Інші акценти. Волзька кампанія русі

Перед читанням рекомендую ознайомитися з попередніми дописами у блозі.

Ватажок київської русі Святослав Ігорович вже давно став не стільки історичною постаттю, скільки ключовою фігурою української масової культури. Особливої популярності він нажив у середовищі ультрапатріотичних кіл - футбольних фанатів, націоналістичних суспільних організацій, добровольчих військових формувань Національної гвардії, Збройних сил України та інших.
Яскрава українська зовнішність (чуб, вуса, цілком можливо - шаровари), літописні чесноти (воїнська доблесть, легкість на підйом, сміливість, гідність) та зручний об’єкт військової перемоги (юдейська Хозарія, що нібито колись панувала над киянами і знаходилася на території РФ) зробили Святослава постійним фігурантом військово-патріотичної риторики.

Пікча з пабліку ВКонтакті полку НГУ "Азов",
присвячена перемозі Святослава над Хозарією

В цьому дописі я маю на меті деконструювати деякі стереотипні уявлення про великого князя та його діяльність.

Джерела і "джерела"
Якщо Вам вже доводилося читати мої попередні дописи, то Ви могли помітити: я не сприймаю вітчизняний літопис "Повість минулих літ" за достовірне джерело. Основна причина - хронологічна віддаленість тексту і подій, які цей текст описує. В багатьох місцях літопис суперечить археології: скажімо, міфічний Рюрик засновує місто Новгород 862 року, хоча культурний шар у місті з’являється лише на початку 930-х. Не додає довіри й явно довільний, або розрахунковий характер датування в "Повісті".

Схема, за якою автор літопису розставляв дати.
Тут і далі - за виданням "Очерки начальной Руси" співробітника НАНУ О. П. Толочка

Отож, що нам відомо про Святослава? Основний масив - це повідомлення літопису, які я просто відкидаю як недостовірні.
Щодо дунайської кампанії Святослава не може існувати жодних проблем - вона докладно описана сучасним джерелом - "Історією" Лева Диякона.

Куди гірше із волзькою виправою князя. Сучасна історична думка з цілком ненаукових причин приймає вигадану хронологію "Повісті минулих літ", яка вступає у протиріччя зі словами очевидців - біженців із розорених русами хозарських міст. Інформацію з перших вуст до нас доносить арабський мандрівник Ібн Хаукаль у своїй "Книзі шляхів і країн".

Геополітичні реалії Х століття також традиційно описують згідно з літописом. Натомість ігнорують трактат грецького імператора Костянтина Багрянородного "Про управління імперією". Очевидно, грецький правитель Х століття знав куди більше про політику Х століття, аніж літописець через 100 років.

Хозарський вершник Х століття.
Реконструкція О. Федорова

Геополітична ситуація у Дніпрово-Волзькому межиріччі напередодні розорення Хозарії

Літопис малює нам яскраву картину постання Київської держави. Пасіонарні київські князі консолідують слов’янські племена заради боротьби проти юдейських загарбників, відвойовуючи життєвий простір у геополітичного монстра.
Відповідно до даних літопису, малюють мапи із кордонами Хозарії, що заходять на дніпрове Правобережжя.
Та якщо відкинути дані "Повісті минулих літ", то вийде зовсім інша картина.

Схема, за якою автор літопису розставляв дати

У трактаті Костянтина Багрянородного "Про управління імперією" найбільшим геоплітичним гравцем регіону є печеніги. Вони однаково небезпечні для всіх сусідів і є своєрідною стіною між Києвом (яким, по суті, і обмежена Русь) та Хозарією.
Більше того, за Костянтином, Русь і Хозарія знаходяться в різних геополітичних площинах, які не перетинаються.
Дуже мало й археологічних свідчень про панування хозар над Києвом. Як правило, культура зверхника, чи завойовника має високий статус у підлеглого народу. Без апріорного висновку, який нам давав літопис, нема ніяких археологічних даних, що свідчили б про хозарське домінування на Дніпрі.
Як доказ належності Києва до "хозарського світу" часто наводять т. зв. "Київський лист" нібито Х століття. Та подібне датування й визначення походження автора є тенденційним. У документі згадано вельми специфічний термін "закук" (міра вартості). Він епізодично починає зустрічтися в ХІ столітті в середовищі ашкеназів - європейських євреїв. В Х столітті термін невідомий зовсім. Серед східних, в тому числі й хозарських, євреїв цей термін також невідомий зовсім. Тож куди логічніше датувати "Київський лист" ХІІ століттям і віднести до ашкеназійської, а не хозарської общини Києва.

"Київський лист"

Підсумовуючи написане, маємо визнати: традиційне бачення Дніпрово-Волзького регіону Х століття скрізь призму масштабного русько-хозарського протистояння, коли пригноблений Київ стрімко вивищується над колишнім зверхником, є помилковим і шкідливим.
Центральну роль на Степовому кордоні Європи в цей період відіграють печеніги, а ймовірні протиріччя русів і хозар не є екзистенційними.

Куди імовірнішим є трактування русько-хозарського конфлікту як економічного. Як я писав у минулому дописі, через вичерпання середньоазійських срібних копалень, доходи київської русі від торгівлі значно впали. У пошуках джерел компенсації, мобілізуючи наявні військові сили, руси вдавалися до грабунку багатих сусідів.

Перебіг війни

Найбільш достовірним  джерелом щодо військового протистояння русів і хозар є "Книга шляхів і країн" Ібн Хаукаля. Цей арабський мандрівник отримував інформацію від безпосередніх учасників подій: біженців з розорених міст.

Загалом, інформація вельми одноманітна: руси захоплюють і розорюють міста.

І розорили його руси. Напали на Хорасан, Семендер і Ітіль у роках 968-969.

Або ж, оповідаючи про торгівлю хутром у Волзькій Булгарії Ібн Хаукаль зазначає:

І було так до року 969, коли руси зруйнували Булгар і Хорасан. 

Отже, ніяких подробиць про перебіг бойових дій, маневри армій, їхню чисельність ми не маємо. Є лише факти про руйнування міст Хозарії та Волзької Булгарії русами.

Далі, згідно з Ібн Хаукалем, руси розділилися на дві частини: одна пішла у Галісію (нині територія Іспанії), друга - у Візантію.

На позір все виглядає цілком логічним і вписується у наратив вітчизняної "Повісті минулих літ", надаючи літопису достовірності.  Та це цілком хибне уявлення. Справа в тому, що два сучасних подіям джерела, що їх пов’язують із діяльністю Святослава, суперечать одне одному: коли руси руйнували Булгар і Семендер (згідно з Ібн Хаукалем), Святослав воював у Болгарії (згідно з Левом Дияконом). І нема жодної причини сумніватися у словах обох авторів. Тож, природно, мені залишається висунути версію подій, яка б задовольнила обидва джерела. Ступінь достовірності моїх припущень пропоную оцінити читачеві.

Отож, без сумніву, Святослав не міг знаходитися у двох місцях одночасно. Також важко уявити, щоб тогочасна русь могла б здійснити дві кампанії, очолювані різними князями (щоб замість Святослава на Волзі воював, скажімо, згаданий Іоаном Скіліцею Зініслав), одночасно.

Тому, з імовірністю 1, київська русь загалом і Святослав зокрема не мають відношення до розорення Булгара, Ітіля, Семендера.
На мою думку, цю виправу належить віднести до діяльності вікінгів - скандинавських піратів.
Справа в тому, що у волзьких державах познайомилися з людьми скандинавського походження в особах русів - торговців східноєвропейськими товарами та найманцями на службі у хозарського кагана.

Взяття вікінгами Парижа. Гравюра ХІХ століття

Незважаючи на поступову слов’янізацію дніпровських русів, ототожнення скандинавів саме з русами могло призвести до того, що під одним етнічним терміном опинилися і вікінги зі Скандинавії, і руси з України, які жили в Києві і околицях вже кілька поколінь. Додає впевненості в правильності тези інформація від Масуді:

Руси складаються з численних племен різного роду. Серед них є нормани, які є також найчисельнішими.

Отож термін "руси" мав у східних авторів доволі складну і водночас нестрогу семантику, тому найменування здебільшого скандинавської спільноти просто перенесли на північних піратів.


Привертає увагу й наступний уривок з твору Ібн Хаукаля.

Після того відправилися вони відразу до країни Візантія і до Андалусії, розділившись на дві частини.

Отже, "руси Хаукаля" покидають Волгу і за логікою мають виринути десь в Іспанії та Греції.
І дійсно. 968 року в Галісії та Андалусії діяли ватаги вікінгів, які грабували місцевість, аж поки їм не завдав поразки місцевий граф Гонсало Санчес.

Натомість друга група "русів Хаукаля" вирушила до Греції. Тут ішла війна між Святославом та Імперією. Певно, ця група пристала до однієї зі сторін конфлікту, або ж скористалася хаосом війни і ніхто не помітив - тут існує широкий простір для уяви.

Святослав: людина, чи міф?
То що ми маємо в сухому залишку? По-перше, вельми прозаїчнішу картину становлення української державності та початків геополітичної активності, ніж традиційно вважалося дотепер. Одна виправа Святослава закінчилася радше поразкою, ніж перемогою, друга - взагалі була витвором уяви.
Та й загальний концепт протистояння Русі і Хозарії - далекий від історичної правди. Тому так сильно кидається в очі той контраст між літописним героєм та реальною особою, яку репрезентують справжні вчинки.

Печатка великого князя Святослава

Тим не менше, Святослав не належить до невдах. Мало не вперше князь зумів консолідувати племінні еліти навколо спільноти київських русів і повести їх на війну задля територіальних надбань на Балканах. Це відбивало тенденції у державотворчій діяльності руських князів.
Якщо попередник Святослава, Олег першим підписав міжнародний договір з імператорами, діставши монарший титул "архонта", то Святослав - перший князь із печаткою. А наявність печаток є одним із археологічних свідчень існування держави. І хоча однієї печатки й титула замало, ми все одно бачимо, що розвиток ішов у вірному напрямку.

Тож діяльність Святослава, навіть очищена від міфів, була важливим етапом у становленні Русі.

Балканські війни великого князя Святослава
За правління першого князя зі слов’янськими іменем офіційний Київ здійснив першу спробу геополітичної гри.

Джерела

На щастя, даний аспект діяльності ранньої русі добре висвітлений у грецьких джерелах. Найповнішим джерелом балканських воєн часів Святослава є "Історія" Лева Диякона. Лев Диякон належав до придворних духовних кіл, займав вищі церковні посади, спілкувався з представниками істеблішменту Імперії. Це надає його оповіді компетентності та достовірності. Від неї ми й будемо відштовхуватися. Для уточнення деталей звертатимемося до інших грецьких хронік та історичних праць.
Для опису геополітичної ситуації у Східній Європі і на Балканах скористаємося трактатом Костянтина Багрянородного "Про управління імперією".
Гірша ситуація із інформацією про військову справу слов’ян із арімії Святослава. Та з огляду на відносну уніфікованість слов’янства, ми можемо переносити повідомлення франкських та грецьких джерел (наприклад, "Стратегікон" Маврикія, чи "Історії лангобардів" Павла Диякона) більш раннього періоду на решту слов’янства (зокрема, підвладних Києву племен) без особливих застережень. Процеси, що проходили у середовищі слов’ян у зоні контакту з греко-римською цивілізацією, як правило, мали місце і у більш віддалених куточках "слов’янського світу", але з "відставанням по фазі". Звісно, точність таких висновків значно менша, ніж прямі свідчення очевидців.
Не забуватимемо і про "мовчазного свідка історії" - археологію.  
             

Меч руського воїна Х століття

Глобальна економіка Х століття

Кров’ю економіки Східної Європи протягом ІХ-Х століття був срібний дірхем, який випускали монетні двори Бухари, Самарканда та Шаша. Ця універсальна і якісна валюта потрапляла в Європу волзьким торговим шляхом Хозарія - Булгарія - Східна Балтія. "Срібний потік" розділявся у Прибалтиці і одна частина його йшла на південь, до Києва (звідки дірхем "розсипався" по Славініях-пактіотах), а друга - на північ, до Скандинавії.
Та близько 950 року срібні копальні центральної Азії починають вичерпуватися і тамтешні держави різко знижують темпи випуску дірхема.

Дірхем, "долар ранньосередньовічної східної Європи".
Самарканд. 910 рік.

"Срібна криза" підривала усталені економічні зв’язки у Східній Європі і призвела до тектонічних змін.
Доходи київської русі від торгівлі значно впали і це змусило їх шукати шляхи компенсації збитків. Цим і пояснюється зростання військової активності русів, які мали намір збагатитися за рахунок воєн.

Найбільшою військовою потугою Причорномор’я в той час були печеніги. Саме в такому сенсі їх розглядає імператор Костянтин Багрянородний. Печеніги, кочуючи в українських степах, представляли серйозну загрозу для віх сусідів і Києва зокрема. Вони завжди мали можливість паралізувати економіку русів: коли руси залишали Київ задля "кормління" у пактіотів, чи для експедиції до Константинополя, печеніги могли атакувати Київ. Або ж, перебити росів під час подолання дніпрових порогів (див. пост минулого тижня). Згідно з зауваженням імператора Костянтина, ані мадяри, ані роси, ані хозари не могли загрожувати імперії, якщо не були в мирі з печенігами.

Найбагатшими країнами того часу (а отже - найкращими для грабунку) були Візантія та волзькі держави - Булгарія та Хозарія.
Новою потугою бачилася дунайська Болгарія - т. зв. Перше Болгарське Царство. Його правителя Костянтин радить називати "басилевсом болгар", тобто ставити в один ряд із правителем Візантії. Це була нечувана честь для монарха-варвара.

Мапа Болгарського Царства.

Військова потуга київської русі

Як ми знаємо (див. пост минулого тижня), Русь Х століття представляла собою конгломерат слов’янських племена на чолі зі спільнотою київських русів.
Очевидно, кияни предствляли собою найбоєздатнішу частину руського війська. Той факт, що вони зуміли стати над Славініями і кормитися за їх рахунок, вже багато про що говорить. Також, з огляду на соціальну привабливість, а отже - престижність, професії руса, до неї залучалися найкращі з дружинників "Славіній". Руси, в силу постійної мобільності та контактів з іноземцями, мали доступ до передових надбань у галузі воєнного мистецтва. Наприклад, ми знаходимо русів-найманців на службі у хозарського кагана та візантійського імператора. Ці факти кажуть про дві речі. По-перше, руси мали можливість вивчати військовий досвід передових держав того часу. По-друге, сама їх присутність у цих структурах свідчить про високі бойові якості русів.
Кількість киян-воїнів, добірних русів, сягала максимум 700-800 бійців. Адже "прокормити" більшу кількість чоловіків, не залучених до господарства, пактіоти не змогли б.

Руський воїн без броні.
Реконструкція Пітера Бітсона.

Також у руському війську перебували племінні дружини "Славіній"-пактіотів, як існували в двох іпостасях: князівській та "вільній". Княжа дружина гуртувалася навколо авторитетного ватажка і вела торгівлю із киянами. Це дозволяло вивищуватися над одноплемінниками матеріально і купувати кращу зброю, спілкуватися із вправними воїнами-русами. Княжа дружина жила за рахунок інших членів спільноти, натомість виконуючи функцію захисту.
Вільні ж дружини комплектувалися на добровільній основі, і доволі часто змінювали склад. Війна не була виключним способом заробітку для таких дружинників. Провести чітке розмежування між двома типами дружин непросто. Вдалий похід "вільної дружини" міг стати путівкою до військової еліти племені, а зубожіння княжого дружинника швидко зводило його до статусу рядового общинника.
Загальний потенціал племені можна оцінити у кількасот осіб - 200-300 чоловіків. Ми не враховували до цього числа рядових общинників, які також непогано володіли зброєю, проте бралися до неї лише в разі крайньої потреби і навряд брали участь у походах київського князя.
Під впливом Києва на той час було не менше шести "Славіній".
Цілком можливим є залучення до руського війська й вікінгів. Зважаючи на доволі малу кількість киян, масштабні морські операції русів у стилі походів 860 та 941 років (на Константинополь) та 913 (на Каспій) не могли б відбутися без залучення вікінгів з руської прабатьківщини. У рамках підготовки до війни, київські князі майже напевне залучали кілька скандинавських ватаг. Виходячи з досвіду великих виправ вікінгів, чисельність залучених варягів можна окреслити в рамках 1-2 тис.
На додачу до вищеописаного, союзниками Святослава у війні були печеніги та угри, які дуже вдало компенсували нестачу кінноти. За численними свідченнями джерел, основна ударна сила київського війська, руси і варяги, мала за сильні сторони піший бій та десантування, але не верхову їзду.

Зведені частини руських воїнів: руси, нормани, слов’яни.
Реконструкція Федорова.

Перебіг війни
Як вже було сказано на початку, в останній третині Х століття Київ стикнувся зі складною економічною проблемою - нестачею арабського срібла. В цій ситуації годилися будь-які можливості для залучення дорогоцінних металів чи інших матеріальних цінностей.
Ідея походу в Болгарію належала грецькому послові у Києві - патрицію Калокіру. Він звернувся до Святослава із пропозицією, аби той зробив набіг на Болгарію. Аби надати своїм словам ваги, Калокір приніс Святославу багато подарунків, а в майбутньому пообіцяв ще більше. Святослав пристав на пропозицію. Щедрі дари від ромеїв та перспектива солідної військової здобичі були хорошою мотивацією.

Зібравши численне військо, київський князь рушив на Дунай.
Болгари якимось чином дізналися про наближення русів і вчасно зібрали військо для відсічі. Та руське військо, висадившись із кораблів, стрімко атакувало ворога і змусило до втечі.
Після цього у війну між "варварами" з ціллю "захисту християн" вирішила втрутитися Візантія. Басилевс Никифор офіційно запропонував болгарам допомогу, а останні з радістю погодилися. Оплачувати послуги русів греки, мабуть, також відмовилися.

Солід Никифора Фоки із зображенням імператора (праворуч).

Таким чином, стає зрозуміло, що візантійська дипломатія просто нацькувала одних сусідів на інших з метою посилення власного впливу.
Очевидно, почуваючись ошуканим, Святослав вирішив залишити Болгарію собі, а також виступити проти Імперії, яка тепер виступала протектором Болгарії.
Тож в ході відновлених бойових дій була підкорена вся Болгарія, а її царська родина - взята в заручники і ув’язнена в місті Преслава.

В цей час у столиці Візантії внаслідок змови було вбито імператора Никифора і влада опинилася в руках Іоана Цимісхія.
Новий басилевс вирішив залагодити загрозливий конфлікт дипломатичними методами. Він пообіцяв "катархонту" (найменування іноземних монархів за грецькою номенклатурою: щось на кшталт "князь князів") Святославу виплатити обіцяну Никифором нагороду за набіг проти болгар, натомість вимагаючи залишити Дунай. Та Святослав, натхненний перемогами, вимагав також викуп за всі міста і за всіх полонених, інакше він обіцяв "прогнати ромеїв з Європи". Тож київський князь рушив на Константинополь.

Аби перехопити руське військо, посилене уграми та болгарами, до "Місії" (тобто, Болгарії) вирушив корпус під командуванням полководця Варди Скліра і йому вдалося завдати кілька поразок окремим частинам руського війська. Та Варда не повинен був заглиблюватися у контрольовану киянами територію. Сам імператор збирав армію в Малій Азії і керував військовими навчаннями в Македонії.

Навесні 970 року сухопутне військо під проводом Цимісхія виступило на Святослава. В той же час, грецька флотилія рушило до гирла Дунаю, аби перекрити руському флоту вихід в Чорне море.
Ціллю було захопити Преславу, - столицю Першого Болгарського Царства - де окупаційними військами командував воєвода Свенкель. Свенкеля Лев Диякон називає "третім за достоїнством у росів" після Святослава.
Руси сподівалися, що напередодні Пасхи ромеї не будуть вести активних бойових дій чи долати великі відстані, тож поява імператора під стінами Преслави стала для них несподіванкою.
Тож грецьке військо взяло Преславу в облогу.

Провівши кілька невдалих штурмів, ромеям таки вдалося захопити місто і звільнити болгарського царя Бориса з полону. Та це було звільненням у лапках. Ще багато років Борис та його брат Роман проведуть у Константинополі заручниками. Тим часом, залишки гарнізону були знищені, а решта русів залишила місто і відійшла до Доростола, де перебував Святослав з основними силами.

Переслідування ромеями русів.
Мініатюра хроніки Іоана Скіліци (кінець ХІ століття).

Втрата цінних заручників сильно похитнула позиції Святослава у Болгарії. Місцеві еліти сприймали його як загарбника і доволі умовно йому підкорялися, поки він тримав у себе царя. Після падіння Преслави бояри почали масово підтримувати Цимісхія, який вдало розігрував карту "визволення", а також мав за "гостя" Бориса.
Ці факти дозволили візантійцям відносно легко зайняти Плиски (першопрестольне болгарське місто) та Дінію.

Вирішальною битвою війни стало протистояння під Доростолом. Руси займали місто, натомість греки розмістилися у власноруч збудованому таборі, оточеному валами і частоколом. Супротивник по черзі намагалися штурмом взяти ворожі укріплення.
В цей час грецький флот зайшов у Дунай. Таким чином, ромеї отримали припаси для власного війська, натомість відрізавши шлях русам до моря. Святослав остерігався зіткнення з візантійськими судами, пам’ятаючи про поразку свого батька Ігоря.

23 липня 971 року Святослав зібрав своїх наближених, аби вирішити, що робити далі. Домовилися до того, що треба пробиватися з боєм.
Та цей план зазнав невдачі: після кровопролитної січі русини опинилися в пастці в чужій країні. Сам Святослав був багаторазово поранений ворожими стрілами й мечами, і втратив багато крові. Загинули "перший і другий після Святослава серед тавроскіфів (тобто, русинів)" - Свенкель та Ікмор.

Після серії невдач, Святослав таки пішов на переговори. На особистій зустрічі князя та імператора було умовлено, що:
1. Руси звільнюють усіх полонених без викупу.
2. Попередні торгові домовленості Києва та Греції залишаються в силі.
3. Руси поступаються усіма територіальними надбаннями на південь від Дунаю.
4. Матеріальне забезпечення війська Святослава при поверненні в "Росію" лягає на плечі імператора.

Переговори Святослава з Іоаном Цимісхієм.
Малюнок К. Лєбєдєва згідно з описами Лева Диякона

Отож, Святослав залишив Доростол і попрямував до Києва.
Та на шляху додому його атакували печеніги. У нерівному бою Святослав наклав головою, як і багато з його воїнів.
Частині армії таки вдалося повернутися додому.

Пам’ятник великому князеві Святославу;
м. Запоріжжя

Згідно з інформацією Іоана Скіліци, разом з "катархонтом" загинули два князі - Несислав і Ярослав.
Наслідував Святославу Зініслав.
Варто зазанчити, що жоден з цих "архонтів" не згаданий у вітчизняному літописі. Та цьому не треба дивуватися. Грецьким джерелам того часу відомо куди більше бічних ліній княжого дому, ніж літописцю. Достатньо згадати племінників Ігоря і Ольги, зазначених у договорі з греками 944 року та "родичів Ольги" з трактату "Про церемонії візантійського двору" Костянтина Багрянородного.

Печатка князя Святослава Ігоровича.
Наявність печаток є серйозним свідченням про державний характер влади в Русі.
Власне Русь тоді обмежувалася Києвом з околицями (див. попередні дописи в блозі) 

Отож, підбиваючи підсумки військовій кампанії Києва у Болгарії, можна сказати наступне.
Вона не була успішною. По суті, від конфлікту виграла лише Візантія, яка повернула собі територію аж до Дунаю. При цьому русини не отримали здобичі у бажаній кількості, а київський князь не опанував нових територій. Натомість, було втрачено багато людей.
Вкидається в очі політична наївність руських еліт, які дозволили собою маніпулювати. Особливо цей факт відтінює холоднокровна, цинічна і далекоглядна візантійська дипломатія.
Тим не менше, це була одна з перших спроб (хоча й невдала) для русинів вийти на геополітичну арену.
До того ж, не була втрачена важлива опція - торгівля з Візантією, яка складала основу економіки киян.

"Пашен вони не мають, а їдять лише те, що здобудуть у землях слов’ян": русь Х століття

Х століття - час, коли київська русь виринає з "кіммерійської пітьми" Східної Європи. До того часу руси епізодично і раптово з’являлися в полі зору цивілізованих народів, аби відразу загадково зникнути, залишивши більше запитань, ніж відповідей. 
Завдяки достовірним джерелам Х столітя ми можемо зазирнути у побут наших предків.

Аби не відповідати на нескінченні запитання "звідки ти це взяв?", або, принаймні зменшити їх кількість, пару слів про джерела.
Як ви вже, мабуть, знаєте, ми відмовилися від вітчизняних літописів як основи реконструкції минулого ІХ-Х століть, мотивуючи це хронологічною віддаленістю від описуваних подій та наративним характером джерела. Натомість ми довіряємо грецьким та східним джерелам, а також результатам археологічних досліджень. Наріжним каменем нашої оповіді буде трактат грецького імператора Костянтина Багрянородного середини Х століття, тобто часів княжіння Ігоря Старого. Для уточнення подробиць я користувався хронікою "Продовжувач Феофана", "Історією" Лева Диякона, "Про церемонії" того ж Костянтина, договорами русі з греками, твором "Дорогі цінності" персько-арабського географа Ібн Русти, "Книги відплати" Ліутпранда Кремонського та інших. Ці твори написані компетентними людьми, багато з яких були очевидцями описуваних подій. До того ж, саме греки, араби та латиняни (тобто, еліти нових варварських держав на руїнах Pax Romana) мали усталену писемну традицію та продовжували греко-римський культурний процес, зокрема у сферах історії, географії, мемуаристики.

Імператор Східної Римської Імперії Костянтин Багрянородний -
упорядник трактатів "Про управління імперією" та "Про церемонії візантійського двору".
Музей образотворчих мистецтв ім. Пушкіна, Москва.

"Про росів, що прибувають до Константинополя"

Згідно з інформацією Костянтина Багрянородного, сфера впливу київських русів мала наступну структуру. "Ро́сія" (тобто, сфера впливу "росів") поділялася на власне Росію та "зовнішню Росію".
Перша представляла з себе, по суті, Київ з околицями (див. мапу пікрелейтед). Більшу частину населення складали слов’яни Лука-Райковецької та Роменсько-Боршевської археологічних культур і утворювали зону контакту між ліво- та правобережним слов’янським населенням.
Еліту, тобто власне росів, складали етнічні скандинави та частково слов’яни. Завдяки договору русі з греками 944 року ми знаємо навіть їхні імена (приведемо кілька): Вуефаст, Іскусеві, Слуди, Улеб, Володислав, Каніцар, Предслава, Ігельд, Руальд, Синько, Борич.
Скандинавська етимологія "росських" назв дніпрових порогів (їх нам також наводить Костянтин) дає підстави вважати, що роси розмовляли якимось скадинавським діалектом.
У Києві сидів "архонт" (правитель, князь) Росії - "Інгер", тобто Ігор.
До "зовнішньої Росії" належали землі слов’янських племен, що залежали від Києва, але не були місцем постійного проживання росів: древляни, дреговичі, "лендзяни" (лучани?), кривичі, сіверяни. Також до "зовнішньої Росії" належав Новгород, де сидів Святослав Ігорович. Серед інших міст "зовіншіньої Росії" імператор Костянтин називає Смоленськ, Чернігів (земля кривичів і сіверян відповідно), Любеч та Вишгород. Впадає у вічі зростаюча відстань між містами по мірі "просування" від Києва на північ.

Східна Європа. Слов’янські племена згідно з літописом "Повість минулих літ",
трактатом Костянтина Багрянородого "Про управління імперією" та археологічними даними.
За виданням "Походження слов’янських націй" С. Плохія. 

Основою життя росів була торгівля з Візантією рабами та хутром. Отож побут киян та їх "пактіотів" (специфічний термін, що його використовує Костянтин: щось середнє між "підлеглий" і "союзник") проходив у підготовці караванів, що йшли на південь, до Константинополя.
Таким чином, у Києві на кінець зими роси концентрували достатню кількість товару (в т. ч. живого). В цей час жителі "зовнішньої Росії" робили човни і сплавляли їх річковими шляхами до Києва. Тут кияни купували ці човни і оснащували такелажем. Завантаживши на кораблі свій товар, кияни по Дніпру виходили в Чорне море і далі - до столиці Імперії.

Та перш ніж дістатися гирла Дніпра, треба було подолати дніпрові пороги. Існувала лише одна можливість зробити це - вийти на берег, прогнати рабів берегом, а кораблі протягнути волоком. Це була небезпечна і тяжка ділянка шляху, адже в степах кочували печеніги. Завжди існувала небезпека, що вони нападуть. Тому роси були зацікавлені у добрих стосунках із кочовиками. Тим не менше, ніяка домовленість не гарантувала безпеки, і роси завжди дбали про достойний збройний супровід своїх караванів.
Прибувши до Константинополя, роси продавали свій товар на ринках "Нового Риму". На виручку закуповувалися товари, необхідні для обміну зі слов’янами "зовнішньої Росії". Зазвичай це були "статусні" речі - шовк, прикраси, зброя, вишукані напої.

Перебування росів у місті та умови торгівлі регулювалися домовленостями імператорів та "архонтів Росії" - письмовими, чи усними. Їхній перегляд, чи підтвердження здійснювався в різній формі. Звісно, роси намагалися укласти якомога вигідніші договори - підвищення квоти на вивіз шовку, утримання росських купців у Константинополі за рахунок імператора, збільшення кількості допущених до міста купців, зниження чи відміна мита і т. п.

Для нас очевидно, що два письмових договори (Олега, 911, та Ігоря, 944) були укладені після "військової" дипломатії. Роси намагалися здійснити напад на Константинополь і примусити греків покращити умови договорів. 

Договір русі з Візантією, 944 рік.
Переклад на слов’янську з грецького оригіналу.
Радзивілівський список літопису Переяслава (Заліського).
Санкт-Петербург, бібліотека РАН.

Та в подробицях ми знаємо лише про Ігорів похід, що завершився невдало і призвів до погіршення умов. Серед доволі численних описів набігу, ми віддамо перевагу Ліупранду Кремонському, вітчим якого був свідком подій. Крім того, не завадить вже розбавити нашу "грецьку" оповідь і латинським джерелом.
Прикметно, Ліупранд називає Ігоря "rex", тобто король. Цим він ставить київського правителя на один щабель із суверенними правителями латинської Європи. Це дещо кофліктує із візантійською титулатурою київського князя - тут він лише "архонт", тобто на одну сходинку нижчий у монаршій "табелі о рангах".
Та повернемося до походу Ігоря. Згідно з усіма джерелами, роси атакували з моря і їх флот значно переважав грецький чисельно. Імператор Роман не мав достатньо кораблів, адже відправив їх на боротьбу із сарацинами. Тож йому залишалося сподіватися на ефективність "грецького вогню".
"Грецький вогонь" являв собою горючу суміш на основі нафти, аналог сучасного напалму. Грецькі бойові кораблі мали засоби для метання "вогню" у човни супротивника.
На щастя греків, Ігор, зважаючи на перевагу, захотів захопити ворожі судна і членів екіпажу (очевидно, з наміром отримати викуп), а тому підпустив кораблі близько до себе. Це і стало фатальною помилкою: велику частину флоту було втрачено, багато воїнів потонуло, або згоріло.
Залишки руського флоту відійшли на мілководдя (туди грецькі судна з низькою посадкою попасти не могли). Частині людей вдалося виплисти на берег, та тут їх взяли в полон ромеї (самоназва тогочасних греків) і стратили.
Ігор мусив підписати невигідний мир і повернутися додому.

Застосування грецького вогню візантійським флотом.
Мініатюра хроніки Іоана Скіліци.
Бібліотека Мадрида. 

Та інший формат діалогу ми бачимо у трактаті "Про церемонії" авторства імператора Костянтина. Тут уже не Ігор, а його вдова Ольга веде переговори. На жаль, джерело описує лише церемоніальну частину зустрічі "архонтиси" та "басилевса" і не розкриває змісту їх розмови.

Отож, так чи інакше, роси в кінці літа - на початку осені поверталися до Києва.

"Зимній і суворий спосіб життя"

Повернувшись із Константинополя, роси мали продовжити "виробничий цикл". У Греції вони продали рабів і хутро, натомість купили вино, прикраси та шовк. Для наступного походу треба було обміняти грецькі товари на слов’янські. Цей процес описує імператор Костнтин, описуючи його як "кружіння".
Він полягав у наступному: київські руси, очевидно князь і його дружина, покидали Київ у листопаді і їхали до "Славінії" древлян. Тут вони "кормляться", а потім переходять до наступної "Славінії", і так послідовно обійшовши "пактіотів", на початку весни роси знов опиняються у Києві.
повністю вписується в даний контекст інформація від Ібн Русти:
"Пашен вони не мають, а їдять лише те, що здобудуть у землях слов’ян."
Загалом дана система "прокорму" характерна для переддержавних суспільств. Матеріальне забезпечення військової верстви іноді стає непосильною ношею для території її проживання, а доставка їжі з віддалених куточків підвладних племен нерентабельна. Тож замість того, щоб тягти їжу до еліти, навпаки, еліту переміщують між різними племенами.
До того ж, зона "внутрішньої Росії", що також відповідає території літописних полян, характеризується високою концентрацією дружинних поховань.
Очевидно, окрім "прокорму" роси здійснювали торгівельні операції зі слов’янами. Локальні племінні еліти отримували шовк, золото і срібло, прикраси, зброю, вино натомість віддавали Києву невільників та хутро.

Звісно, не дивлячись на позірну збалансованість і взаємну вигоду відносин росів і "пактіотів", конфлікти майже напевне були звичним явищем (тим більше, що предметом обміну був специфічний товар - раби). На жаль, нам бракує тогочасних джерел про відносини "Славіній" з росами. Вітчизняний літопис сповнений анекдотами про непорозуміння і застосування сили при збиранні "данини". Один з них зазначає, що князя Ігоря разом з дружиною було перебито під час збирання полюддя в древлянській землі, а потім його вдова Ольга помстилася, спаливши Іскоростень. Власне, існує розкопане городище, яке можна ототожнити з літописним Іскоростенем - воно географічно знаходиться "там, де треба" і було спалене "коли треба". Також про страту Ігоря у полоні повідомляє Лев Диякон, але згідно з ним це зробили не древляни, а германці.
Нам залишається лише мати надію, що сімейна пам’ять княжого дому зберегла історію про Ігоря бодай у загальних рисах протягом 100-150 років.

Також київські роси торгували із печенігами. Як вже було зазначено, киянам був потрібен мир з кочовиками, аби без проблем подолати дніпрові пороги. Та ще росам було важливо купувати у степових сусідів корів, коней і овець, адже самі вони їх не вирощували.

Славінії

На жаль, ми не маємо настільки ж детального опису побуту жителів Славіній. Імператор Костянтин описав їхнє життя лише з точки зору співпраці з росами. Проте завдяки княгині Ользі, що зруйнувала древлянський племінний центр, ми маємо "моментальний знімок" реалій слов’янського міста середини Х століття.
Заняття древлян були цілком звичайними для раннього середньовіччя - землеробство та скотарство.
Матеріальний рівень населення був дуже високим. Навіть у пограбованому місті знаходять золоті прикраси високоякісної роботи, арабські монети (тверда валюта, аналог долара для тогочасної Східної Європи), зброю, пряжки з військових поясів тощо.
Укріплення граду були масштабними і побудованими зі знанням справи.
Все це сукупно дозволяє стверджувати про високий рівень соціальної організації древлян.
Очевидно, торгівля з росами значно пришвидшила історичний розвиток цього племені. Місцева родо-племенна еліта, яка й торгувала з росами, накопичуючи значні статки, вивищувалась над рештою населення. В перспективі це призвело до феодалізації суспільних відносин.

Слов’янський князь ІХ ст.
За виданням "Перунові діти" Є. Синиці.

Збудовані укріплення свідчать про можливість еліти мобілізувати населення для масштабних робіт - тобто про зародки державності.

Таким чином, станом на середину Х століття ми доволі повно можемо відтворити різні грані життя київських русів та підвладних їм племен: військову, дипломатичну, соціальну, економічну, етнічну, лінгвістичну.