Така точка зору не має нічого спільного з реальністю. Як і Руссю, латинською Європою потрясали феодальні війни, занепадав авторитет центральної влади. Як і в католицькому світі, православна Київська митрополія виконувала посередницькі, миротворчі та єднальні функції.
Руси, франки і принцип подільного спадку
Русь була не першою феодальною імперією Середньовіччя. На кілька сотень років раніше утворилася імперія франків. Якщо не вдаватися до мікроскопічного аналізу, вони утворилися і розвивалися цілком ідентично. Германомовне угруповання (спільнота русів на середньому Дніпрі, військова верхівка племені франків - у північній Галії, т. зв. "державі Сіагрія") підкорило населення греко-римської периферії. У випадку франків це були романізовані кельти, а русів - подніпровські слов'яни, що опосередковано перебували в контакті з Грецією. Сприйнявши культуру своїх підданих (перш за все - мову), вони відправилися на завоювання сусідів.
Першою династією у франкській державі була династія Меровінгів. Вони вчиняли з власними володіннями так само, як і ранні князі "Володимирового племені" - розподіляли територію держави серед чоловічих представників роду. Тим не менше, на перших порах це не означало розпаду держави.
Ядром імперії франків була "держава Сіагрія" - останній оплот Римської імперії в Галії. Тут полководець Сіагрій довгий час після падіння Риму підтримував римські порядки, аж поки не був переможений франкським ватажком Хлодвігом.
 |
| "Держава Сіагрія" - політичне ядро майбутньої імперії франків |
Коли помер останній живий син Хлодвіга, Хлотар, вже його сини розділили країну, а "столиці" залишилися там, де й були.
 |
| Підпорядкування земель за синів Хлодвіга (ліворуч) та Хлотаря (праворуч) |
Ядром же руської імперії була "Руська земля" - територія взаємного проникнення правобережних слов'ян "дулібської" групи та лівобережних сіверян. Про сенс поняття "Руська земля" вже було детально розказано в минулих дописах.
У випадку Русі бачимо ситуацію, аналогічну франкській.
Сини Володимира Великого, Ярослав і Мстислав, ділять сфери впливу в державі, формально ж головним стає Ярослав. Столицями стають два міста, що розташовані в Руській землі - Київ (за Ярославом) та Чернігів (за Мстиславом).
Наступне покоління повторює шлях батьків. Сини Ярослава також тримають резиденції в політичному ядрі держави - Київ (Ізяслав), Чернігів (Святослав) та Переяслав (Всеволод).
 |
| Підпорядкування земель за синів Ярослава |
Як в Україні, так і у Франції стосунки всередині правлячої сім'ї не були дружніми. Кожен намагався зосередити більше центральної влади і більше уділів у своїх руках, і для цього не гребував ніякими засобами: наприклад, після смерті Хлодимира, його брат Хлотар убив його синів, своїх племінників.
Тим не менше, подібні прикрощі не заважали подальшій експансії як для франків, так і для русинів. Перші (переживши зміну династії з Меровінгів на Каролінгів) підпорядкували собі лангобардів, тюрингів, фризів, саксів. Русини завдали нищівних поразок печенігам і торкам. Володимир Мономах остаточно приєднав землю в'ятичів, що відкривало шлях до колонізації Залісся. Мстислав Володимирович упокорив чудь. Після кількох дошкульних поразок, русинам таки вдалося відтіснити у степ половців і почати заселення українських степів.
В кінці кінців, франкській держава не уникла остаточного розпаду: невдовзі після смерті Карла Великого вона розкладається на Францію, Німеччину та Італію.
 |
| Фрагментація імперії франків невдовзі після смерті Карла Великого |
Гофтаг і снем
Розвиток економічних та суспільних відносин в Середні Віки, так чи інакше, призводив до дроблення великих держав на менші. Тож у подальшому колись єдині країни могли існувати лише в реформованому вигляді. Рішення лежало на поверхні. Оскільки верховний сюзерен не мав можливості кожного дня контролювати дії васалів на периферії, то він їх збирав час від часу на своєрідну асамблею. На подібних зборах вироблялися загальні риси спільної стратегії. Щоб у державі з'явився подібний інститут, необхідними й достатніми є наступні умови.
По-перше, місцеві правителі повинні мати реальну владу на місцях. Для Середньовіччя було цілком закономірним концентрування влади в руках локальних династів. Через погані комунікації та відсутність чиновницького апарату центральні органи не могли ефективно здійснювати свої повноваження. Економічне зростання породжувало нові центри, які могли ставати поряд, а потім - і конкурувати зі старими, а отже посилювалася влада й незалежність володарів цих центрів. Тож монархи шукали підтримки людей, що представляють якусь силу.
По-друге, ці правителі (включаючи самого сюзерена) повинні відчувати певну рівність у своєму колі.
Інститутами подібного роду були князівські снеми на Русі та гофтаги у Священній Римській Імперії.
У Східно-Франкському королівстві (яке потім стало Священною Римською Імперією) традиційно міцною була земельна аристократія. Правителі племінних герцогств (лат. dux) мали право вибору короля, а також користувалися великою самостійністю у внутрішній та навіть зовнішній політиці. У зв'язку з цим, імператори почали скликати так звані гофтаги - збори місцевих князів і герцогів, а також найвищої церковної ієрархії.
 |
| Гофтаг. Хроніка єпископів Вюрцбурга |
З кінця ХІ століття на Русі започатковується подібний інститут - княжі з'їзди, або снеми. Перші події з такою назвою ми ще не можемо назвати аналогією гофтагу. На снемах часів дітей та онуків Ярослава Мудрого ми бачимо диктат князів Руської землі над усіма іншими: місцеві князі Новгорода, Турова, чи Ростова не мають свого голосу. Їх тільки ставлять до відома про домовленості київського, чернігівського, переяславського та новгород-сіверського князів.
У джерелах західного походження (наприклад, Кадлубек, Анонім Галл, Шимон Кезаї) проводилася межа між князями-монархами, яких називали "rex" (найкращий український відповідник - слово "король") та князями-намісниками - "dux" ("герцог", "князь").
З часом ситуація поступово змінюється. "Князі-намісники", опираючись на місцеву знать та зростаючий економічний потенціал регіонів, стають "князями-монархами", де-факто стаючи рівними верховному правителю - київському князю. В західних джерелах відносини "dux"-"rex" (герцог - король) тепер вже описують як "rex"-"rex", тобто більш рівними.
Наприклад, Лівонська хроніка оповідає про биву на Калці в наступних термінах:
Загинув великий король Мстислав Київський і сорок тисяч його воїнів, що були при ньому. Інший же король, Мстислав Галицький, врятувався втечею... Тоді король Смоленська і король Полоцька, і деякі інші руські королі відправили свої посольства до Риги для укладення миру.
Бачимо, що найвпливовіших князів титуловано королями, а київського князя - "великим королем" (в латинському оригіналі - Magnus Rex).
Тепер галицький, володимиро-волинський, володимиро-суздальский, смоленський князі були вже не намісниками, а повноцінними володарями уділів.
Так як місцеві династії (Перша галицька династія, Рагвалодовичі полоцькі, Юрійовичі суздальські, Ростиславичі смоленські, Старші Мономаховичі волинські, Ольговичі чернігівські) вели свій рід від спільного предка - Св. Володимира, а великий князь рекрутувався з їх числа, то й чули себе всі рівними одне одному.
Як наслідок, регіональні князі стали на снемах представниками своїх уділів. Також участь у з'їдах брало київське духовенство, а в якості радників своїх князів - і бояри.
 |
| З'їзд князів 1185 року. Мініатюра Радзивілівського літопису ХV ст |
Зміни в статусі князівства цікаво відслідковуються в латинській титулатурі князів. Так, галицького князя протягом ХІІ-поч. ХІІІ ст. називали королем, князем, принцом - відбиваючи його фактичний статус на поточний момент. Впливових Ярослава Осмомисла та Мстислава Удатного латинські джерела величають "rex", а залежного одразу від великого князя та римського імператора Володимира Ярославича - лише "dux". Хоча в українській номенклатурі правитель Галичини завжди (до офіційної коронації Данила Романовича) називався князем.
"Хай кожен держить отчину свою" "не нападає на дім чужий, не розорює вогнем"
На тлі функціонування подібних інституцій (чи радше "квазіінституцій") і в нашій країні, і в решті країн вирували феодальні війни. Аби якимось чином досягти внутрішнього миру, на снемах гофтагах приймалися консенсусні рішення про взаємну недоторканість бенефіціїв.
Так, на Любецькому з'їзді 1097 року для українських князів було оголошено, що "кожен держить отчину свою..., а якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будемо ми всі і чесний хрест".
Подібну мету - встановлення загальноімперського миру - переслідували укладачі "Земського миру" Римських імператорів. Постанови передбачали суворі покарання для любителів вбивати і грабувати, а також для тих феодалів, що покривали подібні дії. На практиці це включало в себе заборону ведення агресивної війни між васалами імператора. Подібні постанови видавалися 1103, 1152 та 1235 років, але викорінити практику зведення рахунків між феодалами силою та боротьбу за престол не змогли.
Прикладом може служити історія протистояння імператора Генріха V та провінційних князів - рейнських, вестфальських та інших. Герцог Лотар фон Суплінбург кілька разів підіймав на повстання саксонську знать.
 |
| Римський імператор Лотар ІІ. |
Після смерті Генріха Лотар сам став імператором Лотарем ІІ і натхненно боровся із італійськими містами та чеським королівством, які також входили до складу імперії.
Протистояння між Генріхом і Лотарем можна порівняти з боротьбою Ізяслава Мстиславича Волинського та Юрія Володимировича Суздальського: останній з перемінним успіхом воював проти Києва силами свого уділу, а після смерті великого князя сам був обраний господарем всієї Русі. На відміну від Німеччини, у нас Юрій приходився Ізяславу дядьком, що не тільки додає нашій історії сімейної пікантності, а й вкотре засвідчує, що соціально-економчні тенденції сильніші за родинні зв'язки.
Миротворча та посередницька роль київського митрополита на Русі
Нині побутує хибна думка, що на Русі священнослужителі не мали можливостей, або бажання підтримувати порядок та єдність держави. Нижче ми розглянемо кілька прикладів, що спростовують це твердження.
Перший приклад стосується конфлікту 1195 року, який поставив у незручне становище великого київського князя Рюрика Ростиславича. Він, згідно з попередньою домовленістю, передав п'ять міст своєму зятеві Роману Мстиславичу Волинському. Та свої права на ці міста заявив великий князь володимирський Всеволод Юрійович. Відмовити будь-кому із сильних регіональних князів означало перетворити спільника на ворога. В цій ситуації митрополит Никифор втрутився в ситуацію, оголосив Рюрика вільним від попередніх обіцянок. Цим жестом він позбавляв регіональних князів легітимного приводу до повстання проти верховного сюзерена.
 |
| Інтронізація митрополита Іларіона. Радзивілівський літопис ХV ст |
Показовим епізод 1096 року. Руські князі Святополк Ізяславич та Володимир Мономах запросили до Києва повсталого князя Олега Святославича, аби вести з ним перемовини в присутності церковних ієрархів. Але той відмовив зі словами "Не гоже мене судити єпископам і ченцям або смердам". Очевидно, він розумів, що церква прийме сторону великокняжої влади, а не бунтівного ізгоя.
Не гірше це розумів князь-сепаратист Андрій Боголюбський, який бажав унезалежнитися від Русі не тільки в політичному, а й у церковно-адміністративному аспекті - шляхом утворення власної митрополії.
Тож роль церкви а ніяк не обмежувалася молитвами у замкнених монастирях.
Висновки
Порівнявши окремі аспекти політичного розвитку Київської Русі та інших феодальних імперій Середньовіччя, можемо дійти логічного висновку: незважаючи на ряд відмінностей, загальні тенденції були схожими.
Романтично-емоційне бачення вітчизняної історії має відступити перед розглядом її в загальноєвропейському контексті.
Немає підстав ані для еталонізації католицької Європи, ані для приниження Європи православної, ані для витворення ідеї "особливого шляху Русі": події всюди підкорялися одним тенденціям, маючи власну специфіку як в Україні, так і у Франції, Італії, Німеччині, Чехії, Англії.
