"Ωтколь Русь почалася и якъ панство Руськое, за початку ставши, до сього часу идетъ": еволюція поняття "Руська земля" протягом Середньовіччя

Для осмислення та артикуляції історичної спадщини Київської Русі дуже важливо розуміти, як бачили цю державу її сучасники - наші предки. В цьому дописі йтиметься про те, яку територію охоплювала так звана "Руська земля".

Звісно, як і будь-яке поняття, словосполучення "Руська земля" з часом змінювало семантику, розвивалося, модифікувалося. Також цей вираз мав яскраво виражену "пульсуючу" семантику: він міг звужувати, або розширювати значення в залежності від контексту, автора, стилістики тексту.
На сьогодні можна виділити три сенси середньовічного виразу "Руська земля": вузький (етнічний), широкий (орієнтовно - територія Київської церковної митрополії на ХІІ століття, де дідичними монархами були нащадки князя Володимира) та релігійний.
Всі три поняття не стояли на місці. Асиміляція русинами Київщини сіверян та волинян, рух руських колоністів на Південь розширяв територію "Руської землі" у вузькому значенні. Експансія руських князів на Північний Схід, навернення там аборигенів у християнство і створення там православної ієрархії розширювало "Руську землю" в широкому сенсі. Розповсюдження церковно-слов’янської мови як християнської обрядової долучало до "Руської землі" в релігійному сенсі нові міста й країни.
Нижче буде наведено розмежування цих трьох понять між собою та описана еволюція найважливішого з них - "вузького", етнічного.

Руська земля у вузькому та широкому сенсі

Вперше із детальним описом структури "Руської землі" ми стикаємося у трактаті грецького імператора Костянтина Багрянородного "Про управління імперією".
Він поділяє "Росію" на "зовнішню Росію" та власне "Росію". "Росію" у вузькому сенсі утворював Київ з околицями, де проживали "всі роси".
До "зовнішньої Росії" належали землі племен, що виконували роль молодших партнерів у торгівлі з Києвом: древляни, дреговичі, лендязни (певно, лучани), кривичі, сіверяни. Також до "зовнішньої Росії" належав Новгород.
На півдні Росія межувала з печенігами. Костянтин Багрянородний зазначає:

Пацинакія стоїть від Узії і Хозарії - на 5 днів шляху, від Туркії - на 4, Аланії - на 6, Мордви - на 6, Росії - на один.

 Отож, згідно з даними трактату, ми констатуємо існування Русі у вузькому та широкому сенсі. "Русь" вузька - це київська земля, що на заходу, півночі та сходу межує з "пактіотами" (так позначає слов’янські племена імператор), а на півдні - з печенігами. У широкому ж сенсі "Русь" - це конгломерат ареалів усіх племен, що перебувають у зоні впливу київського князя.

Для дослідження подальшого розвитку поняття важливим є повідомлення проповідника Бруно Квенфуртського, який описує свій шлях у країну печенігів через Русь:

Господар Русі ... два дні супроводжував мене з військом до крайніх рубежів своєї держави, які через війну з кочовиками він захистив міцною і довгою огорожею...

Як бачимо, "Русь" у часи Володимира вже сягала на південь не на один, а на два дні шляху. Археологічні розкопки свідчать про зведення у часи Володимира (бл. 1000 року) масштабних дерев’яних та земляних укріплень та активне заселення земель на південь від Києва.
Таким чином, вузьке поняття "Русь" розширило свою географію.

Мапа Київської Русі, бл. 950 року.
За виданням С. Плохія "Походження слов’янських націй"

В той же час, Руссю західні автори називали й усі території, підвладні Києву. У грамоті польського князя Мешка І Святому Престолу читаємо:

... передали Святому Петру місто Ґнєзно зі всім йому належним всередині таких кордонів: від Довгого (Балтійського - авт. ком.) моря, пограниччя з Прусією - до країни з назвою Русь, а кордон Русі простягається до Кракова, а від того Кракова - до річки Одер ...

Як, у цій грамоті під "Руссю" мається на увазі вся територія Київської держави і описується її західний кордон.

Виключно в широкому сенсі використовується слово "Росія" у церковних документах Константинопольського Патріархату домонгольського періоду, наприклад - у "Списку єпископій".

На цьому огляд іноземних джерел можна закінчити і підбити підсумки. Здебільшого, зарубіжні автори вживають слово "Русь" щодо "держави", тобто всього масиву земель, підвладних київським князям, або ж у сенсі церковно-адміністративного поділу. Така ситуація не є дивною: люди того часу мислили в першу чергу династичними та релігійними категоріями.
Лише упорядник політичного трактату "Про управління імперією" звернув свою увагу на внутрішню структурну неоднорідність "Росії".

Куди більш пізнавальною є семантика руських літописів та інших місцевих письмових джерел. Вони написані жителями самої країни і відображають вже не погляд зі сторони, а самосприйняття населення Київської Русі. До того ж, ми можемо зрозуміти бачення не тільки столичних еліт, а й регіональних. Для цього ми скористаємося Київським, Галицького-Волинським, Суздальським, Новгородськими літописами.

Літописні дані "Повісті минулих літ" відображають бачення автором минулого власної країни. Детальніше про це було сказано в попередніх дописах. Тому я лише тезисно перекажу "термінологію" "Повісті". Отож, киянин кінця ХІ - поч. ХІІ ст. бачив Східну Європу як сукупність племен - древляни, сіверяни, кривичі, меря, вятичі і т. д. Руси були таким самим плем’ям і проживали у Середньому Подніпров’ї. Всі інші платили русам данину.
Літописець згадує "Русь" лише у широкому значенні, проте ареал їх розселення обмежений "Полянською землею". Загалом, структура Русі, описана упорядником "Повісті", корелює із інофрмацією від Костянтина Багрянородного.
"Повість минулих літ" була включена до більшості літописних зведень більш пізнього періоду, які були складені вже не тільки у Києві. Саме ці продовження цікавлять нас куди більше, бо вони писалися майже синхронно подіям.
Загалом, у літописах ХІІ - першої половини ХІІІ століть ми можемо знову виділити два значення поняття "Русь".
До Руської землі у вузькому сенсі не належали такі землі: Новгородська, Заліська (Ростов, Суздаль, Володимир на Клязьмі), Вятицька, Смоленська, Полоцька, Галицька, Волинська.
Наведемо відповідні цитати.

Київська Русь бл. 1050 року.
За виданням С. Плохія "Походження слов’янських націй"

Новгородський І літопис, про візит Новгородського архієпископа 1135 року до Чернігова:

... пішов архієпископ (Новгородський - авт.) Ніфонт з кращими мужами в Русь і застав князя з чернігвцями проти себе 

В тому ж тесті під 1132 роком розповідається про те, як новгородський намісник князь Всеволод Мстиславич поїхав до Переяслава:

Того ж літа пішов Всеволод в Русь до Переяслава за велінням Ярополка...

Коли у містечку київської землі Вишгороді помирає великий князь Всеволод Ольгович, новгородський літописець занотовує:

Преставився в Русі Всеволод

Новгородський літопис Карамзінського списку

Наведемо також уривок з Новородської берестяної грамоти № 105, близько 1170 року:

Від Сьомки до Кулотки. Щодо того, що ти казав Несді про гроші, то коли їздив до Русі з Лазовком, він взяв у мене їх в Переяславі.

Цитата за виданням А. А. Залізняка "Древненовгородский диалект".

Промальовка грамоти № 105.
Державний історичний музей. РФ

Таким чином, новгородські освічені кола (які, принаймні, вміли писати) не відносили Новгородську землю безпосередньо до Русі протиславляючи її Київській, Чернгівській і Переяславській землям.
Не вважали Новгород Руссю і у столиці. Ось які слова вкладає київський літописець до вуст бояр Володимира на Клязьмі:

Се так вже сталося. Князь наш убитий, а дітей у нього нема. Синок малий його в Новгороді, а брати - в Русі.

З цього ж уривку легко видно, що кияни не вважали Володимир на Клязьмі Руссю також.
В Суздальському літописі ми читаємо про похід на Київ Юрія Довгорукого (1152):

Того ж літа Гюргі із синами своїми із ростовцями і суздальцями і рязанцями і князями рязанськими в Русь. Тоді ж Володимирко поїхав в Русь до Києва. 

Тут ми бачимо наступне: жителі Залісся (ростовці, суздальці, рязанці) протиставляють себе Русі, а Київ знаходиться в Русі.

Як ті ж події бачили у Києві (1154):

У тім же році рушив Юрій з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь ...

Тож не тільки в провінції, а й у Києві не вважали Ростов-Суздальське Залісся Руссю.

У Суздальському літописі послідовно розмежовують Переяслав Руський (нині - Переяслав-Хмельницький) та Переяслав Заліський. В даному тексті, за замовчуванням, йде мова про Заліський Переяслав. Для Переяслава в Руській землі уточнюється, що він руський:

Преставився Ярослав Мстиславич у Руському Переяславі

Також у Києві не називали Руссю землю вятичів, куди входили міста Неринськ, Дідославль, Брянськ, Мценськ. Коли князь Святослав Ольгович перебував у землі вятичів, то, згідно з кивським літописом:

Святослав же [Ольгович], прийшовши, став коло [города] Неринська ... прибігли до Святослава із Русі отроки і розповіли йому, [що] Володимир [Давидович] — у Чернігові...

Руський князь вирушає в похід.
Реконструкція О. Федорова

Смоленська земля у розумінні київських літописців не була Руссю. Наведемо кілька уривків.
Під 1149 роком

...прийшов до нього Ростислав з усіма руськими силами і з полками смоленськими...

Ми бачимо, що є "руські сили", а є "полки смоленські". Також 1197 року смоленський князь Давид

сина свого Костянтина він у Русь послав на руки брату своєму Рюрикові

В той час Рюрик Ростиславич був київським князем. Тобто, знову Київ-Русь протиставлений Смоленську-не-Русі.

Суздальський літопис Лаврентіївського списку.
Російська національна бібліотека Санкт-Петербурга. РФ

Не входив до Русі й Полоцьк. Читаємо слова літописця під 1140 роком про полоцьких князів:

Вони були заслані Мстиславом, великим князем київським, тому що не сповняли його волі і не слухали його, коли він кликав їх у Руську землю на поміч

Тобто, коли полоцькі князі сиділи у Полоцьку, їх кликали "у Руську землю", до київського князя на поміч.

В ХІІ столітті Галицька та Волинська землі також були протиставлені Русі. Наприклад, у Новгородському І літописі  під 1145 роком написано:

Ходила вся Руська земля на Галич

За Київським літописом, Галич не був Руссю. Звернімо увагу на вже цитований уривок зі статті за 1154 рік:

Тоді ж Володимирко поїхав в Русь до Києва.

Тут Володимирко - галицький князь, що вирушив із Галича.
Тепер прочитаймо уривок Суздальського літопису, присвячений походу Романа Мстиславича Волинського на Рюрика Ростиславича Київського:

Хотіли вони піти на Галич на Романа. Але Роман випередив їх, зібравши полки галицькі й волинські. І в’їхав він в Руську землю.

Із початком ХІІІ століття у Галицько-Волинськом літописі намітилася зміна. Відповідні землі, Галичину і Волинь, починають називати Руссю в тому ж сенсі, що і Київ. Дана тенденція спостерігається у перших же реченнях. Літописна стаття за 1201 рік оголошена як:

Початок княжіння великого князя Романа, що був державцем всеї Руської землі, князя галицького

Звернімо увагу на те, що Суздальский літопис протиставляє галицькі полки князя Романа "Руській землі". Натомість українське джерело лише уточнює княжий стіл "державця Руської землі". Далі літописець називає Волинсько-Галицького правителя "самодержцем всеї Русі".
Описуючи княжий снем, присвячений питанню допомоги половцям проти монголів, галицький хроніст пише:

Тоді бо Мстислав Романович був [князем] у Києві, а Мстислав [Святославич] у Ковельську і в Чернігові, а Мстислав Мстиславич [Удатний] у Галичі,— це ж були старійшини в Руській землі.

Літописець ставить Мстислава Галицького в один ряд князів найпрестижніших столів Київської Русі, Києва і Чернігова, які ніколи в літописах не протиставлялися Русі, він величає удатного князя "старійшиною в Руській землі".

Під 1246 роком упорядник літопису уточнює структуру Руської землі:

Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями

Тобто, на той час Руська земля в розумінні літописця охоплювала Київщину, Галичину і Волинь, і протиставлялася "іншим краям".

Іпатіївське літописне зведення Київського і Галицького-Волинського літописів

Руська земля в релігійному сенсі

Дану семантику вираз набуває із укоріненням християнства на Русі.
Дуже часто в Середньовіччя люди надавали релігії етнічного забарвлення. На побутовому рівні люди не оперували складними богословськими поняттями, а тому називали віру за найзвичнішим її носієм. Наприклад, в ХІ столітті на Русі католицьку віру Феодосій Печерський називав "варязькою". У ХVІІ столітті католицизм був уже "вірою ляшською". Наші предки православ’я спочатку ототожнювали з греками. З плином часу, коли східне християнство укорінилося на Русі, його стали називати "руською вірою". При цьому, "руська віра" більше була пов’язана з обрядовістю, а не з догмами. В цій ситуації принципової ролі набувала мова богослужіння - церковно-слов’янська. Тож у розумінні людини ХІ - ХІV століть "руськими людьми" та "руською землею" були також і болгари.

В цьому сенсі найрепрезентативнішим є "Список міст ближніх і дальніх" (1375-1381 рр.). В ньому міста розподілені за кількома групами: болгарські, валаські, волинські, заліські, київські, литовські, подільські, рязанські, смоленські та тверські.
Деякі групи сам принцип стратифікації потребують пояснення. До заліських міст належали не тільки Велике князівство Володимирське-Московське, а й Новгородська республіка. До волинських - ще й міста Галичини. Найбільш імовірним є те, що міста розподілені за формально суверенними монархами - болгарським царем, валаським та подільським господарями, київським, литовським, смоленським, волинським, рязанським та тверським великими князями. Оскільки Галичина довгий час була у формальному володінні великого князя волинського, а Новгород визнавав сувереном великого князя володимирського, то їх віднесли до відповідних груп.
Як бачимо, тут до купи земель колишньої Київської Русі додані ще й литовські, болгарські та валаські землі. Єдине, що об’єднує всі ці країни - мова богослужіння.

Тож у цьому випадку маємо справу із найширшим розумінням поняття "Русь".

Мапа "Руських міст дальніх і ближніх".
За виданням "Список русских городов дальних и ближних" М. Н. Тіхамірова.

Висновок

Таким чином, ми можемо впевнено окреслити межі Русі в кожному зі значень цього слова. Спочатку Руссю називався лише Київ із землями на один день шляху навколо. По мірі втягнення інших племен і народностей у сферу впливу Русі, їх території також називалися "Русь". Проте, аби відрізняти метрополію від колоній, провінцій і залежних територій, поняття використовувалося у двох сенсах - вузькому і широкому.
Вузьке поняття Русь мало етнічне забарвлення. Навіть в умовах феодальної роздробленості та громадянських воєн між Києвом, Переяславом і Черніговом, усі три землі продовжували називатися "Руською землею". Натомість при протистоянні з іншими регіональними княжіннями, Русь протиставлялася провінціалам. Подібну єдність всупереч феодальним політичним обставинам важко пояснити іншими аргументами.
Напередодні монгольскої навали, на початку ХІІІ століття, в Галичині у місцевому літописанні намітилася тенденція зараховувати свою та Волинську землі до Руської землі у вузькому сенсі.

Натомість на міжнародній арені Русь бачили цілісною державою, а тому називали всю імперію за назвою метрополії.

Із укорінненням християнства, населення колишньої Київської Русі стало називати власну релігію "руською". Таким чином, словосполучення "руська земля", "руське місто" набуло ширшого, релігійного характеру.

"Ці данини не даватимуть. Краще лапотників пошукаємо": літописні анекдоти про підкорені племена

Не раз і не двічі я акцентував увагу на малій достовірності літописних повідомлень про події ІХ-ХІ століть. Тому й не звертався до тексту "Повісті минулих" літ для реконструкції минулого, адже він не міг дати правдивої відповіді на запитання типу "Що було в епоху Володимира Великого".
Тим не менше, вітчизняний літопис може дати відповідь на інше, не менш важливе запитання: "як людина ХІІ століття уявляла собі епоху Володимира?". І саме друге, а не перше питання є предметом цього допису.

Літописні історії, присвячені взаєминам русів та інших племен і народностей, є дзеркалом ідентичності руських еліт ХІ-ХІІ століття. Ознайомившись із тим, як наші предки бачили своє минуле, ми дізнаємося  більше й про них самих.

Хто є руси?

Перш ніж перейти безпосередньо до анекдотів, важливо уточнити термінологію: кого автор має на увазі, коли називає когось русами в Х столітті.
Загалом, передісторія русів у "Повісті" побудована за стандартними лекалами "бродячих сюжетів" європейської історіографії: вони поневіряються світом, здобуваючи перемоги на шляху до нової Батьківщини. Руські князі "з родом своїм" призвані до Новгорода, завойовують Смоленськ і Київ, ставлять на коліна Константинополь. Шлях вони закінчують у Києві, в Руській землі, де місцеві поляни, а також уся поліетнічна дружина князів "прозиваються руссю".

Князь Рюрик з братами княжить у Новгороді.
Тут і далі - мініатюра з Радзивілівського списку "Повісті минулих літ".
ХV ст.

Це типовий сюжет "здобуття Вітчизни": у кращих традиціях Дудо Сен-Катенського (про мандрівку норманнів з пра-батьківщини в Причорномор’ї до Північної Франції) та "Енеїди" (про заснування троянцями Риму).

Переможний похід Олега на Константинополь

До того, як руси прийшли до Києва, ситуація в Східній Європі була наступна. В регіоні проживали племена різного походження і займали кожне свою територію. На Дніпрі, в околицях Києва, жили так звані поляни. Після приходу руських князів поляни "прозиваються руссю" і зникають зі сторінок літопису.

Слов’янський народ і руський — один; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов’янами; хоча вони й полянами звалися, але мова [в них] слов’янська була.

Тож ситуація дещо змінюється: текстуально руси займають місце полян. Підкреслює цю метаморфозу й літописець. Перелічуючи слов’янські народи, він акцентує увагу на безперервній історичній тяглості від полян до русів:

... і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть Русь

Для літописця русь - це ті ж самі поляни, але з іншою назвою, отриманою від варязької (скандинавської) еліти.

Таким чином, руси на Х століття - це просто одне зі слов’янських племен Східної Європи, яке живе у Києві та околицях, на місці полян. Останнє також буде буде видно з семантики тексту, де руси протиставляються іншим племенам, а також варягам-скандинавам.

Центрально-Східна Європа середини Х століття.
За виданням С. Плохія "Походження слов’янських націй"

 Етнічна картина Східної Європи

Як уже зазначалося, регіон був населений різними племенами, які мали різне походження. Особливу увагу літописця привертають племена "слов’янської мови". До них він відносив:

... се тільки слов’янська мова на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, ... волиняни

Доволі дивним у списку племен є наявність "міських" назв - полочан та новгородців. Ці міста знаходилися в ареалі кривичів та ільменських словен відповідно. Ці племена також мали й інші міста (наприклад, Смоленськ та Ладога відповідно), але їхні жителі не згадані як носії "слов’янської мови". Це наштовхує на думку, що в Полоцьку й Новгороді панувала ситуація, характерна для поліетнічних держав, коли міщани переходять на мову метрополії. Наприклад, польськомовний Львів посеред україномовної Галичини у складі Польщі.
Мовою метрополії в нашому випадку є "слов’янська мова" полян, древлян, сіверян, волинян та дреговичів.

Поляни, що платять данину хозарам

Другою групою племен є радимичі та вятичі, яких літописець не зараховує до "слов’янської мови":

були з роду слов’янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов’ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів

Звісно, радимичі й вятичі, хоча й не були "слов’янської мови" за словами літописця, проте були слов’яномовними в сучасному сенсі, адже походили "од ляхів".

Третьою групою племен були народності, що розмовляли балтськими та фінно-угорськими мовами:

А се — інших мов народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб.

Приведемо уривок, що ілюструє їхній ареал:

На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, [сидить] окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ.

Різні народи, що дають данину Русі

Невизначеним, згідно літопису, виявилося походження та мовна приналежність кривичів, уличів, тиверців та ільменських словен: їх не зарахували ані до "слов’янської мови", ані до "ляхів", ані до "інших мов".

Мапа літописних племен.
Червоним виділено поширення "слов’янської мови".
Жовтогарячим - племена "од ляхів".
Синім - угро-фінські племена.
Зеленим - невизначені уличі й тиверці

Руси і провінціали

Розібравшись із дійовими особами, ми можемо перейти безпосередньо до анекдотів.

Перша група сюжетів описує звичаї народностей, що живуть у Східній Європі. Почнемо з полян - племені-попередника русів.

[Усі племена] мали ж свої звичаї, і закони предків своїх, і завіти, кожне — свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а назавтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть.

Прочитавши дане повідомлення, треба уявити себе на місці автора. Він, православний монах, наділяє плем’я християнськими чеснотами, а їхні звичаї подібні до Божого закону. Тому подібна характеристика - вишуканий комплімент полянам.
Інші ж племена описані справжніми варварами:

А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,— з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять вятичі й нині.

Вятичі, що платять данину

Наводячи дані характеристики, автор у своєрідний спосіб послідовно "іншує" плем’я полян, безпосередніх попередників русів, серед сусідів.

Друга група анекдотів описує безпосередні контакти русів із "іншими". Почнемо із літописного сюжету про новгородців (друга пол. Х ст.):

Святослав посадив Ярополка в Києві, а Олега в Деревлянах.

У цей же час прийшли люди новгородські, просячи князя собі: «Якщо не підете ви до нас, то ми знайдемо князя собі». І сказав їм Святослав: «Аби хто до вас пішов!» І відмовився [йти до них і] Ярополк, і Олег.

Даний уривок яскраво демонструє ставлення руських князів до Новгорода як до далекої провінції, куди ніхто не хоче їхати.

Доповнює картину інший епізод, який відноситься до протистояння Ярослава ("Мудрого") Володимировича та Святополка ("Окаянного") Ярополковича (поч. ХІ ст.). У війську першого перебували скандинави та новгородське ополчення, у другого - руси та поляки.

І став воєвода Святополків Вовчий Хвіст глузувати з новгородців, їздячи коло берега [і] говорячи: «Чого прийшли ви зі хромцем (Ярослав кульгав на одну ногу) оцим? А ви теслярі є! Ось ми заставимо вас хороми зводити наші!

Тут Вовчий Хвіст - київський воєвода, який служив іще попередньому великому князю, Володимиру. Він висміює новгородців, що ті є ремісниками, а не воїнами. А в Середньовіччя військові були привілейованим, знатним станом, на відміну від "теслярів". Звісно, як серед киян, так і серед новгородців були і воїни, і ремісники. Та зухвале узагальнення, яке допустив київський воєвода, свідчить про зверхнє ставлення киян до новгородців, так ніби всі останні є холопами.

Із жартівником Вовчим Хвостом пов’язаний іще один анекдот - про завоювання Володимиром радимичів:

Пішов Володимир на радимичів. А був у нього воєвода Вовчий Хвіст, і послав перед собою Володимир Вовчого Хвоста. І стрів він радимичів на ріці Піщані, [і] переміг Вовчий Хвіст радимичів. Тому й дражнять руси радимичів, кажучи: «Піщанці од вовчого хвоста втікають». Були ж радимичі із роду ляхів і, прийшовши, тут поселилися. І платять вони данину Русі, і возять повіз і до сьогодні.

Вовчий Хвіст упокорює радимичів

Тут ми знов бачимо яскравий приклад презирства до переможених. Ще більше принижує радимичів факт, що їх розбив авангард, а не основні сили.

Наступний пасаж стосується сіверян та скандинавів. Він відноситься до часу протистояння Ярослава ("Мудрого") та Мстислава ("Хороброго") Володимировичів (І пол. ХІ ст.). Ярослав опирався на військо скандинавських найманців, а Мстислав - на власну дружину та сіверян.
Читаємо:

Мстислав при цім звечора приготував до бою дружину і поставив сіверян у чоло проти варягів, а сам став із дружиною своєю по обох крилах...

І пішов Мстислав, а Ярослав — насупроти, і зступилися в лоб варяги з сіверянами, і трудилися варяги, рубаючи сіверян, а після цього рушив у наступ Мстислав із дружиною своєю і став сікти варягів, і була січа сильна...
Побачивши ж Ярослав, що його перемагають, побіг із Якуном, князем варязьким...

Коли ж Мстислав засвіта на другий день побачив, що лежать посічені із своїх сіверяни і варяги Ярославові, він сказав: «Хто сьому не рад? Се лежить сіверянин, а се варяг, а своя дружина ціла».

З цього уривку ми бачимо, що для руса Мстислава сіверяни є лише гарматним м’ясом. Явно не своїми є варяги, але подібного ставлення, як до сіверян, ми не бачимо.

Завершує наш огляд епізод походу князя Володимира на волзьких булгар.

Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я колодників (полонених), і всі вони є в чоботях. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати лапотників». І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою...

Звісно, під "лапотниками" Добриня має на увазі предків росіян - племена Волго-Окського межиріччя, які носили "лапті".

Володимир радиться з Добринею щодо лапотників

Висновки

Підсумовуючи огляд літописних історій, можна сказати наступне. Руси бачили свою країну як імперію, де метрополією виступала "Руська земля" (Київ та околиці), а всі інші території - колоніями та провінціями. Місцеві мешканці в анекдотах виступають дикунами, гарматним м’ясом, природженими холопами-"лапотниками",  яким на роду написано "рубати нам хороми". "Провінціали" та "аборигени" постійно фігурують у літописі як об’єкти кепкувань. Без сумніву, подібні погляди були характерні не тільки для автора "Повісті минулих літ", а й інших представників керівного прошарку суспільства Київської Русі.

Від русі до Русі: поява територіальної держави за князя Володимира

Русь Х століття представляла собою вельми своєрідне квазідержавне утворення. Київ та околиці слугували торговою базою для спільноти русів, сенс існування якої був у торгівлі з Візантією. З позиції старшого партнера вони здійснювали обмін зі слов’янськими племінними елітами, а затим продавали здобуті товари (в тому числі й "живий товар" - рабів) на ринках Константинополя. Під контролем русів також перебував Новгород - "північні ворота" для скандинавських шибайголів. Новоприбулі варяги виконували роль найманців та кадрового резерву для руської компанії. Також спільнота киян поповнювалася за рахунок слов’янських військових еліт.
Стрімке збагачення як русі, так і слов’янських племен призводило до майнової диференціації суспільства і появи державотворчих тенденцій. Безпосередній контакт русів із країнами греко-римського культурного комплексу вивів їх у лідери цих тенденцій і призводив до консолідації народностей регіону навколо Києва.
Перші кроки державотворення можна побачити ще за часів Олега. Але тільки за Володимира з’являється те, що без зайвих умовностей можна назвати державою.

Русь після Володимира.
За виданням С. Плохія "Походження слов’янських націй"

Джерела


Характеризуючи діяльність князя Володимира, нам, так, чи інакше, доведеться заглядати у минуле. А отже - користуватися інформацією вже згадуваних у блозі творів і документів (договори русі з греками, трактат "Про церемонії візантійського двору", іншими). Цього разу географія джерельної бази буде куди ширша, ніж у попередніх дописах. Важливу роль відіграють не тільки грецькі, а й латинські та арабські тексти.
За основу я візьму "руські сюжети" з циклу творів так званої Магдебурзької школи. Деякі з них засновані на власному досвіді авторів, а також на праці одне одного.
Так, ми братимемо інформацію з продовження "Всесвітньої хроніки" Адальберта Магдебурзького, який перебував у Києві в часи Ольги.
Одним із наріжних каменів цього допису є розповідь німецького проповідника Бруно Квенфуртського, який провів при дворі Володимира місяць.
До цього ж Магдебурзького циклу належить хроніка Тітмара Мерзебурзького, який сприймав інформацію про Русь від учасників подій.

Сторінка з "Хроніки" Тітмара.
Дрезденський манускрипт

Тітмар був наближеним до імператорського двору, тому мав можливість спілкуватися із дипломатами, воєначальниками та саксонськими найманцями, що брали активну участь у русько-польських збройних конфліктах.
Важливими є подробиці, надані арабомовним істориком Ях’я Антіохійським, який жив у Північному Леванаті (на той час - під регіментом басилевса) і описав сучасну йому громадянську війну у Візантії.
Для уточнення подробиць користуватимемося творами і хроніками інших авторів, зокрема Михаїла Пселла, Іоана Скіліци, Адемара Шабанського, Ар-Рудраварі.


Територіальні держави раннього Середньовіччя та паростки державності до Володимира

Джерелом легітимності для будь-якої влади на той час (прямо, чи опосередковано) була Римська імперія. Звісно, на той момент вона згинула під ударами варварів як така, проте продовжувала існувати як юридична категорія. Титулатуру імперського Риму в Х столітті використовували правителі Греції та Німеччини. Візантійські басилевси були прямими конституційними наступниками римських імператорів, головна резиденція яких від Костянтина Великого знаходилася саме у Візантії. Німецькі імператори вважали себе продовжувачами справи Карла Великого (правителя франків), якому титул надав Папа Римський, відновлюючи Західну Імперію.

Монета Карла Великого, правителя франків.
Легенда: "Карл імператор Август"

Таким чином, латинський світ легітимізувався через Західну Римську Імперію, а грецький - через Східну.
В цій правовій системі імператори та Папа Римський могли надавати іншим народам титул "dux" ("дукс", лат.), чи "ἄρχων" ("архонт", гр.). Ця традиція йшла від часів, коли варвари самовільно створювали власні "держави" у межах імперії, а потім заднім числом визнавали себе підданими Риму. Вождь такої "держави" носив титул "dux". У більш пізні часи це стало еквівалентом правителя, що був васалом імператора. Рівень реального суверенітету "архонтів-дуксів" міг варіюватися і доходити до повної незалежності. З часом з’явилися більш престижні титули "катархонт" та "магнус дукс". Це позначало більший суверенітет монарха й той факт, що й під ним є інші "архонти-дукси".
Також європейські правителі не-імператори мали можливість здобути більше суверенітету. Це відбувалося через прийняття титулу "rex" ("рекс"), aбо ж "ἡγεμών" ("гегемон"). Історично титул "рекс" ішов від римських монархів дореспубліканського періоду, а "гегемон" - від намісника римської провінції. В сучасній українській мові відповідником є слово "король".

Печатка Юрія І (1301-1308 рр).
Легенда: Божою милістю Георгій король Русі

Як уже писалося в блозі, сенсом існування київських русів була торгівля з Візантією. Тому й головними вчителями державності були греки.
Тож коли постала потреба укласти договір із "росами" про торгівлю, виникла й необхідність вписати руську спільноту у державну номенклатуру Імперії. Так ватажок скандинавських работорговців Олег став "великим архонтом Ро́сії", а його наближені бойові побратими - "архонтами". Визнання хай такого слабенького, але монаршого титулу на папері означало юридичне визнання "Ро́сії" суб’єктом міжнародного права.

Тим не менше, як вже зазначалося, цього не було достатньо, щоб назвати Русь державою. "Державна" влада в самій "Ро́сії" не сягала далі Києва, а "роси" були не державною елітою, а "клубом за інтересами".

Важливим атрибутом державності того часу була можливість об’єднувати навколо себе регіональну еліту, втягуючи її у підпорядкування центру. Ретроспективно таким центром був Київ. "Ро́сія" була центром тяжіння слов’ян Середнього Придніпров’я. За княжіння Святослава Ігоровича відбулася перша мобілізація військових еліт всієї  "Ро́сії" задля ведення війни на Балканах. Беззаперечним лідером всього війська виступив київський князь. Згідно з описами Лева Диякона, останнє слово у прийнятті рішень належало саме йому. Це означає посилення влади, що відбиває державотворчі тенденції. Більше того, саме Святославу належить
найдавніша княжа печатка. Наявність печаток також свідчить про  державний характер влади.

Також, рано, чи пізно, будь-яка переддержавна європейська політія поставала перед необхідністю прийняття "станової" релігії. Поступове нагромадження надлишків виробництва та нерівномірний їх розподіл призводили до матеріальної нерівності у суспільстві, а отже - до соціальних протиріч. Цілком природно виникло бажання еліти зберегти свій статус для нащадків і припинити соціальні гойдалки. Такі стремління еліт були перспективні з точки зору історичного розвитку: ієрархізовані спільноти мали можливість вивільнювати ресурси для культурних, військових і наукових діячів, а отже були більш живучими. "Станові" релігії освячували подібний порядок речей, давали в руки елітам потужний ідеологічний та аналітичний апарат. Для Європи такими релігіями були християнство, юдаїзм та іслам.

Крім того, ці віровчення надавали доступ до високої писемності, здатної обслуговувати потреби управління, торгівлі, права, літературного процесу, літописання - всього того, без чого не може існувати повноцінна держава.

Для Русі майже безальтернативним у даному сенсі було християнство. Більшість країн, з якими йшла дипломатична робота були християнами. У минулому багато русів приймало хрещення від грецьких ієрархів. Наприклад, патріарх Фотій (ІХ ст.) у своєму знаменитому "Посланні" оголосив русів хрещеним народом. Та це були епізодичні індивідуальні хрещення, які не несли ніяких наслідків.
Перші реальні кроки із запровадження християнської ієрархії та територіального поділу належать княгині Ользі.
Тут варто зазначити, що окрім перелічених "плюшок" від прийняття християнства, були й суттєві мінуси. Була реальна можливість розмивання суверенітету на користь країни-хрестителя. Адже вчорашні язичники не могли мати ані власної автокефалії, ані достатньо священнослужителів. Тому, як мінімум, на перших порах нові єпископії та митрополії підпорядковувалися "за кордон", а сам апарат формувався з іноземців.
Тож Ольга обрала тактику маневру.

Європа бл. 1000 року

Граючи на протиріччях римської та константинопольської патріархій (а також німецької та грецької імперій), вона, вочевидь, намагалася отримати якомога більше майбутньої автономії у церковних справах. Ольга навідується 957 року до Константинополя, де приймає хрещення. А вже 960 -  відсилає послів до імператора Заходу Оттона, про що каже хроніка Адальберта. Імператор навіть направив до Києва єпископа, проте він там надовго не затримався і повернувся до Саксонії.

Отож, на початок княжіння Володимира Русь була повноцінним суб’єктом міжнародних відносин: її "правитель" мав титул "архонта" у Візантії, а у латинській традиції і того вище - "рекса"-короля. Влада над іншими племенами була незначною і трималася лише на лідерстві Києва.
Спроби запровадження станової релігії великих успіхів не мали.

Прихід Володимира до влади. "Дім Святого Володимира".

До "епохи Володимира" руси представляли собою спільноту, очолювану за принципом лідерства. І хоча сімейні, кланові відносини також грали важливу роль, а ватажок "рекрутувався" в межах однієї сім’ї, повноцінною монаршою династією назвати, скажімо, "клан Ігоря" не можна. "Архонта Ро́сії" оточують рівні йому за статусом люди, "архонти", "всі князі", "перші й другі" після нього, а сам "катархонт" лише перший серед них. Причому, вони можуть як бути його кровними родичами (згадані в договорі з греками 944 року племінники Ігоря й Ольги), так і ні (Сфенкель, Ікмор Лева Диякона). Невідомо, в яких відносинах перебували з "кланом Ігоря" згадані Іоаном Скіліцею "архонти" Несислав, Ярослав та наступник Святослава - Зініслав.
Такий "династичний хаос" зовсім не личив європейській країні. Держава ототожнювалася з монархом, а монарх повинен був мати відповідний "багрянородний" родовід. Виключне право монархів-династів на владу надавало політичним утворення бажаної стабільності. 
Після Володимира його нащадки представляють собою замкнений клуб, членство у якому набувалося з моменту народження і не залежало від талантів чи здібностей.
Якимось чином були усунуті від політики і забуті вітчизняними літописцями всі бічні лінії "клану Ігоря" та інші "всі князі". Відтепер виключно "дім Святого Володимира" мав право на владу в Східній Європі.
Як саме Володимир прибрав конкурентів - предмет домислів. Хтось міг загинути у бою з кочовиками, чи греками, хтось - у боротьбі із самим Володимиром. А хтось змирився з вивищенням над собою "Володимирового племені". Так чи так, але Зініслав, наступник Святослава, князював недовго, і невдовзі ми бачимо володарем київських пагорбів саме Володимира.

Срібна та золота монети князя Володимира.
На них зображеного самого правителя в образі грецького імператора.
Відповідно до неповноголосних форм написів на монетах ("злато", "Владимир")
припускають, що вони карбувалися в Болгарії

Та прибрати конкурентів для заснування династії було лише половиною справи. Відповідний привілейований статус мали визнати не лише всередині країни, а й інші володарі.
Володимир подолав цю проблему просто блискуче: він одружився із грецькою принцесою. Як ми пам’ятаємо, престиж Римських Імперій на той час був найвищим серед усіх європейських країн. Тому шлюб з особою царської крові виводив Володимира і його нащадків у перші ешелони монаршої ієрархії.
Візантійці дуже ревно боронили чистоту власної аристократичної крові. Басилевс Костянтин VII наголошував, що імператорська сім’я повинна родичатися лише з власними, грецькими, нобілями, або ж правителями франків (себто, "імператорами Заходу").
Проте вдала нагода пристала Володимиру. Візантія поринула у болото громадянської війни й імператор Василій мусив шукати допомоги у боротьбі проти узурпатора Варди Фоки.

Басилевс Василій ІІ Болгаробойца,
тесть Володимира Великого.
"Псалтир Василія"

Тож басилевсу було потрібне військо, а Володимиру - царська кров. На заваді взаємовигідній угоді стояло те, що Русь не була християнською країною. Тож Володимир мусив прийняти хрещення і утворити християнську ієрархію на підвладних землях. Та, як пам’ятаємо, "станова релігія" була назрілим кроком розвитку суспільства, стояло лише питання автономності.  Так на нашій землі з’явилася Руська митрополія Константинопольского патріархату (про що знаємо зі списку "Notitiae Episcopatum", списку єпископій), імператор отримав бажане військо, а Володимир - багрянородну дружину.
Тим більше вражає ця зовнішньополітична перемога Володимира, якщо взяти до уваги повідомлення Тітмара Мерзебурзького. Згідно зі словами хроніста, принцеса Анна була засватана за імператора Заходу Оттона ІІІ, а Володимир забрав її прямо з-під носа.

Імператор Священної Римської Імперії Оттон ІІІ.
"Євангеліє Оттона"

Senior Ruzorum magnus regno


Як нам відомо, за часів Ігоря "Ро́сія" представляла собою Київ та території з радіусом в день шляху навколо. Далі на північ починалися незаслені території (а територія сама по собі русів не цікавила), а на південь - печенізькі "феми". За Володимира "Руська земля" стала доменом великого князя з чітко окресленою територією. На шляху до володінь печенігів Київ відвідав місіонер Бруно. Він однозначно і природно застосовує до Русі термін "regnum", тобто "королівство". Проповідник (хоча й дилетантським оком) описує захисні споруди, що їх звів Володимир для захисту від кочовиків. Тепер "Руська земля" протягнулася на південь вже не на один, а на два дні шляху, і була захищена валами та дерев’яними стінами.

Та навіть без свідчень сучасників ми б могли сказати, що на рубежі Х-ХІ століть у Придніпров’ї з’являється державне утворення. Для цього достатньо результатів археологічних розкопок. До археологічних свідчень появи державності зараховують карбування монет, виготовлення пломб і печаток, початок монументального палацового і храмового будівництва. Також до цього ряду належать різні заходи, що демонструють можливість влади мобілізувати і підкоряти населення: спорудження захисних валів і стін великої протяжності, переселяти велику кількість людей з місця на місце.

Знайдена в 1908 році в руїнах Десятинної церкви цегла з тризубом князя Володимира.

Все це масово виникає при Володимирі й загалом узгоджується з писемними джерелами. Володимир почав карбувати перші руські монети, спорудив кам’яну церкву та масштабні укріплення, заселив території на півдні до річок Росі й Трубіж.

Таким чином, Володимир форсованими темпами фактично завершив формування держави-Русі. До беззаперечних досягнень київського князя ми можемо зарахувати наступне:
1. Виокремлення сім’ї в монаршу династію. Шлюб із сестрою імператора.
2. Створення апарату управління та насилля, що здатний мобілізувати населення на будівлю монументальних споруд та колонізацію нових територій.
3. Прийняття станової релігії, запровадження християнської ієрархії та територіально-адміністративних органів - митрополій, єпископій.

Без сумніву, Володимир - одна з найвизначніших постатей в історії України.

Пам’ятник великому князеві Володимиру на схилах Дніпра.
м. Київ