Ігоря Ольговича, віруючи в її цілющу силу. Військова доблесть і честь була апріорною атрибуцією княжого стану як такого. Все інше вважалося абсурдним відхиленням від норми. Звісно, люди "підлого" походження також могли бути святими, чи мужніми у бою. Але ці чесноти на становили невідлучної ознаки їх стану. У проповіді на погреб князя Іллі Четвертинського Ігнатій Старушич наполягав на чеснотах покійного як представника саме цілої верстви:
Поважайте зацінсть і високість народження оних значних, відважне мужество в кровавому бою, а росторопность поради в домовом покою... Олімпом тоді зацні доми наші княжі в отчизні нашій Бог хоче міти, а характери відважних цнот від висоти знаменитих предків.Під час розмови з королівськими комісарами Богдан Хмельницький виказував обурення діями князя Яреми Вишневецького, який вів себе не по-рицарськи. Натомість,
Не дивувався б тому, якби таке зробив з нашого боку якийсь простак, хоча би й Кривоніс.На етапі суспільного розвитку, що його називають "вождівство" кожне плем'я мало власного князя, при цьому підкоряючись київським русам у військовому та данницькому аспекті. Після численних реформ, проведених київським князем Володимиром, княжий статус був закріплений виключно за представниками його роду, які замістили тутешніх вождів.
Для спільнот окремої землі, чи волості основним владним інститутом залишався місцевий князь, який тепер походив виключно з київської династії. Зв'язки між князями - очільниками земель - будувалися за принципом родового сюзеренітету, який ґрунтувався на патріархально-старшинських відносинах всередині сім'ї. У подальшому в процесі сусіпільної еволюції міжкнязівські відносини набули феодального васально-сеньйорського характеру.
Князі Давньої Русі
В процесі "одержавлення" Київської Русі поступово кристалізується інститут великого князя - зверхника усіх князів, а отже і всієї держави.Резиденцією великого князя був Київ, який мав відповідну столичному статусу "царську" топографію - тут знаходилися Золоті Ворота, Софійський Собор та великокняжий "стіл". Ці споруди були відповідною сакральною декорацією для обряду інтронізації великого князя. Ритуал "посадження на київський стіл" мав вигідно виокремити столичного князя з-поміж решти князів, уподібнюючи його грецькому імператору.
 |
| Печатка в. кн. Святополка Ярополчича із його зображенням у монаршому одязі із символами влади |
Спочатку князь тріумфально в'їжджав до "матері міст руських" через Золоті Ворота, які в біблійній знаковій системі вважалися воротами всього християнського світу. Оскільки ворота мали за взірець не стільки архітектуру Константинополя, скільки Єрусалима, то новий правитель уподібнювався не тільки грецьким монархам, а й біблійним царям Ізраїлю - Давиду та Соломону.
Тут його зустрічав митрополит всієї Русі. Кульмінаційним коментом ставало їхніє входження до Софійського Собору та посадження на "стіл"-трон. Завершувався ритуал присягою київських нобілів на вірність своєму господарю.
 |
| Монета в. кн. Володимира Святославича із його зображенням на троні із монаршими регаліями - короною та скіпетром. Напис: "Владимир на столі" |
Із поступовою суверенізацією регіонів місцеві володарі також мали на меті виробити авторитетні ритуали посадження на стіл. Найбільше в цій справі в домонгольський період просунулася Суздальська земля - місцеві князі також утвердилися в титулі "великий князь", мали Золоті Ворота та велику святиню - Успенський Собор. Проте їм так і не вдалося утворити власну митрополію, а без участі "князя церкви" джентельменський набір був явно неповним.
 |
| Золоті Ворота у Владимирі на Клязьмі |
Тріумвірат в історії був лише один - правління Ізяслава Київського, Святослава Чернігівського та Всеволода Переяславського. Дуумвірів було куди більше - Ярослав Мудрий та його брат Мстислав, Ізяслав Мстиславич і його дядько Вячеслав, Святослав з Ольговичів та Рюрик Ростиславич, Данило Галицький та Володимир Рюрикович.
При цьому, слід розрізняти три ситуації співправління.
Перша полягала тому, що старий монарх не завжди вповні міг виконувати свої функції. В такому разі, він делегував частину своїх обов'язків більш молодому князеві-соратнику. Як правило, подібний крок сигналізував про підготовку наступника. Так, наприклад Володимир Мономах відкликав свого сина Мстислава з Новгорода і надав уділ у Білгороді під Києвом.
Другий тип співправління - утримання рівноваги між рівносильними претендентами на престол, аби уникнути збройної конфронтації. Дуумвірат став підсумком боротьби Ярослава та Мстислава на почтаку ХІ століття, або ж Рюрика Ростиславича та Святослава Всеволодовича в другій чверті ХІІ.
Третій варіант одночасного існування кількох монархів - надання легітимності власним діям з ідеологічною метою. Так, Ізяслав Мстиславич боровся за київський стіл проти свого дядька Юрія, який мав династичні переваги. Адже Юрій був сином Володимира Мономаха, а Ізяслав - лише онуком. Тож Ізяслав домовився про спільне правління із Вячеславом - старшим братом Юрія. Такий політичний хід вибивав з рук Юрія головний ідеологічний козир - "старшинську" перевагу перед племінником.
Співправителі отримували уділи у великокняжому домені, таким чином маючи свою "частку" від верховної влади над державою. Кордони монаршого домену з часом звужувалися. В часи Володимира під його безпосередньою владою перебував не тільки Київ, а й Чернігів з Переяславом. Тож співправителі Ярослав та Мстислав мали відповідні частки: Ярослав - Київ, Мстислав - Чернігів. До середини ХІІ століття домен звузився до кордонів київської землі, тож Ізяслав та Вячеслав оселяються разом в Києві, а Рюрик Ростиславич тримає резиденцію в Овручі, поки в Києві сидить Святослав з Ольговичів.
Першопочатково титул "великий князь" був прерогативою князів київських. Авторитет київського княжіння часто навіть не потребував підкреслення і частину титулу "великий" часто опускали: словосполучення "київський князь" та "великий князь" вживаються як синоніми. Проте з часом окремі землі суверенізувалися і "великі князі" виникають у всіх великих землях: їхні правителі прагнули дорівнятися до колись єдиних у своєму роді київських великих князів. Так, на середину ХV століття існували не тільки київське, а й волинське, литовське, чернігівське, владимирське, рязанське, смоленське, тверське великі княжіння. Періодично "великими" себе називали новгородські князі.
 |
| Великий князь Русі ХІІ-ХІІІ ст. у княжому вбранні. Малюнок О. Федорова |
Також необхідіність підкреслити особливий статус київського князя призводила до запозичення "величної" титулатури у сусідів. Так до нашого політичного дискурсу потрапляють титули "каган", "цар", "цесар", "єдинодержець", "самодержець".
Слово каган є питомим тюрксько-монгольським титулом на позначення верховного правителя кочової імперії.
Митрополит Іларіон, прагнучи догодити Ярославу Мудрому, величає свого патрона та його батька каганами, тобто дорівнює їх в ієрархії правителів до монархів Хозарського каганату. Далі панегіричних творів практика вживання цього титулу не пішла.
Куди цікавішою виявилася доля грецьких титулів на Русі.
Слово "цар" іде від імені диктатора і консула давнього Риму - Гая Юлія Цезаря. За доби Імперії його ім'я стало частиною титулу римських монархів. До слов'янських мов слово попало транзитом через германські і прикладалося до римських (німецьких) та візантійських (грецьких) імператорів.
Згодом царями величають руських князів панегіристи, застосовуючи прийому грецького ораторського мистецтва. Особливо часто "царями" ставали церковні меценати, благочестиві князі, або князі, що загинули мученицькою смертю, і таке означення князя "високим стилем" ніби передчувало оголошення князя "благовірним".
Єдиним вийнятком з цього правила є Роман Мстиславич. Цього князя титуловано "цесарем в Руській землі" аж ніяк не у церковному аспекті. Серед його достоїнств відмічають не кошти, витрачені на церкви і не смиренність, а кількість завойованих країн та доблесть у бою проти ворогів. Один з літописних "цесарських" панегриків Роману є відсилкою до "Олександрії", тобто автор неявно порівнює князя з Олександром Македонським - завойовником, воїном, полководцем. Тож у випадку Романа йде мова про використання царського титулу як бажання стати на один рівень у "табелі про ранги" європейських правителів із імператорами.
Після монгольської навали та утворення держави Джучидів, царський титул переноситься на на ханів Золотої Орди.
Титули "самовластець", "єдинодержець" мають грецьке походження - вони є дослівним перекладом з візантійського "автократор". Власне, допоки влада над усіма землями Київської Русі концентрувалася в Києві, "самодержавні" епітети означали, що великий князь не має співправителів. Наприклад, у часи дуумвірату Святослав-Рюрик вони самодержцями аж ніяк не були. Проте коли помирає старший з дуумвірів, Рюрик залишається єдиним правителем - "самовластцем Руської землі".
Про подібну характеризацію регіональні князі до ХІІ століття навіть не думали, цілком визнаючи виключні повноваження руських князів. Першим з провінціалів приміряв на себе самодержавну термінологію Андрій Боголюбський - "єдинодержець всієї Суждальської землі". Подібні кроки були своєрідним політичним маніфестом, що князь править без огляду на Київ.
Руські великі князі в сім'ї європейських володарів
Огляд вітчизняної титулатури буде неповним, якщо не розлянути їхні латинські відповідники. Адже руські великі князі входили до кола легітимних європейських правителів. Латина ж була мовою надентнічною, яка приводила до спільного знаменника різноманітні "етнічні" титули. Тому важливо розуміти, на яке місце в ієрархії правителів князів ставили західні родичі.Тож як руські князі вписувалися до латинської номенклатури?
 |
| Грамота короля Франції Філіпа І аббатству Сен-Крепіна з підписом Анни Ярославни "АНА РЪИНА" - Анна Королева |
Логічно буде розділити виклад на два періоди - долитовський та литовський.
За часів Київської Русі князів, що правили у якійсь великій землі - Суздальській, Новгородській, Галицькій тощо - позначали терміном "rex", який питомо носили давньоримські монархи. Першопочатково так називався лише київський князь, проте згодом такий титул "отримують" і регіональні правителі. Таким чином, ми бачимо процес фрагментації Київської імперії збоку. В той же час, малих князів, що тримали пожалування з волі могутніших родичів (або взагалі без уділу) називалися "dux". Цей термін початково означав військового ватажка, лідера, вождя в давньому Римі. Для передачі відтінків, аби точніше передати рівень авторитету князя, використовували епітет "великий" - "magnus". Отож, виходили такі титули як "magnus rex" та "magnus dux". Поряд із тенденцією підвищення авторитету місцевих князів, можемо прослідкувати й інші. Серед них - така, що один і той самий західний інститут чи особа (Орден, Імперська канцелярія, Святий Престол, хроніст) узгоджували титули київського та регіональних князів так, щоб останні не перевищували першого. Наприклад, хроніка Генріха Латвійського називає полоцького та смоленського князів "rex". Тож київський князь Мстислав "отримує" титул "magnus rex". Папський дипломат Планно Карпіні величає Ярослава Владимирського "magnus dux" в "частині Русі, що називається Суздаль". Натомість про Данила Романовича він каже більш шанобливо - "rex" Русі.
Ще однією важливою тенденцією є те, що київських (згодом - волинсько-галицьких) правителів називали монархами саме Русі. Іншим князям залишалося бути "rex"ами, чи "dux"ами Полоцька, Новгорода, Галича тощо. Скажімо, Папа Римський Іннокентій ІІІ коронував угорського принца Коломана як "rex"а Галичини і Волині. Його наступник Іннокентій ІV звертався у листах до Алєксандра Невського як до "rex"а Новгорода. Ізяслав Ярославич Київський та Данило Галицький (будучи київським сюзереном) стабільно отримував листи з Курії, адресовані "rex"ові Русі.
 |
| Титулатура князів Київської Русі за документами Ватикану - паспькими посланнями, офіційними листами, буллами, доповідями |
Отож, як саме називали українських монархів часів Київської Русі - цілком зрозуміло. Тепер порівняємо, кого латиняни наділяли такими самими титулами, аби зрозуміти, хто був рівнею нашим князям. Не вдаючись до аналізу всього численного масиву документальних та наративних джерел, звернімося до репрезентативної поеми „Clipearium Teutonicorum”, написаної Конрадом фон Муре у 1260-х роках, де описані герби наймогутніших європейських монархів (підкреслення та курсив мої):
Rex romanorum, si quid veri mea prefertVox, aquilam nigro forme croceo clipeo fert.Francus rex in lasurio flores liliorumEx auro prefert, id habens insigne decorum.Rex Hispanie duos gilvo tibi nigro leones,In niveoque duas urbes rubeas ibi pones.Albus equus rubeo clipeo regis solet esseUngarico, nec equo frenum, nec sella deesse.Dumque Bohemie tibi rubeum clipeum fore ponamHic albus leo vult antepreferre coronam.Anglice rex, clipeus tuus albus habetur ibique,
Crux transit rubea spes terra ubique.
Pileus in niveo clipeo rubet estque Rutheni
Regis, gens cuius procul est a littore Reni.
Vult Marrochi rex in auris dominans truculentis
In croceo rochos tres forme ferre rubentis.
Regi Jerusalem diversa pericula ferentis
In clipeo nivea crucis extat forma rubentis.
Nigro rex Dacus aquilam sibi dimidiare,
Ex rubro currusque rotam vult contiguare.
In fulna rex Swesionis vult ferre gemellas,
Ex viridi pictas sub complexu domicellas.
Ecce tuus Norwegia rex Danis bene notus
Fert clipeum cuius color est niger, ut puto, totus.
Prussia rex tuus in nivea tria fertur habere
Maurorum capita, si verum nescio de re.
Dux tuus, Austria, vult clipeum preferre rubentem,
Cuius pars fert media zonam candore nitentem...Бачимо в одному ряду з "rex"ом - правителем Русі - "rex"ів - монархів Франції, Англії, Норвегії, Іспанії, Єрусалима тощо. В модерній українській мові католицьких володарів, що їх латиною звали "rex" називають словом "король". Тож можна сказати, що в розумінні латинян Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Роман Мстиславич та інші "некороновані" київські (згодом - волинсько-галицькі) монархи були "королями Русі" ("rex Rusie"), або ж "королями русинів" ("rex Ruthenorum"). У самій поемі очевидно ідеться про герб князя Лева Даниловича - галицько-волинського суверена.
В ієрархії правителів "rex"-королі посідали другу сходинку після римських імператорів. Якщо влада імператорів була всесвітньою та універсальною, то королі мали власну юрисдикцію, обмежену більш-менш сталими кордонами.
В цій же поемі подибуємо ще один цікавий для нас монарший титул - Dux tuus, Austria. Як бачимо, правитель Австрії (в модерній українській мові - "герцог Австрії") мав латиною той самий титул, що й Александр Ярославич Суздальський (Невський) в ХІІІ ст., або Ярополлк Ізяславич Волинський в середині ХІ ст.
 |
| Христос коронує Ярополка Ізяславича та його дружину Ірину. Мініатюра Трірської псалтирі |
Таким чином, ми підходимо до іншого українського титулу - "король". Це слов'янське слово є калькою з імені Карла Великого - правителя-"rex"a франків та імператора Заходу. Називаючи когось "королем", вітчизняні літописці ніби ставили цього монарха на один щабель із Карлом. Здебільшого "королями" називали католицьких володарів, рангом нижчих за імператора. Тобто, в латині для означення суверенних християнських європейських правителів було одне слово - "rex". Натомість у слов'янській мові для католиків було слово "король", а для Русі - "князь". В той же час, руський "князь" в залежності від статусу його уділу латиною міг бути "rex", а міг і "dux".
В середині ХІІІ століття маємо єдиний прецедент прикладання титулу "король" до українського монарха в слов'яномовному джерелі. Цим правителем був Данило Галицький, коронований папським легатом Опізо. Очевидно, для літописця це була безпрецедентна акція - руський князь отримав із Ватикана інсигнії, а обряд помазання провів представник Святого Престолу. Тож Данило увійшов до кола монархів, які визнавали лідерство Папи в християнському світі. Укладач літопису відповідно до нового статусу князя додав йому новий титул - "король".
 |
| Печатка короля Юрія І із його зображенням на троні із символами монаршої влади |
На рубежі ХІІІ-ХІV століть набуває популярності титул "господар". Первісним значенням цього слова було сучасне побутове українське розуміння - "хазяїн". Титулом господаря від часу до часу користувалися волинсько-галицькі суверени, проте прижився титул "господаря" на території України лише на Поділлі. Тут протягом ХІV-XV ст. існувало Подільське господарство на чолі з князями Коріатовичами. Проте у Молдові та Москві титул господаря став одним з основних.
 |
| Печатка господаря Молдови Стефана Великого. |
 |
| Великі князі Литовські та їх васали з титулом "великий князь" Згідно з грамотами великих князів |
Лебедина пісня княжого стану
З ліквідацією великих князівств і запровадженням воєводств, авторитет українських князів знижується ще більше. Вони взагалі перестають бути монархами як такими. Проте сила традицій, військова та економічна могутність князів нікуди не поділися. В середині ХVI століття князь Василь-Костянтин Острозький підписувався як "Dei Dratia dux Lodomeria" - "Божою ласкою, князь на Волині" і відігравав свою не останню роль у загальноєвропейській політиці. Та окремого політичного тіла під князем вже не було. Українські князі утворили щось середнє між васальними монархами та звичайним нобілітетом, поступово зливаючись із польською аристократією. |
| Медаль князя Василя-Костянтина Острозького. Легенда: "CONSTANTIN, CO. D[ei]: G[ratia]. DUX. OSROGIAE. P[alatinus ]. KIO[viae]. M. T. WO[liniae]; C[apitaneus]. W[olodimiriae]" - "Костянтин Костянтинович, з Божої ласки князь Острозький, воєвода київський, маршалок волинський" |
Для порівняння з попередніми періодами, занотуємо жінок, із якими брали шлюби князі Острозькі: князівна Марія Більська (Гедиміновичі), князівна Тетяна Гольшанська, князівна Олександра Слуцька (Гедиміновичі), Софія Тарновська (пол.), Беата Костелецька (пол.), Анна Костка (пол.).
